Землеробство Київської Русі

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних, залежно від географічних умов, систем обробітку ґрунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). У сукупності ці чинники сприяли високому рівню продуктивності зернового господарства. Зокрема, середня врожайність зернових становила сам — 6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна. Здобутки в землеробстві в поєднанні із значними площами пасовиськ та сінокосів були підґрунтям для розвитку приселищного скотарства. Допоміжними галузями господарства стали промисли — бджільництво, мисливство, рибальство. Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. Ліс вирубувався і спалювався, таким чином звільнялися посівні площі й одночасно удобрювався грунт. У лісостепових і степових районах найпоширенішою системою землеробства була перелогова, за якої родючість землі відновлювалася природним шляхом. У Київській Русі був великий набір ручних землеробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. їх досить часто знаходять під час археологічних розкопок. Для обмолоту зерна використовувався ціп. Землеробство на Русі було на такому агротехнічному рівні, який давав можливість забезпечити високі для свого часу врожайність і продуктивність праці.

45.Ремесло. Значного поширення й високого рівня розвитку досягло на Русі ремісниче виробництво. Основною його галуззю була металургія що поряд із землеробством заклала фундамент господарського прогресу Давньоруської держави. Обробка заліза що добувалося з болотяної руди, велася як у сільських так і в міських кузнях. Ковалі користувалися великим набором інструментів і во лоділи значною кількістю технічних прийомів обробки металу, продукуючи речі високої якості й досконалі функціонально, а в кращих зразках — і художньо довершені. Надзвичайно високого рівня майстерності досягли руські ювеліри. Неперевершеними досі шедеврами ювелірної справи на Русі є дорогоцінні вироби з перегородчастими емалями іконки, хрестики князівські барми ковтки. Виробництво високоху дожніх і коштовних прикрас з емаллю зосереджувалось у Києві звідки вони розходились по Русі і за її межі. Слава про руських ювелірів роз неслася середньовічною Європою.

Наймасовішими видами ремесла були виготовлення керамічного посуду, обробка шкіри, дерева й кістки. Ремісники, які займалися цим, звичайно селилися разом, утворюючи у великих містах осібні квартали. Дедалі ширшого застосування набувало віконне скло. Поширеними були домашні ремесла: прядіння, ткацтво, виготовлення повсякденного одягу й посуду, а також продуктів харчування, насамперед переробка зерна.Розвинена обробка дерева й каменю, виготовлення цегли давали можливість руським людям будувати різноманітні житла, зводити церкви й палаци. Археологічні дослідження та письмові свідчення іноземців говорять про значний розвиток ремісництва на Русі. Воно зосереджувалося переважно в містах і прикнязівських дворах. У Х-ХІІ ст. відбувається поглиблена спеціалізація ремесел, яких на кінець цього періоду нараховувалося близько 60.Високого рівня досягла металургія. Із болотної руди сиродутним способом виплавлялося залізо, з якого вироблялася велика кількість сільськогосподарських знарядь, предметів побуту — плуги, лемеші, коси, серпи, сокири, замки та ін. Славилася Русь зброярами, які виготовляли мечі, щити, списи. Ювелірне виробництво характеризувалося дорогими виробами із золота, покритими різними видами емалі, черні, коштовним камінням та ін. Дорогоцінні ювелірні вироби здебільшого вироблялися у Києві — найбільшому центрі ремісництва. Поряд з цим для широких мас призначалися предмети, у яких золото замінялося сріблом, міддю й іншими дорогоцінними металами. Такі виробництва зосереджувалися у Києві (на Подолі), в Турові та інших містах.Ювеліри володіли технікою фігурного лиття, виробництва різних, навіть дуже складних, видів емалі, і виробляли велику кількість високохудожніх виробів не лише на внутрішній, а й на зовнішній ринок.Широкого розвитку набула деревообробна справа. Це пов'язано з тим, ідо переважаючим типом будівель у містах і селах були дерев'яні. Теслярі будували мости, церкви, житлові будинки, укріплення. Поряд з цим майстри виробляли меблі, дерев'яний посуд, човни та ін.Високого рівня досягло гончарство, 3 глини виготовляли різноманітний посуд, прикрашений орнаментом, декоративні полив'яні плити для підлоги та оздоблення стін, цеглу.Значну роль у задоволенні потреб населення відігравали також такі ремесла, як обробка шкіри, льону, вовни, каменю, виробництво скла, виготовлення тканин, кравецтво, ткацтво та ін.Ремісники виконували замовлення на виробництво предметів, знарядь, будівництво, а також працювали на ринок, що свідчило про поглиблення суспільного поділу праці, сприяло розширенню торгівлі та обміну.
46.Виникнення міст. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у поселеннях, розвиток торгівлі призвели до утворення на Русі міст. У VI—IX ст. це були "гради" (городища) — невеликі укріплені поселення як центри землеробської округи. Частина з них перетворилася на міста — ремісничо-торгові осередки і адміністративно-політичні центри земель.Стародавні міста утворювалися по-різному. Якщо в Західній Європі на розвиток міст мали значний вплив античні традиції, то в Київській Русі міста розвивалися під впливом внутрішніх факторів. За археологічними матеріалами визначаються такі шляхи їхнього становлення: торгово-ремісничий, общинно-феодальний і державний. Іноді на торгово-ремісничі осередки перетворювались села. Багато міст заснували князі, зокрема Галич, Львів, Ярослав, Ізяслав, Володимир та ін. Виникали міста і з боярських садиб. Феодальні міста розвивалися з центрів міжплемінних союзів. Часто міста формувалися на місці оборонних засік, навколо яких групувалося населення, шукаючи захисту від степових кочівників.XII—XIII ст. — період розквіту середньовічного міста, коли формувався зовнішній вигляд, планування, архітектура, оборонні споруди, високого рівня досягли міське ремесло і торгівля. Літопис "Повість временних літ" нараховує на Русі в IX—Х ст. 20 міст, таких як Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч, Вишгород. У Х ст. літописи згадують 32 міста, в XI ст.— близько 60, а в XIII ст. їх нараховувалося майже 300.Найбільше міст було в Київській землі — 80, серед них Вишгород, Білгород, Василів, Корсунь. На Лівобережжі знаходилися Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Путивль, Любеч. Зростала кількість міст в західноукраїнських землях. Лише в Галичині і Холмщині на початок XIV ст. їх було 22, близько 10 міст — на Волині. В XII ст. великим містом став Галич — центр Галицько-волинського князівства. Приблизно 13—15 % населення жило в містах.Структура міста в Київській Русі мало чим відрізнялася від західноєвропейської. Місто або замок був одночасно резиденцією князя чи боярина і укріпленням на випадок нападу. Роль цієї частини міста особливо зросла під час феодальних міжусобиць. Ремісничі майстерні, житлові будинки та інші споруди розміщувалися навколо замку в передмістях. Економічним осередком і центром громадського життя міста був "торг" — ринок. Міста належали удільним князям, великим боярам, були центрами ремісництва і торгівлі для сільської округи, що тяжіла до них.Міста зберігали зв'язок із сільським господарством. Ремісники і купці розводили велику рогату худобу, коней, кіз, овець, свійську птицю. За містом були угіддя, що їм належали. Тут вирощували сільськогосподарські культури, заготовляли сіно, виділяли пасовища тощо. Житлові будинки ремісників майже не відрізнялися від селянських хат.У кінці XII ст., за даними М. Грушевського, найбільшим містом був Київ, де проживало близько 100 тис. чол. Особливо він зріс при правлінні Ярослава Мудрого. Було збудовано Софіївський собор, багато церков. Київ залишався більше адміністративним і торговим центром, ніж ремісничим. Тут було численне купецьке населення. Давньоруські міста були культурними осередками. У них діяли школи й книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Владимирі-на-Клязьмі, складалися літописи, створювалися пам'ятки агіографії та художньої літератури. Міські ринкиявляли собою водночас головні площі, на яких вирувало життя. Там збиралися віча городян, що, починаючи з середини XII ст., відігравали значну роль усоціальному й політичному житті свого міста, а то й землі в цілому, як це бувало в Києві, Галичі, Чернігові, Новгороді Великому, Владимирі-на-Клязьмі тощо.

Міське управління

Політична і адміністративна системи Київської Русі базувалися на князівсько-дружинному устрої при тривалому збереженні органів самоуправління міських і сільських громад (див. Віче). Громади об'єднувалися у волості --- адміністративно-територіальні одиниці, у які входили міста та сільські округи навколо них. Групи волостей об'єднувалися в землі. К.Р. сформувалась як одноосібна монархія. В 12-13 ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації. На чолі держави стояв київський князь, який зосереджував в своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої, судової й військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни тощо). Князівська влада спиралася на постійну військову організацію --- дружину. Дружинникам-посадникам доручалися в управління окремі волості, міста і землі. Народне ополчення («вої») формувалося за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький. «Тисяча» становила військово-адміністративну одиницю. Соціальна структура К.Р. відповідала її економічній системі. До панівного стану входили бояри, воєводи, тисяцькі, соцькі, печатники, покладники, тіуни, огнищани, сільські старости, міська верхівка --- «мужі градські». Вільна категорія сільських виробників називалася смерди. Феодально-залежним населенням у К. Р. були рядовичі, закупи та ізгої. Холопи і челядь перебували на становищі рабів. У 990 на Русі засновано митрополію з центром у Києві, яка підпорядковувалась Константинопольському Патріархові.

48.Київ і міста київської землі

Київська земля, будучи давнім територіальним і політичним центром Давньої Русі, на відміну від більшості інших руських земель не набула статусу спадкової отчини якоїсь однієї князівської гілки Рюриковичів. Упродовж ХІІ – першої половини ХІІІ ст. вона вважалася власністю великокнязівського київського столу, а відтак була загально династичною спадщиною Рюриковичів. Територія Київської землі в основних рисах сформувалася переважно на початку другої половини ХІ ст. Саме у цей час відбулося розмежування територій давньої Руської землі між Києвом, Черніговом і Переяславом. Територіально до київського князівського столу належали такі землі: правобережні території полян, землі древлян, південно-західні райони розселення дреговичів та уличів. Крім того, в різні часи до київського столу належали В’ятицька волость Ольговичів, Посейм’я та Туровська волость (за князювання Мономаха). Таким чином, географічно до Київської землі на лівому березі Дніпра належала невелика смуга території, що простяглася від Десни до Трубежу, з центром волості у Сакові. На правому березі до Київської угіддя належали землі, що лежали на південь від вододілу Прип’яті, Березини та Німану, на схід — від Горині та Західного Бугу, та на північний схід — від Случі, Південного Бугу та Росі (згодом Тясмина).

Серед інших руських територій Київська земля була найбільш густонаселеною та найліпше розвинутою економічно. У ній був також найвищим рівень урбанізації — літописи згадують про існування напередодні Батиєвої навали на Русь на Київщині близько 80 міст.

Головним політико-адміністративним центром і найбільш економічно розвинутим містом був Київ. Кількість його населення доходила до 50 тисяч чоловік і за цими показниками він був не лише одним з найбільших міст Русі, а й усієї середньовічної Європи. У політичному плані, незважаючи на зростання відцентрових тенденцій на Русі та формування нових політичних центрів, Київ й надалі залишався символом верховної влади та символом руської єдності. Хоча, запекла міжусобна боротьба, що її вели за Київ чернігівські, смоленські, волинські, ростово-суздальські та інші князі, що б їх до цього не спонукало, об’єктивно спричиняла послаблення Київської землі, заважала її економічному розвитку та політичній консолідації. Основою економічного процвітання давнього Києва були розвиток ремесел і торгівлі, розквіт яких припав на середину ХІІ ст. Київським ремісникам були відомі всі відкриті на той час прийоми обробки заліза, міді, срібла, різних сплавів металів, а також кістки, скла, кераміки та дерева. Фахівці відзначають високий рівень їхньої виконавчої майстерності та стверджують, що за показниками розмаїття асортименту виробів та їхньої якості вони жодним чином не поступалися тогочасним європейським майстрам. Поступальний розвиток ремесел у місті сприяв процвітанню й торговельної діяльності. Купці з Києва здійснювали торгові операції не лише з іншими руськими містами, а й з торговельними центрами Польщі, Чехії, Скандинавії, Візантії, Німеччини, Угорщини, цілим рядом азіатських країн. За літописними повідомленнями, в місті було два ринкових майдани — Бабин Торжок на Горі та Торговище на Подолі. У Києві існували своєрідні торговельні колонії іноземних купців. Зокрема, достеменно відомо про наявність у місті дворів новгородських і туровських купців, а також німецьких, які навіть мали власну церкву св. Марії. У літописах називаються й торговельні шляхи, що проходили через центр Київської землі — Грецький, Соляний, Залозний. Вельми важливу роль у житті Київської землі відігравали й деякі інші міські центри, передовсім Вишгород, Білгород і Васильків. Місто Вишгород, що знаходиться на місці існуючого нині однойменного населеного пункту, було передовсім важливим сторожовим форпостом, який прикривав Київ на північному заході. Навколо міста було споруджено надійні укріплення й за ними неодноразово знаходили притулок в часи ворожих нападів навіть київські князі. У Вишгороді знаходився двір київських князів.

Починаючи з часів Ярослава Мудрого за Вишгородом закріпився статус поважного духовного центру Київської Русі. Тут було перепоховано останки перших руських святих — князів Бориса та Гліба. На їхню честь було споруджено спочатку дерев’яну, а згодом кам’яну церкву. У Вишгороді зберігалася одна з найбільш давніх і славнозвісних ікон Пресвятої Богородиці ХІІ ст., що, за переказами, була написана євангелістом Лукою у м. Константинополі, а 1129 р. — привезена на Русь київському князю Мстиславу Володимировичу (згодом, 1155 р., чудотворний образ Пресвятої Богородиці Андрій Боголюбський вивіз у Суздальщину та помістив у пізніше збудованому храмі Успіня Пресвятої Богородиці у м. Владимира на Клязьмі і відтоді ікона, що становить загальносвітову цінність, стала називатися Владимирська Богоматір). Вишгород був також поважним ремісничим центром, провадив торговельні операції з іноземними купцями. У політичному плані, незважаючи на своє виняткове місце в обороні Київської землі, значення важливого духовного та господарського центру, Вишгород так і не отримав статусу самостійної політичної одиниці, а й надалі залишався околицею Києва. Цей статус за ним зберігався й тоді, коли в ньому сиділи свої власні князі. Їх, як правило, призначали великі київські князі з числа молодших синів чи родичів, котрі не могли претендувати на великокнязівський стіл. Іншим важливим військово-стратегічним пунктом в околицях Києва був Білгород (нині с.Білогородка Києво-Святошинського р-ну Київської обл.), розташований на правому березі р. Ірпеня. Зважаючи на важливе стратегічне значення Білгорода, київські князі постійно опікувалися зміцненням його обороноспроможності, а крім того, тут знаходився один з великокнязівських дворів. У часи загострення боротьби за Київ, місто здобуло статус князівського. Щоправда, місцеві князі перебували під постійною опікою київських князів. Упродовж кількох століть Білгород перебував на становищі великого єпископського центру. Заснування єпископії в Білгороді історики пояснюють серед іншого й тим, що місто перебувало на кордоні з Древлянською землею, а відтак мало поширювати на неї не лише політичну, а й церковну владу Києва. Південні рубежі Києва прикривало місто Василев (сучасне м.Васильків Київської обл.), що було центральним форпостом в оборонній системі, зведеній в давньоруські часи вздовж р. Стугни. Близько середини ХІІІ ст. Василев здобув статус князівського міста. На цей час випадають і часи найбільшого його розквіту. Від гирла Стугни в напрямку р.Рось простягалася Дніпровська оборонна лінія, важливими елементами якої були міста Треполь, Новгород-Святополч, Іван, Заруб, Канів та ін. Найпівденнішим містом Київської землі був Канів, котрий уже на початок ХІІ ст. мав статус князівського міста та був важливим стратегічним пунктом на кордоні зі Степом. Продовження Дніпровської оборонної лінії становила Пороська оборонна система, до якої входили міста-фортеці Товаров, Богуслав, Ростовець, Торчеськ, Юр’єв та ін. Найпомітнішими з-поміж них були Юр’єв і Торчеськ. Перше, засноване ще Ярославом Мудрим (сучасна Біла Церква), від самих початків мало власну єпископію та виконувало, крім важливої військово-стратегічної ролі, також не менш відповідальне значення місіонерського центру, адже розташовувалось на порубіжжі, заселеному переважно тюркськими племенами. Місто ж Торчеськ було центром тюркських племен Поросся, що перебували під владою київських князів, — берендеїв, торків, печенігів та ін. Західні та південно-західні окраїни Київської землі були також вкриті густою мережею міст і замків, частина з яких виникла ще в докиївські часи, а частина постала вже в роки утвердження в цих районах влади великих київських князів. Тут, на берегах Тетерева, Случі, Здвижа, Уборті, Ужа та Ірші, розташовувалися літописні міста Іскоростень, Вручий, Мільськ, Полонний, Ушеськ, Чорнобиль, Городськ, Колодяжин та інші. Між верхньою течією Південного Бугу, Тетерева і Случі знаходилися болохівські міста Деревич, Губин, Кудин, Кобуд, Дядьків та інші, які спочатку належали київським князям, а в другій чверті ХІІ ст. відділились в окремий князівський наділ.

49.Основні етапи та напрямки торгівлі

Зовнішня торгівля відігравала в житті Київської Русі особливо велику роль. Окремі історики (В.Ключевський, О.Єфіменко) навіть вважали її за головний фактор утворення держави. УХ ст. значно піднесли організацію зовнішньої торгівлі східного слов'янства варяги, які її організували й охороняли. Нею займалися не лише купці, а й бояри і навіть князі. Недарма перші відомі нам угоди з Візантією (договори 907, 911 pp. та ін.) стосувалися саме торгівлі. Торгівля велася з Візантією, країнами Близького і Далекого Сходу, Скандинавією, Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною та ін. Торговельними шляхами були насамперед річки, які впадали у Чорне, Азовське та Каспійське моря. Використовувалися і сухопутні шляхи: Грецький, який прямував із Києва на південь до Криму і Константинополя; Залозний вів на Дон, Азовське море і далі на Близький Схід, Солоний — в Галичину. На перехресті цих шляхів знаходився Київ. Найважливішим торговим партнером Русі була Візантія. Русь вивозила туди віск, мед, невільників, шкіри, хутра, хліб, а завозила вироби з металу, скла, дорогі тканини, золоті вироби, вика та ін. Із Заходу завозилися парфумерні вироби, перець та інші приправи, дорогі прикраси.До європейських країн вивозилися хутро, посуд, овочі, хліб, худоба, а завозилися зброя, металеві предмети, тканини, мистецькі вироби та ін. У Києві знаходилися колони, де мешкали німці, поляки, греки, євреї, вірмени.Розвинута внутрішня і зовнішня торгівля потребувала створення власної монетної системи. У VII—ЇХ ст. ходили арабська, візантійська та норманська монети. Згодом була введена власна грошова одиниця «куна» — шкура куниці. Пізніше вводиться срібна — гривня, а за часів князя Володимира з'явилися штамповані золоті й срібні монети.XI—XII ст. — період найбільшого розвитку всебічних торгових зв'язків Київської Русі, її економічного розквіту.Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний — до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася також з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Болгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ. З Візантії на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів. Головними платіжними засобами внутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі IX—XIст. були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхеми.Використовувались, хоча й у меншій кількості, візантійські міліарісії, західноєвропейські денарії. Кілька разів робилися спроби запровадити в Давньоруській державі власну монету. Але карбування давньоруських монет мало дуже скромний обсяг, вони призначалися не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів. Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі торгові села мали

ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі та ін.збиралися мало не щодня. Внутрішня торгівля зосереджувалася в основному в містах, де були «торги», «торговища». У 1017 р. лише у Києві діяло вісім торгових майданів. Там продавалися головним чином продукти, сіль, окремі ремісничі вироби, що мали місцевий характер, а також виготовлялися у віддалених регіонах країни та за кордоном.
51.Дипломатія Давньої Русі. Здавалося б, дипломатія — явище новочасне, пов'язане із системою міжнародних договорів, спеціальними дипломатичними службами, налагодженням постійних взаємин між різними країнами. Але це — класична дипломатія, з усіма притаманними їй у цивілізованому суспільстві рисами. Корені ж дипломатичних стосунків сягають сивої давнини. У східних слов'ян їх можна виявити за доби, яка передувала створенню держави.Під час нападу руської раті на візантійські міста Сурож і Амастриду в кінці VIII — 1-й половині IX ст. справа закінчилася миром. Руси повернули захоплену здобич і добровільно залишили завойовані міста, отримавши, напевно, контрибуцію. Є вагомі підстави вважати, що похід Аскольда 860 р. на Царгород (Константинополь) завершився підписанням договору «миру й любові», як називали дружні угоди давньоруські книжники. Але текст того договору не зберігся. Його сліди проступають у першому з тих, котрі дійшли до нас, русько-візантійському мирному пакті 907 p., укладеному після успішної облоги Константинополя військом київського князя Олега. А через 4 роки ним же було підписано мирний договір, що скрупульозно регламентував політичні,'" дипломатичні й торговельні взаємини між Руссю та Візантією. Текст цієї угоди навів Нестор у «Повісті временних літ». Туди ж літописець включив і копії договорів з Візантією наступника Олега на київському престолі Ігоря (944 р.) і сина останнього Святослава (971 p.). Всі три названих документи знаменують початки дипломатичної діяльності Київської Русі у формах, властивих середньовічному світові.

Хрещення Русі

Запровадження християнства — це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога — громовержця Перуна. Ієрархія новоствореного пантеону відповідала розкладу політичних сил у країні, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждьбога, а новгородського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких спирався (громовержець Одін — брат-близнюк литовсько-слов'янського Перуна — був покровителем скандинавської дружини). Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатства і привілеї феодальної верхівки, що набирала силу; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. Драматичні події, пов'язані із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990) літописцем спресовані в один — 988 р. Насправді християнізація Русі тривала декілька століть.Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему. Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

2. Православ'я стало надійним грунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на Багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім'ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв'язків, побудованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—XIII ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбувається зміна акцентів у релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього на внутрішній світ людини, внаслідок чого людина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива розплата чекає в потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом'якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнства. Саме вона дала змогу руським самодержцям підім'яти під себе духовну владу. По-перше, відповідно до візантійських канонів, церква мала підпорядковуватися світській владі, тоді як за католицизму навпаки — світська влада підкорялася духовній. По-друге, відсутність целібату (обов'язкова безшлюбність у католицького духовенства) не давала змоги духовенству православному, переобтяженому сім'ями, законсервованому практикою передачі своєї професії в спадок, ні поповнювати свої кадри за рахунок здібних людей з низів, ні стати справжнім духовним опонентом світській владі. По-третє, православна церква не одержувала такої могутньої підтримки ззовні, яку мала завдяки діям Папи Римського католицька церква, і тому православ'я не могло стати перешкодою на шляху створення російськими правителями системи загального підкорення державі всіх сфер суспільного життя.

2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу країнам Західної Європи, а також слов'янським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилася слов'янською мовою. Безумовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії серед населення, але водночас помітно звужувало русло культурного потоку, адже прилучення до світової культури відбувалося, головним чином, через слов'янську літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що перекладалися на Русі. Усунення на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання певної культурної замкненості країни.

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. З часу прийняття Руссю християнства до падіння Візантії в XV ст. під натиском турків ця імперія не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична завжди зумовлює кризу духовну. Поширені в XIII—XV ст. настрої бродіння, посилення впливу містицизму, проповідь аскетизму, відчуженості від життя були ознаками кризи візантійської духовної еліти. Вона не зуміла піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні суспільні процеси і тому залишилася відірваною від загальної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університетської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів та тенденцій.