Предмет, методи та завдання курсу

УДК

ББК 65.03

Н 19

Рецензенти:

д-р екон. наук, професор П. М. Леоненко

канд.екон. наук, доцент А. О. Маслов

Рекомендовано Вченою радою економічного факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

(протокол № 5 від 22 грудня 2009 року)

 

Назаров І. В.

Економічна історія. Навчально-методичний посібник для студентів економічних спеціальностей. – К.: 2010. – 210 с.

 

В навчально-методичному посібнику викладено історію народного господарства зарубіжних країн, починаючи з часів стародавніх цивілізацій і закінчуючи ХХ століттям. Матеріал структуровано так, що загальні закономірності економічного розвитку розглядаються крізь призму краєзнавчого підходу – на прикладі держав, що знаходились в «епіцентрі» соціально-еконо-мічних і технічних зрушень, характерних для кожної господарської епохи. Посібник містить також програму навчальної дисципліни, плани семінарських занять, тести, перелік проблем підсумкового контролю, список рекомендованої літератури.

Розрахований на студентів вищих навчальних закладів економічних спеціальностей.

 

 

З М І С Т

 

Тема 1.Вступ ДО КУРСУ «ЕКОНОМІЧНА

ІСТОРІЯ» 4

Тема 2. Основні риси соціально-еконо-

міч­ного устрою рабовласницьких дер-

жав Ста­родавнього Сходу та антично-

го світу 13

Тема 3.Становлення та розвиток феодаль-

ної системигосподарства (V–XVI стст.) 23

Тема 4. Генезис капіталізму та мануфак-

турний період його розвитку (XVI–XVIII стст.) 37

Тема 5. Епоха переходу до індустріаль-

ного суспільства (кінець XVIII – перша

половина XIX стст.) 45

Тема 6. Господарство провідних країн сві-

ту періоду МОНОПОЛІСТИЧНОГО КАПІТАЛІЗ-

МУ (остання третина XIX – початок XX стст.) 64

Тема 7. Основні тенденції ЕКОНОМІЧНОГО

РОЗВИТКУ США І ЄВРОПИ у міжвоєнний

період (1918–1939 рр.) 86

Тема 8. Економічний розвиток провід-

них центрів світового капіталістич-

ного господарства після другої сві-

тової війни 116

ГЛОСАРІЙ З ЕКОНОМІЧНОЇ ІСТОРІЇ 173

програма курсу 187

Плани семінарських занять 193

Тести з економічної історії 194

ПЕРЕЛІК ПРОБЛЕМ ПІДСУМКОВОГО

КОНТРОЛЮ 203

ЛІТЕРАТУРА 205

 

Тема 1.

Вступ ДО КУРСУ «ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ»

Предмет, методи та завдання курсу.

2. Періодизація економічної історії: огляд концепцій.

Предмет, методи та завдання курсу

Економічна історія, або історія народного господарства, посідає важливе місце в системі економічних дисциплін, межуючи з «Економічною теорією» та «Історією економічних вчень». Предметом економічної історії є вивчення господарської діяльності провідних країн світу, починаючи із стародавніх часів і закінчуючи сучасністю, дослідження динаміки перетворень господарських форм в суперечливому поєднанні всіх факторів, що впливають на економічне життя: продуктивних сил і економічних відносин, релігійних і культурних традицій людських спільнот, політичних, правничих, демографічних, географічних, природнокліматичних чинників.

На відміну від економічної теорії, що має своїм предметом дослідження економічних законів, об’єктивних і універсальних, справедливих для різних народів світу і різних епох, економічна історія вивчає більш конкретні форми прояву цих закономірностей в реальних економічних процесах, які протікають в окремих країнах в різні періоди їхнього соціально-економічного розвитку при неповторному переплетенні зазначених вище факторів, що впливають на економічне життя. Це зумовлює і більший інтерес економістів-істориків до техніко-технологічних характеристик виробничого процесу, розвитку окремих галузей народного господарства, неекономічних чинників в аспекті їхнього впливу на господарство.

Як і економічна теорія, історія народного господарства широко користується методом поєднання логічного і історичного аналізу. Проте сама об’єктивна різниця між предметними полями цих дисциплін зумовлює зміщення методологічного центру тяжіння від логічного аналізу, індуктивного методу сходження від конкретики фактів до логічного узагальнення, що домінує в економічній теорії до історичного аналізу, тобто нагромадження фактів економічного розвитку окремих країн з ціллю відслідкувати їхній взаємозв’язок, провести певні історичні паралелі і, можливо, екстраполювати деякі виявлені раніше тенденції на сучасні ситуації.

Метою навчальної дисципліни є поглиблене вивчення та творче осмислення майбутніми фахівцями з економічної теорії основних тенденцій розвитку народного господарства провідних країн світу на різних етапах історії людства з ціллю критичного засвоєння досягнень попередніх поколінь і застосування їхнього позитивного досвіду при аналізі економічних проблем сьогодення, передбачення перспективних напрямків розвитку світової економіки з урахуванням духовних, екологічних і інших вимірів людського буття.

По завершенню вивчення курсу студент повинен знати предмет науки, історію народного господарства провідних країн сучасності і минулих епох, основні підходи до її періодизації. Студент, прослухавши цей курс, повинен набути навичок вірно визначати тенденції і оцінювати перспективи економічного розвитку як окремих країн, галузей, так і світової економіки з урахуванням величезного досвіду господарювання, накопиченого людством.

2. Періодизація економічної історії: огляд концепцій

Різні концепції періодизації економічної історії тісно пов’язані з тими критеріальними ознаками суспільно-економічного життя, які ті чи інші історики вважають провідними для виокремлення логічно завершених етапів розвитку людських спільнот. Так, у вітчизняній літературі радянського періоду домінувала марксистська концепція поділу історичного процесу на п’ять суспільно-економічних формацій, в основі якого лежать відмінності у способі виробництва матеріальних благ (під останнім мається на увазі сукупність виробничих відносин між членами суспільства, похідних від рівня розвитку його продуктивних сил). К.Маркс вирізняв п’ять способів виробництва: 1) первіснообщинний; 2) рабовласницький; 3) феодальний; 4) капіталістичний і 5) комуністичний, що поділявся 2 фази – соціалізм і комунізм.

В той же час у західній історико-економічній літературі, де домінував критерій техніко-технологічного рівня розвитку суспільства, на перший план було висунуто теорію «стадій економічного розвитку» і теорії «постіндустріального суспільства». Згідно із концепцією «стадій економічного розвитку» американського соціолога У.Ростоу вирізняються 5 стадій розвитку суспільства: 1) традиційне суспілсьвто; 2) період підготовки передумов для підйому; 3) підйом або зрушення; 4) рух до зрілості; 5) суспільство загального масового споживання. Перша стадія характеризується домінуванням сільського господарства і ручної, низькопродуктивної праці, застоєм в технічній сфері; для другої стадії характерні розширення ринків і вільної конкуренції, нагромадження капіталу і інвестиційного потенціалу суспільства; третя стадія «зрушення» або промислового перевороту пов’язана із прискореним розвитком промислових галузей і витісненням ручної праці машинною; четвертій стадії «наближення до зрілості» притаманний прискорений прогрес в усіх галузях господарства; п’ята стадія масового споживання, яку вчений вважав досягнутою (на межі 1960-х років) лише в США, характеризується високим рівнем споживання широких верств населення країни. В 1970-х роках У.Ростоу додав до цієї схеми ще шосту стадію «якісного поліпшення життєвих умов людини».

В 1960-х роках в західній літературі набули популярності різноманітні футурологічні теорії «постсуспільства», загальним методологічним принципом яких був технологічний детермінізм – аксіоматичне твердження, що технічний рівень визначає розвиток суспільства незалежно від його соціально-економічної і класової структурованості. Яскравим представником цього напрямку є американський соціолог Елвін Тоффлер, що висунув концепцію «трьох хвиль цивілізації» – аграрної, індустріальної і суперіндустріальної.

Перша хвиля цивілізації, що розпочалася, за Тофлером, приблизно 10 тис. років тому з переходом від привласнюючого господарства (збиральництво і полювання) до відтворювального (доместикація тварин і рослин, тісно пов’язана із започаткуванням осілого способу життєдіяльності), мала своїм наслідком створення аграрної, доіндустріальної цивілізації. Цей тип цивілізації проіснував до ХУІ століття і характеризувався виключно низькими темпами економічного зростання і повільним збільшенням чисельності населення, рівень споживання більшості якого не перевершував фізіологічного мінімуму. Головним виробничим ресурсом аграрної цивілізації була земля, яку обробляли 80–97% населення і тому головні соціально-економічні протиріччя розгортались навколо проблем землеволодіння і землекористування.

Друга хвиля цивілізації тривала з ХУІ до середини ХІХ століття і завершилася створенням індустріальної цивілізації, якій притаманні стандартизація, вузька спеціалізація, концентрація і централізація виробництва та капіталу, високі темпи зростання обсягів виробництва і чисельності населення, значне поглиблення суспільного поділу праці, перехід до машинного виробництва і використання механічної енергії. Головним засобом виробництва стає промисловий капітал, а головним соціальним конфліктом стає протиріччя між власниками капіталу і найманими працівниками. На відміну від аграрної фази розвитку, для якої була характерна жорстка ієрархічність соціально-економічних і державно-політичних структур суспільства, а також відсутність соціальної і просторової мобільності населення, соціальна структура індустріального суспільства витікає з майнового фактору і втрачає жорстку ієрархічність, а соціальна і просторова мобільність населення значно зростають.

Третя хвиля цивілізації, що розпочалась, на думку Е.Тоффлера, в середині ХІХ ст.. призведе до формування постіндустріальної або інформаційної цивілізації, суттєвими ознаками якої є: суттєве зниження темпів економічного зростання і різке падіння темпів зростання населення, головним засобом виробництва стають наукові знання та інформація, на примноження яких працює більша частина працездатного населення, на місце класового поділу суспільства приходить професійний, а основним його протиріччям стає конфлікт між знанням і некомпетентністю, соціальна та просторова мобільність населення різко збільшується.

Розглянута вище теорія «трьох хвиль цивілізації» лежить в основі концепції постіндустріального суспільства, розробленої в роботах К.Кларка, Д.Белла (США), Ж.Фуррастьє (Франція) та ін. Характерною ознакою їхнього методологічного підходу до періодизації історії є, як і в попередньому випадку, суто технологічні критерії оцінки рівня організації суспільного виробництва і суспільного життя взагалі (при ігноруванні майнового і класового поділу населення). В роботах К.Кларка і Ж.Фуррастьє був запропонований поділ суспільного виробництва на три сектори: первинний (сільське господарство), вторинний (промисловість), третинний (сфера послуг) і висунуто положення про перспективу зростання долі третинного сектору економіки порівняно із первинним і вторинним як за чисельністю зайнятих в ньому, так і за питомою вагою його продукції в структурі валового національного продукту економічно розвинених країн. При переході від індустріального до постіндустріального суспільства в останньому відбувається ряд структурних зрушень: поступове переважання сфери послуг над сферою виробництва; зміна соціальної структури суспільства, де класовий поділ (похідний від відношення різних верств населення до власності) поступається місцем професійному; провідну роль у визначенні стратегії суспільного розвитку починає грати теоретичне знання і, відповідно, університети – як центри, де воно зосереджується.

Згодом ідеї постіндустріального суспільства модифікуються в концепцію інформаційного суспільства, розроблену в працях американських соціологів М.Кастельса і Р.Кроуфорда. На їхню думку, на цій стадії розвитку саме генерування, обробка і передача інформації стають основними факторами зростання продуктивності суспільного виробництва.

В остання десятиліття після усунення глобального протистояння між світовою капіталістичною і світовою соціалістичною системами значно зріс інтерес до концепцій періодизації історії, що випливають із ідеї культурно-цивілізаційної дискретності розвитку людства. Цивілізаційні моделі суспільного розвитку були вперше запропоновані вітчизняними мислителями другої половини ХІХ століття М.Я.Данилевським і К.М.Леонтьєвим і згодом розвинуті західноєвропейськими дослідниками О.Шпенглером (Німеччина), А.Дж.Тойнбі (Великобританія) і сучасним американським вченим С.Хантінгтоном.

Найбільш розгорнутою з цих концепцій є запропонована англійським істориком Арнольдом Джозефом Тойнбі (1889-1975 рр), викладена ним у дванадцятитомному творі «Дослідження історії». В якості «одиниці історичного дослідження» А.Тойнбі висуває не націю (як більшість європейських істориків нового часу), а цивілізацію, під якою він розуміє велику спільноту, що поєднує декілька народів на сонові релігійно-культурної ідентичності. Англійський дослідник вважав, що протягом відомої нам історії людства існувала 21 цивілізація, з яких нині залишилось лише п’ять – Православна (Росія, Україна, Білорусь, Греція, Сербія, Болгарія, Румунія, частина арабського світу); Західна (народи Європи, Північної і Латинської Америки, що сповідують католицизм і протестантизм); Ісламська (більшість арабомовних і тюркських народів); Індуїстська (Індія); Далекосхідна (Китай, Індокитай, Японія).

На думку А.Тойнбі, кожна цивілізація проходить у своєму розвитку чотири стадії: зародження, зростання, злам, розпад. Розвиток цивілізації завжди здійснюється через ланцюговий процес виклику –і –відповіді. В будь-який час кожна цивілізація знаходиться під тиском одного або декількох викликів – складних проблемних ситуацій, що потребують значних зусиль для їхнього вирішення. Кожен із таких викликів є своєрідним і неповторним «тестом», від своєчасного вирішення якого суспільством залежить існування даної спільноти в майбутньому серед інших, нерідко ворожих народів і цивілізацій. Цивілізація розвивається доти, поки знаходить адекватні відповіді на виклики, що стоять перед нею, але з того моменту, коли відповідь знайдено невірно, відбувається «злам», після якого цивілізація починає розколюватись національними рухами народів, що колись створювали єдиний культурно-історичний тип, повстаннями внутрішнього пролетаріату або навалою народів з варварської провінції.

Відповідь на історичний виклик генерують не всі пересічні члени цивілізаційного об’єднання народів, а лише незначна кількість людей, яких Тойнбі відніс до так званої «творчої меншини» суспільства. Переважна більшість народу спроможна лише «копіювати», «тиражувати» відповіді, в свій час дані творчою меншиною. і цю здатність до нетворчого розповсюдження вироблених іншими інновацій А.Тойнбі назвав механізмом «мімесису». В результаті інерційності нетворчої більшості, в момент формування активною меншиною творчої відповіді, на завжди унікальний виклик, відбувається зіткнення креативних лідерів з переважною більшістю членів суспільства, незалежно від їхнього місця в соціальній ієрархії. Внаслідок цього механізм виклику-і-відповіді набуває форми драматичного сюжету «відходу-і-повернення» творчої меншини, яка спочатку відтісняється на периферію суспільного життя (нерідко навіть гине), але з часом її ідеї знаходять розуміння у більшості, яка починає впроваджувати їх шляхом активного копіювання – мімесису. Як приклад економічного виклику, що стояв перед еллінською цивілізацією за доби античності, Тойнбі наводить проблему нестачі орних земель. Відповідями на цей виклик стали реформи Солона і його послідовників в Афінах, колонізація греками акваторії Середземного і Чорного морів, а також спартансько –месенські війни, що призвели до захоплення Спартою сусідніх земель з перетворенням їхнього корінного населення (месенців) на ілотів (рабів). Перші два приклади можна віднести до позитивних відповідей, що відкрили певні перспективи для розвитку еллінської цивілізації, в той час як спартанський суспільно-економічний устрій, що склався внаслідок перемоги над месенцями такої перспективи не давав і привів до занепаду Спарти.

Засновник сучасної школи «філософії господарства» професор Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова Ю. М. Осіпов розділяє господарську історію людства на три мета історичні епохи: епоху Премодерну, епоху Модерну та епоху Постмодерну. Епоха Премодерну характеризується тим, що людина господарює в створеному Богом світу цілком по-природньому, задовольняє свої наріжні потреби, рухаючись в руслі спонтанних процесів, закладених в природу Творцем. Вчений вважає, що господарство на цій стадії не можна ототожнювати з економікою. Категорія господарства є більш загальним, родовим поняттям для позначення творчої активності людини у всесвіті, тоді як поняття «економіка» означає лише один конкретний тип господарства, а саме – «обмінно-оціночне, товарне, грошове, капітальне, фінансове, одним словом – вартісне господарство» [Осипов Ю. М. Философия хозяйства: per aspera ad astra! // Философия хозяйства. – 2005. – № 3(39). – С. 19]. Господарство епохи Премодерну, коли людина господарювала в основному для задоволення власних потреб і потреб своєї родини, або безпосередніх господарів, було «натурономікою», а не економікою. До стадії Премодерну можна віднести аграрний тип економіки первісного, рабовласницького і феодального суспільств, що панував приблизно до середини ІІ тисячоліття після Р.Х. і потім став невпинно витіснятись на периферію суспільного життя економічним укладом.

Епоха Модерну характеризується тим, що в ній відбувається активна перебудова господарюючою людиною данного їй Богом світу, в ході якої вона, спираючись вже не на природні засоби – машину, техніку, науку і поза природні технології – підкорює природу, розбудовуючи свій власний, штучний світ, орієнтуючись на гроші, їхнє накопичення, на капітал і прибуток. Цю епоху супроводжує економічна революція XV–XVIII стст. в Західній Європі, в ході якої економіка як товарообмінне, грошове господарство, в якому гроші виступають не тільки як засіб обміну, але і як умова і ціль господарювання, «підминає» під себе світ Премодерну із його натурономікою і традиційним суспільством, породжуючи індустріальний капіталізм. «Західноєвропейська економічна революція дала простір для розвитку власне економічної цивілізації, коли економіка набуває дійсно цивілізаційної цілісності, а цивілізація погоджується на свій явно економічний характер, – зазначає Ю. М. Осіпов. – В данному випадку можна говорити про пріоритет економіки над усім іншим у соціумі» [Осипов Ю. М. Философия хазяйства. Тезисы. – М., 2006. – С. 23]. Епоха Модерну є епохою закладення основ індустріального суспільства і водночас епохою повстання новоєвропейської людини проти традиційних форм християнської релігійності і теоцентричної культури (протестантизм, ренесанс, французьке просвітництво), докорінної ламки спадкових ієрархій монархічної влади, феодальної земельної власності і станової соціальної структури суспільства.

Третя мета історична епоха – епоха Постмодерну, характеризується тим, що цілісний штучний світ в основному вже створено, і люди – суб’єкти економічної дії, чия свідомість вже в більшості випадків десакралізована і денатуралізована, ставлять і намагаються вирішувати завдання, що суперечать логос ній основі світу, закладеній в нього задумом Бога-Творця. Так, виростаючи із людської фантазії, сучасним господарством створюється постмодерний світ – симулякр, наповнений віртуальною реальністю засобів масової інформації і не меш віртуальним рухом цінних паперів, що не відображають реального стану речей ні в суспільстві, ні в економіці; генетично модифікованими рослинами і істотами. В цьому світі панують політичні технології, що маніпулюють масовою свідомістю, а культурні феномени і навіть наукові категорії свідомо позбавляються об’єктивного змісту. В усіх цих явищах, які замовчують західні апологети «постіндустріального» та «інформаційного» суспільств, Ю. М. Осіпов вбачає тривожні свідоцтва занепаду людської цивілізації, закликаючи до філософського осмислення сучасного етапу економічної історії людства крізь призму традиційного християнського світогляду.

Контрольні запитання та завдання

1. Що є предметом економічної історії?

2. Яке місце посідає економічна історія в системі економічних дисциплін?

3. У чому полягають взаємозв’язок і відмінності між предметними полями економічної історії та економічної теорії, а також методами цих дисциплін?

4. Розкрийте критерії та суть основних концепцій періодизації економічної історії?

5. У чому полягають мета і цілі вивчення історії народного господарства?

 

ТЕМА 2.

Основні риси соціально-економічного устрою рабовласницьких держав Стародавнього Сходу та античного світу