Етика як філософське знання. Специфіка філософського знання

Міркуючи далі над природою моралі (в широкому розумінні, тобто включаючи й моральність) як предмета етики, неважко u переконатися, що предмет цей досить своєрідний. Його неможливо звести до звичай-ного зовнішнього об'єкта, котрий ми можемо виділити з його оточення, описувати, вимірювати, аналізувати якпевну окрему цілість. Можна скільки завгодно дослід-жувати енергетичний аспект того чи іншого людського 20 вчинку, будувати його математичні моделі, розглядатийого як фізіологічний акт чи соціальний феномен, як відтворення певних традиційних взірців поведінки, як символічне діяння тощо — і все ж нічого не з'ясувати в його власне моральному єстві. Можна розглядати біологічні, психологічні, соціокультурні, етнічні умови й чинники формування певного типу людської вдачі, осмислювати його під кутом зору фрейдівської концепції лібідо і т. п. — і залишатися як небо від землі далеким від розуміння його етичних характеристик.

Осягнути останні неможливо, не вводячи безпосередній предмет розгляду — скажімо, той або інший поведінковий акт людини — в цілісну систему загального людського осмислення дійсності, що включає ті або інші ціннісні орієнтації, уявлення про добро і зло, свободу й справедливість тощо. Не звертаючися до цієї сфери теоретичних і практичних універсали (найбільших узагальнень, що описують певний стан світу і людського світовідношення загалом), ми не в змозі будемо не тільки з'ясувати власне моральну якість того чи іншого людського вчинку, але навіть визначити його принципове відношення до галузі моралі в цілому.

Проте зазначені універсали — предмет роздумів і пошуків філософії як особливої галузі людського пізнання. Звідси й випливає, що етика, принаймні у своїй сутнісній основі, може бути тільки наукою філософською (що, зрозуміло, не виключає існування часткових,

віддалених від філософської тематики галузей етичного пізнання — скажімо, тих або інших прикладних фахових етик, емпіричного моралезнавства тощо).

Вище йшлося про етику як науку про мораль. Однак, як теж випливає із сказаного, етика — це й наука про 27 людське ставлення до самої моралі: про те, який смисл, яку внутрішню необхідність вбачає людина в прийнятті тих або інших моральних норм, на чому Грунтує свій вибір, звідки взагалі виникає в неї потреба в моральному самообмеженні. Таким чином, до сфери інтересів етики потрапляє найширше коло духовних пошуків людини, поєднаних спільною тональністю вільного обмеження нею своїх суб'єктивних потенцій заради вищих смисложиттєвих цінностей.

Саме останнє становить, можна сказати, філософську й, ширше, духовну специфіку етичного погляду на світ.

Взагалі ж етика як дисципліна свідомого самовизначення суб'єкта нерідко вінчала собою найвеличніші філософські системи. Зрештою це закономірно, оскільки для філософи завжди існує потреба в подоланні абстрактності, у втіленні своїх ідей і візій, у самовизначенні її автора, який має продемонструвати світові певні життєві висновки згідно з власною доктриною; етика ж спирається на розроблюваний філософією духовний потенціал, на тлумачення нею інтегрального досвіду людини. Цей зв'язок між загальнофілософською концепцією людського буття й відповідними етичними системами ще буде на конкретних історич них прикладах проаналізований нами.

Як філософська дисципліна, етика розширює духовне видноколо особистості, з'ясовує для неї зміст і смисл моральних цінностей та проблем, утверджує і розвиває культуру філософсько-етичного мислення і дискусій, стимулює власний духовно-моральний пошук, власну моральну творчість людини.

 

 

Структура етики як науки

В залежності від прихильності тієї чи іншої етичної школі, від завдань, що стоять перед етикою як наукою і навчальною дисципліною, етика структурується по-різному. Виділяють ряд блоків:

-історія етики і моралі, що описує процес розвитку етичних навчань, а також генезис і еволюцію моралі з глибокої давнини до наших днів;

-Теорія моралі - вчення про сутність моралі, її основні засади і категоріях, структуру, функції та закономірності, що пояснює еволюцію та механізм дії моралі;

-Нормативна етика - обгрунтування моральних принципів і норм, які виступають як теоретичне розвиток і доповнення моральної свідомості суспільства й особистості, базуються на вищих моральних цінностях і наказують людині з позицій повинності (деонтології) певні правила поведінки у взаєминах і спілкуванні людей, допомагаючи йому виробити спільну стратегію «правильного життя»

-Прикладна етика - сукупність принципів, норм і правил, що виконують практичну функцію навчання людей належному поведінці.

-Екологічну етику, яка розглядає норми поведінки людини як частини екосистеми по відношенню до навколишнього середовища;

етику громадянськості, що розробляє норми поведінки людини як громадянина по відношенню до суспільства;

ситуативну етику, вякій розробляються практичні рекомендації стосовно конкретних ситуацій і сфер людської життєдіяльності - як до публічних (етика політичних дій), так і до інтимних (етика сімейних відносин);

-професійні етики - системи моральних принципів, норм і правил поведінки фахівців різного профілю з урахуванням особливостей їх професійної діяльності і конкретної ситуації;

-Етику ділового спілкування, яка виступає як у ролі самостійної професійної етики (для менеджерів і підприємців), так і в якості ситуативного елемента етики інших професій (педагога, юриста, інженера).

Інша класифікація

1. Емпірична, або описова етика, яка описує, констатує та аналізує вдачу, звичаї, моральні чесноти представників різних народів і народностей, соціальних груп і прошарків, різних спільнот, які й складають моральні стосунки у суспільстві на різних етапах його розвитку.

2. Загальна теорія моралі, або філософські проблеми етики, де мова йде про походження моралі, її сутність, структуру, специфіку, співвідношення моральної необхідності, свободи і відповідальності, моральні аспекти сенсу життя тощо.

3. Нормативна етика як зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, які відповідають суспільним моральним нормам.

4. теорія морального виховання, або педагогічна етика, яка забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки.

5. Професійна етика, яка покликана описати й обґрунтувати особливості моралі різних професійних груп, виходячи зі специфіки їхньої діяльності.

 

Сутність моралі

У всі часи, як стверджує сучасний російський дослідник Олександр Титаренко, вчені по-різному тлумачили сутність моралі: як досвід житейської мудрості; як школу виховання людини, навчання її доброчесності; як виконання божественних заповітів, що забезпечують безсмертя особистості; як вищу насолоду, вдоволеність індивіда своєю поведінкою; як найкоротший шлях до щастя; як самоцінне служіння честі; як виконання незаперечного обов'язку; як інструмент збереження порядку в суспільстві; як забезпечення чесності у взаєминах людей; як вимогу суспільної користі; як викриття банальної, несправедливої дійсності, «суд над життям» і собою; як служіння ідеалу й утвердження справедливого життєвлаштування; як засіб взаєморозуміння і згуртування людей; як особистісне самовираження, вміння завжди бути собою, слухаючи голос совісті; як зовнішнє суспільне установлення, що накладає на людину необхідні обов'язки; як умовність, що сковує ініціативу і волю особистості; як особливий засіб пізнання; як інститут, який приборкує тваринні інстинкти людини; як заспокійливу ілюзію, що допомагає людині животіти; як визначення вищого сенсу людського життя тощо.

Мораль як одна із форм суспільної та особистісної свідомості є системою поглядів, уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей. Її основу становлять переконання, звичаї, традиції, громадська думка. Мораль спирається не на силу й авторитет установ, що змушували б дотримуватися конкретних норм, правил, приписів, а на свідомість — як колективну, так й індивідуальну. Попри те, вона охоплює всі сфери суспільного буття: ті, що регулюються державою (політика, виробництво, соціальна сфера, сім'я тощо), і ті, які держава чи громадські організації не регулюють (дружба, любов, товаришування, побут).

Мораль (лат. moralis — моральний, від mos (moris) — звичай, воля, закон, властивість) — система поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють поведінку людей; одна з форм суспільної свідомості.

У широкому розумінні до моралі включають і моральність. Зважаючи на те, що правила, норми утворюють ідеальну (нематеріальну) модель належної поведінки людини, є всі підстави вважати мораль свідомістю, точніше однією з форм суспільної свідомості. Та оскільки моральні норми втілюються в життя, об'єктивуються, опредметнюються, матеріалізуються, то мораль визначають не тільки як ідеальний феномен, свідомість: мораль (у її широкому розумінні) охоплює й реальні стосунки людей, що відповідають або не відповідають (тобто є аморальними) нормам.

Формою суспільної свідомості мораль називають хоча б тому, що вона не вичерпується виявами моральної свідомості індивідів, не може бути до них зведеною. Водночас мораль — одна з форм особистісної свідомості, про що свідчить, зокрема, роль совісті в ситуації вибору тощо.

За своєю суттю мораль постає як суперечливий, антиномічний (грец. anti — проти і nomos — закон) феномен. Це підтверджують такі аргументи:

— моральні вимоги, цінності є об'єктивними, оскільки відповідають (повинні відповідати) загальнозначущим критеріям і не можуть залежати від чиїхось уподобань, смаків, симпатій чи антипатій. В іншому разі не буде змоги відрізнити високоморальні вчинки від аморальних. Водночас вимоги є чиїмись вимогами, тобто виявом чиєїсь волі хоча б тому, що громадську думку виражають конкретні люди;

— мораль є одночасно сферою об'єктивної необхідності, тобто примусу, і сферою свободи. Моральні вимоги виступають перед особистістю як необхідність. Проте безпосереднє підкорення цій необхідності не вважають моральним феноменом, оскільки мораль несумісна з примусом. А недотримання моральних вимог є проявом аморальності. Моральна поведінка передбачає наявність моральної мотивації, вибору, самопокладання волі й автономію духу.

Крім антиномічності, мораль характеризується імперативністю. Ідеться про те, що моральні правила формулюються в наказовому способі: «Будь таким!», «Роби те-то!», «Не роби того-то!» Вони не констатують існуюче, а вказують на те, що повинно бути і яким повинно бути. Ще однією характеристикою моралі є її гранична загальність на відміну від інших норм, які нерідко регламентують навіть деталі поведінки людини. Не менш важливі особливості моралі — всепроникність, оскільки вона діє в усіх сферах людського життя, а також особистісний і разом з тим усезагальний її характер, гуманістичне спрямування тощо.

У процесі визначення сутності моралі доводиться з'ясовувати її видові ознаки, оскільки родові передбачаються розумінням природи моралі. Наприклад, етик, який перебуває на позиціях натуралізму, уже фактично визнав природний характер моралі, а відтак йому залишається з'ясувати її специфіку, місце і роль у системі інших природних виявів людського буття, зокрема, від чого залежать моральні вимоги: від потягу до насолод (гедонізм), від прагнення до щастя (евдемонізм) чи від інших потреб.

Концепція, згідно з якою мораль має соціально-історичну природу, уже фактично визнала її соціальним феноменом і їй залишається лише виявити специфіку моралі, місце і роль у системі інших соціальних аспектів, форм людського буття — права, політики, мистецтва тощо.

Джерела походження моралі

Питання про природу, суть і розвиток моралі розглядається по-різному: з позицій релігійної догматики, натуралізму, з позицій матеріалізму формулюються соціально-історичні концепції.

У релігійних концепціях мораль обґрунтовується як дана самим Богом, підкреслюється її універсальний, загальнолюдський характер, тобто поширюється на всіх людей без винятку і всі рівні перед її вимогами, усі мають їх дотримуватися. Релігійна етика наповнює мораль високим духовним змістом, захищає її від спрощення, утилітарності. Релігійні концепції виносять джерела моралі за межі суспільства і недооцінюють значення особи у становленні моральної свідомості

Ще в стародавності виникло натуралістичне пояснення вимог моралі: учення Геракліта про мораль як закон єдиного логоса, уявлення піфагорійців про небесну гармонію, теорія Конфуція про небесний світ та ін. Концепції натуралізму, моралі в етиці одержують поширення в епоху Відродження і в період XVII — XVIII ст.: теорії природної моралі і права, розумного егоїзму, утилітаризму та ін. У XIX ст. ідеї натуралізму формулюються Чарльзом Дарвіном, Полем Лафаргом, Карлом Каутським, Гербертом Спенсером, Петром Кропоткіним, Зігмундом Фрейдом, Карлом Юнгом та іншими соціологами, які розглядали етику як фазу біологічної еволюції світу в біологічній природі людини.

Англійський природознавець Чарльз Дарвін вважав, що постійні вправи вдосконалювали стадний інстинкт. Це і привело до появи у вищих тварин морального чуття. Значення моралі полягає в забезпеченні біологічно доцільної діяльності, а органічний світ включається в сферу моральних відносин. Суть моралі вбачається, в кінцевому результаті, в інстинктах самозбереження та продовження роду (виду). Спрощується і спотворюється процес виникнення і розвитку моралі у теоріях суспільного договору. Більш виваженим і глибоким видається соціально-історичний підхід до виникнення людини і моралі. Аристотель, Карл Маркс, Еміль Дюркгейм, Макс Вебер та інші обґрунтовували соціальну природу моралі, її джерела шукали у розвитку суспільного життя.

На думку прихильників соціально-історичного підходу, мораль є наслідком матеріально-економічних відносин суспільства. її виникнення пов'язується з необхідністю підтримання суспільного (людського), на відміну від тваринного способу життя, з потребами координації, узгодження індивідуальної за характером діяльності в колективну взаємодію для виживання людини в суворих умовах життя. У сучасній етиці подібної позиції дотримується Карл Лоренц, розглядаючи моральні норми як просте продовження і ускладнення тваринних інстинктів. Основні з них: боротьба за збереження і продовження роду дає початок у людській практиці доброчесності, любові, турботі, жалості, відповідальності, боротьба за існування, охорону території мешкання виявляється в конкурентності і агресивних основах людини.У результаті людство повинно зізнатися, що природа натуральна, біологічна і треба навчитися приборкувати агресивність, спробувати знизити її вплив на життя. Раціональний спосіб подолання агресивності — любов, творчість і гумор, що дозволяє орієнтувати життєдіяльність позитивно.

Макс Рьюз, намагається довести, що мораль породжена біологією для того, щоб забезпечити соціальне існування людей. Різновидністю концепцій натуралізму з питань походження моралі є соціологізаторський підхід в етиці. Прихильники соціологізації етики вказують на відмінність між людською культурою і тваринним світом, але підкреслюють загальну основу виникнення — ген як елементарну інформаційну одиницю, що є засобом (охоронцем і передавачем) інформації, способом біологічного і соціального успадкування на молекулярному рівні індивідуального і колективного досвіду живого.

Походження моралі випливає з природи людини як природної істоти, її потреб і інтересів, незмінної біолого-психологічної суті індивіда. Початок рекомендації антропологічного напрямку проголошений ще в V ст. до н. е. грецьким філософом Протагором: «Людина є міра всіх речей». У межах антропологізму в етичних вченнях можна розглядати і концепцію утилітаризму, її основним поняттям є користь індивіда (вигода, особистий інтерес тощо). Джерелом моралі є природа людини, а зміст морального вибору оцінюється шляхом арифметичного підрахунку вигод і втрат за результатами вчинку.

Структура моралі

Осмислення сутності моралі передбачає з'ясування її основних компонентів і характеру їх взаємозв'язків. Структурно мораль утворюють дві сфери — моральна свідомість і моральна практика (моральність), кожна з яких має свою будову.

Моральна свідомість. Мораль не існує поза свідомістю, адже людські вчинки, акти міжособистісної комунікації не отримали б морального виміру, якби людина не була здатна усвідомлювати їх суть, співвідносити їх із власними уявленнями про добро і зло, належне і справедливе, із власним сумлінням. Проте моральна свідомість сама по собі ще не є повноцінним, самодостатнім моральним феноменом.

Моральна свідомість — вираження ідеального належного, на яке слід орієнтуватись.

Залежно від її носія моральну свідомість поділяють на суспільну (моральні погляди й оцінки певних груп людей) й індивідуальну (моральні погляди й оцінки індивідів), які перебувають в органічному, хоча й суперечливому, взаємозв'язку.

Основними елементами суспільної моральної свідомості є моральні вимоги та моральні цінності. Іноді до них додають ще ідеал, проте в ідеалі виражається не лише моральна довершеність людини, а й інтелектуальна, політична, професійна тощо.

Складовими індивідуальної моральної свідомості (самосвідомості) вважають інтеріоризовані моральні вимоги (моральний обов'язок) і моральні цінності, що виявляються в моральних мотивах і ціннісних орієнтаціях особистості, почуттях сумління, честі і гідності тощо.

Іноді невиправдано намагаються виокремити два рівні функціонування моральної свідомості: емоційно-чуттєвий (буденна свідомість) і раціонально-теоретичний (етика). Проте включення етики у сферу моралі безпідставне, оскільки знання норм, правил поведінки ще не свідчать про високу мораль. Лише будучи інтеріоризованими у відповідні переконання, знання моралі стають моральним феноменом. Однак при цьому вони збагачуються життєвим досвідом людини, почуттями, емоціями, перестаючи бути суто раціонально-теоретичними утвореннями.

Сама моральна свідомість (а вона належить загалом до буденного рівня) містить у собі не лише почуття й уявлення, а й поняття, що дає підставу твердити про чуттєве і раціональне начала моралі. До речі, про істотну роль розуму в моральному житті людини вели мову ще античні філософи. Йдеться про те, що нерідко людину засліплюють пристрасті, які повинен і здатний за певних обставин приборкати розум. Очевидно, саме тому вона мусить все виносити на суд розуму. Проте розум має тенденцію до раціоналізації стосунків між людьми (і їх ставлення до природи), що нерідко проявляється в абсолютизації критерію користі й недооцінці чи й ігноруванні критерію добра і моральних мотивів поведінки.

Побутує думка, що людина, яка живе лише розумом, надто байдужа, холодна, бездушна. До того ж у певних ситуаціях моральна реакція має бути блискавичною, симультанною (франц. simultane — одночасно). За таких обставин розум не встигає спрацювати, і на допомогу приходять моральні почуття, що, як виявляється, не завжди є сліпими. Мабуть, тому деякі почуття (естетичні, моральні) іноді називають почуттями-теоретиками: зберігаючи безпосередній характер» вони містять раціональне начало. Акумулюючи в собі моральний досвід, ці почуття дають змогу вловлювати недоступні для розуму відтінки життєвих ситуацій (розум, теоретичне мислення осягає загальне). Недаремно англійські мислителі Антоні-Ешлі-Купер Шефтсбері (1671—1713) та Д. Юм відводили моральним почуттям визначальну роль у моральному житті людини.

Моральна практика (моральність). Моральна практика в певному розумінні історично передує виникненню моральної свідомості. У первісному суспільстві, особливо на перших порах, мораль вичерпувалась реальною практикою взаємин між людьми. Однак у зв'язку з рефлексивним характером людської діяльності, що породжує її усвідомлення й одночасно все більше визначається усвідомленням, з поглибленням диференціації суспільства і відповідним ускладненням стосунків між людьми мораль віддаляється від реальної практики, поведінки людей, переміщуючись в ідеальну сферу (у сферу належного). Внаслідок цього моральне життя людини і суспільства набуває складної структури, основним елементом якої є моральна практика.

Моральна практика — сфера індивідуально-масових виявів поведінки, стосунків, діяльності, орієнтованих на найвищі, універсальні вселюдські цінності.

Моральну практику утворюють моральна діяльність і моральні відносини. Моральна діяльність — особлива сфера діяльності, що має предметно-змістову визначеність і специфіку, подібно до виробничої, наукової, художньої. Вона становить собою значущість будь-якої діяльності, оскільки на неї поширюються моральні вимоги.

Будь-які моральні дії включають у себе роботу свідомості — мислені, почуттєві, вольові компоненти, але не вичерпуються ними, оскільки передбачають своє опредметнення, об'єктивацію в реальній дійсності як певний результат. Моральна діяльність і моральна свідомість взаємно породжуються і взаємно зумовлюються, існуючи одна завдяки іншій. Проте в науковому аналізі мораль можна розглядати або як сферу реально-практичних відносин, які регулюють індивідуально-масову поведінку і втілюються в них, або як особливу сферу духу, свідомості і волевиявлення.

Моральна діяльність охоплює вчинки, які мають власну структуру, синтезують у собі зовнішні, матеріально-речові, і внутрішні, духовно-особистісні, компоненти. Здійснюючи вчинок, людина вступає в певні відносини з іншими людьми, із суспільством. Тим самим вона вступає в суспільні відносини, сукупність зв'язків і залежностей, які і називаються моральними відносинами — ціннісними смисловими аспектами всіх суспільних відносин.

Якими б різноманітними не були моральні відносини за змістом, тобто які б обов'язки вони не накладали на людину, в яких би вчинках не реалізовувались, — їх внутрішнім вістрям є ставлення особистості до суспільства. Істотною ознакою морального ставлення особистості до суспільства є її ставлення до суспільного блага як вищої, пріоритетної цілі, найважливішої для неї цінності. Адже навіть інтимні душевні стосунки між близькими людьми передбачають орієнтацію на суспільно корисні цінності — вірність, відданість, безкорисливе бажання добра один одному. Однак ставлення особистості до суспільного блага як вищої цінності, на якому виростають інші моральні відносини, обов'язково потребує не менш фундаментального ставлення суспільства до особистості як мети свого існування і розвитку. Не людина є засобом усіх суспільних перетворень, знаряддям суспільних законівта історичної необхідності, а суспільство є продуктом взаємодії людей, умовою саморозвитку і самореалізації людини. Ставлення до людини як до мети суспільного розвитку визначає гуманістичний характер суспільного блага і всіх відносин, які вибудовуються на його основі. Йдеться про ідеал відносин у системі «особистість — суспільство».

 

Функції моралі

1. Регулятивна функція. Регулює поведінку людей відповідно до вимог моралі. За своїм обсягом і багатогранністю впливу на особистість мораль ширше права. Свої регулятивні можливості вона здійснює за допомогою норм-орієнтирів, норм-вимог, норм-заборон, норм-рамок, обмежень, а також норм-зразків (етикет).

2. Ціннісно-орієнтуюча функція. Орієнтує людину в світі оточуючих її культурних цінностей. Виробляє систему переваги одних моральних цінностей над іншим, дозволяє виявити найбільш моральні оцінки і лінії поведінки.

3. Пізнавальна (гносеологічна) функція. Передбачає пізнавання не об'єктивних характеристик, а сенсу явищ в результаті практичного освоєння. Завдяки цій функції, етичні знання, принципи, норми, кодекси в конкретних конфліктних ситуаціях допомагають сформувати модель моральної поведінки.

4. Виховна функція. Приводить в певну виховну систему моральні норми, звички, звичаї, звичаї, загальновизнані зразки поведінки.

5. Оціночна функція. Оцінює з позицій добра і зла освоєння людиною дійсності. Предметом оцінки є вчинки, відносини, наміри, мотиви, моральні погляди і особистісні якості.

6. Мотиваційна функція. Дозволяє людині оцінювати і по можливості виправдовувати свою поведінку за допомогою моральної мотивації. Чисті і благородні мотиви - найважливіший елемент моральної поведінки особистості.

7. Комунікативна функція. Виступає як форма спілкування, передачі інформації про цінності життя, моральних контактів людей. Забезпечує взаєморозуміння, спілкування людей на базі вироблення спільних моральних цінностей, а звідси - службове взаємодія, «почуття ліктя», підтримку та взаємовиручку