Євразійська парадигма: Україна — Росія. Україна — Білорусь. Україна — Молдова. Співдружність Незалежних Держав

Важливим зовнішньополітичним завданням став розвиток стратегічного партнерства з Росією. Характеризую­чи відносини України й Росії, слід виходити з того, що успішний їх розвиток залежить від переведення двосто­ронніх стосунків у річище стабільного співробітництва на основі норм і принципів міжнародного права. На сьогодні процес цей відбувається повільно, суперечливо. Насамперед це позначається на економічній сфері. Росія — провідний торговельний партнер України, який споживає п'яту части­ну (20,7 відсотка) її товарів. Імпорт російських товарів в Ук­раїну становить 47,2 відсотка. Україна традиційно була і є найбільшим споживачем російського газу в Європі. Якщо Європа щорічно споживає 110—120 млрд куб. м російського газу, то тільки одна Україна через технологічну відсталість її виробництва — 55—60 млрд куб. м, витрачаючи на це 5 млрд дол. Таким чином, навіть за умови диверсифікації джерел енергопостачання України Росія залишається для неї найпо­тужнішим із них. Потерпаючи від гострої нестачі енергоре­сурсів і потребуючи гарантованого ринку збуту продукції, Україна опинилася в економічній залежності від Росії, якою було порушено питання про передання їй за борги частини української державної власності. Програма економічного співробітництва України та Російської Федерації на 1998— 2007 pp., численні угоди з економічних питань досі не діста­ли широкого практичного втілення, хоч останній час позна­чений конструктивними підходами урядів двох країн до розв'язання непростих проблем економічної співпраці.

Йдеться, зокрема, про досягнуту в серпні 2004 р. угоду між президентами України й Росії, за якою Росія перейде до сплати ПДВ за енергоносії за країною призначення.

Постачання нафти й газу в Україну для Росії стало важе­лем не лише економічного, а й політичного тиску. Однак поступово відбулося пом'якшення російської позиції щодо українських газових боргів. Глави урядів двох країн підписа­ли міжурядову угоду, якою врегульовано цю проблему, а також угоду про створення украінсько-російсько-німецько-го газового консорціуму. Адже Росії самій невигідно закар­бувати у свідомості українців образ своєї країни як невбла­ганного лихваря. Паралельно Росія не відмовляється від проникнення в українську економіку, що даватиме змогу зсередини диктувати Україні свою політичну волю.

Підписаний у 1997 р. Договір про дружбу, співробітницт­во і партнерство України з Росією відкрив можливості для встановлення між ними в політичній сфері дружніх, парт­нерських стосунків як рівноправних суверенних держав, який, за словами тодішнього міністра закордонних справ Росії Ігоря Іванова, не тільки віддзеркалює об'єктивні ре­алії, а й спрямований у майбутнє, до розвитку добросусід­ського взаємного співробітництва в XXI сторіччі.

Суттєвий вплив на українсько-російські відносини справ­ляє внутрішньополітична ситуація в самій Росії. Після відставки наприкінці 1999 р. Президента Російської Феде­рації Бориса Єльцина та обрання новим Президентом Воло­димира Путіна країна вступила в якісно новий етап свого розвитку, особливість якого — у прагненні Президента Росії відновити сильну централізовану державу, що претендує на роль одного з полюсів сили у світовій геополітиці.

Вибори до Державної Думи Росії (грудень 2003 p.), пере­вибори на початку 2004 р. на новий термін В. Путіна засвід­чили, що, зміцнивши свої позиції в Думі, російський Прези­дент став єдиною реальною політичною силою в Росії. Саме він визначає магістральні напрями внутрішньої та зовніш­ньої політики Російської Федерації.

Жорстка лінія у внутрішній політиці Росії позначається на відносинах із країнами СНД (Україна не є винятком). Підхід російського керівництва на всіх рівнях виконавчої влади, а також на рівні суб'єктів господарської діяльності у відносинах з Україною став прагматичнішим і жорсткішим.

Не змінилося в Росії ставлення до України на рівні ма­сової свідомості. Близько 70 відсотків громадян Росії розгля­дають Україну не як незалежну державу, а як тимчасове дер­жавне утворення, яке рано чи пізно опиниться в рамках Російської Федерації. Такі настрої підживлюються й висту­пами частини російських політиків, і працями вчених, які досліджують геополітичні проблеми Росії. Помітний вплив на формування російської національної свідомості у пора-дянський час справили, зокрема, праці О. Дугіна, у яких обстоюється думка про те, що суверенітет України є вкрай негативним явищем для російської геополітики, бо легко може стати причиною збройного конфлікту, що самостійна Україна є небезпечною для всієї Євразії і через те стра­тегічно вона має бути під винятковим протекторатом Моск­ви, а отже, абсолютним імперативом російської геополітики на Чорноморському узбережжі може бути лише тотальний і нічим не обмежений контроль Москви, зокрема й на ук­раїнській ділянці. Аналогічні ідеї висувають як однодумці О. Дугіна, так і автори поміркованіших доктрин (зокрема К. Гаджієв), згідно з якими Росія є одночасно й середнім простором між Європою, Далеким Сходом і мусульмансь­ким світом, і віссю угрупування країн і народів на постра­дянському просторі, центром їхнього тяжіння. Такі твори покликані зміцнити переконаність росіян у другорядній ролі України, якій належить підпорядкуватися якомусь глобаль­ному центру, під яким, звичайно, мають на увазі Росію, і виконувати роль форпосту зовнішньополітичних і зовніш­ньоекономічних інтересів останньої. У таких геополітичних конструкціях Україні відведено роль країни, через яку із Заходу на Схід мають просуватися новітні технології, а зі Сходу на Захід — стратегічні ресурси.

Росія поступово зрозуміла, що їй не обійтися без Ук­раїни для реалізації своїх геополітичних завдань. В Україні також почали усвідомлювати, що не варто нехтувати співробітництво з Росією, зокрема у військово-технічній сфері, де Росія є головним експортером. Після років згор­тання економічних відносин обсяги торгівлі між обома країнами почали зростати. Зміцненню цієї тенденції мали слугувати підписані на початку 2001 р. у Дніпропетровську президентами України й Росії угоди, спрямовані на розши­рення співробітництва у сфері ракетно-космічної й авіаційної техніки та відновлення єдиної енергосистеми.

За визначенням експертів, українсько-російські відноси­ни — це відносини двох рівноправних суверенних держав, які на основі норм міжнародного права намагаються по можливості розширювати сфери співробітництва та звужува­ти сфери конфронтації. У січні 2003 р. президенти двох держав підписали у Києві Договір між Україною та Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон, а в грудні того ж року — Договір між Україною та Росій­ською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря й Керченської протоки. Тим самим було знято так звану проблему коси Тузла.

Найближчим часом українсько-російські відносини стануть важливішими в Європі, зросте їхнє геополітичне значення, бо на їхньому прикладі відпрацьовуватиметься нова модель стосунків між незалежними державами, їх спільне входження у Європу.

На півночі поліські землі України межують із Респуб­лікою Білорусь. Відносини з нею стали одним із пріоритет­них напрямів зовнішньої політики України, що зумовлено й наявністю спільного кордону (1071 км), і розвиненими двос­торонніми зв'язками між обома країнами. У двосторонніх українсько-білоруських взаєминах домінує конструктивний підхід, спрямований на розвиток добросусідських, взаємо­вигідних відносин, підвищення ефективності торговельно-економічного співробітництва.

Як і Україна, Республіка Білорусь, долаючи економічні труднощі, поступово реформує свою економіку на ринкових засадах. Проте, на відміну від України, Білорусь не має зас­тарілих галузей важкої індустрії: після війни тут динамічно розвивалися радіоелектроніка, транспортне машинобудуван­ня, хімічна промисловість, нафтопереробка тощо. Водночас, практично не маючи завершених виробництв, сусідня дер­жава більше залежить від російського ринку, кооперативних зв'язків, що створює умови для інтеграційних процесів.

Українсько-білоруське співробітництво розвивається без особливих проблем і в різних галузях. Підписано Договір про спільний державний кордон між обома країнами. Зага­лом збігаються стратегічні інтереси двох держав, що підтвер­див і широкомасштабний Договір про дружбу, добросусід-ство та співробітництво, кілька десятків двосторонніх угод, які становлять нормативно-правову базу українсько-біло­руських відносин. Україна прагне виробити стосовно Біло­русі збалансовану стратегію, яка, з одного боку, відповідати­ме геополітичним інтересам України, а з іншого, сприятиме поглибленню демократії в сусідній державі.

Росія й Білорусь, як найтісніше поєднані одна з одною в рамках СНД, стали на шлях створення союзної держави, увійти до якої спонукають і Україну. Україна ж надає пріоритет економічним зв'язкам — основі поглиблення співпраці трьох братніх слов'янських народів. Конструюван­ня відносин Росії з Україною й Білоруссю є одним із най­серйозніших випробувань російського суспільства на демок­ратизм і спроможність органічно увійти до світового співто­вариства на засаді дотримання загальноприйнятих норм міжнародних відносин.

Україна і Молдова багато в чому мають і близькі гео-політичні інтереси, й подібні проблеми: Україна — в Криму, а Молдова — в Придністров'ї. Керівники Молдови неодно­разово наголошували, що партнерські зв'язки з Україною мають для них стратегічне значення. Україна також має за­цікавленість у тому, щоб відносини з сусідньою державою розвивалися комплексно, динамічно. Суто економічний інте­рес посилюється геополітичним становищем Молдови, наявністю там численної української діаспори (лише в При­дністров'ї живе понад 200 тис. етнічних українців).

Для нормалізації обстановки в регіоні надзвичайно важливе значення має Меморандум про врегулювання кон­флікту у Придністров'ї, підписаний за активної участі України.

Улітку 2000 р. Молдова перетворилася на парламентську республіку, а на початку нового 2001 р. стала першою краї­ною на пострадянському просторі, де влада за результатами виборів перейшла до комуністів. Лідера Партії комуністів Володимира Вороніна обрано Президентом Республіки Молдова. В. Воронін так визначив головні напрями розвит­ку Молдови: не змінювати економічну систему, що склала­ся, не змінювати кардинально зовнішньої політики. Йдеть­ся про приєднання до російсько-білоруського союзу, про нормалізацію відносин із Придністров'ям. Поняття про «дві румунські держави», яке використовують нерідко в Буха­ресті, неприйнятне для Молдови і, на думку молдавського лідера, не має перспективи в майбутньому.

Під час офіційного візиту Президента Республіки Мол­дова В. Вороніна в Україну в травні 2001 р. президенти двох держав підписали спільну заяву, в якій визначили головні пріоритети й завдання українсько-молдовського співробіт­ництва в соціально-політичній і торговельно-економічній сфері, взаємодії в рамках міжнародних організацій та фо­румів. Українсько-молдовські відносини — тривкі, дружні, зважені, проте час від часу виникає напруження через неврегульованість ситуації у Придністров'ї.

Отже, загалом стратегічні інтереси України вимагають стабільних дружніх, рівноправних відносин із Росією, Біло­руссю, Молдовою.

Україна як одна з держав-засновниць СНД розвиває співробітництво з іншими членами Співдружності, ґрунтую­чись на засадничих документах — Основних напрямах зовнішньої політики України, Концепції національної без­пеки України, Угоді про створення Співдружності Незалеж­них Держав від 8 грудня 1991 р. Ці документи, що стали час­тинами національного законодавства, разом з іншими зако­нодавчими актами визначають загальну позицію України щодо СНД, яка дає змогу досить повно реалізовувати націо­нальні інтереси України у відносинах як у рамках Співдруж­ності, так і в двосторонніх відносинах із окремими держава-ми-учасницями.

Розглядаючи СНД як міжнародний механізм багатосто­ронніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями, Україна вважає участь у СНД за важливий напрям своєї зовнішньої політики.

Україна стосовно СНД виходить, передусім, із реалій доцільності існування Співдружності, розвитку тісних і взає­мовигідних торговельно-економічних відносин між держа­вами-учасницями. Від початку процесу реформування СНД наша держава виступала з пропозиціями, які передбачали трансформування СНД у раціональний механізм економіч­ного співробітництва, спрямований на створення зони віль­ної торгівлі — ефективного механізму сприяння інтеграції країн СНД у світовий економічний простір.

Така позиція України здобуває підтримку та розуміння серед інших країн-учасниць. 8 жовтня 2002 р. на засіданні Ради глав держав Співдружності в Кишиневі розглядалися перспективи створення зони вільної торгівлі в рамках СНД з урахуванням економічних процесів у світовому співтоваристві, проект міжурядової програми спільних заходів щодо боротьби зі злочинністю на 2003—2004 pp. і проект Кон­цепції співтовариства в протидії незаконному обігу нарко­тичних засобів і психотропних речовин. На пропозицію Ук­раїни учасники саміту розглянули також питання про ор­ганізацію заходів щодо святкування 60-річчя Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні.

У військово-політичній сфері Україна не є стороною До­говору про колективну безпеку держав—учасниць СНД від 15 травня 1991 р. Проте 8 жовтня 2002 р. під час засідання Ради глав держав Співдружності обговорено питання щодо виділення асигнувань на створення й розвиток об'єднаної системи протиповітряної оборони держав-учасниць СНД у 2003 p., а також на реалізацію програми робіт із міждержав­ного каталогування предметів оснащення збройних сил країн Співдружності. 30 січня 2003 р. на саміті глав країн-учасниць СНД у Києві Президента України Леоніда Кучму обрано головою Ради глав держав-учасниць СНД.

За час існування СНД до 2003 р. було підписано понад 10 тис. багатосторонніх документів. Не всі вони діяли ефек­тивно, що зумовлювалося об'єктивними розбіжностями в позиціях держав-учасниць. Значно ефективніше розвива­лося двостороннє й регіональне співробітництво держав-учасниць у різних галузях.

Спробою віднайти ефективні форми економічного спів­робітництва стало, зокрема, створення Євразійського еко­номічного співтовариства (у якому Україна бере участь у ролі спостерігача) і ГУУАМ.

ГУУАМ є консультативним форумом п'яти держав — Грузії, України, Узбекистану, Азербайджану та Молдови. Підґрунтям цієї форми співробітництва є близькість позицій країн із багатьох питань, зокрема в оцінці процесів на пост­радянському просторі.

Заснування консультативного форуму відбулося 10 жовт­ня 1997 р. під час саміту Ради Європи у Страсбурзі спочат­ку в складі чотирьох країн (Грузії, України, Азербайджану, Молдови). Тоді було схвалено спільну Декларацію глав дер­жав ГУАМ. 24 квітня 1999 р. у Вашингтоні відбулася зустріч президентів держав—учасниць ГУАМ і Узбекистану, і форум трансформувався в ГУУАМ.

Навесні 2004 p. Верховна Рада України ратифікувала угоду, укладену президентами України, Росії, Білорусі та Казахстану про створення Єдиного економічного простору. Йдеться про поетапну інтеграцію економік названих країн, утворення єдиного митного союзу й повномасштабної зони вільної торгівлі без обмежень і винятків.

Підґрунтям української зовнішньої політики є розуміння того, що поєднання, гармонізація відносин як із Росією, іншими країнами СНД, так і з Заходом, є жорстким імпера­тивом для України й сьогодні, й на перспективу. Спів­робітництво України зі Співдружністю Незалежних Держав не суперечить прагненню нашої держави до інтеграції в європейські та євроатлантичні структури.