Політика балансу сил і державний суверенітет

Необхідність і неминучість воєн виводиться з одвічно на­сильницького характеру взаємідносин між людьми і державами, з "силового" характеру міжнародних відносин. Оскільки забезпечення інтересів, що стикаються, можливе завдяки використанню сили, часто міжнародну політику ідентифікують з "боротьбою за силу". Г. Моргентау зазначає, що хоч би які були абсолютні цілі міжнародної політики, сила завжди є безпосередньою ціллю. Більше того, вва­жається, що мистецьке використання сили, насамперед у формі війни, є основним змістом зовнішньої політики. При такому підході сила, з одного боку, виступає як засіб зовнішньої політики, що має метою певні національні інтереси, з другого — вона здатна переходити в поняття "національний інтерес". І навпаки, "національний інтерес", тобто мета зовнішньої політики, може переходити в поняття "сила".

Найчастіше поняття "сила" тлумачиться як сукупність засобів і можливостей, які має в своєму розпорядженні держава для досягнення своїх цілей на міжнародній арені. Сила визначається і як наявні засоби для того, щоб забезпечити бажану поведінку інших держав, і як спосіб нав'язати політику однієї держави іншій, менш сильній.

Згідно із "силовим" баченням зовнішньої політики, без­посередньо причиною набуття конфліктом форми війни є порушення балансу сил. Виділяються ключові тлумачення цього питання. В статичному відношенні баланс сил є умовою існування незалежних держав, що знаходяться в контакті одна з одною. В динамічному відношенні баланс сил — політика уряду по реалізації цієї умови. У зв'язку з цим баланс сил можна визначити як ситуацію, при якій агресивна акція будь-якої держави зустріне протидію з боку коаліції, що стихійно склалася, достатньо сильної, щоб нейтралізувати агресію. Така коаліція виникає як наслідок того, що кожна держава побоюється надмірного посилення сусідів, тому шукає союзу з іншими державами, щоб протистояти сусідові, що надмірно зміцнює свою могутність.

Баланс сил не встановлюється сам собою — він є результатом свідомих і цілеспрямованих дій, тобто відпо­відної зовнішньої політики. Така політика має давню історію. В системному вигляді вона сформувалася вже в період Відродження. Визначальним принципом зовнішньої діяльності європейської міждержавної системи політика балансу сил стала в останньому сторіччі.

Всі держави, особливо великі, піклуються не тільки про збереження, а й про нарощення своїх сил. Тому і періоди балансу сил постійно змінюються.

К. Райт вказує на вісім причин, що руйнують існуючий баланс сил:

1) виникнення тиранії і агресії;

2) винайдення нових видів зброї, засобів ведення війни;

3) релігійні і квазірелігійні рухи;

4) зовнішній вплив сильних держав на систему балансу сил; 5) зникнення малих держав;

6) тенденція до поляризації системи балансу сил навколо двох наймогутніших держав;

7) негативне ставлення конституціоналізму і демократій до воєнних при­готувань як умови підтримання балансу сил;

8) поширення демократичних норм на міжнародні відносини, що заважає втручанню у внутрішні справи держав, які своїми діями порушують баланс сил.

Існує думка, начебто баланс сил порушується державним суверенітетом, прагненням до його визнання світовим співто­вариством. Щоб ліквідувати небезпеку війни, зазначав Л. Тойнбі, треба об'єднати людство, а для цього необхідно організувати його у вигляді всесвітньої федерації, ліквідувати державний суверенітет — головну перешкоду на шляху злиття людства в єдине ціле.

Іноді вважається сам факт існування суверенних держав і те, що таких багато, най­важливішим серед причин воєн.

Звичайно, дуже часто утвердження суверенітету тією чи іншою мірою дестабілізує міжнародні відносини і може призвести до збройних міждержавних конфліктів, воєн. Це, зокрема, засвідчують болісні процеси утвердження суверен­них держав у деяких регіонах колишнього СРСР та Юго­славії.

І при цьому не можна вважати, що неминучим наслідком утвердження державного суверенітету є погіршення міжна­родної ситуації. К. Райт, розцінюючи державний суверенітет як одну з умов, що призводить до міжнародних конфліктів, підкреслює, що війну може викликати і сам факт відсутності суверенітету та прагнення держав набути його. Більше того, стабільність балансу сил зростає, а ймовірність війни змен­шується пропорційно до збільшення кількості держав у системі.

Ніхто не ставить під сумнів тих величезних економічних, соціальних і культурних вигод, які кожен народ одержує завдяки своїй інтеграції в світове співтовариство. Прагнучи державного суверенітету, він хоче дістати змогу рівно­правного входження в це співтовариство за умови своєї національної ідентифікації. Йдеться про головний політичний чинник національного відродження.

А він аж ніяк не може будуватися на грунті автаркії. Націоналізм як ізоляціонізм не входить у сучасне розуміння національної ідеї.

Саме при поважанні державного суверенітету інтеграційні процеси набувають цивілізованого, демократичного характе­ру.

А може, стають ефективними і найбільш динамічними. Це наочно засвідчує Західна Європа, де реаліями стали Європарламент, Європейський суд, Комісія європейського співтовариства (Євроуряд), де вільно здійснюється міграція робочої сили, з'явилися спільні гроші та ін.

Політолог-еколоґ П. Міше зазначає, що реально існуючі концепції і системи державної незалежності не відповідають передумовам створення глобальної екологічної безпеки. Земля відмовляється визнавати суверенітет у нинішньому його тлумаченні.

Але стверджуючи необхідність переосмислення концепції суверенітету, вона наголошує, що не йдеться про відмову від принципу національного самовизначення. Навпа­ки, цей принцип потребує поглибленого аналізу з ураху­ванням його місця в динаміці різних сфер безпеки людства. Глобальна екологічна безпека вимагає посилення і захисту національного суверенітету і водночас часткового його вклю­чення до глобальних процесів в ім'я забезпечення екологічної рівноваги у рамках усього людства.

Врешті-решт усе залежить від конкретних умов утверд­ження державного суверенітету. Тут має значення і дія геополітичних факторів та політичної культури, і ставлення світового співтовариства до народів, що прагнуть визнання їх державного суверенітету, і дія багатьох інших чинників.