Міжнародна політика в традиційному суспільстві

З сформуванням етносів, виникненням та розвитком у них самосвідомості, форму­ванням державних утворень йшло прак­тично й виділення міжнародних відносин в особливу сферу взаємостосунків людей. В міру розвитку люд­ства ускладнювалися й зв'язки між народами. З утворенням та розвитком держав, зв'язки та стосунки між людьми поділяються на внутрішньодержавні та зовнішні.

Та якщо внутрішньодержавні стосунки між людьми виражали відносини панування і підкорення, то зовнішні, за межами держави, стосунки одного народу з ін­шими народами будувалися на рівноправній основі. За традицією, стосунки між народами не охоплювали існуючі всередині держа­ви зв'язки та стосунки між людьми. Стосунки між державами стають у центр зв'язків між народами, сприяють їх всебічній політизації. Поява кордонів як меж, до яких сягала державна мо­гутність, символізувала не лише суверенітет держави, але й виді­лення зовнішньої політики, під якою малися на увазі дії, що виходять за кордони, межі держави. Водночас держава встанов­лювала контроль над діями будь-яких іноземних сил на своїй території, а непідконтрольні акції розцінювалися як втручання у внутрішні справи держави.

Характерні для політики риси своєрідно відображала зовнішня полі­тика. Взаємодія соціальних шарів і структур у суперництві за участь у зовнішніх справах держави в умовах традиційного суспільства (ра­бовласництво, феодалізм та in.) виражалася значно слабше, ніж у став­ленні до внутрішніх справ. Сприймалася зовнішня політика як винят­кова прерогатива верховної влади, як сфера діяльності властителя або відносно вузької групи осіб, залучених до таїнства управління. Процес формування у різноманітних соціальних спільностей і шарів самостійних міжінародно-політичних інтересів підганявся кризами та потрясіннями, що зламували державну оболонку. Та події, що відбувалися в окремих державах, мало змінювали загальну картину світового співтовариства. Вже в стародавності розвивається та частина зовнішньої політики, що визначала форми, мету та зміст міжнародної діяльності держави. Спритні володарі, які звикли повелівати, поза державою зустрічались з не менше досвідченими монархами, государями, властителями, які стояли у керма в інших державах. Протиставлення через відсутність передумов для гегемонії однієї з сторін могло затягуватися па трива­лий період (Єгипет і хети, Афіни і Спарта, Рим і Карфаген та ін.). Звичайно ж, така обставина примушувала державних володарів роз­робляти стратегію дій на перспективу, чітко визначати ієрархію мети, розраховувати сили і засоби, вести безперервне вивчення ситуації, про­думувати засоби впливу на суперника, супротивника, організовувати союзи та ін. Поступовому виробленню поважних форм спілкування та правил поведінки у міжнародних відносинах, принаймні, серед рівних держав, сприяла персоніфікація влади чужої держави в особі конкрет­них посланців-дипломатів. Зрозуміло, в зовнішньополітичній сфері по­являються засоби і методи цивілізованих рішень, проблем, що виника­ють, і прецеденти для політики.

Багатьом імператорам («царям царів») сама ідея суверенної рівності здавалась мало прийнятною, і вони прибуття послів з подарунками го­тові тлумачити як присипку данини. Для будь-якої держави «метою в собі» визнавалася абсолютна незалежність держави з визнанням її су­веренної рівності та невтручанням у внутрішні справи. Суверенна рівність розглядалася як цілісна політична одиниця, в якій лише суверен (народ) або уряд володіють верховною легітимною (законною) владою і мають право виступати від імені держави. Міжнародні стосунки, міжнародна політика зводилися до взаємодії держав, тому що інших суб'єктів міжна­родної політики не існувало (в Середньовіччя - рідкий виняток і вилив глави католицької церкви). В таких умовах держави прагнули виявля­ти вплив через міждержавні зв'язки, пропонуючи союзницькі відноси­ни або заступництво, стравлювали народи (за принципом «поділяй і володарюй»), намагалися маніпулювати більш-менш прихованими за­собами (підкуп, шантаж, шпигунство тощо). У слабких партнерів па їх систему цінностей, держави з довготривалою стратегією постійно впли­вали за допомогою розповсюдження своєї мови і місіонерства, нав'язу­ючи свою культуру, форми державного або військового влаштування, права та ін. Визначаючи значення, роль і місце суспільного договору в системі відносин і в сфері взаємозв'язків і взаємостосунків між дер­жавами, Жан-Жак Руссо приводить слова Таціта про засвоєння бри­танцями римського способу життя, що «недосвідчені, вони називали культурністю те, що було початком поневолення». Дипломатичні відом­ства держав тісно співробітничали зі спеціальними службами, військовим відомством і департаментами та іншими державними, владними органами і структурами.

Природно, складаючи основи політики, міжнародні відносини утво­рюють певну систему. Політолог Карл Хорсті вважає, що міжнародна система визначається як сукупність незалежних суверенних політичних спільностей: племен, полісів, націй або імперій, взаємодіючих зі знач­ною частотою і відповідно із упорядкованим процесом. Політолог Раймонд Арон підкреслює, що міжнародні відносини - це відносини між політичними спільностями. Основною спільністю зовнішньої політики і компонентом міжнародної системи виступає держава - основний інсти­тут національної політичної системи. Хоча, взагалі, вихід на світову арену в сферу міжнародних відносин мають практично всі складові полі­тичної системи, в тому числі політичні партії, політичні рухи, об'єд­нання і організації громадськості та ін. За західною традицією найбільш узагальнено зовнішня політика визначається як діяльність, мистецтво по втіленню в життя шляхом насильницького нав'язування або угоди групових державних інтересів. Суб'єктами і об'єктами зовнішньої полі­тики виступають не тільки суверенні держави, але й їх коаліції, союзи, блоки та in. Дедалі більше значення набирають понаддержавні утворен­ня - Організація Об'єднаних Націй та її інститути. Суб'єктами зовніш­ньої політики та зовнішньополітичних відносин виступають і народи, що борються за своє державне самовизначення.