Глобальне економічне регулювання

 

Досліджуючи соціально-економічні виміри нерівномірності світогосподарського розвитку на державно-монополістичній фазі капіталістичної ринкової системи, слід відзначити активну роль держави у згладжуванні економічної нерівномірності. Так, з одного боку, держава, як самостійний суб’єкт господарювання, здійснює державне підприємництво та монополізує низку стратегічно важливих для країни галузей виробництва з метою задоволення тих потреб суспільства, котрі не спроможний задовольнити приватний сектор. Водночас держава через свої вповноважені інститути цілеспрямовано впливає на функціонування та розвиток усіх підсистем національної економічної системи для її стабілізації та пом’якшення нерівномірності розвитку.

Реакцією на усвідомлення національними урядами країн світу необхідності суттєвого розширення функцій держави у регулюванні соціально-економічної нерівномірності стала істотна диверсифікація його важелів та інструментів, з-поміж яких найвищу ефективність продемонстрували бюджетна політика, державні замовлення, а також антициклічна, регіональна, інвестиційна, амортизаційна, структурна, грошово-кредитна, фінансово-бюджетна, антиінфляційна, валютна, митна, цінова, соціальна, екологічна та інші форми економічної політики. При цьому ключовими формами реалізації перелічених важелів коригування нерівномірності економічного розвитку країн стали державне планування (довго-, середньо- та короткострокове), державне програмування (насамперед складання цільових комплексних програм) та державне прогнозування на національному та наднаціональному рівнях.

Що стосується державного планування як цілеспрямованого втручання уряду в роботу ринкового механізму, то його метою є забезпечення стійких темпів економічного зростання та рівномірності регіонального розвитку країни, досягнення оптимальної структури народного господарства та повної зайнятості, стримування інфляції та збалансованість платіжного балансу, прискорення науково-технічного прогресу та соціальний захист населення тощо.

Розвинуті західні країни державне планування почали практикувати ще в довоєнний період (наприклад у фашистській Німеччині у 1933-1936 та 1937-1940 рр. було реалізовано два чотирирічні плани з подолання кризових явищ в економіці та її підготовки до війни), а в повоєнний період воно набуло значного поширення у Франції, Голландії, Великобританії, ФРН, Італії, Японії та в деяких інших державах світу.

Характеризуючи становлення та розвиток системи державного планування, слід зазначити, що вона еволюціонувала від внутріфірмової моделі мікроекономічного планування, яку реалізовували великі корпорації ще на початку ХХ ст., до макроекономічного планування розвитку народного господарства країн з наступним переходом до наднаціонального планування, котре передбачає узгодження магістральних напрямів економічної політики кількох держав. Ключовою тенденцією сучасного розвитку системи державного планування є своєрідний «симбіоз» та одночасна реалізація всіх названих раніше її форм. Наочним прикладом, який підтверджує дану тезу, є ситуація в США, де крім внутріфірмового існує розгалужена система приватно-централізованого планування. Його реалізує ядро з 12 фінансових груп, котрі володіють майже 10% сукупних активів корпоративного сектору країни і контролюють 60% акцій, що перебувають в обігу на американському фондовому ринку[31]. При цьому, взаємодіючи з великими підприємницькими структурами, ці фінансові групи виступають в ролі організаторського, координаційного центру та планування у приватному секторі економіки, а також здатні справляти відчутний вплив на державну політику країни.

Ще один тип централізованого планування ефективно реалізується в Японії та Франції, де на основі використання позитивного досвіду колишнього СРСР здійснюється загальнодержавне планування. Воно являє собою доволі диверсифіковану систему інститутів та методів, а також володіє висококваліфікованим кадровим корпусом, який розробляє п’ятирічні державні плани. Незважаючи на те, що за формальними ознаками ці плани є індикативними, проте навіть великі корпорації у своїй діяльності підпорядковуються їм, оскільки держава створює для корпоративного сектору вагомі економічні стимули у сфері податкової, кредитної, інвестиційної та інших форм економічної політики.

Як свідчать дані табл. 1.4, в Японії протягом 1956-2000 рр. було реалізовано тринадцять загальнодержавних планів соціально-економічного розвитку країни, зорієнтованих на розв’язання широкого спектра проблем внутрішнього та зовнішнього характеру: забезпечення стійких темпів економічного зростання, усунення диспропорцій регіонального розвитку, оптимізація структури господарства, досягнення повної зайнятості населення, зростання добробуту нації, соціальний захист населення та ін.

Важливе місце в системі державного регулювання нерівномірності економічного розвитку посідає і державне програмування, основою якого є структурне регулювання економіки як комп­лекс цілеспрямованих адміністративно-економічних і нормативно-правових ва­желів мікро- та макроекономічного регулювання внутрішньо- та міжгалузевого переливу капіталу, а також територіального розподілу національної ресурсної бази з метою оптимізації галузевої структури економіки, створення нових галузей, інтенсифікації науково-технічного прогресу, модернізації матеріально-технічної бази виробництва та забезпечення стійкого економічного розвитку.

Не випадково, що дана форма державного регулювання нерівномірності економічного розвитку суттєво поширилася саме у 1950-1960-х роках як реакція на об’єктивну необхідність переходу провідних країн світу до нового (четвертого) технологічного укладу та пом’якшення наслідків енергетичної кризи.

Таблиця 1.4

Загальнодержавні плани соціально-економічного розвитку Японії

В повоєнні роки

План і строк дії (фінансові роки)	Мета	Результати, середньорічні темпи зростання, %
промисловість	економіка в цілому
план	фактично	план	фактично
П’ятирічний план економічного самоза-безпечення (1956-1960 рр.)	Досягнення економічної незалежності та забезпечення повної зайнятості	7,4	15,6	5,0	8,7
Новий довгостроковий економічний план (1958-1962 рр.)	Максимізація економічного зростання, підвищення рівня життя та досягнення повної зайнятості	8,2	13,5	6,5	9,9
План подвоєння національ-ного доходу (1961-1970 рр.)	Максимізація економічного зростання, підвищення рівня життя та досягнення повної зайнятості		13,8	7,2	10,7
Середньостроковий економічний план (1964-1968 рр.)	Ліквідація диспропорцій розвитку	9,9	13,6	8,1	10,6
План економічного та соціального розвитку (1967-1971 рр.)	Досягнення збалансованого і стійкого економічного і соціального розвитку	10,2	13,2	8,2	10,2
Новий план економічного та соціального розвитку (1970-1975 рр.)	Створення сприятливих умов життя нації завдяки збалансованому і стійкому економічному зростанню	12,4	3,6	10,6	5,9
Базовий економічний і соціальний план (1973-1978 рр.)	Підвищення добробуту нації, поглиблення міжнародного співробітництва	10,0	2,1	9,4	4,2
Економічний план на другу половину 1970-х років (1976-1980 рр.)	Стійкий розвиток економіки та забезпечення повноцінного життя нації	…	6,9	6,0	5,7
Новий економічний і соціальний план (1979-1985 рр.)	Поступовий перехід на шлях стабільного зростання, поліпшення життя	5,6	5,2	5,7	5,2
Економічні і соціальні перспективи й орієнтири на 1980-ті роки (1983-1990 рр.)	Забезпечення повної зайнятості, стабілізація цін і зовнішньо-торговельного балансу	…	…	4,0	3,8
Новий економічний план (1988-1992 рр.)	Стимулювання внутрішнього попиту, усунення диспропорцій регіонального розвитку	…	…	3,75	4,8
План створення держави добробуту (1992-1996 рр.)	Суттєве підвищення життєвого рівня	…	…	3,5	0,1
Економічний і соціальний план структурної реформи (1996-2000 рр.)	Проведення кардинального реформування економічної та соціальної структури країни	…	…	3,0	…

Джерело: Общегосударственное планирование рыночной экономики: опыт Японии // Проблемы теории и практики управления, 2006. – №12 // http://www.uptp.ru/articles-all/articles-all_17.html

 

Утім кожна країна характеризувалася притаманною лише їй національною моделлю структурного регулювання економіки. Наприклад, у Франції її центральними компонентами були інди­кативне планування, широкомасштабна інвестиційна діяльність держави та прямі форми регулювання. У США були популярні цільові бюджетні субсидії на НДДКР та федеральна контрактна система, котра охоплювала в основному фінансування інновацій у військовій та космічній галузях. У багатьох країнах світу держава, поряд з реалізацією середньострокових програм модернізації добувних галузей промисловості, удавалась і до впровадження програм регіонального розвитку, стимулювання середньо- та довгострокового кредитування, а також формування фондів капіталовкладень та емісії державних боргових цінних паперів.

Що стосується Японії, то й вона має великий досвід реалізації структурних реформ національної економіки. Так, у 1950-1960-х роках за активної участі держави в регулюванні інвестиційних процесів та ціноутворенні в державному секторі, стимулюванні впроваджен­ня нових виробничих потужностей та реалізації асортиментної політики щодо випуску найважливіших видів товарів у найкоротші терміни на якісно новій технологічній основі було реконст­руйовано старі базові галузі японської економіки (металургійна, хімічна промисловість, транспорт та ін.) і водночас створено такі сучасні галузі, як електронна, аерокосмічна, нафтохімічна, приладобудування, інформаційна тощо.

При цьому держава, використовуючи такі економічні важелі регулювання економіки, як кредитну, податкову, цінову політику, а також централізоване регулювання зовнішньоекономічної діяльності, домоглася ефективної реорганізації ринкового механізму відповідно до умов зміни технологічного укладу та раціоналізувала свої соціально-економічні функції на основі оптимального поєднання ринкових важелів саморегулювання економіки з активними заходами державного регулювання макроекономічних процесів.

Світовий досвід показує, що невід’ємним складником структурного регулювання економіки є непряме стимулювання інноваційної активності підприємницького сектору, податкові преференції бізнесу та інструменти амортизаційної політики. Саме вони істотно впливають на відтворювальну структуру нагромадження капіталу, тобто на співвідношення між відшкодуванням основного капіталу та новим його нагромадженням. Що стосується амортизаційної політики, то загальною тенденцією для провідних країн світу починаючи з 1960-х років стало випереджальне зростання питомої частки амортизаційних відрахувань порівняно з капітало-вкладеннями, що забезпечують приріст основних фондів. Наприклад, у США в 1960-1985 рр. частка амортизації у валових інвестиціях зросла з 42,3 до 64,7%[32]. Це пояснюється тим, що, по-перше, за умов інтелектуалізації виробництва та розгортання науково-технічної революції конкурентні позиції будь-якої країни чи підприємства великою мірою залежать від якісних факторів, що виявляється у зростанні інтенсифікації суспільного виробництва, прискоренні темпів фізичного й морального спрацювання основних фондів та зростанні фондоозброєності праці.

По-друге, на зміни відтворювальної структури нагромадження капіталу значний вплив справляє державне регулювання процесу нагромадження, яке реалізується переважно через механізми пільгового фінансування приватного сектору та важелі прискореної амортизації. Так, прискорена амортизація дозволяє «виводити» з-під оподаткування частину прибутків та використовувати їх на нове нагромадження капіталу. Крім того, і сьогодні в Японії, Канаді, Франції та Італії передбачається 100%-не виключення з оподатковуваних доходів витрат на інвестиції в інновації, у Бельгії цей показник становить 110%, а в Австралії – 150% відповідно[33].

Отже, державна політика щодо прискореної амортизації інтенсифікує процеси нагромадження капіталу та стимулює розвиток нових і пріоритетних галузей економіки, забезпечуючи тим самим її структурне оновлення та інноваційний розвиток. Однак це може призвести до поглиблення диспропорцій між традиційними та новими галузями економіки, стати причиною розвитку кризових явищ у народному господарстві країн та посилити соціальну напруженість у суспільстві.

Важливими компонентами структурного регулювання економіки є також державна політика стимулювання ко­операції університетів і науко­во-дослідних установ з промисловими компаніями та фінансово-кредитними установами, надання всебічної фінансової підтримки спільним науковим проектам, сприяння системному розвитку фундаментальних і прикладних досліджень та ін. У цьому плані показовим є приклад США, де партнерство регіональних підрозділів ТНК з навчальними закладами дозволило створити на базі останніх кафедри теорії і практики «вільного підприємництва», а також наукові підрозділи, котрі належали до структури корпорації на правах філій, а тому одержували додаткове фінансування з бюджету корпорації на виплату заробітних плат викладачам та стипендій студентам.

Одним з різновидів державно-монополістичного капіталізму стала модель державного соціалізму, яка реалізовувалась у СРСР протягом 1922-1991 рр. Її стрижневими рисами були суспільна власність на засоби виробництва, соціалістична планова система господарювання, централізоване управління економічними процесами та регулювання темпів і пропорцій суспільного виробництва.

Серед переваг державного соціалізму слід назвати насамперед високий рівень планомірності організації економічної діяльності суспільства на основі регулювання пропорцій суспільного виробництва та балансового узгодження всіх його ланок і компонентів. Це набувало матеріального втілення в народногосподарських планах, котрі мали директивний характер для економічних систем усіх рівнів (економіки в цілому, галузей та підприємств) та забезпечували додержання народногосподарських пропорцій (між виробництвом і спо­живанням, виробництвом засобів виробництва і предметів споживання, промисловістю і сільським господарством, на­громадженням і споживанням та ін.), міжгалузевих пропорцій (між металургією і машинобу­дуванням, добуванням залізної руди і чорною металургією, цукровою промисловістю і виробництвом цукрових буряків), а також внутрішньогалузевих, міжрайонних та внутрішньорайонних пропорцій.

Однак загальна монополія державної власності, а точніше, її узурпація верхівкою державного, партійного та радянського апарату, яка опосередковувала майже весь про­цес привласнення, призвела до підміни реального усуспільнення виробництва формальним, стимулювала розвиток бюрократичного апарату та бюрократичної системи, економічні інтереси яких почали домінувати над суспільними інтересами, блокуючи розвиток усієї економіки. У результаті відмітними ознаками радянського соціуму стали: зрівнялівка, утворення й одержавлення нетрудових прибутків окремими особами, під­приємствами, галузями та регіонами; відчуження безпосередніх працівників від засобів виробництва, продукту та управління виробництвом і розподілом; відсутність політичної, соціальної й економічної свободи; зосередження прийняття господарських рішень у центральних органах влади; відсутність у виробників можливості вільно і за власним розсудом розпоряджатися продуктами своєї праці.

Загальна криза моделі державного соціалізму виявилася також у скороченні в другій половині 1980-х років вало­вого національного продукту і національного доходу, глибоких диспропорціях у виробництві товарів групи А і Б, вкрай низькій вартості робочої сили, диспропорціях у цінах на продукцію соціалістичного виробництва, зневірі на­селення в прогресивності радянського ладу, скороченні споживан­ня матеріальних благ і послуг, зниженні життєвого рівня населення, кризі фінансів і грошового обігу та ін. Тому на початку 1990-х років модель державного соціалізму остаточно підтвердила свою нежиттєздатність, зазнала краху і поступово трансформувалась у модель соціально-ринкового господарства.

За умов переходу світового господарства у глобальну фазу всі названі раніше виміри економічної та соціальної нерівномірності його розвитку, зберігаючи своє значення, трансформуються у глобальні асиметрії під впливом глобальних детермінант і знаходять свій багатовимірний прояв в асинхронності та стрибкоподібності розвитку окремих глобальних корпорацій та транснаціональних державно-монополістичних об’єднань галузевого типу, диспропорційності в рівнях розвитку регіонів світового господарства, нерівномірності розвитку виробничих кластерів у межах глобального відтворювального процесу, різнорівневому характері участі країн у техноглобалізаційних процесах, глобальних фінансових дисбалансах, соціальній поляризації та ін.

Звідси випливає, що парадигма глобального економічного розвитку та міжнародний економічний порядок, що формується на рубежі ХХ-ХХІ ст. передбачають розподіл світової влади на підставі нових критеріїв: технологічності, інтелектуалізації, інформатизації та соціалізації – з виокремленням трьох підсистем глобальної економічної системи. Першу підсистему репрезентують країни, які в руслі провідних тенденцій глобалізації розбудовують нині постіндустріальне суспільство та формують сучасне технологічне «ядро» глобальної економіки, забезпечуючи решту держав технологічними інноваціями. До другої підсистеми належать країни з панівним індустріальним суспільством, які на основі технологічного послідовництва залучаються у глобальну модель міжнародного поділу праці через мікро- та макроінтеграцію. І, нарешті, третя підсистема охоплює країни доіндустріального типу розвитку, котрі на сьогодні є аутсайдерами процесів глобальної трансформації, а значить, позбавлені будь-яких перспектив для стабільного і стійкого соціально-економічного розвитку.

Але трансформаційні процеси глобальної економіки не можна зупинити, вони набули перманентного і незворотного характеру. Тож подібна модель розподілу світової економічної влади не залишиться статичною, у майбутньому вона зазнає суттєвих змін, пов’язаних з такою фундаментальною тенденцією глобального економічного розвитку, як формування нових центрів світового економічного суперництва (Китай, Індія, Бразилія, Росія, країни близькосхідного регіону), що відбиває фінансову, виробничу, технологічну та соціальну асиметрію.

Так, характеризуючи асинхронність та стрибкоподібність розвитку окремих глобальних корпорацій як одного з основних вимірів глобальних асиметрій, слід відзначити, що результатом діяльності сучасних ТНК є створення необхідних передумов для безперешкодного залучення глобального капіталу у відтворювальні взаємозв’язки національних економік та директивного формування галузевих пропорцій глобального виробництва. За таких умов глобальний капітал незалежно від своєї національної належності, формує міжнародні корпоративні структури виробництва мережного типу, «покриваючи» дедалі більший географічний та економічний простір та спрямовуючись у ті точки світової економіки, де можна одержати монопольні надприбутки, установити тотальний контроль за найбільш прибутковими сферами діяльності та оволодіти природними, виробничими, технологічними та фінансовими ресурсами приймаючих країн.

Перехід ТНК на початку ХХІ ст. до реалізації стратегій глобальної експансії окреслює ще один яскравий соціально-економічний вимір глобальних асиметрій – диспропорційність в рівнях розвитку внутрішніх регіонів країн світу. Так, на даний час вони чимраз глибше «втягуються» в орбіту глобальної конкуренції, а на основі концентрації колосального інноваційного потенціалу – перетворилися на активних генераторів знань та інформації, ефективних продуцентів науково-технологічної продукції та активів людського ресурсу, виконуючи у такий спосіб роль своєрідних «локомотивів» економічного розвитку як національних економік, до яких вони належать, так і глобальної економіки в цілому. Підтвердженням цього є, зокрема, дані експертів ОЕСР, згідно з якими у 2005 р. 38% ВВП та 45% загальної чисельності патентів, зареєстрованих у країнах даної організації, продукували лише 10% національних регіонів цих держав[34].

Крім того, на ці самі регіони припадає нині понад 50% приросту зайнятості за країнами ОЕСР та 40% загального приросту їхнього ВВП. Тому цілком закономірно, що в рейтинг міжнародної конкурентоспроможності, розрахований експертами Лозаннського міжнародного інституту розвитку менеджменту у 2006 р., увійшли кілька регіонів світу: Баварія (16 місце), Іль-де-Франс (28), Че Янг (33), Каталонія (34), Махараштра (37), Сан-Паоло (48) та Ломбардія (50)[35].

Як видно зі світового досвіду, утворення таких регіонів відбувається зазвичай на базі філій та дочірніх підприємств західних ТНК і набуває форм локальних господарських анклавів, висококонкурентних територій та віртуальних регіонів. Характеризуючи їхній вплив на параметри асиметрії глобального економічного розвитку, зазначимо його неоднозначність. Так, з одного боку, подібні регіональні утворення сприяють економічному розвитку окремих територій приймаючих країн та пом’якшують у такий спосіб світову економічну асиметрію. Проте з погляду відносин економічної власності надходження глобального капіталу в ці регіони формує всі необхідні передумови для капіталізації створеної тут доданої вартості та її привласнення транснаціональними корпораціями.

Цей своєрідний самопідтримувальний механізм створення все нових мас доданої вартості та нагромадження глобального капіталу, сформований західними ТНК, призводить до виснаження ресурсної бази приймаючих країн та інфраструктури, дедалі більшої експлуатації активів їхнього людського ресурсу та зростання відпливу фінансових ресурсів з їхніх національних економік. Не слід скидати з рахунків і той факт, що подібні регіональні утворення є сьогодні ефективним інструментом передиспозиції великими монополіями своїх виробничих потужностей у світовому економічному просторі, коли екологічно чисті і безпечні види промислового виробництва, наукомісткі та інформаційно насичені виробництва концентруються у країнах-лідерах світового господарства, а енергомісткі, екологічно брудні та трудомісткі галузі перебазовуються в менш розвинуті країни. Такі галузі, орієнтуючись на задоволення глобального попиту, масштаби якого перевершують можливості економного, раціонального та тривалого використання ресурсної бази приймаючих країн, здатні швидко вичерпати їхні природні ресурси, порушити глобальну економічну й екологічну рівновагу та викликати масштабні силові конфлікти між державами.

 

 

[1] Ленин В. И. Полн. собр. соч. – 5-е изд., Т. 27. – С. 417.

[2] Див. детальніше: Cassel G. Theory of Social Economy. – Stockholm: Kercourt, Brece, and Company, 1932. Kuznets Simon. Modern Economic Growth: Rate, Structure, and Spread. – New Haven: Yale University Press. – 1966; Kleinknecht A. and Ter Wengel. The Myth of Economic Globalization// Cambridge Journal of Economics. - №22. – 1998. – P.637-647; Mansfield E. The Economics of Technological Change. – N.Y., 1968; Sahal D. Patterns of Technological Innovation. – L. etc., 1981; Haberler G. Prosperity and Depression. A Theoretical Analysis of Cyclical Movements. L., 1958; Шумпетер И. Теория экономического развития: Исследование предпринимательской прибыли, капитала, кредита, процента и циклов конъюнктуры. М.: Прогресс, 1983; Шумпетер Й. Капитализм, социализм и демократия. М.: Экономика, 1995; Кондратьев Н.Д. Большие циклы конъюнктуры и теория предвидения. М.: Экономика, 2002.; Кондратьев Н.Д. Избр. соч. М.: Экономика, 1993.

[3] Див. детальніше: Туган-Барановский М. И. Промышленные кризисы. Очерк из социальной истории Англии / НАН Украины; Объединенный ин-т экономики / Т.И. Деревянкин (науч. ред.), Л.П. Горкина (вступ. ст.). – 2-е изд., совершенно перераб. – К.: Наукова думка, 2004. – 368 с.; Шумпетер Й. А. Теория экономического развития; Капитализм, социализм и демократия / В.С. Автономов (пер.с нем., англ.). – М.: Эксмо, 2008. – 863 с.; Волянский Ю. Л., Залюбовский И. И., Пугач Б. Я., Стегний Б. Т., Вербицкий П.И. Нобелевские лауреаты Слобожанщины: И.И.Мечников, Л.Д.Ландау, С.Кузнец. — Х.: Факт, 2005. – 295 с.

[4] Див. детальніше: Джевонс У. С. Деньги и механизм обмена: пер. с англ.. — Челябинск: Социум, 2006. – 179 с.; Маршалл А. Принципи економічної науки: Реферат підручника / В. М. Фещенко (референт-уклад.). – К.: АДС «УМКЦентр», 2001. – 216 с.; Фишер И. Покупательная сила денег / Академия народного хозяйства при Правительстве РФ / — М.: Дело, 2001. — 319с.; Burns Arthur F., Mitchell Wesley C. Measuring Business Cycles // NBER Studies in Business Cycles (New York, National Bureau of Economic Research). – 1946. – No. 2. – 590 p.

[5] Кондратьев Н.Д. Большие циклы конъюнктуры и теория предвидения / Н.Д. Кондратьев. – М.: Экономика, 2002. – С. 320-321.

[6] Cassel G. Theory of Social Economy. – Stockholm: Kercourt, Brece, and Company, 1932. – Р. 552.

[7] Burns Arthur F., Mitchell Wesley C. Measuring Business Cycles // NBER Studies in Business Cycles (New York, National Bureau of Economic Research). – 1946. – No. 2. – Р. 3.

 

[8] Э.Хансен. Экономические циклы и национальный доход. – М.: И*Л, 1959. – С. 11-16.

[9] Бюллетень иностранной коммерческой информации. – 1977. – №1. – С. 5.

[10] Государство и управление в США / Отв. ред. Л.И.Евенко / АН СССР. Ин-т США и Канады. – М.: Мысль, 1985. – С. 201.

[11] Государство и управление в США / Отв. ред. Л.И.Евенко / АН СССР. Ин-т США и Канады. – М.: Мысль, 1985. – С. 167.

[12] Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1 / Відп. ред. С.В.Мочерний. – К.: Видавничий центр «Академія», 2000. – С. 338.

[13] Stock James H., Watson Mark W. Business Cycle Fluctuations in U.S. Macroeconomic Time Series / in Handbook of Macroeconomics, ed. by John Taylor and Michael Woodford. – New York.: North-Holland, 1999. – Р. 16.

[14] Див. детальніше: The Conference Board. Business Cycle Indicators // http://www.tcb-indicators.org; OECD Composite Leading Indicators in a Tool for Short-term Analysis. http://www.oecd.org/std/li1.htm.

[15] Hall Robert, Feldstein Martin, Frankel Jeffrey, Gordon Robert, Romer Cristina, Romer David, Zarnowitz Victor. The NBERR’s Business-Cycle Dating Procedure // Business Cycle Dating Committee, National Bureau of Economic Research. – 2003. – July. – Р. 2.

[16] Zarnowitz Victor, Ozyildirim Ataman. Time series decomposition and measurement of business cycles, trends and growth cycles // National Bureau of Economic Research, Working paper No. 6230. – 2002. – January. – Р. 3.

[17] Prescott Edward C. Business Cycle Research: Methods and Problems // Federal Reserve Bank of Minneapolis Working Paper No. 590. – 1998. – October. – Р. 5.

[18] Andreou E., Osborn D., Sensier M. A Comparison of the Statistical Properties of Financial Variables in the USA, UK and Germany over the Business Cycle // The Manchester School. – 2000. – Vol. 68. – No.3. – P. 396.

[19] Hall Robert, Feldstein Martin, Frankel Jeffrey, Gordon Robert, Romer Cristina, Romer David, Zarnowitz Victor. The NBERR’s Business-Cycle Dating Procedure // Business Cycle Dating Committee, National Bureau of Economic Research. – 2003. – July. – Р. 1, 7.

[20] Romer Cristina D. Changes in Business Cycles: Evidence and Explanations // National Bureau of Economic Research, Working paper No. 6948. – 1999. – February. – Р. 13.

[21] Див. детальніше: Bry Gerhard, Boschan Charlotte. The cyclical Analysis of Time Series: Selected Procedure and Computer Programs // National Bureau of Economic Research, Technical paper No. 20. – 1971. – 74 p.; King Robert G., Plosser Charles I. Real Business Cycles and the Test of the Adelmans // Journal of Monetary Economics. – 1994. – Vol. 33. – April. – P. 405-438; Harding Don, Pagan Adrian. Extracting, Analyzing, and Using Cyclical Information // University of Hong Kong, School of Economics and Finance Discussion Paper Series No. 338. – 2001. – 86 p.

[22] Див. детальніше: Friedman M., Schwartz A. Money and Business Cycle // Review of Economics and Statistics. – 1963. – Vol. 45. – P. 32-64; Mintz I. Dating Postwar Business Cycle: Methods and Their Application to Western Germany, 1950-1967 // National Bureau of Economic Research (New York), Occasional Paper No. 107. – 1969. – 36 p.; Bry Gerhard, Boschan Charlotte. The cyclical Analysis of Time Series: Selected Procedure and Computer Programs // National Bureau of Economic Research, Technical paper No. 20. – 1971. – 74 p.

[23] Bry Gerhard, Boschan Charlotte. The cyclical Analysis of Time Series: Selected Procedure and Computer Programs // National Bureau of Economic Research, Technical paper No. 20. – 1971. – Р. 3.

[24] Див. детальніше: Singh Ajit. The Causes of Fast Growth in East Asia // UNCTAD Review (Geneva). – 1995. – P.91-127; Amadeo, Edward J. The Knife-Edge of Exchange-Rate-Based Stabilization: Impact on Growth, Employment and Wages // UNCTADReview (Geneva). – 1996. – P. 1-25.

[25] Zarnowitz Victor, Ozyildirim Ataman. Time series decomposition and measurement of business cycles, trends and growth cycles // National Bureau of Economic Research, Working paper No. 6230. – 2002. – January. – Р. 2.

[26] Banerji Anirvan. The resurrection of risk // ECRI Working Paper No. 2001/11A. – 2001. – November. – Р. 4.

[27] Див. детальніше: Hicks J.R. A Contribution to the Theory of the Trade Cycle. – London: Clarendon Press, 1950. – 369 p.; Duesenberry James S. Income, Saving and the Theory of Consumer Behaviour. –Cambridge: Harvard University Press, 1949. – 289 p.; Pasinetti L. Growth and income distribution. – Cambridge: University Press, 1974. – 221 p.

[28] Див. детальніше: Mintz I. Dating Postwar Business Cycle: Methods and Their Application to Western Germany, 1950-1967 // National Bureau of Economic Research (New York), Occasional Paper No. 107. – 1969. – 36 p.; Mintz I. Dating American Growth Cycles / in Zarnowitz V., ed. by The Business Cycle Today. – New York: National Bureau of Economic Research, 1972. – 89 p.

[29] Див. детальніше: Lucas, Robert E. Understanding Business Cycles / in Carnegie-Rochester Series on Public Policy, ed. by Brunner and Meltzer. – Amsterdam: North Holland, 1977. – 57 p.; Hodrick R.J., Prescott E.C. Postwar U.S. business cycles: an empirical investigation // Journal of Money, Credit and Banking. – 1997. – No.29. – February. – P. 1-16; Kydland Finn, Prescott Edward. Time to build and aggregate fluctuations // Econometrica. – 1982. – November. – P. 1345-1370; Moore Geoffrey H. Business Cycles, Inflation and Forecasting / 2-nd ed., National Bureau of Economic Research. – Cambridge: Ballinger Publishing Company. – 1983. – 345 p.; Zarnowitz Victor. Business Cycles: Theory, History, Indicators and Forecasting / NBER Studies in Business Cycles (Vol. 27). – Chicago: University of Chicago Press, 1992. – 639 p.

[30] Див. детальніше: Zarnowitz Victor, Ozyildirim Ataman. Time series decomposition and measurement of business cycles, trends and growth cycles // National Bureau of Economic Research, Working paper No. 6230. – 2002. – January. – 69 p.; Hodrick R.J., Prescott E.C. Postwar U.S. business cycles: an empirical investigation // Journal of Money, Credit and Banking. – 1997. – No.29. – February. – P. 1-16; Harvey A.C. Forecasting, Structural Time Series Models and the Kalman Filter. – Cambridge: Cambridge University Press, 1989. – 165 p.; Rotemberg J.J. A Heuristic Method for Extracting Smooth Trends from Economic Time Series // National Bureau of Economic Research (Cambridge, MA), Working paper No. 7439. – 1999. – 18 p.; Baxter M., King R.G. Measuring Business Cycles: Approximate Band-Pass Filters for Economic Time Series // Review of Economics and Statistics. – 1999. – Vol. 81(4). – P. 575-593.

[31] Гордеев В. Две тенденции в эволюции конкуренции / В. Гордеев // МЭиМО. – 2007. – №1. – С. 45.

[32] Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1 / Відп. ред. С.В.Мочерний. – К.: Видавничий центр «Академія», 2000. – С. 40.

[33] Тарутин А. «Узкие места» инновационного процесса / А. Тарутин // Экономист. – 2008. – №10. – С. 44.

[34] OECD Regions at a Glance: 2009 Edition // www.oecd.org

[35] The World Competitiveness Scoreboard 2006 // http://www01.imd.ch/documents/wcc/content/overallgraph.pdf