Принципи економічного районування

Регіональна економыка” є вивчення економічних категорій, закономірностей розвитку, основних принципів та форм організації регіональних економічних відносин, що виникають між суб’єктами господарювання на загальнодержавному, міжрегіональному та регіональному рівнях. Предмет регіональної економіки “захоплює” багато інших галузей економіки і, навпаки, практично усі інші галузі економіки мають справу з проблемами регіональної економіки.

Таким чином, предмет регіональної економіки у широкому сенсі є складним та багатогранним. Його основними складовими є:

Економіка окремого регіону;

Економічні зв’язки між регіонами;

Регіональні системи (національна економіка як система взаємодіючих регіонів);

Розміщення продуктивних сил;

Регіональні аспекти економічного життя.

Розвиток будь-якого регіону і країни в цілому залежить від наявного економічного, природно-ресурсного і трудового потенціалу, розміщеного в тому чи іншому регіоні (території), тобто він залежить від наявних продуктивних сил. Вони є національним багатством, визначають перспективу і можливий рівень його соціально-економічного розвитку. Нарощування, раціональне використання та постійне вдосконалення регіональних і галузевих пропорцій національної економіки на основі науково обґрунтованих принципів і закономірностей розміщення продуктивних сил об'єктивно зумовлені необхідністю підвищення добробуту населення країни, його культурного і духовного збагачення

Пріоритетним напрямком соціально-економічного розвитку України є

Регіональна стратегія розвитку, в основу якої покладені сучасні теорії

Регіоналізму, що функціонують в умовах постіндустріального суспільства.

Розробкою регіональних теорій займалися як економгеографи, так і

економісти. Класиками регіональної науки є: німецькі вчені Іоганн Тюнен,

Альфред Вебер, Вільгельм Кристаллер, Аугуст Льош; російські вчені

Н.Н.Баранський, Н.Н. Колосовський та інші. Відзначимо, що в різних країнах

Пріоритет надавався різним напрямкам регіональної теорії. Найсильніші

Наукові школи склалися в Німеччині, Швеції, Великобританії, США, Франції.

Виділяють такі напрямки і теорії регіональної науки:

 географічний детермінізм;

 енвайронменталізм;

 штандортні теорії розміщення;

 регіональна наука;

 теорія ринків збуту;

Геополітика.

Географічний детермінізм – форма натуралістичних учень, де провідна

Роль у розвитку суспільства та нації відводиться географічному положенню

Та природним ресурсам (Монтеск’є, Е.Реклю).

Енвайронменталізм – наукове вчення, що пояснює міжнародний поділ

Праці різницею у природному середовищі (Сміт, Е.Хентингтон).

Е.Хентингтон розробив теорію “кліматичних оптимумів”, згідно з якою

найсприятливіші умови для розвитку виробництва мають країни,

Розташовані у помірному поясі

Регіональна економіка і її продуктивні сили тісно пов'язані з економічною теорією. В основу теорії розміщення продуктивних сил покладено загальні економічні закони. В умовах ринкової економіки, як правило, розміщення продуктивних сил здійснюється відповідно до тих законів, виходячи з яких досягається оптимальний економічний та соціальний ефект при мінімальних витратах. Найзагальнішим законом, що визначає характер розміщення продуктивних сил, є закон ефективного використання суспільної праці, згідно з яким найвища продуктивність праці забезпечується завдяки зниженню затрат праці на подолання просторового розриву між окремими елементами виробництва, за рахунок чого можна значно збільшити обсяги перевезення готової продукції між товаровиробником і її споживачем.

Поряд з економічною теорією теорія розміщення продуктивних сил вимагає всебічного врахування інтересів як суспільства в цілому, так і його членів, зокрема збереження навколишнього середовища і природних ресурсів. Теорія і практика розміщення продуктивних сил в умовах ринку набуває дедалі більшого значення. Аналіз сучасного стану розміщення продуктивних сил України дає підстави говорити про необхідність його удосконалення. Це повинне вирішуватися виходячи із стратегії і тактики розміщення продуктивних сил в межах суверенної незалежної держави на основі науково обґрунтованої концепції, яку потрібно прийняти при розробці комплексної програми розвитку народного господарства країни. Завдання наукових досліджень - всебічно обґрунтувати необхідність збалансування розміщення продуктивних сил, що сприятиме досягненню економічної незалежності країни, зростанню добробуту населення, зміцненню могутності України.

Розвиток науки про розміщення продуктивних сил і регіональної економіки, її становлення в Україні відбувся під керівництвом академіка В. Вернадського. У центрі уваги вчених були проблеми впливу природних умов і ресурсів на економічний розвиток, обґрунтування доцільності залучення нових ресурсів у господарський обіг, проблеми спеціалізації і комплексного розвитку території, економічного районування.

Сучасні науковці працюють над вдосконаленням методологічних основ регіоналізації економіки і розміщення продуктивних сил, спираючись на досягнення попередніх поколінь науковців-дослідників. Вагомий внесок у теорію регіоналізації економіки і розміщення продуктивних сил зробили вчені: О. Алімов, П. Ващенко, К. Воблий, О. Діброва, С. Дорогунцов, М. Долішній, Б. Данилишин, Ф. Заставний, М. Паламарчук, М. Пістун, Ю. Пітюренко, В. Поповюн, О. Шаблій, Я. Жупаньський, М. Чумаченко, В. Симоненко, Я. Фащевиця, 8. Міжрегіональні економічні зв'язки - це взаємодія суб'єктів у різних галузях (економіка, наука, культура тощо.). Основними формами міжрегіональних зв'язків є: багатосторонні - з участю кількох суб'єктів, і двосторонні - з участю двох суб'єктів

Основними видами міжрегіональних зв'язків є:

.Торгово-економічні.

. Научно-технические.

.Социально-гуманитарные.

. Культурні.

Співробітництво у сфері боротьби з злочинністю.

Особливим виглядом зв'язків є міжнародні і зовнішньоекономічні зв'язку суб'єктів РФ з суб'єктами іноземних федеративних держав, адміністративно - територіальними утвореннями інших держав, їх органами влади, органами влади інших держав. Також виділяються міжгалузеві зв'язок між різними галузями суб'єктів РФ.

Можна виокремити такі мети співробітництва регіонів:

.Створення умов розвитку виробничої, підприємницької, комерційних і інший господарську діяльність між організаціями, зареєстрованими територій суб'єктів РФ.

. Сприяння висновку та її реалізації договорів (контрактів) між

. Сприяння створенню торгових домів, фінансово-промислових груп, і спільних виробничих структур, сприяють відновлення та розвитку коопераційних, технологічних та інших економічних зв'язків.

. Створення сприятливих умов взаємних інвестицій, реалізація спільних інвестиційних проектів, вкладених у реконструкцію і модернізацію виробництв, які забезпечують переробку сировини й ефективність капіталовкладень.

. Розвиток співробітництва у сфері освіти, науку й техніки, проведення спільних наукових заходів, науково-дослідних, дослідно-конструкторських і проектних робіт.

. Взаємодія підготовкою та перепідготовки наукових кадрів і технічних кадрів, допомогу у організації семінарів, конференцій, робочих зустрічей, обміні фахівцями.

. У сфері охорони здоров'я: розвиток прямих перетинів поміж лікувально-профілактичними установами галузі; спільне розвиток виробництва і використання курортно-рекреаційного потенціалу; обміну інформацією про стан ринку виробів медичної техніки та інших засобів медичного призначення, медикаментів та надаваних послуг, можливостях взаємних поставок; запрошення фахівців на проведені семінари, симпозіуми, конференції з проблем охорони здоров'я населення.

. У сфері туризму: обмін досвідом роботи з організації екскурсійного й туристичного обслуговування територій регіонів; стимулювання розробки спільних проектів із, вкладених у освоєння туристичного потенціалу суб'єктів РФ.

. Розвиток контактів, і зв'язків у сфері фізичної культури та спорту.

. Розширення та поглиблення зв'язків у сфері культури й мистецтв, надання сприяння проведенню художніх виставок, гастролей творчих колективів і солістів, проведенню тематичних симпозіумів і "круглих столів", співробітництво у сфері взаємного збереження та реставрації культурного і мистецького надбання, включаючи історичні, культурні і здійснювати релігійні пам'ятники й об'єкти.

9.Економічне районування розглядається передусім як метод наукового дослідження, що використовується для оптимізації територіальної організації господарства. Суть економічного районування полягає в науково обґрунтованому поділі праці на окремі таксони, виходячи з об'єктивної закономірності територіального поділу праці, комплексного розвитку господарства та пропорційного розміщення продуктивних сил. Найбільш поширене визначення економічного району: економічно цілісна частина території країни, яка характеризується такими ознаками, як спеціалізація і комплексність господарства.

Науково обґрунтоване економічне районування насамперед сприятиме економії суспільних витрат і як наслідок — прискоренню вирішення соціально-економічних проблем у регіонах.

Варто підкреслити, що економічне районування має не тільки пізнавальне значення, але й практичне. Останнє полягає в тому, що економічне районування є основою районного планування, розроблення державної регіональної економічної політики, вдосконалення спеціалізації і комплексного розвитку господарства регіонів, основою прогнозування розвитку регіонів на перспективу.

Основними видами економічного районування є галузеве й інтегральне. Інтегральне районування відрізняється від галузевого тим, що охоплює все господарство, як єдине ціле. Галузеве районування передбачає врахування інтересів лише однієї або декількох галузей (металургійний район, агропромисловий комплекс). Серед галузевих виокремлюють райони:

— за сукупністю природних умов і ресурсів;

— демографічними ознаками (природним рухом населення, особливостями формування і використання трудових ресурсів);

— сукупністю промислових, аграрних, транспортних і будівельних об'єктів;

— сукупністю об'єктів невиробничої сфери (освіта, культура, рекреація).

Окремим видом районування є міжгалузеве. 6 результаті міжгалузевого районування виокремлюють міжгалузеві комплекси, що є складними багатогалузевими формуваннями, які об'єднуються завдяки тісним міжгалузевим зв'язкам і за спільністю території.

На сьогодні як галузеве, так й інтегральне районування мають враховувати екологічні та соціальні проблеми кожного регіону. В умовах трансформаційних процесів в економіці нашої держави, зміни форм власності, особливостей інвестиційної політики економічне районування має сприяти прискореному розвитку економіки відсталих, депресивних регіонів за рахунок комплексного розвитку їх господарства. Останнє передбачає розвиток нових галузей економіки, створення нових робочих місць, підвищення добробуту населення.

Головними ознаками економічного району є спеціалізація і комплексність господарства та наявність великого центру, який виконує консолідуючу роль у формуванні інтегральних районів. Такий центр у багатьох наукових дослідженнях ще називається ядром.

Результатом економічного районування є виокремлення економічних районів, що є об'єктивним процесом, який ґрунтується на територіальному поділі праці і виявляється у спеціалізації окремих територій держави на виробництві певних видів продукції і послуг. Певну роль в утворенні економічних районів відіграють природні умови і ресурси, але ця роль не є визначальною.

 

Принципи економічного районування

Об'єктивний характер формування економічного району полягає у тому, що він охоплює найголовніше в структурі територіально-господарських зв'язків країни і є головною ланкою територіального поділу праці в масштабі держави. Разом з тим він є важливим засобом територіальної організації виробництва і об'єктом народногосподарського планування.

У науковій літературі обґрунтовується і використовується ряд факторів і принципів економічного районування.

До основних принципів належать такі:

загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути великою економічно цілісною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації, забезпечення сучасного і перспективного розвитку:

розміри території великих економічних районів мають відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів у межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх моно-масштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою. Отже, економічний потенціал району може визначатися кількістю населення, розмірами валового внутрішнього продукту, валової продукції промисловості і сільського господарства, вартістю основних виробничих фондів, показниками виробництва продукції на душу населення, на 1000 осіб тощо;

економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка утворюється розвиненими внутрішніми виробничими зв'язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни;

на території економічного району повинен бути сформований досить потужний господарський комплекс, основу якого становлять територіальний комплекс з такою галузевою структурою:

профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до складу галузей промисловості і сільського господарства;

галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації економічного району (добування і забезпечення сировини, виробництво напівфабрикатів, обладнання, ремонт обладнання, виробництво будівельних матеріалів, тари тощо);

галузі, які забезпечують потреби населення промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами, інвентарем, особливо в сільській місцевості.

При виокремленні економічного району повинне враховуватися економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію та розширення продуктивних сил. Також потрібно дотримуватись принципу економічного тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або/і всієї зони формуючого впливу його головного територіально-економічного центру.

До адміністративного перерозподілу територій областей економічні райони, особливо великі, повинні формуватись без порушення сьогоднішніх їх територіальних меж.

 

11. Наукові основи раціонального природокористування
Чим повніше використовуються природні ресурси, тим ощадливіше і по-господарськи слід ставитися до їх експлуатації, особливо якщо йдеться про невідновлювані енергетичні ресурси. Незважаючи на те що кількість розвіданих копалин збільшується як загалом, так і в розрахунку на душу населення, існує загроза їх виснаження ще перед тим, як буде здійснений перехід на використання нових джерел енергії. Тим більше, що суспільство відчуває все більший дефіцит відновлюваних природних ресурсів.
В зв'язку з цим раціональне використання і відтворення.природних ресурсів стає однією з найбільш актуальних проблем людства. Поряд з глобальним, проблема охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів має яскраво виражений регіональний характер і відіграє особливу роль в інтенсифікації виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу.
Така постановка проблем вимагає поліпшення розробки питань управління, пов'язаних насамперед з діалектикою взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Стосовно природокористування це означає послідовний розвиток наукових засад охорони навколишнього середовища і раціонального використання його ресурсів на основі таких принципів, як планомірність, пропорційність, оптимальність.
Планомірність стосовно використання природних ресурсів — економічна функція держави по управлінню і регулюванню екологічних та економічних відносин і пропорцій. Така функція передбачає як розробку і виконання планової системи взає'язаних показників, так і дійовий контроль за їх реалізацією. Перспективне і поточне планування раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища в кінцевому підсумку виходить з накреслених темпів зростання сукупного суспільного продукту, національного доходу і підйому життєвого рівня трудящих.
Пропорційність означає погодженість у використанні природних ресурсів як за територією, так і за галузями народного господарства, виключення порушень природних взаємозв'язків у навколишньому природному середовищі.
Оптимальність у використанні природних ресурсів — це досягнення найкращого варіанта взаємовідносин суспільства з навколишнім середовищем.
Управління охороною навколишнього природного середовища, як говориться в Законі про охорону навколишнього середовища, полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності.
Метою управління в галузі раціонального природокористування є реалізація законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення погодженості дій державних і громадських органів у галузі навколишнього природного середовища.
Визначальними у виробничих відносинах, що складаються між людьми і природою, є їх суспільний характер. Тому функції по управлінню і плануванню раціонального природокористування є однозначно прерогативою держави. Різні міністерства, комісії, відомства, комітети тощо в міру своєї компетенції здійснюють і підтримують єдину державну політику в області охорони навколишнього природного середовища.
Одне з центральних місць у регулюванні відносин з приводу охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів відводиться науково обгрунтованому поєднанню територіального і галузевого управління природоохоронною роботою. Підприємства, що залучають у господарський оборот природні ресурси, належать, з одного боку, до тієї чи іншої галузі народного господарства, а з другого — е ланками територіально-виробничих комплексів. Тому виникає необхідність правильного поєднання інтересів багатьох міністерств, відомств і місцевих територіальних органів, які повинні доповнювати одне одного, утворюючи єдину систему управління. Наприклад, при відведенні земель під промислове, транспортне чи житлове будівництво слід виходити не лише з локальних інтересів відомчого характеру, а й враховувати, що відчуження земель, особливо орних, призводить до скорочення площі сільськогосподарських угідь, знижує родючість грунту, зменшує валову продукцію сільського господарства та ін.
У системі управління природоохоронною діяльністю підприємства можна виділити планування, експлуатацію очисних споруд (включаючи технологічний процес) і контроль за викидами в навколишнє середовище. Проектування і планування дають змогу розробити комплекс необхідних заходів по охороні навколишнього середовища, їх виконання, серед яких нові удосконалені технологічні процеси, роботи, очисні споруди, що знижують або виключають шкідливий вплив на навколишнє середовище.
Управлінські функції в області природоохоронної діяльності підприємства повинні сприяти вдосконаленню технології виробництва, ремонтно-експлуатаційних робіт, безаварійної роботи устаткування, виконання планово-попереджувального і поточного ремонту.
Контроль включає в себе аналіз технології, лабораторний аналіз, контрольні пости, визначення концентрації шкідливих виділень, інформування керівництва про стан навколишнього середовища на підприємстві, дотримання законодавства в цій області.