Ринкові установи: біржі, банки та інші фінансово-кредитні посередники

1. Сутність та види фінансового посередництва

Фінансове посередництво - діяльність з акумуляції вільного грошового капіталу та розміщення його серед позичальників-витратників.

Фінансові посередники відіграють важливу роль у функціонуванні грошового ринку, а через нього — у розвитку ринкової економіки. Їх економічне призначення полягає в забезпеченні базовим суб’єктам грошового ринку максимально сприятливих умов для їх успішного функціонування. Тобто функціонально фінансові посередники спрямовані не всередину фінансової сфери, не на самих себе, а зовні, на реальну економіку, на підвищення ефективності діяльності її суб’єктів.

Особливої уваги заслуговує класифікація фінансового посередництва. Щодо цього питання нема єдиної точки зору ні у вітчизняній, ні в зарубіжній літературі.

У вітчизняній літературі найпоширенішим є поділ фінансових посередників на дві групи:

 банки;

 небанківські фінансово-кредитні установи, які інколи називають ще спеціалізованими фінансово-кредитними установами чи парабанками.

В американській літературі фінансових посередників заведено поділяти на три групи:

 депозитні інституції;

 договірні ощадні інституції;

 інвестиційні посередники.

Такий різнобій у класифікації фінансового посередництва зумовлюється двома обставинами:

 відсутністю однозначного трактування самого поняття «банк»;

 відсутністю загальновизнаних критеріїв класифікації всіх посередників.

2. Банки як провідні суб’єкти фінансового посередництва. Функції банків.

Серед фінансових посередників ключову роль відіграють банки.

Комплекс із трьох базових операцій — депозитних, кредитних і розрахункових — створює первинну сферу банківської діяльності, а фінансовий посередник, що виконує цей комплекс, є банківським інститутом, банком.

Банки — це установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного господарства,

виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених законодавством про банки і банківську діяльність. Банки є юридичними особами.

Перші банки виникли за давніх-давен. Ще у Вавилоні (7-5 ст. до н. е.) практикували видачу грошових позик для купівлі насіння з погашенням боргу після продажу врожаю. У стародавніх Римі, Греції, Єгипті приймали вклади і надавали позики під заставу нерухомості.

Банки виникли в Середньовіччі на основі контор міняйлів та майстерень і крамниць ювелірів (Флоренція, Амстердам, Венеція). Сучасна банківська система складається з банків різних видів та інших фінансово-кредитних інститутів. Головними ланками цієї системи є:

1. центральний банк;

2. комерційні банки;

3. спеціалізовані фінансово-кредитні інститути.

Функції комерційних банків:

- акумулювання безстрокових депозитів і оплата чеків, виписаних на ці банки;

- надання кредитів промисловим підприємствам, фермерам.

До спеціалізованих кредитних установ можна віднести страхові компанії, ощадні установи, інвестиційні банки, фінансові компанії, кредитні і будівельні кооперативи.

Центральний банк — центр фінансово-кредитної системи національної економіки, головною функцією якого є контроль та регулювання пропозиції грошей у країні.

У більшості країн центральні банки є державними. В окремих випадках центральний банк не належить державі (наприклад, Федеральна резервна система США, Національний банк Швейцарії) або вона володіє лиши частиною капіталу (наприклад, у Банку Японії — 55%).

На відміну від комерційних банків, центральні банки:

- звичайно є державними, націоналізованими інститутами;

- не ставлять перед собою традиційну мету комерційних банків — отримання максимального прибутку;

- керують діяльністю комерційних банків;

- виконують емісійну функцію;

- не конкурують у сфері бізнесу з комерційними банками;

- ведуть банківські рахунки уряду, в останні роки дедалі більш виражають його інтереси та цілі, хоча й зберігають статус незалежних;

- виконують стосовно інших банків роль "кредитора останньої надії".

3. Біржі: поняття та види

Терміном "біржа" позначаються:

1) сукупність осіб, що постійно в певному місці здійснюють торговельні операції;

2) місце їх зібрання;

3) сукупність угод, які укладаються у цьому місці.

Ці три значення поняття біржі узагальнені в законодавчому його визначенні, що міститься в Законі України "Про товарну біржу" від 10 грудня 1991 р. Цей Закон визначає умови створення та діяльності товарних бірж на території України.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України "Про товарну біржу" товарна біржа є організацією, що об'єднує юридичних та фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має на меті надання послуг щодо укладання біржових угод, виявлення товарних пін, попиту і пропозицій товарів, вивчення, упорядкування і полегшення товарообороту і пов'язаних з ним торговельних операцій.

Основна її мета - сприяти зведенню в одному місці (на біржі) попиту і пропозиції на певні товари, обслуговування їх обороту. Це характеризує біржу як економічну категорію.

Такі ж функції виконують ярмарки. Проте від ярмарку біржа відрізняється тим, що вона:

1. є постійним (щоденним) місцем взаємодії попиту і пропозиції, тоді як ярмарок лише періодично виконує цю функцію;

2. має постійний (зафіксований) контингент клієнтів і відвідувачів. Ярмарок, за загальним правилом, відкритий для всіх.

Залежно від предмета діяльності розрізняють фондові і товарні біржі.

Фондова біржа - це біржа, що оперує цінними паперами, тобто грошовими документами, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Об'єктами операцій фондової біржі є акції; облігації республіки, місцевих позик і підприємств; казначейські зобов'язання республіки; ощадні сертифікати; векселі.

Товарні біржі можуть бути класифіковані на види залежно від ряду підстав.

Так, залежно від характеру асортименту товарів товарні біржі поділяються на

1. вузькоспеціалізовані (предметом торгівлі на таких біржах є один вид товарів);

2. спеціалізовані (предметом біржової торгівлі є, як правило, однотипні групи товарів);

3. універсальні (предметом торгівлі є широкий асортимент різноманітних товарів).

Залежно від характеру біржових угод виділяють:

1. біржі реального товару, на яких предметом купівлі-продажу є реальний товар (як вироблений, так і намічений для виготовлення);

2. ф'ючерсні, на яких здійснюється торгівля не реальними товарами, а контрактами на них;

3. опціонні, предметом торгів на яких є тільки права на купівлю або продаж реальних товарів або контрактів на них у наступному періоді;

4. комплексні, на яких укладаються угоди щодо реального товару, а також ф'ючерсні та опціонні угоди.

Залежно від ступеня відкритості (можливості участі в торгах) товарні біржі поділяються на 1. відкриті (публічні), на яких, крім членів біржі в біржових операціях, можуть брати участь і відвідувачі торгів (постійні і разові); 2. закриті, на яких право участі в біржових торгах і укладання біржових угод мають лише члени цієї товарної біржі.

4. Небанківські фінансов-кредитні посередники

Небанківські фінансово-кредитні установи — це різноманітні установи, які акумулюють тимчасово вільні грошові кошти і розміщують їх у формі кредиту.

Страхові компанії - це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг. Їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).

Пенсійні фонди — це спеціалізовані фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних і фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку. За механізмом функціонування вони нагадують компанії страхування життя. У них внески у фонд здійснюються систематично протягом тривалого часу, в результаті чого накопичуються великі суми грошового капіталу.

Лізингові компанії — фінансові посередники, що спеціалізуються на придбанні предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання, машин тощо) та переданні їх в оренду фірмам-орендарям для використання у виробничій діяльності, які поступово сплачують їх вартість протягом визначеного строку (5—10 і більше років).

Інвестиційні фінансові посередники — це фінансові посередники, що спеціалізуються на управлінні вільними грошовими коштами інвестиційного призначення. Вони спочатку акумулюють грошові кошти дрібних приватних інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів, а потім розміщують їх в акції інших корпорацій та в державні цінні папери.

Кредитні кооперативи (товариства, спілки) — це посередники, що працюють на кооперативних засадах і спеціалізуються на задоволенні потреб у кредиті своїх членів, переважно підприємств малого і середнього бізнесу будь-якої форми власності, фермерських та домашніх господарств, фізичних осіб. Ресурси їх формуються шляхом продажу паїв своїм членам, стягування з них спеціальних внесків, одержання позичок у банках, одержання доходів від поточної діяльності. В окремих країнах таким кооперативам дозволено відкривати для своїх членів ощадні, депозитні та інші спеціальні рахунки, кошти на яких теж формують їх ресурсну базу.

Фінансові компанії мають ту характерну особливість, що мобілізовані звичайним для інвестиційних посередників шляхом (через продаж своїх цінних паперів) кошти направляють у позички фізичним та юридичним особам для придбання товарів виробничого чи споживчого призначення. Такі компанії спеціалізуються на видачі кредитів населенню для роздрібної купівлі товарів народного споживання; на кредитуванні купівлі товарів певних видів у певних виробників чи торговельних компаній, наприклад автомобілів у компанії «Форд», меблів у магазинах конкретної торгової фірми тощо; на кредитуванні торговельних організацій під продаж ними товарів з відстрочкою платежу та ін. До групи фінансових компаній можна віднести також лізингові та факторингові компанії, оскільки вони певною мірою кредитують платіжні потреби своїх клієнтів.

51. НАТУРА́ЛЬНЕ ГОСПОДАРСТВО — тип господарства, за якого продукти праці виробляються для задоволення власних потреб, а не для продажу.

Короткі відомості

Головними рисами натуральної економіки є нерозвиненість суспільного розподілу праці, ізольованість від зовнішнього світу; самозабезпеченість засобами виробництва і робочою силою, можливість задоволення всіх або майже всіх потреб за рахунок власних ресурсів.

Натуральне господарство, в якому продукти праці виробляються не для обміну на ринку, а для задоволення внутрішньогосподарських потреб, головним чином особистих потреб самих виробників. Історично передувало товарному виробництву, і було переважаючим за первіснообщинного, рабовласницького і феодального способів виробництва.

У домодерних суспільствах натуральна економіка панувала, незважаючи на розвиток обміну і товарно-грошових стосунків.

Натуральним залишається господарство в деяких племен, що стоять на низькому ступені розвитку (в Океанії, Центральній Африці та ін.).

Натуральна економіка збереглася в економічно відсталих районах земної кулі, де до колонізації їх європейцями панували родо-племінні або феодальні стосунки. У країнах, які звільнилися від колоніальної залежності в середині XX століття, населення було зайнято в натуральному або напівнатуральному господарстві.

Типовою формою натурального виробництва в наших умовах є багатогалузеве особисте підсобне господарство селян, яке практично не зв'язане з ринком (або звязане епізодично).

ВИДИ ІНФЛЯЦІЇ

Згідно з темпами зростання цін інфляцію поділяють на три види: повзуча, галопуюча, гіперінфляція (рис. 150).

У разі повзучої інфляції ціни зростають поступово, помірними темпами — приблизно 10 % на рік. За таких умов зберігається купівельна спроможність грошей, і тому підприємці нічим не ризикують, укладаючи угоди в поточних цінах.

Галопуюча інфляція означає швидке зростання цін — від 20 до 200 % на рік. Такий темп може зумовити тяжкі економічні та соціальні наслідки (падіння рівня виробництва, банкрутство багатьох підприємств, зменшення життєвого рівня населення тощо). Цим пояснюється прагнення позбутися грошей через купівлю товарів та нерухомості з метою збереження реальної вартості активів. Інфляція змушує банки відмовляти у наданні кредитів із фіксованим відсотком, а підприємців — не укладати угоди на основі індексації.

Гіперінфляція — це катастрофічне зростання цін (500—1000 % і більше за рік). Призводить до краху грошової системи. Гроші втрачають свої функції. Держава, підприємці і населення прагнуть позбутися паперових грошей, відбувається часткове повернення до бартерного обміну.

Інфляційний процес може розвиватись у двох напрямах. Якщо макроекономічна нерівновага (стабільний розрив між сукупним попитом і сукупною пропозицією) зміщена у бік попиту, то цс призводить до нестримного постійного зростання цін. Таку інфляцію називають відкритою. Вона характеризується сталим зростанням індексу цін на товари, яке спричиняє радикальні зміни у психології споживачів, що, в свою чергу, стимулює ажіотажний попит, а отже, подальше розкручування інфляційної спіралі.

Другий напрям зумовлений тим, що макроекономічна нерівновага супроводжується втручанням держави в цей процес через контроль над цінами на товари і послуги. Така інфляція називається прихованою.

За ступенем збалансованості зростання цін виділяють збалансовану і незбалансовану інфляцію.

У разі збалансованої інфляції співвідношення цін різних товарів залишається незмінним, незбалансованої — відбувається постійна зміна співвідношення цін між товарами, причому у різних пропорціях.

З погляду очікуваності та передбачуваності інфляцію поділяють па очікувану і неочікувану.

Очікувана інфляція передбачається і прогнозується заздалегідь, неочікувана — характеризується раптовим стрибком цін.

Комбінація збалансованої та очікуваної інфляції не завдає економічних збитків, оскільки за таких умов фірми і населення знають наперед, що ціни наступного року, наприклад, зростуть удвічі. На стільки ж підприємства підвищать ніші на свій товар (хліб, обладнання, сировину, робочу силу тощо). У випадку поєднання незбалансованої та неочікуваної інфляцій наслідки можуть бути катастрофічними (інфляція в Україні в 1993—1994 pp.).

За місцем існування виділяють локальну і світову інфляцію.

У разі локальної інфляції зростання цін відбувається в межах однієї країни, світової — охоплює групу країн або всю глобальну економіку.

53. МЕНЕДЖМЕНТ (УКРАЇНСЬКОЮ - УПРАВЛІННЯ) — це процес планування, організації, приведення в дію та контроль організації з метою досягнення координації людських і матеріальних ресурсів, необхідних для ефективного виконання завдань. Менеджмент пронизує всю організацію, торкається практично всіх сфер її діяльності.

Термін менеджмент утворився від англійського дієслова to manage (керувати), яке, в свою чергу, походить від кореня латинського слова manus (рука).

За своєю суттю термін “менеджмент” певною мірою можна вважати синонімом терміна “управління”, але останнє значно ширше.

З ґрунтовного Оксфордського словника англійської мови можна отримати такі тлумачення менеджменту:

спосіб, манера спілкування з людьми;

влада та мистецтво управління;

особливого роду вміння та адміністративні навички;

орган управління, адміністративна одиниця.

Менеджмент як наука виник і розвивається в зв'язку з необхідністю пояснити, чому та в наслідок чого процвітають чи руйнуються організації. Науковці в області менеджменту шляхом випробувань та практики в області управління методом спроб та помилок відповідають на питання: Чим виявляється успіх організації?. Відповідь на це питання дозволяє відповісти на більш прагматичне питання: Що може зробити керівник для забезпечення успіху організації?.

Організації складають основу світу менеджерів, саме в них спостерігаються процеси і стани, які є причиною існування менеджменту. Першочергова задача менеджменту полягає в створенні організаційної культури, творчого інноваційного клімату, які стимулюють працівників на нововведення.

Основні види управління (менеджменту) у людському суспільстві

Виробничий менеджмент (управління виробництвом) - це комплексна система забезпечення конкурентноздатності товару, що випускається на конкурентному ринку. Вона включає питання побудови виробничих і організаційних структур, вибору організаційно-правової форми управління виробництвом, збуту і фірмового обслуговування товару відповідно до попередніх стадій життєвого циклу.

Фінансовий менеджмент (управління фінансами) -це комплексна система стійкості, надійності і ефективності управління фінансами. Вона включає формування і планування фінансових показників з дотриманням наукових підходів і принципів менеджменту, балансу прибутків і витрат, показників ефективності використання ресурсів, рентабельності роботи і товарів.

Інноваційний менеджмент (управління розвитком і розробками) -це комплексна система управління інвестиціями, що вкладаються власниками в розвиток всіх видів інновацій. Вона включає побудову організаційних структур, вибір напрямів інновацій, оптимізацію інвестицій, різні аспекти управління персоналом.

Інші види менеджменту:

- менеджмент соціальної сфери;

- банківський менеджмент;

- податковий менеджмент;

- бюджетний менеджмент;

- організаційний менеджмент;

- міжнародний менеджмент;

- інформаційний менеджмент;

- проектний менеджмент;

- стратегічний менеджмент;

- екологічний менеджмент;

- енергетичний менеджмент;

- фінансовий менеджмент;

- менеджмент готельного бізнесу та інші.