Духове життя української держави ХVІІ століття 2 страница

Ця смерть справила враження на сучасників, незалежно від їх віровизнання. Вона, за словами Г. Лужницького, «добула пошану для унії серед тодішнього польського громадянства... змінила в основі своїй погляд Апостольської Столиці на унію і її визнавців»... «Мученицька смерть архиєпископа Йосафата кинула зовсім інше світло на унію, Українську Католицьку Церкву спрямувала на ін­ший шлях, вороги її замовкли». Той же дослідник пише, що на­ступник архиєпископа Йосафата, Антін Селява не зустрів опору в Плоцьку, ні у Вітебську. І за дев'ять років, у 1632 p., коли на престол вступив Владислав IV, уніати рахували вже понад 3 міл. вірних.¹⁰¹

Дуже велике значення для розвитку унії мали переходи на унію кількох видатних діячів Православної Церкви, як ректора Братської школи, автора панегірика на честь гетьмана Сагайдачного, Касіяна Саковича, Кирила Транквіліона Ставровецького, а головне — архиєпископа Полоцького Мелетія Смотрицького.

⁹⁹ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 336-341.

¹⁰⁰ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 45-46. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 340-342; 656.

¹⁰¹ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 337-339; 344.

 

Тяжко казати, чи був якийсь зв'язок між смертю Йосафата Кунцевича і подорожжю Мелетія Смотрицького на Схід у 1624 році. Як сам М. Смотрицький пояснював, він поїхав, щоб на місці переконатися в чистоті православної віри патріархів, але мав і ін­ші завдання. Повернувся він уже «напіввуніатом», а з 1628 р. пе­рейшов до унії, спочатку потайки, за згодою папи, а 1629 р. вже офіційно.¹⁰² Цей факт викликав багато різноманітних думок, оцінок, ціла література присвячена йому. Але найкращу оцінку цьому фак­тові дав видатний історик Церкви, професор Київської Духовної Академії Ф. Тітов: «Перехід М. Смотрицького в унію був не стільки грубою зрадою православ’я... скільки сумним кінцем душевної драми людей, що бажали добра своєму народові і шукали можливо кращого і певного шляху до примирення двох частин його, які за­пекло між собою боролися».¹⁰³

в) Спроби «об'єднати Русь з Русю». Перші спроби до­сягти компромісу виявляються серед головних репрезентантів Української Православної Ієрархії з перших часів існування її. Причин для цього було багато. Передусім — тяжке становище нової ієрархії, обмеженої фактично невеликою територією, де вона пере­бувала під захистом козацтва, але не могла виконувати завдань у своїх єпархіях. Наприклад, Ісая Копинський, єпископ Перемиський, не міг туди дістатися. Переведений до Смоленської та Чернігівської єпархій, не міг оселитися й там. Пізніше, як уже втратив Київську митрополію, іменувався єпископом Лубенським, але мешкав на По­ліссі. Інші єпископи перебували в різних монастирях або в Києві.¹⁰⁴

Незабаром виявилася вся безнадійність сеймової боротьби, мар­ність козацьких домагань та переговорів з польським урядом. На­віть такі факти, як домовленість Сагайдачного з Сіґізмундом III і Хотинська перемога, нічого не дали Церкві. Безнастанна загроза репресій та декрети уряду про арешти тощо, які не виконувалися тільки внаслідок безсилля уряду.

Уніатська Церква в першій половині XVII ст. була ще слабшою, ніж Православна: слаба була вже тим, що з лавах її не було знат­них людей, навіть шляхтичів. За нею не стояв ніхто, і польське громадянство не рахувалося з нею.

Прихильникам компромісу здавалося, що, об'єднавшись з унією, Православна Церква стане міцнішою, хоч сила була на боці право­славних, що тоді були єдиною відпорною формою українського елементу в сфері культурно-національній.

¹⁰² о. Б. КУРИЛАС. Там же, стор. 55-S4.

¹⁰³ Ф. ТІТОВ. Стара вища освіта в Київській Україні XVI — поч. XVII ст. Київ, 1924, стор. 74. {Цитую за І. ВЛАСОВСЬКИМ. Нарис... II, стор. 158)

¹⁰⁴ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 100-101, 118.

 

Перші прихильники компромісу — Касіян Сакович та Мелетій Смотрицькии — сподівалися цим шляхом зміцнити Україну, «по­єднати Русь з Руссю» — за виразом Смотрицького. 16?В року в листі до Лаврентія Древинського Смотрицький називав своїх одно­думців — митрополита Йова, архімандрита Петра Могилу і «де­кого інших». їх, можливо, було чимало, але всі вони «затрималися на небезпечній дорозі, коли з такою силою прорвалася загальна опозиція їх планам серед української суспільності. Смотрицький не встиг завернутися і пройшов до кінця, з ролі миротворця по­павши в роль апостата, і се була одна з багатьох тодішніх траге­дій... яка спіткала найвизначнішу літературну й наукову силу тодішньої України.¹⁰⁵

Перший конфлікт Мелетія Смотрицького з духовенством та пра­вославним суспільством виник з іншого приводу. Ще за часів роз­квіту братств у середині XVI ст. помічалися прагнення їх розширити свої компетенції коштом владичної влади, що вигасала майже на всьому просторі українських і білоруських земель. Касіян Сакович, ректор Київської Братської школи, 1625 року сформулював це ста­новище Церкви так: «не клір править народом, а народ кліром». З цього погляду дуже показові були ті ставропігії, які виводили окремі монастирі і братства з-під влади місцевого владики і відда­вали їх під безпосереднє керівництво патріарха Царгородського. Таке становище застали в Україні нововисвячені владики.

За 25 років, що минули від часу переходу владик на унію, на­род звик обходитися без владик, а братства звикли до народоправства. Тому цілком зрозумілим було доручення митрополита Йова Борецького Мелетієві Смотрицькому, коли він у 1624 році їхав до східних патріархів — довести шкідливість наслідків децентралі­зації, яку вносила ставропігія. Очевидно, патріарх поставився до цього прихильно і дав грамоту, яка по суті ліквідувала ставропі­гію і передавала монастирі під владу єпископів.

¹⁰⁵ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. I, стор. 9-11.

 

Ця патріарша грамота викликала страшне обурення — в першу чергу архімандрита Києво-Печерського монастиря, Захарія Копистенського. Грамоту патріарха оголошено фальсифікатом, так само, як і грамоту митрополита Йова, яка викликала її. Обох — і Смот­рицького і митрополита — стали обвинувачувати в неправовірності, відступництві. Щоб зберегти своє становище, митрополит Йов ви­голосив ряд заяв на соборі, що відбувся в Києві, в яких запевняв у правовірності своїй до Смотрицького. Але підозріння залишилися. їх не розвіяла друга грамота патріарха, якою він залишав тільки ті ставропігії, що дав патріарх Єремія, хоч ця грамота цілком ясно доводила автентичність обох попередніх — і митрополита до патріарха, і патріарха до митрополита.¹⁰⁶

К. Сакович перший пустив чутки про бажання православних знайти порозуміння з уніатами і роль в цьому Смотрицького. Подорож його до східних патріархів пояснює він бажанням дістати у них згоду на «заспокоєння релігійної боротьби», —себто на ком­проміс з уніатами (в передмові до «Desiderosus», року 1625).¹⁰⁷

Року 1623 вперше на Сеймі поставлено питання про скликання Собору спільного — уніатів з православними, але православні вла­дики запротестували. Собор —заявили вони — можливий тільки за згодою патріарха і під його проводом. Року 1626 на Собор в с. Кобрині ніхто з православних не приїхав.

Року 1627 Смотрицький мав побачення з Петром Могилою, який, як писав Смотрицький Велямінові Рутському, «дуже толерантно» ставиться до Католицької Церкви. Того ж року в Києві відбувся з'їзд в дуже тісному колі: Смотрицький, Могила та Борецький. Ви­рішено, що Смотрицький на наступному з'їзді подасть свої зауважен­ня про основні різниці між православям та католицтвом. Присут­ні — Йов Борецький і Петро Могила — були солідарні з Смотрицьким і визнавали за можливе прийняти почесне зверхництво папи над Українсько-Білоруською Церквою.¹⁰⁸

Року 1628, у Великий Піст, відбувся Собор в Городку, Рівенського повіту, на Волині. На ньому були присутні: митрополит Йов, Мелетій Смотрицький, єпископи — Ісаак Борискович та Паїсій Іполитович і архімандрит Києво-Печерський Петро Могила. На цьому Соборі обговорено меморіал Смотрицького, в якому було зазначено шість різниць між Західною та Східною Церквами, а саме: 1) зішестя Духа Святого від Отця й Сина; 2) чистилище; 3) блаженство праведних після розлучення душі з тілом: 4) примат папи; 5) опріс­ноки та 6) причастя мирян з Тіла та Крови Христових. Владики об­мірковували спокійно питання, як поєднати «Русь з Руссю», не по­рушуючи віри. Ухвалено скликати Собор з духовних та світських людей для розгляду меморіалу та самої справи.¹⁰⁹

¹⁰⁶ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. І, стор. 5-8.

¹⁰⁷ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. І, стор. 12. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ.Там же, стор. 150.

¹⁰⁸ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. І, стор. 18. Петро Могила тоді ще не був архімандритом.

¹⁰⁹ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VII, ч. І, стор. 19- — о. Б. КУРИЛАС. Там же, стор. 67-73; 86-89.

 

Собор скликано на 13 серпня 1628 року в Києві. Перед Собором Мелетій Смотрицький надіслав митрополитові та Петрові Могилі свій новий твір: «Апологія переґрінації до країн східних». Це був великий трактат, присвячений його враженням від подорожі на Схід. Вони були дуже негативні: правдивої віри він не знайшов; сам патріарх Царгородський отруєний протестантизмом. Смотрицький гостро засуджував Східню Церкву за єресь і картав авторів, що виступали на захист Православної Церкви, в тому числі — самого себе, як автора «Треноса». «Апологія» викликала сумнів у Петра Могили та Йова Борецького, і вони не поспішали її друкувати. Тоді Смотрицький надіслав манускрипт Касіянові Саковичу (він уже приєднався до унії), і той надрукував кілька аркушів у Кракові. їх одержали в Києві перед Собором, і вони викликали обурення серед православних. Митрополит та Петро Могила теж відступи­лися від Смотрицького і стали підготовляти боротьбу з ним на Соборі» На допомогу виписали вони видатних богословів: о. Лаврентія Зизанія та о. Андрія Мужиловського.¹¹⁰

Собор був дуже людний: були — митрополит, єпископи, архімандрити, багато духовенства та мирян. Акт обвинувачення проти Смотрицького мав 105 «неправославних» пунктів. Мелетій Смотриць­кий змушений був зректися «Апології», і цю книгу урочисто виклято й знищено. Але зречення Смотрицького було вимушене обста­винами.¹¹¹

Після Собору надрукував він у Львові «Протестацію», в якій обвинувачував Собор 1628 року в неправильних діях, насильстві. На ці твори відповів А. Мужиловський «Антидотумом», ¹¹² що викли­кав відповідь М. Смотрицького «Екстезисом». Цей твір Г. Лужницький називає «одним із найкращих творів того часу».¹¹³

Після того Мелетій Смотрицький офіційно приєднався до унії. Але кафедри він не дістав і ненадовго пережив свою київську тра­гедію. За оцінкою М. Грушевського, «перехід Смотрицького на унію нічого не дав унії». ¹¹⁴

Спробу об'єднати православних з уніатами взяли в свої руки поляки. Року 1629 Сіґізмунд III запропонував православним увійти в згоду з уніатами і призначив спільний Собор у Львові в жовтні 1629 року. Для підготовки призначив він окремі собори: в Києві — православних і у Володимирі — для уніатів. На Київський Собор православна шляхта не приїхала, мотивувавши тим, що скликання Собору з наказу короля, але без відома шляхти, порушувало її право. Проте, запорозькі козаки без запрошення з'явилися на Со­бор і зажадали закрити його.

¹¹⁰ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Об'єднання Церкви й ідея патріархату в Києві. Торонто, 1981, стер. 20-27. — о. Б. КУРИЛАС. Там же, стор. 62-68.

¹¹¹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 152-154.

¹¹² М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. І, стор. 73-85. — В. Н. ПЕРЕТЦ. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVII-XVIIf стол. Ленинград, 1829, стор. 55-56.

¹¹³ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 348.

¹¹⁴ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. I, стор. 84.

 

Повідомляючи королівського представника, Адама Киселя, про такий стан речей, митрополит Йов додав, що духовні члени Собору погоджуються далі вести переговори про об'єднання, але про­сять, щоб Сейм, призначив новий Собор, дав час домовитись перед тим з патріархом Царгородським.

На уніатському Соборі того ж числа у Володимирі вироблено умови згоди з православними, але на Собор у Львові ніхто з православних не приїхав. На цьому припинилися спроби об'єднання Церков.¹¹⁵ Проте, прихильники унії, а також Адам Кисіль, винесли враження, що вища ієрархія готова піти назустріч об'єднанню, на­віть визнати примат папи, але самі не погоджуються зробити цей крок без згоди патріарха. Велямін Рутський порушив при цьому питання про утворення окремого руського патріархату, — думка, яку вже підніс був у «Паренезисі» М. Смотрицький. Ліпшим кан­дидатом на патріарха вважав він архімандрита Києво-Печерського монастиря Петра Могилу. Він міг би, на думку Веляміна Рутського, прийняти спочатку унію потай, залишаючись назверх православ­ним, і підготовити весь народ до переходу на унію.¹¹⁶

Пропозиція уніатів православним у справі об'єднання склада­лася з 4-х точок: 1. питання про походження св. Духа залишається для обидвох Церков, як вони те визнають; 2. Православні прийма­ють учення про Чистилище; 3. Уніати визнають ієрархію і Таїн­ства Східної Церкви; 4. Православні визнають зверхність папи, але залишається і зверхність Царгородського патріарха.¹¹⁷

Відходячи щораз далі від можливості! порозумітися з уніатами, знайти з ними спільну мову, православні шукали моральної підтримки у протестантів, а з другого боку щораз більше схилялися до порозуміння з іншими православними. Патріарх Царгородський був далеко, але ближче, в Москві, був також православний патріарх.

Першим звернувся до патріарха Філарета в 1622 році архи­єпископ Ісая Копинський, з Мгарського монастиря. Він скаржився на утиски збоку поляків і питав, чи не дозволено буде перейти до Московщини йому з 150 ченцями.¹¹⁸

¹¹⁵ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 157-158. — о. І. НАГАЄВСЬКИЙ. Там же, стор, 32-36.

¹¹⁶ М, ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, VIII, II, стор. 84-97.

¹¹⁷ ЇІЕТРУШЕВИЧ. Сводная летопись, стор. 454.

¹¹⁸ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 218; — Воссоединение Украины с Россией, т. І, стор. 27-28.

 

1624 року митрополит Йов Борецький, не зважаючи на толерантне ставлення до унії, теж звер­тався до царя Михаїла та патріарха Філарета з «чолобитнею», в якій скаржився на утиски збоку польського короля, «государя Бо­гом, попущеного над нами»; особливо ж скаржився на те, що їх, православних єпископів, «от престола, от мест... изгнаша», і про­сив захисту.¹¹⁹

Єпископ Йосиф — Єзекіїль Курцевич у 1625 році перейшов до Москви і став єпископом Суздальським.¹²⁰ У 1638 році збільшилася масова втеча ченців до Московщини: з Густинського монастиря пе­рейшло 70 ченців та 20 послушників; з жіночого Ладинського монастиря — 50 сестер та 16 послушниць; із Мгарського монастиря — 14 ченців.¹²¹

Звичайно, не можна пояснювати ці факти так, як іноді роблять історики: не агентами були ті втікачі, вони були такими ж фанатично відданими Православній Церкві людьми, як були віддані унії уніати. В тому загостренні обопільної ворожнечі, ненависті, що охопили Україну, православні муфта або переходити на унію чи римокатолицтво, або шукати захисту в тому «III Римі», «єдиновір­ній» Москві, овіяній ще ареолом правої віри, яка весь час простя­гала руку з щедрою допомогою і обіцяла захист.¹²² Це була ідеалі­зація, від якої вилікували події 1655 і наступних років, але як ще багато українців — навіть після 1655 року — не втрачали віри в благодійну опіку «старшого брата»!

г) Легалізація Православної Церкви. Становище Церкви ставало дедалі тяжчим. Минуло одинадцять років з часу по­новлення ієрархії в 1620 році, але добитися її легалізації право­славні не могли, хоч до кожного Сейму подавали умотивовані заяви з проханням легалізувати Церкву.

Року 1631 помер Сіґізмунд III. Кандидатом на престол був коро­левич Владислав, відомий своїм толерантним ставленням до питань релігії. На конвокаційному Сеймі 1632 року православна шляхта, братства, козацтво, духовенство знову виступили з вимогами при­вернути права Православній Церкві. Провідником духовенства був Петро Могила. Очолена королевичем Владиславом комісія з п'яти сенаторів і шести земських послів виробила проект згоди між унія-тами та православними під назвою «Пункти заспокоєння».

¹¹⁹ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. II, стор. 160-161; — Воссоедине­ние... І, стор. 47-48.

¹²⁰ Князь Єзекіїль (у чернецтві Йосиф) Коріятович-Курцевич належав до вищої аристократії Литви, як нащадок Коріята, сина Ґедиміна, споріднений з українською шляхтою. Він мав блискучу освіту, скінчив Падуанський уні­верситет. Прийняв чернецтво, був архімандритом монастиря в Терехтемирові і в 1620 році запорожці висунули його на єпископа. Втративши віру в можливість налагодити церковне життя в Україні, Єзекіїль перейшов до Москви, де став єпископом Суздальським. Не пощастило йому й там і він закінчив життя в засланні на Соловках.

¹²¹ Воссоединение..., т. I, стор. 82.

¹²² Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 351.

 

В цьому проекті були такі пункти: і. Православним (грецької релігії) дозволяється відправляти Богослужби, св. Таїнства, мати церкви, семінарії, школи, шпиталі, братства; 2. Залишається два митрополити: уніат і не-уніат, обраний за звичаями народом та на­становлений патріархом Царгородським; 3. До православних нале­жатимуть єпархії: Львівська, Луцька, Перемиська і Мстиславська (відділена від Полоцької). Православним повертається київські монастирі, крім Видубицького. Уніатські владики до смерті зберіга­ють за собою церкви та добра, якими користалися; 4. На корона­ційному Сеймі король призначить комісію з 2 уніатів та 2 право­славних, яка має об'їхати всі міста та села, встановити число уніатів та православних і розподілити між ними добра; 5. Кожний має право вільно обрати для себе опіку Православної чи Уніатської Церкви і переходити від одної до другої.

«Пункти заспокоєння», підписані королем Владиславом IV, вне­сено до книг ґродських Варшавських 1 листопада 1632 року.¹²³

8-го листопада того ж року митрополит Йосиф Велямін Рутський з усім єпископатом вніс заяву про те, що вони не визнають «Пунк­тів», поки їх не затвердить Апостольська Столиця. Аналогічну за­яву надіслав примас Польщі Ян Венжик з польськими єпископами і за підписом 54 сенаторів та послів. Папа Урбан VIII відмовився підтвердити договір і доручив Велямінові Рутському боронити права Католицької Церкви.

Під тиском католицької опінії Владислав IV скликав на лютий 1633 року раду теологів, представників чернечих орденів — Єзуїтів, Капуцинів, Кармелітів — і професорів Краківської Академії, щоб вирішили, чи годиться робити такі поступки на користь «нез'єдинених». Більшістю голосів теологи вирішили, що такі поступ­ки є «потоптанням Божого права й пониженням віри». Але на Сеймі 1633-го ж року Владислав IV підтвердив, що буде додержуватися «Пакта конвента», в тому числі й «Пунктів заспокоєння».¹²⁴

На підставі «Пакта конвента» обрано нову ієрархію Православ­ної Церкви. Від ієрархії.1620 року залишився Ісая Копинський, яко­го" козацтво, після смерті Иова Борецького, висунуло на митрополи­та. Під час Елекційного Сейму православні посли, а не церковний Собор, вибрали: архімандрита Петра Могилу — на митрополита Київського, Олександра (в чернецтві Афанасія князя Пузину) — на єпископа Луцького та Йосифа Бобриковича — на єпископа Мстиславського.¹²⁵

¹²³ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, VIII, ч. II, стор. 149-168. — о. І. НАГА-ЄВСЬКИЙ. Там же, стор. 38-42.

¹²⁴ Г. ЛУЖНИЦЬХИЙ. Там же, стор. 356-357. — М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, VIII, ч. П, стор. 169-172.

¹²⁵ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 5В-60.

 

Не все складалося так добре, як було вказано в «Пакта кон­вента». Уніати не погоджувалися з ухвалами комісії, що об'їздила українські землі, і силою відстоювали церкви, монастирі, землі. Во­ни здобували від короля привілеї, що в корені змінювали «Пакта», наприклад: Луцька єпархія мала перейти до православного єпи­скопа, але на підставі королівського привілею залишалася за єпископом-уніатом до його смерті. Таких прикладів було багато. Це все посилювало втечу населення до Московії. За перших років прав­ління Владислава IV ця втеча припинилася, з 1638 року знову по­чалася цілими монастирями. Ширилась думка про перехід під владу православного царя всього українського народу.¹²⁶

ґ) Могилянська доба. Петро Могила (1634—1847) був од­ним із найвидатніших діячів Української Церкви. Він народився 1596 року в родині молдавського господаря, Симеона Могили, і був посвоячений з рядом магнатських родів Польщі: Потоцькими, Вишневецькими, Корецькими та іншими. Могили мали великі ма­єтності на Поділлі та Київщині.

Петро Могила здобув блискучу освіту за кордоном і міг би до­сягти становища як воєводич і багатий магнат. Але з 26-го року він присвятив себе Церкві, яка тоді перебувала в стані, не визнаної уря­дом. Року 1627 Петра Могилу обрано на архімандрита Києво-Пе­черської Лаври, і з того ж часу він брав активну участь в церков­них соборах. Він користався великим авторитетом і був постанов-ний на чолі православної делегації, яка мала домагатися легаліза­ції Української Православної Церкви на Конвокаційному, Елекційному і Коронаційному Сеймах 1632 року. Там обрано Петра Могилу на митрополита. Патріарх Царгородський благословив його, і у Льво­ві відбулася хіротонія, яку довершили єпископи — Єремія Тиссаровський, Авраамій Страгонський, Паїсій Іполитович та Ісаак Борискович.

¹²⁶ М.ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. II, стор. 183-185.

 

Однак, висвячення Петра Могили на митрополита не дало йому кафедри, — її посідав Ісая Копинський, який мав підтримку серед козацтва. В «пунктах заспокоєння» не бралось до уваги членів ієрар­хії 1620 року, які доживали свій вік «на покої» в монастирях (крім Ісаї), — то були — Ісаак Борискевич та Паїсій Іполитович. Митро­полит Ісая спротивився новому митрополитові. Тоді Петро Могила вжив радикальних заходів: старого митрополита вивезли з Михай­лівського монастиря, де були митрополичі покої, до Печерського монастиря, і протримали там, поки він не відмовився від митрополи­чої кафедри. Тоді привезли Ісаю Копинського знову до Михайлів­ського монастиря, де він перебував до 1635 року, після чого переїхав на Полісся і звідти підтримував контакт з монастирями на Полтавщині.¹²⁷ Залишившись ворогом Петра Могили. Копинський багато шкодив йому та Церкві, поширюючи чутки про його «неправовірність», зв'язки з уніатами, перехід на унію і т. д.¹²⁸

Так почалося правління Петра Могили, яке тривало лише 14 ро­ків, але, не зважаючи на короткий час, охопило всі сторони церковного та культурного життя і тому дало право називати цей пе­ріод «Могилянською добою».

Петро Могила, ще коли був архімандритом Києво-Печерського монастиря, склав «Літургіяріон» (Служебник), який був обговоре­ний на Соборі 1629 року і проголошений як обов'язковий для кож­ного священика. Служебники складали й раніше, вони відомі з ста­рих рукописів XIV-XV ст. та друків XVI ст., але, порівнюючи з ни­ми, Служебник Петра Могили найдокладніший. В ньому подано текст Літургії та інших Богослужб, очищений від різних помилок, які часто змінювали первісні тексти, і внесено багато звичаїв, вла­стивих тільки Українській Церкві.¹²⁹

Другий епохальний твір цієї доби — це «Православне Ісповідання віри» — катехізис, головним автором якого був ігумен Києво-Печерського монастиря Ісая Трохимович-Козловський. За цю пра­цю Собор 1640 року нагородив його ступенем доктора богослів’я. Цей катехізис, в укладанні якого велику участь брав Петро Мо­гила і який відомий під його іменем, подає ісповідання Православ­ної Церкви, очищене від чужих впливів — як Католицької, так і Протестантської Церков. Розглянутий Царгородським патріархом, Собором 1641 року в Ясах, передискутований та виправлений ще раз, він був затверджений 1643 року всіма чотирма православними патріархами.

Видання катехізис а було великим тріумфом, бо спростувало думки про занепад високої науки в Православній Церкві. Проте, не зважаючи на загальний успіх Катехізис а, тексу його надруковано в Києві тільки в 1662 році. Року 1645 надруковано в Києві скороче­ний Катехізис, що був перекладений різними мовами. 1687 року Катехізис надруковано в Голляндії. Він ширився серед католицьких та протестантських народів, а в Україні залишався єдиним під­ручником православного ісповідання віри до XIX століття.¹³⁰

¹²⁷ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. П, стор. 186-187. — І. ВЛАСОВ-СЬКИИ. Там же, стор. 101-103.

¹²⁸ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же. стор. 362-365. — Воссоединение... І, стор. 222.

¹²⁹ ІЛАРІОН (ОГІЄНКО). Українська Церква, І, Прага, 1942, стор. 116.

¹³⁰ М.ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. II, стор. 90. — І. ОГІЄНКО. Українська Церква. Прага, Ї942, т. І, стар. 115. — і. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 170-178. — Я. ПОЛОНСЬКА-ЗАСИЛЕНКО, М. ЧУБАТИЙ. Історія Церкви, «Е.У.» cтop. 612.

 

Третім видатним твором Петра Могили був виданий 1646 року Требник, що подає описання Богослужб, зв'язаних з потребами при­ватного характеру. Требник, значення якого не зменшилося й нині, охоплює також треби спеціально українського походження. В ньо­му багато дуже важливих рис, що відрізняють українське Богослу­ження від московського. Згадується там молебні, водосвяття, які виконувано з приводу різних подій у житті людини, як освята нової хати, худоби, криниці, молебні з приводу неврожаю, хвороби, по­дорожі, початку навчання і т. д. ¹³¹

Требник Петра Могили базувався на величезній масі україн­ських звичаїв. Виявилося, що було немало звичаїв, спільних Православній і Католицькій Церквам. Ці звичаї з бігом часу у Східній Церкві забулися, але збереглися вони в Українській. Це, між ін­шим, викликало обвинувачення Петра Могили в тому, що він вносив нібито католицькі обряди до Православної Церкви.¹³²

У зв'язку з переглядом давніх обрядів, звичаїв і Богослужб, Петро Могила поновив старовинний «Чин Пасій» — страстей Господніх — урочисті Богослужби в перші чотири тижні Великого посту, на яких виступали видатні проповідники.¹³³

Багато зробив Петро Могила для піднесення братства, особливо київського Богоявленського братства. Братську школу Могила зре­формував на зразок західноєвропейських колегій, і з того часу називалася вона Могилянською колегією. При митрополичій кафедрі зібрав Петро Могила гурток видатних учених, що дав під­стави іменувати Київ часів Могили «Могилянськими Афінами». Зав­дяки допомозі цього гуртка Петро Могила міг перевести реформу Братської школи і зробити багато важливого для піднесення куль­тури та науки України.¹³⁴

Петро Могила діставав прибутки з монастирів — Михайлівсько­го, Пустинно-Миколаївського, Лаври, і це дало йому можливість поновити та перебудувати храми — св. Софії, Спаса на Берестові та інші. При цьому, шукаючи гробу Володимира, Могила провів розколини руїн Десятинної Церкви.¹³⁵

За Петра Могили впорядковано Києво-Печерський монастир, ре­ставровано і приведено до порядку печери. Монастир зростав, за Могили в ньому було до 800 ченців.¹³⁶

¹³¹ І. ОГІЄНКО. Там же, т. І, стор. 117.

¹³² І. ОГІЄНКО. Там же, т. І, стор. 117. — Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Особливості Української Православної Церкви. «Український Збірник», кн. 14, Мюнхен, 1958, стор, 70-71.

¹³³ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 160.

¹³⁴ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же. стор. 107.

¹³⁵ П. КУРІННИЙ. Нариси з історії української археології. «Університет­ські виклади», Авґсбурґ, 1946, стор. 2

¹³⁶ С. ГОЛУБЕВ. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. К., т. І, 1883, стор. 365, 339, 338, 288. (Цитую за М. ҐЛОБЕНКОМ. Тературґіма Атанасія Кальнофойського. Мюнхен, 1956, стор. 3-4.

 

Великі були заслуги Петра Могили в справі організації церков­ного життя, розбурханого за часів, коли не було єпископів, а також, коли ієрархія 1620 року була по суті номінальною. Він настановив візитаторів та намісників митрополита, постійних і тимчасових, які, між іншими обов'язками, провадили суд. Для єпархіального управління залишилися кліроси, що складалися з вищих членів кліру. Петро Могила заклав нову установу для судових розправ між членами кліру — Митрополичу Консисторію. Парафіянам «під клятвою» заборонено було звертатися до інших судів зі скаргами на священиків.¹³⁷

Петро Могила прагнув встановити в Церкві сильну, самодержав­ну владу — так характеризував його владу М. Грушевський. Як екзарх Царгородського патріарха, він вважав непотрібним втручан­ня патріарха у внутрішні справи Українсько-Білоруської Церкви. Могила вів боротьбу за ставропігіями монастирів та братств і ста­рався тримати в своїй юрисдикції і владик, і ставропігійні уста­нови. Він хотів мати цензуру над усіма виданнями, безпосередню владу над братствами, контроль над господарюванням владик та монастирів у маєтках. Він не послухав навіть наказу Царгородсько­го патріарха Пахомія, який заборонив йому втручатися в справи братств.

Петро Могила мав у плані укласти Велику Мінею, але цього не здійснив. «Патерик Печерський» видано кілька разів. Продовжен­ням його була «Тературґіма», написана Афанасієм Кальнофойським, при чому до неї використано власні записки Петра Могили. Метою її було показати, що й за пізніших часів, після «Патерика», серед ченців Києво-Печерського монастиря були святі, що творили чу­деса.