Зі спогадів сучасників про дзвіницю

Києво-Печерської лаври Горда, пишна, велична лаврська дзвіниця красується на Київських горах, природно увінчуючи мальовничу панораму Києва; вона так зжилася з київськими краєвидами, що, хто раз побував у Києві, той не може уявити собі Києва без лаврської дзвіниці, її золота маківка є найвищою точкою Києва...

Відомим будівничим цієї доби був кріпак Києво-Печерської лаври Степан Ковнір. За його проектом зведено Ковнірівський корпус у лаврі, дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах, Кловський палац у Киє­ві тощо.

Протягом XVIII ст. споруджено багато палаців ро­сійських вельмож та старшин по всій Україні. Бурх­ливий розвиток архітектури сприяв піднесенню монументального живопису. У Києві в першій поло­вині XVIII ст. монументально-живописні роботи здій­снювалися в Успенському соборі і Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської лаври, у Софійському та Михайлівському соборах та інших храмах.

Розвивався український живопис. Одним з найвідоміших художників того часу був Дмит­ро Левицъкий. Пензлю цього видатного українського маляра, академіка належить близько 160 портретів, серед них портрети французького просвітителя Д. Дідро, поль­ського короля С. Лещинського, українсько­го письменника В. Капніста та ін.

В Україні працювало чимало обдарованих майстрів, які оздоблювали палаци, будин­ки, церкви. Багато з них пізніше змушені були переїхати до Росії. Українські куль­турні надбання XVIII ст. стали вагомим вне­ском до скарбниці європейської культури.

Персоналії

Дмитро Левицький (1735-1822)

Видатний український художник. Народився в Києві. З дитинства навчався малярства у свого батька Г. Левицького, у зрілому віці став академіком Петербурзької академії мистецтв, керівником її портретного класу. Брав участь у розмалюванні іконостасу Андріївської церкви в Києві. Працював у Москві, Петербурзі; у 1788—1795 pp. жив в Україні. Останні 20 років не працював через хворобу очей. Помер 1822 року в Петербурзі. (За «Довідником з історії України»)

Гупан

С. 63

Обмеження автономії України негативно позначились на культурних процесах. Русифікаторська політика царату при­звела до втрати українцями своєї самобутності. Цей процес по­силився після підпорядкування у 1686 р. української православної церкви Московському патріархату. Адже українська православна церква стала одним із засобів поширення російсь­кої культури на українських землях. І все ж зупинити історич­ний процес царизм був неспроможний. У цей час освіта в Ук­раїні розвивалася на традиціях попередніх часів. Становище на Правобережжі та Лівобережжі було неоднаковим. У зв'язку з тим, що на Правобережжі продовжувалась полонізація українського населення, освітні заклади підпорядковувались цій меті. Навіть Львівський університет, заснований 1661 p., виступав як знаряддя колонізаторської політики Речі Поспо­литої.

В Україні наприкінці XVII-XVIII ст. поглиблюється увага до історії та суспільно-політичних знань. Велика заслуга в цьо­му належить І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, С. Яворському, Ф. Прокоповичу та ін. У їхніх працях відтво­рені основні історичні події тих часів. Велика і цілком заслу­жена слава чекала на перший систематизований підручник з історії, який М. Грушевський вважав першою історією Украї­ни. Його повна назва — «Синопсис, або Стислий опис від різ­них літописців про початок слов'яно-руського народу». Надру­ковано його вперше в 1674 р. в друкарні Києво-Печерської лаври, а вже 1678 р. другим, а 1680 р. — третім виданням. Всього ж протягом наступних двох століть «Синопсис» вида­вався 30 разів. Ймовірно, що його автором є І. Гізель.

Знаменною подією було видання 1664 р. «Києво-Печерсько­го патерика», який у 1678 р. перевиданий вдруге.

Не менш значною подією стала поява козацьких літописів. їх автори, колишні вихованці Києво-Могилянської академії, Самовидець, Григорій Граб'янка та Самійло Величко, намага­ючись перейти від літописання до історичної науки, змалюва­ли події національно-визвольної війни українського народу се­редини XVII ст. Вони не тільки використали документальні матеріали, але й подали ідеологічне висвітлення подій з точки зору козацької верхівки на рубежі XVII-XVIII ст.