Основні етапи розвитку філософії в Стародавній Індії

Філософська думка зародилася в епоху формування перших класових суспільств і ранніх держав. Це був час, коли відходила в минуле міфологічна культура, на ґрунті якої виникли перші ре­лігійно-філософські системи, що згодом стали справжньою філо­софією. УII—І тис. до н. е. цей процес охопив територію Ста­родавньої Індії, де й з'явилися перші філософські традиції та школи. Підтвердження цьому знаходимо в ранньому релігійно-літературному тексті, (геніальній пам'ятці давньоіндійської ду­ховної культури) — «Ведах» (приблизно 1500 р. до н. е.). У них у міфологічній та релігійній формі сконцентровано всі існуючі на гой час знання, що характерні для цього періоду історії Індії, а також викладено практичні рекомендації для жерців щодо прави­льного виконання релігійних обрядів тощо.

«Веди» складаються з чотирьох розділів.

1. Рігведа — збірник релігійних гімнів міфологічного й кос­мологічного змісту.

2. Самаведа — зібрання наспівів, пісень, що реінтерпретують тексти Рігведи для їх використання в ритуально-обрядовій діяль­ності.

3. Яджурведа — опис ведичних ритуалів і правил жертвопри­ношення.

4. Атхарваведа — зібрання текстів магічних заклять і формул.

До «Вед» також належать тексти, які їх інтепретують (тлума­чать), наприклад, Брахмани, у яких пояснюються мета й послідо­вність жертвоприношень, а також правильність їх виконання. До такої літератури належала й інша частина Вед — Упанішади, в яких, власне, й містяться засадові ідеї давньоіндійської філософії, що згодом розроблялися філософськими школами або окремими філософськими течіями (даршанами). До таких ідей належали ичення про карму, про реінкарнацію душі, сансару, тотожність атмана й брахмана тощо.

Ці ідеї спонукали появу перших філософських систем, які до­сліджували проблеми людського існування, життя, інтересів, здійснювали пошуки шляхів подолання тих труднощів, що об'єктивно існували в людському житті. Вони допомагали знайти відповіді на одвічні філософські питання про добро й зло, карти­ну Всесвіту, сенс людського життя, хоча загалом відповіді на них мали песимістичний характер. Перші давньоіндійські мислителі вважали, що зло є домінуючим атрибутом людського існування в матеріальному світі. Людина усвідомлює своє страждання, а тому перебуває в постійному пошуку шляхів його уникнення або подолання. Головною причиною страждання вважалася залеж­ність людини від впливу на неї Всесвітнього закону (карми).

Поняття «карми» стає одним з найважливіших у давньоіндій­ській філософії. Воно віддзеркалює ідею про те, що результати повсякденної діяльності й учинків людини впливають на майбут­ню форму її переродження. При цьому вважалося, що карма не обмежує можливості індивідуального волевиявлення людини, во­на детермінує (визначає) її долю, але це не є чимось абсолютним, бо, змінюючи обставини свого життя й свого місця в ньому, лю­дина може вплинути й на свою карму.

Таким чином, сенсом людського існування стає прагнення управляти своєю кармою, аби подолати зло, яке домінує в реаль­ному житті та є небезпечним для майбутнього. Інакше кажучи, кожну мить свого життя людина має використовувати для ке­рування своєю кармою, щоб забезпечити собі щасливе майбутнє.

Розмірковуючи над причинами існування зла у світі, давньоін­дійські філософи зробили висновок: головна причина зла — це незнання істини про справжні причинно-наслідкові зв'язки, що існують у житті людини та Всесвіті. Отже, стверджували вони, звільнення від зла, страждань можливі тільки через пі­знання істини та адекватних їй правил поведінки.

Істини людина отримує як одкровення, яке приходить до неї за певних умов особистого життя (використання правил самокон­тролю, дисципліни, аскетичних цінностей, які допомагають якіс­но змінити стан своєї душі, психіки й досягти стану просвітлено­сті, отримати остаточну мудрість про світ, істину — мокшу).

Істина (самоконтроль) необхідна для того, щоб звільнити людину від матеріальних «кайданів» світу (людських бажань, чуттєвих потреб тощо), які є безпосередньою причиною існу­вання зла (страждань). Матеріальний світ не дає душі можли­вості поєднатися з вічним абсолютом (Брахмою), який перебу­ває в стані вічного незмінного спокою, щастя й блаженства (який у буддизмі отримав назву «нірвана»).

Вищі істини орієнтують людину на те, що «нижчі» потреби людського життя (в їх матеріальній формі) мають підкорятися вищим. На практиці це означає, що в повсякденному житті лю­дина має прагнути жити життям і цінностями аскета, щоб прибо­ркати свої природні потреби й бажання. На цих ідеях побудовано етику діяльності й поведінки в давньоіндійському суспільстві.

Приблизно з 500 р. до н.е. починається епоха становлення класичних філософських систем. Філософія долає обмеження брахманізму й отримує підтримку найширших верств населення. Історики релігійно-філософської думки Стародавньої Індії нази­вають шість класичних систем: санкх'я та йога; иьяя та вай-шешика; міманса та веданта. До некласичних систем умовно від­носять буддизм, джайнізм і чарваку-локаяту.

На відміну від безіменної релігійно-міфологічної думки ведичної епохи нові світоглядні системи позначилися конкретними історич­ними датами й іменами. Стають відомими такі імена, як Бріхаспаті, Вардхаман, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патанджалі та ін. Зазви­чай це були історичні постаті, засновники тих чи тих релігійно-філософських систем, які залишили по собі так звані сутри (букв, «нитка, на яку нанизано намистинки»). Сутри — короткі практичні рекомендації, що відображали сутність їх учення. Згодом вони ста­ли правовими принципами, конкретними рекомендаціями до вико­нання ритуалів, жертвоприношень, способів організації повсяк­денного життя, виконання громадських обов'язків. Сутри ставали об'єктом подальших коментарів, вони розвивалися й критично пе­реосмислювалися згідно з новими історичними умовами. Таким чи­ном, даршани, сутри й прагнення знайти спосіб звільнення від страждання лежали в основі філософії Стародавньої Індії.

Історичну добу після 1000 р. н. е. визначають як період пост-класичної індійської філософії. А з початку XIX ст. говорять про сучасний етап розвитку філософії Індії з характерною особливіс­тю подолання її самоізоляції, входження до кола західної культу­ри. Репрезентували цей період такі відомі мислителі, як Гададхар Чаттерджі (Рамакришна) (1834—1886 рр.), Вівеканда Свамі (1863—1902 р.), Ауробіндо Гхош (1872—1950 рр.), Тагор Рабін-дранат (1861—1941 рр.), Кришнамурті Джидду (1895—1986 рр.).

Узагальнюючи, зауважимо, що давньоіндійська філософія пройшла кілька етапів розвитку. Назвемо їх. Ведичний період (1500—600 рр. до н. е.), який збігається в часі з розселенням арійців і поширенням їхньої духовної культури, виникненням ведичної релігії, брахманізму й формуванням Вед. Епічний етап (VI ст. — II ст. до н. е.) — це період від ранніх Упанішад до даршанів (систем філософії). Найвідомішими першодже­релами були епоси «Махабхарата» та «Рамаяна». У цей час виникають буддизм, джайнізм, чарвака-локаята й класичні філософські школи — санкх'я, йога, веданта, вайшешика, ньяя, міманса, веданта. Ера сутр (II ст. до н.е. — VII ст. н. е.), що містить у собі скорочені та узагальнені філософські сис­теми. Вона завершує період давньоіндійської філософії.