Джерела політичних ідей в Україні

Розвиток політичної думки безпосередньо пов'язаний з історією українського народу, його боротьбою за волю й незалежність. Протягом IХ-Х ст. відбувався процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва й формувалося суспільство феодального типу – Київська Русь. Із цього часу починається формування держави, розвиток права й політичних поглядів, все це знаходить відображення в літературній творчості, філософії, історії й т.п. Важливим етапом у духовно-культурному й політичному житті Київської Русі було прийняття християнства. Князь Київський Володимир Святославович (?-1015) розумів, що зміцнення держави можливе лише за умови потужної релігійної централізації. Його релігійна реформа остаточно затвердила християнство в ролі державної релігії Київської Русі. Це мало велике значення для розширення міжнародних зв'язків Київської держави, входження її в число потужних держав раннього середньовіччя.

Основними суспільно-політичними ідеями Київської Русі були погляди про об'єднання удільних князівств навколо великого князя Київського, самостійності й незалежності Русі. Поряд із цим теоретична думка намагається усвідомити сутність християнського світогляду, розкрити соціально-політичні джерела становлення державності Київської Русі.

У документах, що свідчать про значний розвиток політико-правової думки в Київській Русі, визначено вирішення найбільш істотних проблем – походження держави; становлення правлячої династії; єдності й суверенності політичної влади; організації найбільш доцільних форм правління (можливості й навіть необхідності обмеження влади великого князя за допомогою ради дружини, ради бояр і т.п.); законності й реалізації вищих владних повноважень; відносин між церквою й державою.

Одним з найдавніших пам'ятників російсько-української писемності, у якому автор намагається розкрити багато що з названих вище проблем, є "Слово про закон і благодать" (ХI ст.) митрополита Київського Іларіона, який відстоював рівноправність всіх християнських народів.

В ХI ст. жили і творили засновники чернецтва в Україні-Русі й Печерської лаври Антоній та Феодосій. Їхні духовні надбання розвивали при переробці найдавніших літописних зведень 30 -40 років ХI ст. ігумен Никон, диякон Нестор-літописець та ігумен Сильвестр у "Повісті минулих літ". Цей видатний твір охоплює найважливіші події від біблейського потопу до започаткування християнства на Наддніпрянщині апостолом Андрієм Первозданним, від розселення народів – до політичного гуртування слов'янських племен, їх перших політичних провідників, приходу варягів, виникнення власної державності тощо.

У розвитку політико-державної думки в Київській Русі провідне місце належить безсмертному "Слову про Ігорів похід", у якому підкреслюється ідея необхідності політичного об'єднання російських земель і припинення міжусобної боротьби.

У другій половині XII ст. Київська Русь розпалася на окремі князівства й землі. У цей же період на території Русі починається формування трьох окремих народностей: на північному сході – російської, що одержала назву Велика Русь, на південно-заході – української, котра одержала назву Мала Русь, або Україна (назва “Україна” зустрічається в письмових джерелах з 1187 р.), на заході формувалася білоруські народності з назвою Біла Русь.

В XII-XVII ст. українські землі були розділені й розграбовані – спочатку татаро-монголами, потім Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавією, кримськими татарами.

Історія суспільно-політичних ідей на Україні має особливості, пов'язані з відсутністю протягом багатьох століть своєї державності, національно-територіальною роздробленістю, національним і релігійним гнобленням і національно-визвольним рухом, що не припинявся.

На початку XVII ст. в умовах панування польської шляхти в Україні українці не мали власної державності, влада на землях українських належала польському королеві. Єдиною силою тоді, що протистояла польському пануванню, була православна церква. В 1620 р. гетьман Війська Запорізького Петро Сагайдачний відновив Київську метрополію й всю православну ієрархію. Тоді ж зростає роль Києво-Печерської Лаври –зосередження вчених і політичних діячів, духівництва. Пізніше створюються Братська школа, Київська Лавра, Київський колегіум, засновником якого став архімандрит Петро Могила (пізніше був перетворений у Києво-Могилянську академію).

У творчій спадщині Петра Могили (1597-1647 р.) значне місце займають соціально-політичні проблеми й вчення. Розглядаючи державу й суспільство, Петро Могила не відокремлює їх одне від другого. Держава виникає з необхідності забезпечення природних потреб людей на базі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організує виховання й розвиток душі й тіла, об'єднує людей і захищає їх своїми засобами.

Погляди Петра Могили на співвідношення церкви й держави по-різному сприймали й розвивали діячі Києво-Могилянської академії – Стефан Яворський, Феофан Прокопович й ін. Стефан Яворський – професор Києво-Могилянської академії, а пізніше – охоронець патріаршого престолу в Росії. У його працях знаходять висвітлення події, що відбуваються в суспільному житті в Україні й Росії, рішучий протест проти соціального й національного гноблення. Під впливом ідей Платона й Аристотеля він розглядає проблему державності й права, спостерігається його відхід від теології світської влади.

Значне місце у творчості Феофана Прокоповича займали проблеми держави, абсолютної монархії, співвідношення світської й церковної влади. Сутність розробленої цим ученим теорії просвітительського абсолютизму складалася в аргументації пріоритету світської влади, підпорядкування церкви державі, секуляризації, тобто перетворенні церковних і монастирських маєтків у світські. Модифікуючи теорію природного права й суспільного договору, Ф. Прокопович пристосовує її до умов України й Росії.