Зрушення на культурному полі 1 страница

Тривалими зусиллями народовців і представників інтелігенції Наддніпрянщини 1894 р. відкрито кафедру історії України у Львівсько­му університеті, яку зайняв прибулий з Києва український історик Михайло Грушевський (1866-1934). Активно включившись у політичне життя, він разом з І.Франком став незабаром ідейним лідером національного руху і символом його єднання обабіч австро-російського державного кордону.

З приїздом М.Грушевського до Львова активізу­валася боротьба за український університет. Хоча українці и мали підготовлені власні наукові сили, їм удалося до 1914 р. забезпечити собі лише 7 звичай­них кафедр та три доцентури у Львівському, а також три кафедри в Чернівецькому університетах. Львів­ський університет на той час уже значною мірою був полонізований, а заміщенню українських кафедр чи­нились усілякі перешкоди. Тому українське студент­ство наприкінці 90-х pp. почало домагатися відкрит­тя у Львові окремого українського університету.

Широкого резонансу набув демонстративний вихід 600 українських студентів з Львівського універ­ситету (1901) на знак протесту проти дискримінаційної політики ректорату й професури щодо українців. Питання про український універси­тет жваво обговорювалося на студентських вічах, на всеукраїнському студентському з'їзді (1913), на сторінках преси в українському сеймі, у Віденсько­му парламенті. Його вирішення домагалися під час демонстрацій, заворушень. Наболіле університетсь­ке питання тримало в напруженні ціле суспільство. Питання українського університету не знімалось з по­рядку денного до 1918 р.

Українці Галичини наполегливо домагалися ство­рення широкої мережі українських середніх шкіл. За 50 років крайової автономії ціною різних поступок їм удалося домогтися від сеймової більшості згоди на за­снування у Східній Галичині лише 6 українських державних гімназій (у Львові, Перемишлі, Коло­миї, Тернополі, Станіславі, Бережанах і Стрию). Вони були змушені вдатися до заснування приватних українських середніх шкіл. 1908-1911 pp. під егідою Руського педагогічного товариства було засновано 6 приватних гімназій, один ліцей та чотири вчительські семінарії.

На Буковині перед Першою світовою війною ук­раїнці мали дві українсько-німецькі та дві українські гімназії і одну учительську семінарію. Українських на­родних шкіл напередодні війни в Галичині налічувалося 2510, Буковині — 216, на Закарпатті ж з наявних 1883 р. 282 українських шкіл до1914 р. не залиши­лось жодної. Велике значення для консолідації національних сил мало утвердження в Галичині й Бу­ковині завдяки спільним зусиллям національної еліти усіх частин України єдиної з Наддніпрянщиною літе­ратурної мови та запровадження в шкільне навчання (1892.), а згодом у діловодство фонетичного правопису. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові під керівництвом М.Грушевського з 1897 по 1913 р. перетворилось фактично в неофіційну всеукраїнську академію наук. Члени товариства підготували близь­ко 3 тис. томів різних видань з українознавства, в тому

числі 8 томів написаної М.Грушевським монументаль­ної праці "Історія України-Руси" — найвидатнішого твору української наукової історіографії, який дав історичне обґрунтування української державності й справив значний вплив на державницьке виховання цілих поколінь. Поряд з М.Грушевським головними діячами товариства були І.Франко та В.Гнатюк.

Діяла широка мережа культурно-освітніх осе­редків. Товариство "Просвіта" 1914 p., мало по всьому краю 78 філій, 2944 читальні і 109 950 членів. Своїми бібліотеками, курсами для неписьменних, хорами, театральними виставами, концертами та популярни­ми виданнями " Просвіта" підіймала політичну й національну свідомість мас. Завдяки підтримці ми­трополита Андрея Шептицького у Львові засновано український національний музей (1913).

Поряд з окрасою української літератури — І.Франком розквітнув талант молодих письменників Василя Стефаника і буковинки Ольги Кобилянської. Редагований М.Грушевським ті І.Франком "Літера­турно-науковий вісник" (1898-1907) став всеукраїнським літературним органом, на сторінках якого друкувалися найкращі літературні сили України: М.Вороний, М.Коцюбинський, Леся Українка, В.Винниченко, П.Грабовський, Б.Грінченко, А.Кримський, М.Кропивницький, О.Кобилянська, О.Кониський, Б.Лепкий, О.Маковей, І.Нечуй-Левицький, О.Олесь, В.Самійленко, В.Стефаник, М.Старицький, І.Тобілевич та ін. Кращі твори світо­вої і української літератури популяризувала Україн­сько-руська видавнича спілка, яка.1899-1917 pp. випускала понад 300 видань белетристичної і науко­во-популярної літератури.

Справі утвердження національної ідеї велику по­слугу робило театральне мистецтво. Великі заслуги в цьому мав театр "Руської бесіди" у Львові, який 1905-1906 pp. на чолі з його керівником Миколою Садовським та незрівнянною актрисою Марією Заньковецькою здійснив постановку кращих творів української драматургії (п'єс М.Старицького, І.Карпенка-Карого). Загальне визнання здобули заснований відомим українським письменником Гна­том Хоткевичем Гуцульский театр (1910-1912) та Буковинський народний театр (1904-1910).

Упевнено ставало на професійну основу музичне життя краю. 1903 р. у Львові відкрито Вищий музич­ний інститут, якому 1907 р. присвоєно ім'я М.Лисенка. Його діяльність сприяла вихованню цілої плеяди обдарованих музикантів і композиторів, серед яких виділявся Станіслав Людкевич (1879-1979) — творець знаменитої кантати-симфонії на слова Т.Шевченка "Кавказ". У розвиток і популяри­зацію національного хорового мистецтва великий внесок зробило засноване у Львові співоче товари­ство "Боян" (1891) та аналогічні товариства в інших містах краю. Значну роль у пропаганді української му­зики відіграли співаки світової слави Олександр Мишуга, Соломія Крушельницька, Модест Менцінський та ін.

Виразних національних рис набуває образотвор­че мистецтво. Організатором митецького руху були засновані у Львові Товариство для розвою руської штуки (1889) та Товариство прихильників української літератури, науки і штуки (1905). Організовані ни­ми у Львові виставки (1889,1900) відкрили нові сторінки в розвитку західноукраїнського мистецтва, а виставка 1905 р. — перша Всеукраїнська мис­тецька виставка — стала справжньою маніфестацією духовного єднання західноукраїнських і наддні­прянських митців. Душею національного мистецького життя в Галичині був талановитий художник (пейзажист-лірик і портретист) Іван Труш (1869-1914), поряд з яким творили визначні живописці Модест Сосенко, Юліан Панькевич, Ярослав Петрак, Антон Манастирський, Йосип Курилас, Олекса Новаківський, Олена Кульчицька. Серед буковинських митців набув широкого визнання Микола Івасюк.

З-поміж українських скульпторів світову славу здобув Михайло Паращук, котрий (разом з Антоном Попелем) створив пам'ятник Адамові Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І.Франка, В.Стефа-ника, М.Лисенка і С.Людкевича.

На основі використання традицій і форм ук­раїнського народного зодчества формується національний стиль в архітектурі. Його зразками є споруджені у Львові за проектами Івана Лечицького та інших архітекторів будинки страхового товариства "Дністер" (1905), бурси Українського педагогічного товариства, Академічного дому, "На­родної гостиниці", Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка, Академічної гімназії та ін.

У народних масах західноукраїнських земель міцніло відчуття власної сили, зростала їх переко­наність у можливості здобути національні права наполегливою працею, консолідацією національних сил, організованою боротьбою за свободу.

З усіх західноукраїнських земель у найтяжчому становищі залишалося Закарпаття. Внаслідок асиміляторської політики урядових кіл Угорщини та безініціативності й консервативності місцевої, пере­важно московської і так званої мадяронської інтелігенції українці на початку XX ст. перебували там, за свідченням народознавця В.Гнатюка, "майже на тім становищі, на якім стояли галицькі українці на початку XIX ст., так що там народне відродження ще не розпочиналося". Лише невелика група молодих на­родовців, таких, як Юрій Жаткович та Августин Волошин, намагалася чинити опір мадяризації й тяжіла до національно-патріотичних сил Галичини й Буковини, всієї України. Започатковану ними традицію продовжило і розвинуло покоління 20-х pp. XX ст.

Дорошенко

Хш

ОБЄДНАННЯУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД РОСІЄЮ. ПЕРЕТВО­РЕННЯ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ В РОСІЙСЬКЕ ДВОРЯНСТВО. ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ, ОПОЗИЦІЙНІ НАСТРОЇ НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ В ПЕРШІЙ ЧВЕРТІ XIX ВІКУ.ПОЛЬСЬКЕ УКРАЇНОФІЛЬСТВО. КИРИЛО-МЕТОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО. РОСІЙСЬКА ПОЛІТИКА НА ПРАВОБЕРЕЖЖІ. КИЇВСЬКА КОЗАЧЧИНА 1855 РОКУ.

 

Українське національне відродження, так само, як і відроджен­ня інших славянських народів, приспаних лихою історичною долею, мало своє джерело з одного боку в історичній традиції, а з другого в пробудженні почуття своєї народности. Історична традиція збереглася головно на тих частинах української землі, які ще так недавно пе­ред тим, до кінця XVIII століття, жили своїм власним життям, захо­вуючи свою політичну й культурну автономію. Це були лівобережні українські землі: Гетьманщина й Слобідська Україна. Пробудження народности наступило спочатку також на тих самих землях, бо по­літична й культурна автономія, яку вони перед тим посідали, сприяла тому, що національна культура розвинулася найбільше саме на ліво­бережній Україні, а разом із нею тут найбільше розцвіла й багата усна народня поезія.

Українське національне відродження почалося в кінці XVIII століття як антитеза до тяжкого політичного й соціяльно-економічного становища та культурного занепаду, в яких опинився в той час український народ на всьому просторі заселеної ним землі. По роз­ділах польської Річі Посполитої майже всі українські землі опини­лися в купі під владою Росії. На тих із них, які відійшли від Польщі, на Київщині, Волині й Поділлі, російський уряд залишив без змін той соціяльно-економічний лад, що був там під Польщею. Кріпацтво, яке в кінці XVIII в. досягло в Польщі свого найбільшого розвитку, не вважаючи на те, що саме тоді в умах кращих людей Польщі почи­налася проти нього реакція, дістало від російського уряду повну санкцію й було піддержане всією силою його військового й поліцій-но-бюрократичного апарату, якої вже не мала Річ Посполита перед своїм упадком. Селянська маса, яка сподівалася, що перехід під владу православної Росії принесе їй якусь полегшу, мусіла тяжко розчаруватись у своїх сподіваннях. Одиноке, що було змінене супроти давніших порядків, це була свобода повороту від церковної унії до православія. Російська влада навіть спонукувала до такого повороту. Ллє й повернення на православіє ні в чому не поліпшило долі укра­їнської кріпацької маси, а скасування уніятської церкви з її культур­ними установами повело тільки до ослаблення одиноких культурних впливів, які досягали до цієї мети.

В кінці XVIII віку поняття про народність, про націю та її права тільки що почало вироблятись і входити в свідомість пере­дових людей; уряди абсолютних монархій — Росії, Австрії й Прусії, котрі тільки що поділили між собою Польщу, використавши клопоти революційної Франції, яка проголосила «права народів», були далекі від зрозуміння цих понять, а особливо був далекий від такого зрозуміння уряд Росії. Цариця Катерина та її міністри не бачили або не хотіли бачити існування певних національних протилежностей у здобутих від Польщі українських областях: для них це були просто «новоприлучені польські провінції», й тому, залишаючи непорушним суспільний лад у тих провінціях, вони залишили за польською пану­ючою верствою, яка в їх очах єдино репрезентувала край, повну ге­гемонію в обсягу культурно-просвітнього життя, головно в царині шкільництва. На початку XIX віку правобережні українські землі ввійшли в склад віденської шкільної округи з її університетом на чолі. Шкільна справа під проводом куратора округи, князя Адама Чарторийського, а особливо його талановитого помічника Тадеуша Чацького, дідича з Київщини, великого польського патріота, почала дуже гарно розвиватися в чисто польському національному дусі. Чацький зумів подвигнути польське громадянство да щедрі жертви на ко­ристь шкільництва, і ввесь край укрився густою сіткою середніх шкіл, а для вищої освіти був заснований у Кремінці на Волині ліцей із прекрасною бібліотекою й ріжними помічними установами. Всі ці школи зробилися розсадниками польської культури й польського пат­ріотизму. За яких два десятки років під зверхньою владою росій­ського царя польська культура й просвіта зробили на Правобереж­ній Україні більший поступ, ніж за ціле попереднє століття пану­вання тут польської влади. Але народня маса, пригнічена кріпацтвом і суворим поліційним режимом, позбавлена всякої, хоча б найелемен­тарнішої освіти, перебувала в повній темноті і тільки в своїй усній поезії зберігала, як одиноку духовну спадщину, спомини про колишню козацьку свободу.

Інакші були відносини на лівобережній Україні. І тут із кін­цем XVIII віку селян повернуто в кріпацтво. Автономія Гетьманщини, а ще раніше Слобіської України була скасована, була ска­сована козаччина, судові й громадські порядки, а натомість запро­ваджено загальноімперські установи. Гетьманщина обернулася в дві «малоросійські Губернії» — Чернігівську й Полтавську, а Слобожан­щина в «Слобідську-Українську» губернію. Одначе залишилося дещо й з старого укладу життя: козацьке військо було скасоване, але ко­заки залишилися як вільний козацький стан, і кріпаччина їх не торк­нулася; таким робом майже третина селянського населення залиши­лася вільна. Те саме було й на Слобожанщині. Старі суди були ска­совані й заступлені новими, такими, як і по всій Росії, але закони, по яким судили, залишено старі, українські. Запроваджено новий адміністраційний устрій, але посади, починаючи від Губернатора й кін­чаючи останнім канцеляристом, заміщали місцевими людьми. Та най­головніше — на лівобережній Україні збереглася, як вищий стан у суспільстві, своя власна провідна верства: колишня козацька стар­шина, а тепер шляхетство або дворянство.

Козацька старшина придбала собі протягом XVIII століття ста­новище, анальоґічне тому, яке займала в Польщі шляхта. Спочатку її становище було навіть краще, ніж російського дворянства, яке не мало корпоративного устрою, було зв’язане тяжкою примусовою службою, підлягало бюрократичному судові й т. д. Та ось від часу цариці Анни почалася помалу емансипація російського дворянства; в 1730 році воно здобуло обмеження обов’язкової державної служби певним терміном і дістало право вільніше розпоряджатися своїми маєтками; в 17R3 році цар Петро III дав йому грамоту на повну волю від обов’язкової служби, і нарешті Катерина II довершила справу, давши в 1785 році свою знамениту грамоту про «вольність дворян­ства», яка надавала йому корпоративний устрій і закріпляла за ним становище упривілейованого стану, наділеного всіма правами, крім політичної влади, яка в абсолютистичній державі належала самому монархові.

Одночасно з остаточним санкціонуванням дворянських привілеїв у Росії йшло скасування української автономії. Козацьке військо було скасоване й старшина мала одержати загальноросійські військові або цивільні ранґи. Тепер, із упривілейованням російського дворянства, й для української шляхти було дуже важно дістати ті самі привілеї, які гарантували б її при можливих нових перемінах від якогось по­ниження її суспільного становища. Російський уряд спочатку визнав, що колишня українська військова або цивільна служба дає право на російське дворянство. Але з заведенням кріпацтва маса людей по­чала претендувати на дворянство зі страху бути записаними в прості селяни й попасти в кріпаки. Не тільки всі колишні урядовці чи їх нащадки, але й біле духовенство та навіть прості козаки за­сипали відповідні установи доказами своїх прав на дворянство. В 1790 році, наприклад, виявилося, що так звані «дворянські депу­татські комісії», які розглядали справи про належність до дворянства, внесли до дворянських списів понад 20.000 осіб купців, міщан, ко­заків і панських та казенних селян. Тоді уряд взявся енергійно за перевірку прав української козацької шляхти-старшини на росій­ське дворянство. Так звана «Герольдія» (найвища в імперії установа, яка вирішувала про приналежність до дворянства), спершу просто заперечила права колишніх українських старшин і урядовців на російське дворянство. Це викликало страшне обурення серед україн­ської шляхти. Дворянство Чернігівської й Полтавської Губернії звер­нулося до царя з петиціями, підкріпляючи свої претензії історич­ними, доказами: покликалися на грамоти польських королів, на дого­вори українських гетьманів із Москвою, доводили, ніби козацька стар­шина ще з кінця XVI віку мала всі права польської шляхти. На ґрунті станових дворянських інтересів виникає цілий рух, який спи­рається на історичні традиції й усі свої домагання основує на історично-правних доказах. Це викликає особливий інтерес до історії ко­зацької України. Люди старанно збирають історичні матеріяли — літописи, хроніки, грамоти, всякого роду акти, і на них заснову­ють свої домагання. Як каже історик українського дворянства Д. Міллер, «з посеред дворянства висуваються ластаті Чепи, Чарниша, В. Полетики, Милорадовича, Калинського, Марковича, як добрі пат­ріоти і завзяті оборонці дворянських інтересів. Все це люди, які виховали свій патріотизм на вивченні історії України, які збира­ли літописи й ріжні документи з історії краю. На свої заняття дворянським питанням вони дивляться як на подвиг, розпочатий задля слави батьківщини». Ці люди складають записки, меморіяли, в яких історичними аргументами стараються довести права україн­ського дворянства на упривілейоване становище. На цю свою працю вони дивляться як на патріотичне діло: Маркович пише свою за­писку «од усердія до своїх земляків»; Чепа «по усердію й любви до своєї нації». «Як приємно, пише в одному листі до Чепи Василь Полетика, — працювати для слави й добра батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми були небайдужі до інтересів батьківщи­ни, служать нам нагородою».

Боротьба за признання прав на дворянство за нащадками всіх категорій української козацької старшини затяглася на десятки ро­ків і вирішилася більше-менше позитивно аж тільки після царського указу 1835 року; але своє діло в справі оживлення українських істо­ричних традицій у колишній Гетьманщині вона зробила. Вона ожи­вила інтерес до рідної минувшини й повела до дослідження й навіть до ідеалізації цієї минувшини, опертих не тільки на клясових еґоїстичних інтересах, але й на вищих ідейних почуттях.

Я вже згадував, що руйнування старого устрою й скасування ав­тономії Гетьманщини викликали певну реакцію з боку найбільш пат­ріотично настроєних представників українського громадянства. Що ця реакція не обмежувалася сферою літератури, свідчить факт подо­рожі полтавського дворянина Василя Капніста в 1791 році до Берліна, де він пробував знайти в пруського уряду поміч проти «московської тиранії»; це був той самий Капніст, що написав «Оду на рабство», в якій оплакував заведення кріпацтва на Україні. Але часи збройної акції й чужих інтервенцій уже давно минули, зате літера­турний інтерес до національної минувшини й історичні досліди над цією минувшиною якраз зустрілися з новими ідеями, що йшли з за­ходу й з кінцем XVIII ст. почали знаходити для себе щораз більше зрозуміння серед освічених представників українського дворянства, на Лівобережжі. І

Ідея народности була новим, пізнішим чинником українського національного відродження. Вона народилася в другій половиш 18 віку на Заході й знайшла собі відгук серед славянських народів, насамперед у чехів. Ця ідея виявилася в живім інтересі до своєї народности, до народнього життя й побуту, до народньої мови й поезії, до національної минувшини; вона знайшла собі вислів у тому могут­ньому літературному напрямку, який звичайно звуть романтизмом. Як каже російський учений О. Пипін, «найглибше джерело українського відродження міститься в життьовій силі народної істоти, в тому ново­му суспільному й літературно-поетичному інтересі до народности, який служить знаменною історичною появою не тільки російсько-славянського, але й цілого європейського життя нових часів». Укра­їнські освічені люди половини XVIII віку ще не розуміли й не цінили всієї краси живої народньої мови й народньої поезії: вони здавались їм занадто «простими» й грубими. їх вабили до себе чужі форми й чужі зразки, колись польські, пізніше російські, французькі та інші. Вони кидали свою мову, свої звичаї так само, як скидали своє ста­росвітське убрання, свої кунтуші й жупани й міняли його на модне чужоземне вбрання, на каптани, камзоли й фраки. Все багатство й своє­рідність народнього побуту, поетичність народніх звичаїв, обрядів і духової творчости здавались їм нікому нецікавим провінціоналізмом, невартим уваги освіченої людини. Коли вони згадували часом про них, то хіба як про якийсь куріоз. Очевидно, не з свідомого наукового інтересу, а просто, щоб зацікавити столичну публику, офіцер Григо­рій Калиновський видав у 1777 році в Петербурзі «Опис весіль­них українських обрядів» і тим поклав початок української етноґрафії. Але минуло якихсь двадцять років, і на Україні появляються люди, які серйозно й систематично починають записувати народні пісні, сту­діювати народню мову і навіть уводять її до літератури.

В 1798 році появляються в далекому Петербурзі одночасно дві книжки. Одна з них під назвою «Записки о Малороссіи» — маленька енцикльопедія відомостей про Україну, про її природу, історію, на­селення, мову й поезію, написана Яковом Марковичем, вну­ком відомого мемуариста першої половини 18 в., Генерального підскар­бія Якова Марковича. Книжка ця була перейнята патріотичним ентузіязмом, який так і бє з кожного речення, з кожного слова її молодого автора. Не мавши наукового значіння, ця книга проте відкриває собою довгу низку видань, присвячених українській історії й етноґрафії, видань, які одно за одним появляються в перших десятиліттях 19. ві­ку. Далеко більше значіння мала друга книжка: це була «Енеїда» Івана Котляревського. Вона дала початок новій українській літературі, народній мовою, духом і змістом. Той самий Котляревський своєю пєсою «Наталка Полтавка», виставленою на сцені вперше в 1819 році в Полтаві, поклав початок і нового українського театру.

Змагання пізнати минуле рідного краю приводить до створен­им і двох повних курсів української історії: один був написаний з іні-ціятиви освіченого й гуманного ґенерал-ґубернатора малоросійського, князяМиколи Рєпніна, молодим українським архівістом Дмитром Бантишем-Каменським, і виданий коштом Рєпніна в 1822 р. під назвою «Исторія Малой Россіи». Другу «Исторію Малороссіи» написав одночасно український патріот і почитатель Мазепи Олекса М а р т о с. Але його праці не судилося побачити світ, з виїмком кіль­кох уривків, надрукованих у 1822 р. Ще раніше над розробленням української історії працюють Опанас Шафонський, Михайло Антоновський, Адріян Чепа. Василь Полетика, Михайло Марків, Ілля Квітка й Максим Берлінський. Вони кладуть початок науковому до­слідженню української старовини й популяризують знання рідної минувшини серед ширших кругів українського громадянства.

Нова українська література, в тісному звязку з історичними та етноґрафічними студіями, відкрила перед очима освіченого грома­дянства зовсім новий світ народнього життя з його багатим духо­вим змістом, з його розкішною поезією, яка зберегла в повній сві­жості образ минулого героїчного життя. Тепер поняття «нації» широко розвинулося: замість уважати за неї самі лишень горішні круги су­спільства, шляхту, тепер у це поняття був включений увесь народ, а поняття «батьківщини» обхопило собою всі землі, заселені цим народом. Тепер уже не в старих хроніках, не в гетьманських універ­салах і не в пожовклих шпарґалах фамілійних документів стали до­шукуватися слідів минулої слави предків, а в живих народніх піснях, у народніх звичаях і в обрядах.

В 1819 році князь Микола Цертелев надрукував першу збірку українських історичних дум. Ця збірка мала таке саме значін­ня для пробудження національного почуття серед українців, як ви­дання Вуком Караджичем сербських юнацьких пісень для півден­них словян, або опублікування Краледворського рукопису для чехів. Видаючи думи, князь Цертелев уважав, що він робить патріотичне діло: «Якщо ці вірші, писав він у своїй передмові, не можуть слу­жити поясненням української історії, то принаймні в них видко пое­тичний ґєній народу, його дух, звичаї старих часів і нарешті ту чисту моральність, якою завжди відзначались українці й яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, яка врятува­лася від жадности сусідніх народів». Так само почуттям любови до своєї народности, до її духової спадщини з часів героїчної минувшини перейняте перше видання ліричних народніх пісень, випуще­не Михайлом Максимовичем у 1827 р. Передмова Макси­мовича до цієї збірки звучить як літературний маніфест, і справді, для свого покоління вона мала значіння маніфесту, вона була пра­пором, на якому було виписане маґічне слово для тих часів: «народ­ність». «Настав, здається, той час — так починалася ця передмова — коли вже пізнають справжню ціну народности; вже починає здійс­нюватися бажання: нехай утвориться поезія правдиво руська! Найкращі наші поети беруть чужоземні твори вже не як основу й зразок для своїх власних писань, а тільки як помічний засіб для повні­шого розвитку самобутньої поезії, яка вродилася на рідному ґрунті й яку довго заглушували чужоземні прищіпки. І от з цього погляду великої уваги заслуговують памятки, в яких найповніше вияляється народність: це — пісні, в яких звучить дума, перейнята почуттям, і казки, в яких відсвічується народня фантазія». Яке глибоке вражіння зробила Максимовичева збірка на сучасників, не тільки на україн­ців, видко з того ентузіязму, з яким відгукнулися на появу цієї збір­ки з одного боку Пушкін, а з другого Гоголь. Діло Максимовича про­довжував і розвивав Ізмаїл Срезневський, видаючи в 1832 —38 роках у Харькові свою «Запорозьку Старину». Він друкував у ній історичні думи й пісні в твердому переконанні, що робить цим велику послугу для історії.

На початку 19 століття осередком культурного життя на ліво­бережній Україні зробився Харьків. Тут у 1805 році з почину місце­вого культурного діяча Василя Каразииа коштом місцевого дворянства й купецтва був заснований університет. Цей університет скупчив біля себе найкращі культурні сили українського громадян­ства, діячів на полі української літератури, історії й етнографії. Рек­тором університету був довший час відомий український поет Петро Гулак-Артемовський. У Харькові почали виходити журна­ли:. «Украинскій ВЬстникъ», «Украинскій Журналъ» та інші, які вже своєю назвою показували, що вони присвячені місцевому краю та йо­го інтересам. На чолі літературного руху в Харькові стояв творець української повісти Григорій Квітка. В Харькові почали свою діяльність Срезневський, Костомарів, Метлинський, що свої літера­турні інтереси поширили аж до загальнославянського маштабу й зро­билися виразниками духової взаемности й братерства всіх славянських народів. У Харькові пильно студіювали тоді польську мову й літе­ратуру, а вже в кінці 30-х років Костомарів і Метлинський друкують тут українські переклади з Краледворського й Зеленогорєького руко­писів, з народніх чеських, сербських і польських пісень. Звідси ж, з Харькова завязуються безпосередні зносини з Прагою, як осередком славянського руху.

Говорячи про українське національне відродження першої чверти XIX віку, треба мати на увазі, що представником і носієм цього чисто ідейного руху було дворянство. В народні маси цей рух не йшов по тій простій причині, що вони опинилися в кріпацькій неволі, стали поза обсягом впливу школи й просвіти. Ще в половині XVIII ст. в кожнім українськім селі була школа, але коли запанувало кріпацтво, ці школи зникли. Вони позникали навіть серед вільного козацького населення, бо й козаки, як ми бачили, опинилися в настільки суворих умовах життя при нових порядках, що їм було не до школи. Пони­зилась освіта навіть серед духовенства. Давніше діти українського духовенства побирали освіту в школах, які були загальностановими й не мали виключно церковного харакетру. Такі були київська Академія й усі українські колегії. Та ще й до кінця 18 ст. стан священика по був у його родині спадковим: кандидатів на священиків вибирала сама громада, вона могла вибрати й світську людину, яку після вибору громадою єпископ мав тільки висвятити. Отже, властиво кажу­чи, духовної касти на Україні не було. Після реформ цариці Кате­рини II, які зробили державну службу привілеєм шляхетського стану, діти духовенства мусіли здебільшого вибирати для себе духовну діяль­ність. Стара українська школа зробилася виключно церковною, й за­гальна освіта в ній дуже занепала. Беручи це все на увагу, ми зро­зуміємо, чому ввесь літературно-національний рух початку XIX ст. був ділом майже виключно дворянської верстви і, яко такий, носив певні сліди клясової дворянської ідеології.

Я вже згадував, що українське дворянство першої чверти XIX ст. було настроєне опозиційно. Ця опозиційність мала своїм джерелом пе­редовсім незадоволення з російського уряду, який не хотів визнати за українською шляхтою дворянських прав у повнім обємі. Але були й інші причини для незадоволення. Один російський Генерал, який слу­жив на Україні, оповідав у своїх споминах — мова йде про 1824-й рік — що все тодішнє дворянство на Україні було перейняте «ненавистю» до Росії. Причини цієї ненависти він бачив у «порушенні прав Укра­їни», в великих податках, у поганій економічній політиці уряду, яка вела до загального зубожіння, і в поганому стані судівництва. Цю ненависть і цей дух опозиції помічали не тільки росіяни — ми маємо цілу низку анальоґічних свідоцтв у тодішніх мемуарах і записках — але й зовсім сторонні люди. Німецький подорожник Коль, який об­'їздив лівобережну Україну значно пізніше, вже в кінці 30-х років, говорить про такий самий опозиційний настрій українського дворян­ства, про його національний патріотизм і навіть про сепаратистичні мрії. Дійсно, політика російського уряду як за царювання Олександра І, так і за його наступника Миколи І, не могла викликати задоволення на Україні. Великі війни, які провадила Росія з Наполеоном, лягали важким тягарем також і на Україну, яка за всі жертви, які їй дово­дилося нести на користь держави людьми й матеріяльними засобами, діставала в нагороду тільки безконечне збільшення податків. Уряд не додержував своїх обіцянок щодо українських козаків, до яких звертався в критичні моменти і які, як завжди, з найбільшою охотою готові були стати до військової служби. В 1812 році, коли Наполеон ішов на Москву, Олександер І доручив малоросійському ґенерал-ґубернаторові князеві Лобанову-Ростовському сформувати кілька пол­ків із українських козаків, обіцяючи, що по скінченні війни, вони за­лишається як постійне козацьке військо. Звістка ця викликала велику радість козаків, і за короткий час вони власним коштом, без усякої допомоги уряду виставили 15 кінних полків по 1.200 людей у кож­ному. Одначе уряд не допустив їх до участи у війні, продержав на службі до 1816 року і потім демобілізував, не виконавши своєї обіцянки. Козаки залишилися звичайними селянами; уряд не покрив навіть їх видатків на узброєння, умундуровання й прохарчування, що, як признавали самі російські міністри, «цілком зруйнувало коза­ків». Натомісць у 20-х роках набрано зпоміж козаків 25.000 людей і переселено на Кубань, де включено в склад Чорноморського війська. Підчас польського повстання 1831 року цар Микола знову звернувся до українських козаків за допомогою. Генерал-губернатор Рєпнін узявся за справу. Козакам знову обіцяно поворот до військової козацької служби, і за короткий час було сформовано 8 кінних полків по 1.000 людей у кожному; українське дворянство своїм коштом закупило для них коней. І знову їх не допустили до участи в боях і, коли війна скін­чилася, то частину козаків повернуто на службу в російські полки, а частину вислано на Кавказ. Коли козаки почали протестувати, їх жорстоко покарано: кілька десятків було замордовано до смерти, прогнавши «крізь строй». Таким робом уся справа здобула характер грандіозної провокації.