Початок національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство

На першу половину XIX ст. припадає початок українського національ­но-культурного відродження, що було виявомукраїнського національного руху.

Воно почалося ще наприкінці XVIII ст. як протест проти тяжкого політичного, соціально-економічного і культурного гноблення, результатом якого став глибокий культурний занепад українського суспільства.

Як правильно зауважив відомий історик О. Субтельний, еволюція національної самосвідомості будь-якого народу проходить через три головні етапи розвитку. На першому етапі невелика група вчених-інтелектуалів збирає і вивчає історичні документи, фольклор, предмети давнини, прагнучи зберегти їх для прийдешніх поколінь. На другому етапі відбувається відродження національної мови, національна інтелігенція прагне ширше використовувати її в художній літературі і освіті. На третьому етапі утворюються політичні організації, які висувають національні вимоги і борються за їх виконання. Повною мірою ці етапи були характерні і для розвитку української національної самосвідомості.

Першим осередком національного відродження стала Слобожанщина, де в 1805 році з ініціативи української інтелігенції і на кошти відомих людей Харківщини було відкрито перший у східній Україні університет. Спочатку він мав усього чотири факультети: філологічний, юридичний, математичний і медичний. Одним із засновників Харківського університету став відомий громадський діяч, просвітитель Василь Каразін. Викладачами університету були талановиті вчені: математик Т. Осиповський, хіміки О. Ходнєв, М. Бекетов та ін. Університет об'єднав навколо себе кращі культурні сили українського суспільства.

Новостворений університет (на той час єдиний вищий навчальний заклад в Україні, яка входила до складу Російської імперії) став не лише науково-освітнім центром, а й провідником української культури. При університеті працювала друкарня, книжковий магазин.

З 1816 до 1819 року в Харкові видавався перший в Україні популярний масовий журнал "Український вісник". Одним із перших письменників, що писали свої твори рідною мовою, був професор (а згодом - і ректор) Харківського університету Петро Гулак-Артемовський. Щоправда, сам Гулак-Артемовський піддавав сумніву майбутнє української мови, говорив, що вона "вмирає з кожним днем".

Інший відомий харків'янин, письменник Григорій Квітка-Основ'яненко, сучасник Гулака-Артемовського, своєю творчістю переконував, що українська мова жива, і що нею можна писати оповідання, повісті, п'єси і навіть великі літературні твори - романи. "Малоросійські оповідання" Г. Квітки-Основ'яненка, що були видані в Харкові в 1834 році, принесли йому славу "батька української прози" і користувались популярністю серед освічених громадян. Г. Квітка-Основ'яненко і його творчість мали авторитет у колах передової харківської молоді. Так, випускник Харківського університету Микола Костомаров - майбутній історик України - в молоді роки писав художні твори під впливом Квітки-Основ'яненка.

Викладачі і студенти Харківського університету велику увагу приділяли вивченню української історії та культури. Одним з перших, хто почав вивчати українську народну творчість, був професор І. Срезнєвський -основоположник вітчизняного слов'янознавства. Він досить сміливо виступав проти русифікаторської політики царизму в Україні, відстоював право на існування української мови, школи, культури тощо.

За період з 1805 по 1951 рік Харківський університет закінчило до тисячі осіб, з яких 500 стали вчителями, а 66 отримали професорські звання. Найбільш видатними серед останніх були: лікар Ф. Іноземцев, математик М. Остроградський, філолог О. Потебня.

В 1834 році був заснований Київський університет, який спочатку також мав усього 4 факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний. Його першим ректором був видатний український вчений М. Максимович, який заохочував і особисто брав участь у вивченні пам'яток давнини і збиранні українського фольклору. Чимало його праць присвячено історії козацтва та розвитку археології в Україні. Після відкриття університету св. Володимира в Києві інтелектуальний центр України перемістився з Харкова в Київ.

Велику роль у посиленні інтересу до історичного минулого українського народу відіграли події 1800 року, коли імперська канцелярія поставила під сумнів право нащадків козацької старшини на дворянські титули. Прагнучи захистити свої дворянські привілеї, представники українського дворянства утворили цілий рух, який у пошуках історико-правових доказів свого походження почав вивчати історію України, збирати літописи і документи з історії України в цілому, і козацтва - зокрема. Боротьба за визнання дворянських прав продовжувалась упродовж кількох десятиліть і сприяла розвитку української історичної думки.

Улюбленою темою багатьох українських вчених і письменників того часу була історія боротьби українського народу за національну незалежність, в авангарді якої стояли Запорозька Січ і українське козацтво. Історичне минуле молоді дослідники сприймали переважно з позиції ідеалізованої запорізької воєнно-козацької громади, лицарських подвигів козаків як самовідданих захисників Батьківщини, оспівували громадський устрій запорожців як загальнолюдський ідеал суспільно-політичного устрою і соціальної справедливості. У 1817 році було надруковано роман Ф.Глінки "Зиновій Богдан Хмельницький, або Визволена Малоросія" (російською мовою), у 1827-1833 роках з'явились два історичні романи І. Голоти, була написана, але так і не надрукована історична епопея П. Білецького-Носенка "Зиновій Богдан Хмельницький. Історична картина подій і звичаїв XVII ст. в Малоросії". Найбільшою популярністю в патріотичної інтелігенції України користувався історико-публіцистичний твір «Історія Русів» невідомого автора (авторство приписують Георгію Кониському і Григорію Полетиці). В цьому творі дано огляд історії України з давніх часів до 1769 року. Автори твору засуджували політику царського уряду щодо України, ліквідацію автономії України Катериною II оцінювали як ворожу колонізаторську політику Росії в Україні, виступали проти кріпосництва.

Значний внесок у розвиток історичної науки зробив Д. Бантиш-Каменський, видатний історик і археолог. Його книга "Історія Малої Росії від поселення слов'ян у цій державі до знищення гетьманства" стала однією з перших найбільш вдалих спроб висвітлення історії України з давніх-давен до кінця XVIII ст. і була видана російською мовою у 20-х роках XIX ст. А. Скольковський, О. Маркович, М. Костомаров, П. Куліш та інші українські історики в своїх творах відстоювали ідею історичної самобутності українського народу та його культури.

Переломним моментом у вивченні історичної спадщини українського народу стало заснування в 1843 році в Києві "Комісії з розбору давніх актів", метою якої було збирання, вивчення і публікація документів про історичне минуле України. Розширенню документальної бази історії України сприяла видавнича діяльність О. Бодянського. Він, зокрема, видав "Історію Русів", "Літопис Самовидця", багато інших творів.

Поширення історичних знань про минуле України було одним з найвизначніших чинників утвердження масової національної свідомості. Воно об'єднувало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, виховувало патріотизм.

У першій половині XIX ст. стало традицією для молодих українських інтелігентів ходити селами, шукати, збирати, а згодом і публікувати український фольклор. Відомий український історик Микола Костомаров пізніше згадував, як молодим студентом ходив селами навколо Харкова, слухав розповіді селян, прислів'я і приказки, записував цікаві слова і вислови, розпитував людей про їхнє життя і просив їх співати народні пісні.

У 1819 році з'явилась перша збірка українських історичних дум під назвою "Попытка собрания старых

малороссийских песен", які була упорядкована князем Миколою Церетелі.

На початку XIX ст. з'явилися наукові дослідження з української мови, посібники з мовознавства. Одним з перших творів цього типу стала "Грамматика малороссийского наречия..." О. Павловського, що вийшла в 1818 році в Санкт-Петербурзі. У 1823 році з'явився перший український словник Івана Войцеховича. Відомий український байкар Л. Глібов став організатором "Товариства кохаючих рідну мову", членами якої були О. Лазаревський, М. Вербицький, О. Маркович та ін.

Так склалося, що позбавлені держави українці в першій половині XIX ст. могли проявити свою самобутність саме в науці і в культурній діяльності, тому часто провідну роль у національному пробудженні народу, становленні його національної і громадської самосвідомості відігравали письменники, вчені.

У 40-х роках XIX ст. на тлі кризи феодалізму розвивався і український національний визвольний рух. Він втягував у себе нові сили, коло борців проти самодержавства розширювалось. Очолили цю боротьбу патріотично налаштовані представники української інтелігенції. Першими опозиційними організаціями в Україні були масонські організації, так звані "вільні каменярі", які з'явились у Росії ще наприкінці XVIII ст. У XIX ст. масонський рух охопив і Україну. У 1817-1819 роках масонські ложі діяли в Києві, Полтаві, Житомирі, Одесі. Найбільш відомою була полтавська ложа "Любов до істини", засновниками якої в 1818 році були І. Котляревський, С. Кочубей, М. Новіков та ін. Головною метою членів масонської організації був розвиток української культури, української мови, поширення освіти серед народу. Серед учасників ложі сповідувалась ідея відокремлення України від Росії. Київська ложа "Об'єднаних слов'ян" відстоювала ідею повернення Україні її автономного устрою. Отже, масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні.

У січні 1846 року в Києві утворилась таємна організація - Кирило-Мефодіївське братство. Організаторами її були. М. Костомаров В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, М. Гулак та інші. У квітні 1846 року членом організації став Т. Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (ліберали) на чолі з Костомаровим і Кулішем, і радикальні, яких представляли Шевченко і Гулак. Всього до товариства увійшли 12 осіб. Майже всі вони були на той час викладачами або студентами віком 19-30 років. Більшість із них походила з дрібномаєткових дворян.

Члени товариства розробили програмні документи організації - "Статут слов'янського братства св. Кирила і Мефодія" і "Книгу буття українського народу". Авторами цих документів вважають професора Київського університету історика М. Костомарова і вчителя В. Білозерського.

Основні вимоги організації - ліквідація кріпосного права, національне визволення українського народу, рівні політичні права для усіх слов'янських народів. У розроблених документах відстоювались прогресивні ідеї: республіка як основна форма політичного устрою, повалення самодержавства, рівність громадян перед законом, скасування станів як чинників нерівності у суспільстві, поширення освіти. Основною тезою програми було прагнення об'єднати усі слов'янські народи в федерацію на зразок Сполучених Штатів Америки за умов збереження за кожним слов'янським народом права на самостійність.

У своїх програмних документах члени товариства ідеалізували минуле України, прикрашали історію козацтва. У членів товариства не було єдиної точки зору на шляхи та засоби реалізації своєї програми. Ліберал М. Костомаров бачив у Кирило-Мефодіївському братстві легальну просвітницько-наукову організацію, в основі діяльності якої були б християнські цінності та ідея слов'янської єдності. Він і його однодумці виступали проти революційної боротьби як радикального шляху до ліквідації кріпацтва і були переконані, що під впливом ідей Кирило-Мифодіївського товариства, ліберальні поміщики самі дійдуть думки про необхідність дати селянам волю і землю. Ці ідеї, вважали ліберали, рано чи пізно будуть підтримані царським урядом, і будуть реалізовані шляхом реформ.

Демократичне крило організації очолив Т.Г.Шевченко. Він відстоював ідею всенародного повстання, в ході якого народ знищить поневолювачів і встановить справедливий суспільний лад, коли всі громадяни будуть вільними, а земля стане народним добром. Таким чином, Шевченко і його однодумці намагались перетворити Кирило-Мефодіївське братство на бойову організацію, а ліберали на чолі з М. Костомаровим задовольнялись культурно-освітньою діяльністю. В своїй практичній роботі члени товариства обмежувались просвітницькою діяльністю: розповсюджували революційні твори Т. Г. Шевченка та інших членів організації, складали революційні прокламації, в яких закликали до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білоцерківський був автором проекту створення в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів, яка охопила б дітей усіх верств населення. Члени товариства збирали гроші на видання книг. П. Куліш створив першу українську абетку — "кулішівку"..

Члени товариства збирались на квартирах Гулака або Костомарова, оговорювали програмні документи, вели наукові дискусії. їм тривалий час вдавалося діяти таємно від властей. Але в березні 1847 року за доносом студента О. Петрова діяльність товариства була припинена, всіх його учасників заарештовано і під конвоєм відправлено до Петербурга. Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам Микола І, він же кожному затверджував вирок. Члени отримали різні міри покарань. Найсуворішої кари зазнав Т.Г.Шевченко. Його віддали в солдати і відправили на десять років у заслання без права писати і малювати. Роки солдаччини підірвали здоров'я поета і він у 1861 році передчасно помер.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягало в тому, що воно поклало початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини української еліти осмислити та визначити місце українського народу в існуючому історичному контексті. Програма товариства значною мірою вплинула на подальший розвиток національно-визвольного руху в Україні. Членам товариства вдалось, врахувавши уроки світового досвіду, сформулювати основні постулати українського національного відродження, визначити форми і методи його досягнення.