Історична доля й недоля Закарпаття

Висунута поза гребінь Карпат, як найдальша, південньо-західня окраїна нашої етнографічної території, Закарпатська Україна жила весь час своїм життям, майже нічим незвязаним з політичним життям свого материка. По словам дослідника А. Петрова — Закарпаття ніколи не мало своїх панів, воєводів і князів, а його історія не знає великих переворотів, воєн ні політичних трактатів. «Історія Закарпаття, це історія впертої боротьби людини з природою й повсякденної важкої праці серед важких суспільних і політичних умов. Справжнім героєм цієї історії є простий селянин, який виніс на своїх плечах многовікове ярмо февдально-панщизняного гнету й суворої бюрократичної опіки, але не втратив свого національного обличчя, своєї мови й свого історич­ного імени». (Д. Дорошенко).

Українське населення Закарпаття куди старше від своїх угорських сусідів, що прийшовши в долину Тиси наприкінці IX ст. застали його на південньому підніжжю Карпат. Боротьба за північний склін Карпат ішла довго між. Галичиною й Угорщиною в XII і в початках XIII ст. коли то мадярам вдавалося станути тут твердшою ногою. Але з ослаб­ленням Угорщини наприкінці XIII ст., галицьким князям вдалося на короткий час заволодіти частиною українського Закарпаття. Доперва, як угорський король Людвик у 1370-их pp. приєднав осиротілу Гали­чину до угорської корони, усталилася угорська границя, що біжучи карпатськими верхами, розмежувала Закарпаття від її материка. Уже в XII—XIII ст. бачимо Закарпаття поділене на «комітати» — шаришський, землинський, ужський, бережський та мармарошський. Українське населення дуже скоро зійшло до стану підвладного, за­кріпощеного селянства, над яким верховодили мадяри й німці та ка­толицькі єрархи. Одинокою ознакою його національної окремішности і заборолом перед мадяризацією була й тут, як і скрізь на Україні, православна церква, що між іншими звязувала Закарпаття не тільки з сусідньою Галичиною, але й подальшою Придніпрянщиною. Манастир св. Миколи на Чернечій Горі в Мукачеві та св. Михайла в Грушові на Мармарощині, були тими релігійно-церковними центрами, що, за недостачею владичих столиць, підтримували українське населення Закарпаття в батьківській вірі й традиції. Щойно на прикінці XVI ст. повстає в Мукачеві православне владицтво, що огортає своєю юрисдик­цією ціле Закарпаття. В XVII ст. було на Закарпаттю біля 200 право­славних церков та до 400 священиків, але все те духовенство було слабо освічене, а в справах церковної догматики не визнавалося краще, як його темна паства. Тому то приняття Закарпаттям унії було питанням формальности, в якій ніхто з населення не визнавався. Вже довго будучи в унії, закарпатські українці збунтувалися проти неї тільки через її... назву. «Імя унії для них ненависне гірше змії» — писав мармарошський намісник підчас бунту в 1760 р.— «Вони дума­ють, що під нею криється богзна що і хоч, за своїм владикою, вірують в те, що уніяти, але імя уніятів відкидують з огидою».

Коли в 20-их pp. XVII ст. один з місцевих магнатів, Гомонай, рі­шив запровадити унію й спровадив до своїх маєтностей уніатського владику з Перемишля — Крупецького, то священики й черці з його парохій погодилися, але не погодився нарід. Люде, яким були байдужі догматичні тонкости, почувши, що їм хочуть накинути «нову віру», збунтувалися і мало не вбили Крупецького. Не подавалися вони й тоді, коли їм, за зміну батьківської віри, обіцювали угорські пани-дідичі зо­лоті гори. Колиж у 1649 р. більшість закарпатського духовенства, зібраного на соборі в Ужгороді погодилася прийняти унію, то зробила це потайки перед населенням, яке дуже довго не знало, що воно уніятське. Щойно в XVIII ст. усталилася унія на західньому Закарпаттю, але сусідуюча з Молдавією Мармарощина ще придержувалася православя.

Колиж у 1760 р. прокинувся серед закарпатського населення новий гін до православя, австрійський уряд, переконавшися, що в цьому головну ролю грає неосвіченість духовенства, рішився приняти міри для піднесення рівня освіти в краю. Тоді то звільнено мукачівську єпархію зпід зверхности католицького владики в Ягрі, в самому Мукачеві закладено духовний ліцей, зрівняно уніятське духовенство в правах з католицьким, та поліпшено його матеріяльне положення. В пору трапився видатний владика Андрій Бачинський (1772—1809); він згуртував довкола себе цвіт закарпатської інтеліген­ції, що згодом позаймала професорські катедри в Галичині і в той спосіб причинилася до її культурно-національного відродження.

Відень, Перемишль, Львів

Для основного вишколення уніятського духовенства Галичини, Буковини, Закарпаття та решти коронних країв австро-угорської монархії, засновано при церкві св. Варвари у Відні духовну семинарію, звану «Барбареум» (1774), а в 1784 р. перенесено її в характері «генеральної» до Львова. Зчерги зайнявся австрійський уряд середнім та народнім шкільництвом, що до того часу було монополем чернечих чинів. В 1774 р. покрито край цілою мережею народніх шкіл — одноклясових «парохіяльних», з місцевою мовою навчання, трьох-клясових «тривіяльних» з польською, та чотирьохклясових «нормаль­них», з німецькою мовою навчання. Дотеперішні манастирі «конвікти» перемінено на гімназії з німецькою, а відтак польською мовою навчання.

В 1784 р. закладено у Львові університет з,чотирма факультетами, з німецькою й латинською мовою навчання. Три роки згодом закладено ще у Львові т. зв. «Студіюм Рутенум», тобто фільософічно-богословський інститут призначений для українців, що не опанували ще німець­кої та латинської мови. Цей інститут протривав до 1809 p., а хоч викла­дали на ньому церковно-словянським «язичієм», всежтаки його праця розбудила серед українців аспірації до вищого шкільництва. Професо­рами в тому інституті були галичане та уроженці Закарпаття, що вийшли з окружения мукачівського владики Бачинського.

Йосифинські реформи, що облегчили становище галицького се­лянства, як теж культурно-освітні заходи австрійського уряду, не за­лишилися без впливу на розбудження духових інтересів серед галицького духовенства. Початок у тому напрямі зробив стародавній Перемишль.

В І8І6 p. повстало тут перше освітнє товариство, зложене виключно з духовників і тому більш релігійно-церковного, аніж загально націо­нального характеру; воно поставило собі завдання видавати шкіль­ні і загально-освітні книжки для народу. Крилошанин перемиської капітули Іван Могильницький виборов від уряду дозвіл на закладання народніх шкіл з українською мовою навчання. їх вели місцеві парохи й дяковчителі, під доглядом консисторії.

Той сам Могильницький був автором української граматики, опертої на мовознавчих досягненнях чеського вченого Иосифа Добровського. Якнебуть мовознавчим ідеалам Могильницького було ще доволі далеко до чистоти й безпосередньої свіжости української народньої мови, що вже святкувала свою перемогу в відродженому письменстві Придніпрянщини, то все таки його мовні зусилля були помітним кроком вперід,. в порівнанню з дотогочасним, церковнословянським «язичієм».

Ініціятиву Івана Могильницького підняв і продовжував гурт письменників і вчених, що в 20-их—30-их pp. згуртувався довкола перемиського владики Івана Снігур с ь кого.

В 1834 р. вийшла в Перемишлі, німецькою мовою, «Граматика руської, або малоруської мови», написана Иосифом Левиць-к и м. Кромі властивої граматики, в якій автор станув на становищі самостійности української мови, вміщено тут хрестоматію з уривків творів старших українських письменників та устної словесности. В 1837 р. видав той сам автор панегірик владиці Снігурському, писаний майже чистою, українською мовою. З двох його «Листів про україн­ське письменство в Галичині», писаних по польски, пропустила цензура тільки один (1843). На старости літ, пробуваючи на парохії в Шклі б. Яворова, Левицький пробував перекладати баляди Шілєра, але мова тих перекладів була дуже далека від чистоти, яку він проповідував у своїй граматиці, та літературних спробах своєї молодости. Другим з гурту письменників, що працювали з владикою Снігурським, був Иосиф Лозинський, що в 1833 р. видав славне «Рускоє Весілє» друковане латинкою. Своїм помислом заміни кирилиці латинкою ви­кликав Лозинський палку полеміку, що в ній м. і. прийняв участь Маркіян Щашкевич польською брошурою п. з. «Азбука і Абецадло» (1836). Крім «Весіля» видав Лозинський в 1846 р. «Граматику руської мови» по польски, та низку статей з обсягу питань української мови й правопису. З перемиського гурта вийшов теж автор цінної ще до нині «Історії перемиських єпископів» Антін Добрянський, та організатор бібліотеки перемиської капітули Іван Лаврівс ь к и й.

Всі вони були наче передвістниками славної «Руської Т р і йц і» — що в 30-их pp. склалася в мурах духовної семінарії у Львові — Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького.

Душею «трійці» був Маркіян Шашкевич «поет, оповідач, кореспондент і проповідник, як людина наскрізь симпатична, щира й проста, пройнята належною любовою до ріднього народу і непохитно певна своєї дороги, - як у мистецтві, так і в життю» (І. Франко). «Апо­столи словянства» — Добровський, Шафарик, Караджич і Копітар, що кинули гасло чеського й сербського відродження, «Енеїда» Котлярев­ського, як теж етнографічні праці Максимовича та Вацлава з Одеська, розбудили в душі Шащкевича любов і зрозуміння чарів народньої мови. В 1833 р. склав Шащкевич перший альманах віршів писаних народньою мовою, а в 1835 р. опублікував друком першу ластівку відродження, що нею була його ода п. з. «Голос Галича н», рівночасно заходючиєь над виданням літер, збірника «Зоря».

«Зоря»

Ще весною 1834 р. склав Маркіян Шашкевич і відіслав до цензури «писемце, посвячене рускому язику», п. з. «Зоря». Збірник, опинився в руках цензора для грецьких і словянських книг у Відні, відомого словянознавця Бартоломея Копітар а. Оцінка Копітара інтересна як ілюстрація умов, у яких на галицькому обрію мала зійти ця «Зоря» нашого відродження.

«Наша (тобто австрійська) Галичина — писав Копітар — має по­верх 2 мільйони українців (русинів) а Угорщина 1 мільйон, що дуже прихильно приймуть це видання в їхній мові. Подібно привитає його 6—7 мільйонів душ українців у Росії. Але треба принята під увагу, що наші й російські поляки віднесуться до цеї неупривілейованої літератури з завистю й ненавистю. Подібно буде з москалями, що досі мають владу в Росії. (Українщина різниться від московщини так само, як чеська мова від польської).

Природний розвиток цеї нової літератури прийдеться зі шкодою для польської й російської. Перед Австрією стає питання, чи вона може й повинна підтримувати українців, на шкоду й злість полякам? Чи може вона це зробити на шкоду полякам? Правда, цей розвиток поставив би в опозицію до Петербурга 6—7 мільйонів українців, але вони тільки в виїмкових умовах моглиб приєднатися до наших 3 мільйо­нів. Можна побитися об заклад 10:1, що петроградська влада дуже легко найде спосіб, щоби звернути цю опозицію проти Австрії».

Такі суто-політичні міркування визвав рукопис того літературно-популярного збірничка, на якого зміст склалися народні пісні, життє­пис Богдана Хмельницького і побутове оповідання з священичого життя. Тому то Копітар заявивши, що формально не має ніякої основи для відмови дозволу на друк «Зорі», з огляду ца політичну вагу справи порадив віддати рішення місцевим, галицьким чинникам.

Весною 1835 р. опинився рукопис у руках Венедикта Л евицького святоюрського крилошанина, професора моральної теології на львівському університеті й цензора для українських кни­жок. Венедикт Левицький, протримавши рукопис два місяці, віддав його митрополитові Михайлові Левицькому, який відповів губернії: «Не зважаючи на те, що цей рукопис признала цензурна влада дозволеним до друку, на мою Думку, він з уваги на провінціональні відносини зовсім до друку не надається». Книжка «пригадує сумні історичні події релігійних і політичних утисків, що їх перетерпіли тутешні українські автохтони від поляків, єзуїтів та жидів, з чого вийшли криваві репресії в козацьких війнах, під проводом Хмельницького». Ця книжка «моглаб дати привід до поширення думки про русофільство й нахил до православя, бо... редактор книжки підписався Руслан».

Тяжка рука двох «рутенців» лягла каменем на рукописові «Зорі». Центральна цензурна влада, хоча сама не мала нічого проти появи тієї книжки, хоч розуміла її політичну далекосяглість, щойно підтри­мана її рідними противниками, видала заборону на її друк. Але рухлива «трійця» вміла собі порадити й обійти доморослих цензорів.

«Русалка Дністрова»

Під кінець 1836 р. появилася в мадярській Буді «Русалка Дністрова». В основі була це та сама «Зоря» тільки дещо обкроєна й змінена. Та не судилося «Русалці» появитися на рідному ґрунті в повній скількости свого невеликого накладу. Чорні духи назадництва подбали про те, щоби книжку сконфіскувати, а над її співробітника­ми розтягти слідство. На допитах, що їх провадив ославлений Венедикт Левицький, зізнав Шашкевич: «Я пробував своїх сил в українській мові як своїй рідній, що помітно різниться від московської мови й церковного язичія, і думав покласти підвалини під дальший розвиток української мови та літератури». Лютував ополячений тоді святоюрський синедріон, негодувала й львівська поліція, мовляв: «Ми досить маємо вже клопоту з одною національністю (польською) а тут оці божевільні хочуть воскресити з могили ще одну, українську на­ціональність». Дарма! Грудка кинута Шашкевичем з вершин національ­ного самопізнання, хоч і поволі розгонювалася та набірала сили, небаром зашуміла непереможною лявіною, що поторощила всі бастиллі назадництва й розгонила чорне гайвороння національної зради.

Про вражіння, що його викликала поява «Русалки Дністрової» серед галицького громадянства говорить товариш Шашкевича Голо-вацький: «Вона запалила вогонь, що його тільки гробова персть загаси­ти може, спасла народ від загибелі й створила очі кожному письменно­му чоловікові, в якого лишилося ще незіпсоване українське серце, показала йому його положення, обов’язки для народу й спосіб, як ті обовязки треба сповняти»...

Шашкевич помер молодо, не вспівши розвинути свого поетичного таланту й організаторського хисту, але не вспівши теж і зневірити­ся. Щось символічного було в передчасній смерти Шашкевича й даль­шому життю та діяльности його товаришів. Іван Вагилевич (1811 —1866) написавши під впливом Шашкевича всього два вірші й передмову до «Русалки» по-українськи, решту своєї літературно-наукової, а по части й громадської праці провів на польській ниві. Що гірше, в 1848 р. коли галицькі українці згуртувалися під прапором політичного часопису «Зорі Галицької», Вагилевич дався вжити_ч по­ляками до видавання латинкою «Руского Дневника», що під покриш­кою польсько-української згоди, проповідував гасла дальшого понево­лення українства поляками. Не краще закінчив свою карієру Яків Головацький (1814—1888). Для українського відродження

заслужився він як видавець «Русалки Дністрової», приповідок Ількевича (1841) двох томів «Вінка Русинам на обжинки» (1846—1847), граматики української мови, велитенської збірки народніх пісень Галичини й Закарпаття та статтями в роді «Розправи» про україн­ську мову та її наріччя й «Трьох вступних лекцій про українську сло­весність». Скрізь він ішов слідом М. Шашкевича й проповідував окремішність й самостійність української мови та нації. Пробувши до 1848 р. на парохії в Липинцях, він був покликаний на професора української мови на львівському університеті (1849—1867), але з 1851 р. він почав схилятися до москвофільства, а відтак виемігрував до Росії, де став ряним москалем і зненависником ідеалів своєї молодости...

Думка про започаткування українського періодичного видавництва, що присвічувала вже гурткові Шашкевича, щойно в 40-их роках почала наближуватися до здійснення. Австрійський уряд, бажаючи вигравати галицьких українців проти польської шляхти, вже в 1842 р. поробив заходи над видаванням українського, популярно-наукового місяч­ника у Відні. Редактором його намітив студента віденського універ­ситету Івана Головацького, а в програму видавництва вклав українську етнографію, мовознавство, археольогію, краєзнавство та історію України.

Газета мала бути «питома народна, малоруська чи русинська», видавана чистою, українською мовою й стояти на становищі самостій­носте й окремишности мови й національносте населення Галичини й усеї «Малої Руси». Мала виходити в Відні, як осередку австрійських словян, але мала друкуватися латинкою, а правописом «яким буде найкраще». Нажаль нічого з неї не вийшло й Іван Головацький, по трьохлітніх приготуваннях, закинув і думку про неї.

Майже рівночасно з Головацьким міркував над українським періодиком духовного змісту Иосиф Левицький. В 1843 р. вніс він навіть просьбу на дозвіл видавання «Бібліотеки бесід духовних», але митрополит Михайло Левицький придушив ідею видавництва в самому зародку. Позатим тодіж заходилися над якимсь періодичним видавництвом у Львові Тустановський і Тарновецький, а в 1847 р. продумував над журналом неіснучої ще тоді «Руської Матиці» Гурке-вич. Редактором того журналу мав бути крилошанин Михайло Мали-новський. На питанню мови розбилися заходи над журналом, що їх перед 1848 р. робили львівські патріоти — Сємаш, Павенцький та Жу-ківський. Останній обстоював мову Шашкевича й Квітки, Куземський форитував мову перемиської «Біблії» з 1823 p., а Сємаш не бачим можливости видавати журналу інакше, як церковно-словянською мо­вою церковних требників. Вже в перших днях січня 1848 р. коли ще й не благословило на «Весну Народів», почала підготовляти грунт під українське періодичне видавництво львівська Ставропігія. Ініціятором видавництва був перемиський владика Яхимович, а заходилися коло нього — губерніяльний секретар Хоминський, фіскальний адюнкт Вінцковський, магістрацький радник Киричинський та власник цукорні Товарницький. Вже багато священиків у краю почало збирати гроші на видавничий фонд, обрано вже й редактора, яким мав бути відомий тоді історик, але москвофіл з переконання Денис Зубрицьк и й придумано вже й назву для часопису — «Пчела Р у с к а». Та знову розбилася справа на питанню про мову. Зубрицький ди­вився на народню українську мову, як на «несотворену» дивовижу й тому писав свої твори тільки по польськи, німецьки й ніби по російськи. А коли на нього таки настояли, щоби він видавав «Пчелу» «на нашем діялєкті», то він погодився стати її редактором тільки тимчасово, на протяг шести місяців. Дня 1 березня 1848 р. внесла Ставропігія просьбу до губернії на дозвіл видавання «П ч є л и Г ал и ц к о ї». Дня 15 березня прийшов дозвіл, та в розгарі приготу­вань заскочила редакцію революційна буря «Весни Народів»...

Остаточно аж до того моменту закріпився в Галичині стан, що його малює Яків Головацький, тоді ще щиро відданий українській справі, словами:

«Горстка людей — словінці, дальматинці, лужицькі серби, словаки, видають часописи, а три мільйони українців у Галичині не може ви­казатися нічим, що вказувало б на їх літературне життя. Навіть нидіючі в музулманському ярмі болгари, дають познаки своєї духової праці, а українці під Австрією живуть без літератури, без часопису без національного виховання, без шкіл, як варвари».