Стан і розвиток культури в Україні в першій половині XIX ст

Розвитку культури названого періоду була притаманна подальша активізація антиукраїн­ської політики царизму в цій галузі. У культурній сфері існувала класова поляризація, що значно затримувала ду­ховний розвиток трудового населення. Так, система шкіл в Україні не охоплювала початковим навчанням усіх дітей шкільного віку. За даними на середину 40-х років, у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській губер­ніях з населенням понад 7 млн. чоловік було лише близько 10 тис. учнів, причому 70% з них становили діти дворян, чи­новників, купецтва. Нестача приміщень, підручників, низька матеріальна забезпеченість не сприяли нормальній роботі по­чаткових шкіл.

До того ж русифікаторська політика царизму в Україні, що особливо посилилась після польського повстання 1830 p., гальмувала розвиток національної школи.

Згідно з «Попередніми правилами народної освіти» 1803 р. впроваджувались чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які відкривалися при церковних парафіях і були початковими, навчання тривало 4—6 місяців у селах і до одного року в містах. Дітей навчали (російською мовою) читання, писання, елементарних арифметичних дій, основ православної релігії.

У повітових училищах і професійних учбових закладах (сільськогосподарських, фельдшерських) навчалися вихідці із заможних верств населення. Для дворянства засновували­ся гімназії. Протягом першої половини XIX ст. в Україні їх було відкрито в Одесі, Харкові, та Києві (по дві), Чернігові, Полтаві, Катеринославі та інших містах. З 1828 р. навчання тривало 7 років.

Крім державник, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чер­нігівщині, продовжували діяти дяківські школи, які утриму­валися на. кошти батьків і в яких діти навчалися переважно українською мовою, читали буквар, часослов і псалтир, співа­ли церковних пісень.

Існували також приватні пансіонати, що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здо­бували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812 p.), Полтаві (1817 p.), Одесі (1829 p.), Керчі (1836 р.) і в Києві (1838 p.).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський у Одесі (1817 p.), Кременецький на Волині (1819 p.), заснований на базі гімназії (після польського повстання 1830—1831 pp. за­критий, а потім переведений до Києва і реорганізований в уні­верситет) і Ніжинський, заснований у 1820 р. на кошти братів Безбородьків і перетворений у 1832 р. на гімназію вищих наук.

Більшість польських середніх шкіл було переформовано в російські гімназії після подій 1830—1831 pp.

Почала відігравати все більшу роль вища освіта. Велике значення мало заснування 1805 р. Харківського університету, який підготував до середини століття близько 3 тис. фахівців. Проте не слід забувати, що царський уряд не був зацікавле­ний у відкритті університетів. 1834 р. на базі ліквідованого Кременецького ліцею відкрився Київський університет, про який в урядовому документі було заявлено, що він відкри­вається «для поляків південно-західного краю». Але згодом українські університети стали, всупереч сподіванням уряду, центрами науки і культури. Якщо у рік відкриття Харківсько­го університету в ньому навчалося 65 студентів, то у 1855 р.— 492. Відповідно у Київському університеті в 1834 р. навчалося 62 студенти, а в 1855 р.— 808 студентів. Ці осередки були і центрами науки в Україні. За дореформний час 56 вихованців Харківського університету стали професорами і пра­цювали як в Харківському, так і в Київському, Московсько­му, Казанському університетах. Найвідомішими були матема­тики М. Остроградський та Т. Осиповський, славіст І. Срезневський, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров.

У Київському університеті працював талановитий вчений І. Вернадський (батько першого президента АН УРСР В. Вернадського).

Біля витоків українського народознавства стояв видат­ний вчений-енциклопедист М. Максимович. Видані ним 1827 р. «Малороссійськія песни» згодом дослідники назвали «золотою книгою для українства». 1834 р. його було призначено ректором Київського університету. Йому належали понад 100 праць з різних наукових проблем. Максимович виступав проти норманської теорії походження Русі. Він же став першим істориком Коліївщини — народного повстання на Право­бережжі 1768 р.

У формуванні історичної свідомості українців відіграла велику роль праця М. Маркевича «История Малороссии» (1842—1843 pp.). Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво зібрав А. Скальковський. Найбільш значною була Його «История Новой Сечи или последнего коша Запорож­ского» (1841р.).

У 20-х — 30-х роках у Львівському університеті велися дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику україн­ською мовою. У 1818 р. у Петербурзі була опублікована пер­ша граматика української мови, складена філологом О. Павловським. І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях спростували твердження великодержавної Росії та Польщі, що нібито українська мова не окрема мова, а діалект російської та польської.

У 1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції «Собор русь­ких учених», на якому Я. Головацький прочитав реферат про окремішність української мови. З'їзд обговорив питання народної мови в школі та ін.

 

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення україн­ської національної мови відіграли праці основоположників новоукраїнської літератури: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо геніального українського поета Т. Шев­ченка.

Зачинателем нової української літератури став І. Кот­ляревський (1769—1838 pp.), автор «Енеїди».

Одним з найвидатніших поетів першої половини XIX ст. в Україні був П. Гулак-Артемовський (1790—1865 pp.). Визначне місце у розвитку української літератури належить Г. Квітці-Основ'яненку, І. Срезневському, А. Метлинському, М. Костомарову — відомому історику України.

Видання «Кобзаря» 1840 p., а потім «Гайдамаків» було важливою подією в українській літературі. З появою Шев­ченка українське відродження стало безсумнівним, а літера­тура і мова не потребували ніяких доказів свого права на існування.

Певного розвитку набула бібліотечна справа. З кінця 30-х років почала функціонувати бібліотека Київського універси­тету. Для жителів Одеси в 1830 р. була відкрита перша в Україні публічна бібліотека. Великими зібраннями славились бібліотеки Ніжинської гімназії вищих наук і Рішельєвського ліцею.

 

На розвиток українського образотворчого мистецтва ве­ликий вплив справила Петербурзька академія художеств. Професійні майстри живопису І. Сошенко, Д. Безперчний, Т. Шевченко та ін., що працювали в Україні, були її випуск­никами, зокрема вихованцями К. Брюллова, його послідов­никами. Досить згадати тут майстерно виконані Шевченком малюнки Києво-Печерської лаври. Т. Шевченко та П. Фе­дотов заклали основу критичного, реалістичного мистецтва. Важливу роль у розвитку української художньої культури відіграв випускник названої академії К. Павлов. Правдивістю зображення відзначаються виконані ним портрети Д. Горленка, Б. Лизогуб, картина «Тесляр» та ін.

Становище художників, що перебували у кріпосній залеж­ності (І. Усенко, П. Золотуха, С. Алексеев та ін.) було дуже важким. Щоб прожити, вони були змушені давати уроки ма­лювання.

Художники-пейзажисти М. Сажин, І. Сошенко, В. Штерн­берг прагнули до найреалістичнішого зображення природи.

 

Розвивалася й українська архітектура. У першій половині XIX ст. на зміну пишності українського барокко прийшов академічний, стриманий стиль класицизму. При плануванні міст обов'язково виділявся адміністративний центр із пло­щею, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів мали відкритий характер.

Забудовувалися нові міста, засновані наприкінці XVIII ст.: Маріуполь, Катеринослав, Миколаїв, Одеса та ін. Зокрема, в Одесі за проектом петербурзького архітектора Ж. Тома де Томона 1809 р. було споруджено перший будинок оперного театру. Архітектурний стиль Києва у ті часи визначався відо­мим архітектором А. Меленським. За його проектом спорудже­но церкву на Аскольдовій могилі (в 1810 р. дерев'яну церкву замінили кам'яною ротондою з колонадою й ампірною ба­нею. Тарас Шевченко зберіг на одному із своїх малюнків її вигляд у 1846 p.), церкву Різдва Христового (1810—1814 pp.), яка мала для українців особливе значення. Саме в ній стоя­ла труна з тілом Тараса Шевченка від 6 до 8 травня 1861 р. під час перевезення до Канева. Цей же архітектор збудував ансамбль Контрактової площі на Подолі та інші споруди.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркової архітектури, зокрема таких пам'яток, як палац Розумовського в Батурині, парк «Олек­сандрія» на березі Росі у Білій Церкві, палац Галагана у с. Сокиринцях на Чернігівщині та ін.

 

Залишила в ці часи помітний слід в культурі і музично-пісенна творчість. Продовжували побутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, весіль­ні та ін. Популярними були пісні-романси «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Заповіт» та ін. Слави­лися кобзарі, лірники Андрій Шут, Остап Вересай.

Навесні 1838 p. M. Глінка перебував в Україні з метою набору співаків. Він набрав для капели 19 хлопчиків і двох дорослих. Серед них був С. Гулак-Артемовський — небіж пись­менника П. Гулака-Артемовського, який згодом став родо­начальником української національної опери.

Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори у знатних осіб, на яких виступали М. Лисенко, Г. Квітка-Основ'яненко, М. Старицький.

Із великими концертами виступали хори Київської акаде­мії, Переяславської семінарії та ін.

 

Театральне мистецтво побутувало у формі народних драм, лялькового і «живого» вертепу, інтермедій. Продовжував існу­вати кріпацький театр. На Полтавщині завдяки І. Котлярев­ському та М. Щепкіну почав діяти професійний український театр. У 1819 р. відбулась постановка «Наталки-Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Національна дра­матургія заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка. В українських виставах брали участь М. Щепкін, М. Рибаков та ін. російські актори, у росій­ських — Я. Шумський, В. Капніст, К. Сомник та ін.

Особливо активізувався розвиток театру в 30-ті—40-ві роки. У зміцненні його реалістичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843 р.)—одна з перших побудована на соціальному кон­флікті.

Таким чином, основним змістом соціально-економічного, політичного і культурного розвитку України у першій поло­вині XIX ст. був розклад феодально-кріпосницької системи і формування в її надрах нового суспільного ладу.

Гайдуков