Досягнення української культури в першій половині XIX ст

У тісному зв'язку з економічними та соціально-політичними процесами розвивалось духовне життя України. Вирішальне значення для піднесення культури українського народу мала освіта. Розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагав дедалі більшої освіченості, кваліфікованості працівників. Він зумовлював збільшення кількості навчальних закладів та учнів у них.

Згідно з Попередніми правилами народної освіти 1803 р. впроваджували чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які відкривали при церковних парафіях і були початковими, навчання тривало 4—6 місяців у селах і до одного року — у містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, елементарних арифметичних дій, основ релігії.

У гімназіях (середніх школах) навчалися переважно діти дворян, чиновників. Тут викладали латинську, німецьку, французьку мови, історію, географію, початковий курс філософії і слов'янських наук, математику, фізику, природознавство, політичну економію, малювання. З 1828 р. навчання тривало 7 років. За статутом 1828 р. з навчальних планів були виключені природознавство, філософія і політекономія, впроваджено викладання закону Божого, священної і церковної історії, грецької мови.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, продовжували діяти дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків. Тут дяки навчали дітей, переважно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів.

Існували приватні пансіонати (майже у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Кременецький на Волині (1819), заснований на базі гімназії (після польського повстання 1830—1831 pp. закритий, а потім переведений до Києва і реорганізований в університет), і Ніжинський, на який у 1832 р. перетворено гімназію вищих наук, засновану в 1820 р. на кошти братів Безбородьків.

В Україні, крім загальноосвітніх, діяло кілька професійних навчальних закладів. У Єлисаветграді (нині Кіровоград) працювала медична фельдшерська школа, у Миколаєві — артилерійське (1794) і штурманське (1798) училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 50-ті pp. почало діяти училище торгового мореплавства, в Севастополі — морська школа. У 1851 р. поблизу Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів.

Центрами освіти і науки в Україні були університети. Перші з них виникли у Харкові (1805) та Києві (1834).

Харківський університет, заснований з ініціативи В. Каразіна, спочатку мав чотири факультети. У рік відкриття університету в ньому навчалося 65 студентів, у 1855 р. — 492. Київський університет, відкритий у 1834 p., спочатку мав один факультет — філософський, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного; у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. — медичний факультет. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р. — 808.

За дореформений час 56 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Київському, Московському, Казанському університетах. Найвідомішими були математик М. Остроградський, славіст І. Срезневський, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров.

У першій половині XIX ст. в Україні було видано ряд важливих праць з різних галузей знань, зокрема 4 томи опису губерній Правобережжя, Лівобережжя, тритомні «Записки о Полтавской губернии» М. Арандаренка, тритомне «Статистическое описание Киевской губернии», яке підготував Д. Шуравський.

Значний крок вперед у першій половині XIX ст. зробила в Україні історична наука. Велика робота була проведена із збирання, систематизації і публікації історичних джерел — актового, архівного матеріалу, літописів та інших творів, пам'яток народної творчості. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібрали й опублікували співробітники Київського тимчасового комітету для розгляду давніх актів, відкритого у Києві в 1843 р.

В історіографії кінця XVIII — початку XIX ст. в Україні особливе місце займає «Історія русів», яку опублікував О. Бодянський у 1846 р.

Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав А. Скальковський. Найбільш значною є «История Новой Сечи или последнего коша Запорожского» (1841).

Значний вклад у розвиток історичної думки в Україні вніс М. Максимович. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, став першим істориком Коліївщини — великого народного повстання на Правобережжі у 1768 р.

У 20—30-х pp. XIX ст. у Львівському університеті тривали дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику української мови. Передмова до неї — це важлива наукова праця «Відомість о руськім язиці» (1829), яка містила змістовний нарис історії України, визначала українську мову однією із самостійних східнослов'янських мов. Над граматикою української мови працював також професор Львівського університету І. Лаврінський. Він уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, на якому позначився вплив народної мови, переклав на польську мову «Повість временних літ».

З 1784 р. діяла бібліотека Львівського університету, у якій налічувалось близько 50 тис. томів літератури з різних галузей знань. У місті було також кілька бібліотек монастирів, гімназій, приватних шкіл.

Російський царат, Габсбургська монархія, російські, німецькі, польські, угорські шовіністи ігнорували українську мову, не дозволяли користуватися нею ні в школі, ні в державних установах. Але так само, як не могли добитися денаціоналізації і знищення українського народу, не можна було спинити розвиток його мови.

Українська інтелігенція, письменники, громадські і культурні діячі відстоювали право українського народу на свою національну мову, піклувалися про її розвиток і вивчення.

У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, яку склав російський філолог О. Павловський. Відомі вчені І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях по-науковому спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що українська мова — не окрема мова, а діалект російської або польської, доводили, що це багата за лексичним складом, живописна, поетична, музична мова.

Прогресивні вчені і письменники (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш, Я. Головацький) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали і готували до друку словники української мови.

1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції («Собор руських учених»), на якому Я. Головацький прочитав науковий реферат про окремішність української мови, там же обговорено ряд наукових і літературних проблем, у тому числі питання народної мови у школі.

Тоді ж у Львівському університеті відкрили кафедру української мови та літератури. П. Куліш у виданні «Кобзаря» Т. Шевченка 1860 р. та в інших книгах застосовував розроблений ним український правопис (кулішівку). Цей правопис ґрунтувався на фонетичному принципі, що був покладений в основу пізнішого українського правопису.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо великого українського поета Т. Шевченка.

Зачинателем нової української літератури, її класиком став І. Котляревський (1769—1838), автор «Енеїди».

Значний вплив на розвиток української літератури першої половини XIX ст. мала творчість Г. Квітки-Основ'яненка, І. Срезневського, А. Метлинського, М. Костомарова.

З кінця 30-х pp. починають привертати до себе увагу поезії Т. Шевченка. Видання «Кобзаря», а потім «Гайдамаків» стали важливими подіями в українській літературі. З виходом на літературну ниву Шевченка українське відродження стало безсумнівним, а література і мова не потребували вагоміших доказів свого права на існування.

Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався у загальному руслі розвою європейського мистецтва.

Картина розвитку мистецтва першої половини XIX ст. по була однозначною. Тоді панував класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, закладалися підвалини реалізму як стилю. Демократично настроєні художники саме в реалізмі бачили справжній розпиток мистецтва.

Як провідний навчальний осередок Петербурзька Академія мистецтв давала високу фахову підготовку своїм вихованцям, але, як офіційний заклад, обмежувала творчу діяльність своїми естетичними канонами класицизму. З 30—40-х pp. класицизм став консервативним напрямом у мистецтві. В середині XIX ст. П. Федотов і Т. Шевченко закладали основу критичного, реалістичного мистецтва.

В Україні у скульптурі й архітектурі переважав класицизм, що прийшов на зміну стилю бароко. Серед скульпторів того часу одним з найвидатніших був виходець з України І. Мартос (1754—1835), який з 1814 р. працював у Петербурзькій Академії мистецтв професором і ректором. Кращими його творами є пам'ятник Мініну і Пожарському на Красній площі у Москві, пам'ятник Рішельє в Одесі, пам'ятник-надгробок фельдмаршалові П. Рум'янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі.

До кращих зразків архітектури належать будинок Київського університету (1842) за проектом відомого академіка архітектури В. Беретті, дзвіниця Успенського собору в Харкові, споруджена у 1821—1841 pp. за проектом архітектора С. Васильєва на честь перемоги російських військ над Наполеоном; Старий театр у Львові (нині імені М. Заньковецької) архітекторів А. Пихля і Я. Зальцмана (1837—1843); будинок Львівського природничого музею за проектом архітектора В. Равського.

Високим рівнем розвитку відзначилася музично-пісенна творчість. Широко побутували народні пісні календарного циклу, колядки, веснянки, гаївки, колискові, весільні та інші. Із середовища народу виростали талановиті співці-кобзарі, лірники (Андрій Шут, Остап Вересай).

Осередками розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких багато уваги приділяли вивченню нотної грамоти і теорії музики. У багатьох містах і селах існували хори, оркестри грали у міських парках і театрах.

Піаніст, композитор і педагог Й. Витвицький (1813— 1866) написав у Києві музичний твір «Україна» (1836) — варіації на тему народної пісні «Зібралися всі бурлаки». Композитор А. Єдлічка (1819—1841), чех за національністю, плідно працював як професійний музикант і педагог на Полтавщині. Відомим оперним співаком і композитором був С. Гулак-Артемовський (1813—1873) — автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм». Активізувалося музичне життя в Галичині. У Львові виступали польський композитор і диригент Ю. Ельснер, піаніст і композитор Я. Медерич-Галлюс, відомий скрипаль і композитор К. Ліпінський. Значний слід у музичному житті міста залишив син В.-А. Моцарта Франц-Ксавер Моцарт, який створив тут Музичне товариство (1826). 1838 р. у Львові було організовано Товариство сприяння музиці.

Значну роль у становленні української професійної музики на західноукраїнських землях відіграло пожвавлення культурних зв'язків з Наддніпрянською Україною. Серед українського населення міста велику популярність здобула, зокрема, творчість класика української хорової музики Д. Бортнянського. Його твори з кінця 20-х pp. XIX ст. виконували численні аматорські хорові колективи Львова. Першими українськими композиторами-професіоналами у Львові в середині XIX ст. стали М. Вербицький та І. Лаврівський.

Сприятливі умови для розвитку театрального мистецтва складалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М. Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка.

Розвиток національного театру особливо активізувався н 30—40-і pp. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843) — одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціальному конфлікті.

З кінця XVIII ст. пожвавилося театральне життя на західноукраїнських землях. Значною подією тут став вихід у світ збірки пісень О. Лозинського «Українське весілля» (1835). Матеріал збірки театралізував і поставив аматорський театр Львівської духовної семінарії. Вистава пройшла з успіхом.

Поштовхом до дальшого розвитку українського театру в Східній Галичині послужили п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник», що з'явилися там у 1844 р. і швидко здобули популярність. У Коломиї виник аматорський гурток І. Озаркевича (червень 1848). Згодом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа, в репертуарі якої були відомі п'єси І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка. Аматорські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили перші п'єси галицьких драматургів С. Петрушевича, М. Устияновича. Театральний рух, пов'язаний з іменем О. Духновича, розвивався і на Закарпатті.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. в Україні почали виникати пейзажні парки. В м. Умані у маєтку магната Потоцького було закладено прекрасний парк «Софіївка», на околицях Білої Церкви, в долині річки Рось розкинувся парк «Олександрія», на Чернігівщині почали створювати Тростянецький дендропарк, а у Львові — Стрийський парк.

Важливою подією суспільно-політичного життя Галичини стало створення в 1868 р. з ініціативи народовців культурно-освітнього товариства «Просвіта». Воно поставило за мету «спомагати народню просвіту в напрямках моральнім, матеріальнім і політичнім, поширювати дешеві книжки історичного, а також і економічного змісту...». Першим його головою став учитель гімназії А. Вахнянин (1868—1870).

У 70—80-х pp. XIX ст. «Просвіта» відігравала провідну роль у громадському та політичному житті Галичини. У містах і містечках краю діяли філії товариства, які ідейно та організаційно об'єднували численні місцеві осередки. «Просвіта» вела досить широку видавничу діяльність. Виходили у світ твори українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газета «Читальня», літературно-наукові альманахи, щорічно читачі отримували «Народний календар». З «Просвіти» вийшла ініціатива створення друкованого органу народовців — газети «Діло» (1880), першої політичної народовської організації «Народна рада» (1885).

Редакторами книг, календарів та інших видань «Просвіти» були видатні діячі української культури О. Партицький, В. Шашкевич (син М. Шашкевича), Ю. Целевич, Ю. Федькович, І. Франко, В. Лукич-Левицький, О. Огоновський, К. Паньківський, К. Левицький, Г. Хоткевич та інші.

Через друковані видання, читальні, самоосвітні, театральні, вокально-хореографічні, музично-інструментальні гуртки товариство несло в широкі народні маси і культуру, і знання, і національну свідомість. Кожен захід «Просвіти»: будівництво Народного дому, конкурси художньої творчості, спільні свят-вечері та інші — були важливими чинниками консолідації українських народних мас. Безкорисливу просвітницьку роботу вели гімназисти, студенти, священики, вчителі, інші галицькі інтелігенти.

Кошти на просвітницьку діяльність здебільшого нагромаджували з членських внесків, різних платних заходів, а також пожертвувань меценатів.

«Просвіта» здійснювала діяльність в основному на громадських засадах. Правда, за невелику плату доводилося наймати службовців філій та крайового товариства, а також деяких керівників художніх колективів.

За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили культурно-освітнє товариство «Руська бесіда». Активну участь у його діяльності брали Ю. Федькович, брати Г. і С. Воробкевичі, Н. Кобринська, О. Маковей.

У таких умовах на хвилі національного відродження у Львові в 1873 р. виникає Товариство імені Т. Шевченка, яке підтримали народовці. Задумане як осередок розвитку української мови та літератури, товариство поступово перебирало собі роль лідера у формуванні української науки, перетворюється на першу новітню українську академію наук. Переломним для товариства був 1892 p., коли воно за новим статутом перетворилося на Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ). Відтоді, крім гуманітарних наук, набувають розвитку в рамках НТШ більш як двадцять наукових комісій і такі дисципліни, як математика, фізика, хімія, біологія, право, економіка. Основним науковим органом товариства стали «Записки НТШ». Було започатковано ще ряд періодичних видань — перших за нашу історію україномовних журналів в галузі історії, філології, права, демографії, математико-природничих наук.

Серед засновників товариства — письменник Олександр Кониський, філолог Омелян Огоновський, перший голова товариства Кирило Супікевич, видатний етнограф Володимир Шухевич, славетний фізик Іван Пулюй. Особливі заслуги перед НТШ має його довголітній голова — найвидатніший український історик усіх часів Михайло Грушевський. Він реформував товариство на зразок національних академій, розгорнув багатопрофільну наукову роботу його секцій та безпрецедентну за масштабами видавничу діяльність.