Українська культура в першій половині XIX ст

15.1. Освіта в Україні.

15.2. Розвиток науки.

15.3. Здобутки нової української літератури.

Головним чинником історичного процесу в Україні у першій половині XIX ст. стало національне відродження, спершу у сфері культури. Проте в умовах поневолення України Російською та Австрійською імперіями розвиток української культури гальмувався колонізаторською політикою правлячих верхівок цих держав. Особливо відчутною імперська антиукраїнська політика була в системі освіти. її характерні ознаки: класовий підхід, навчання чужою мовою і релігійне виховання при нестачі приміщень, підручників, низькій матеріальній забезпеченості, що негативно впливало на рівень навчання і обмежувало доступ до середньої і вищої освіти більшості населення. Зокрема, на українських територіях, що перебували у складі Російської імперії, українська мова як навчальна дисципліна була вилучена з 1804 p., коли її заборонили. Навчання здійснювалось переважно російською і польською мовами. А після придушення польського повстання 1830 року — тільки російською. На західноукраїнських землях під владою Австрійської імперії більшість предметів викладалася польською, німецькою і латинською мовами. І хоча після революції 1848—1849 pp. розпочалося навчання українською мовою у системі початкової та середньої школи, вже у 50-х pp. обов'язкове вивчення української мови було скасоване.

Відповідно до попередніх «Правил народної освіти» (1803 p.), «Статуту університетів», «Статуту навчальних закладів, підвідомчих університетам» (1804 р.) у Наддніпрянщині функціонували чотири типи навчальних закладів: парафіяльні, повітові, губернські школи (гімназії), університети.

У парафіяльних школах здобували початкову освіту від кількох місяців до року. Навчали російською мовою читанню, умінню писати, основам православної релігії, елементарних арифметичних дій. Але й таких шкіл не вистачало. На 1844 р. у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській та Полтавській губерніях на кожних 713 жителів припадав лише один учень. У кінці 50-х pp. на території всіх українських земель, що входили до складу Російської імперії, працювало лише 1300 початкових шкіл, де навчалось 67 тис. учнів.

У повітових училищах освіту здобували переважно вихідці із заможних верств населення. Для дітей привілейованих станів у багатьох містах України, зокрема Барі, Вінниці, Не-мирові, Катеринославі, Києві, Одесі, Полтаві, Харкові, Херсоні, Чернігові, були відкриті гімназії. Всього їх було 19, з 1828 р. навчалися в них 7 років.

Існували також приватні пансіонати, які теж давали середню освіту. Доньки дворян виховувалися і здобували освіту в інститутах шляхетних дівчат, відкритих у Харкові (1812 p.), Полтаві (1817 p.), Одесі (1829 p.), Керчі (1836 р.) і Києві (1838 p.).

Між гімназіями й університетами знаходилися ліцеї. В Україні їх було три — Рішельєвський в Одесі (1817 p.), Кременецький на Волині (1819 р.) і Ніжинський (1820 p.), який у 1832 р. став гімназією вищих наук.

Ігнорувати потреби суспільства в освічених людях правляча верхівка імперії довго не могла. Тому з ініціативи місцевого дворянства, знову ж таки для заможних верств України, відкриваються університети у Харкові (1805 р.) та Києві (1834 p.). Дуже швидко університети стали всеукраїнськими центрами науки і культури. Тільки Харківський університет до середини століття підготував близько 3 тис. фахівців, 56 вихованців університету стали професорами і працювали у найпрестижніших навчальних закладах імперії.

Певні зміни відбулися і в системі підготовки кадрів духовенства. Зокрема, 1814 року загальноосвітню Київську академію було перетворено у вищий навчальний заклад.

На західноукраїнських землях під владою Австрії лише незначна кількість українців могли отримати вищу і середню освіту. Та й початкова освіта для західних українців теж не завжди була доступною. Вищу освіту в Галичині здобували у Львові: університет (відкритий 1661 p.), реальна (торговельна) школа (1817 р.) і Технічна академія (1844 р.). На Закарпатті не було жодного вищого навчального закладу. На Буковині Чернівецький ліцей спеціалізувався на підготовці кадрів духовенства. Взагалі вся система початкової освіти на західноукраїнських землях була підпорядкована церковним властям.

Особливих перешкод імперські режими не чинили лише в системі професійної освіти. Адже від підготовлених спеціалістів залежав розвиток продуктивних сил господарства. Ось чому 1884 року в Чернігові було відкрито перше у Наддніпрянщині ремісниче училище. Пізніше училища для підготовки службовців державних установ були відкриті у Полтаві і Херсоні. В Одесі відкрили садівниче училище, у Харкові — рільниче, у Кремінці — землемірне. Професійних моряків і суднобудівельників готувало Херсонське училище торговельного мореплавання. У деяких містах діяли фельдшерські училища.

Певних успіхів у цей період досягла наука. Осередками науково-дослідної діяльності в Україні були вищі навчальні заклади, державні установи, громадські фахові товариства. Наукові дослідження здійснювали деякі заможні поміщики, що не обіймали державних посад.

У зв'язку з тим, що імперські уряди прихильно ставилися до природничих наук, в Україні сформувалися харківський і київський наукові центри з астрономії, математики, фізики, хімії, агрономії, ботаніки, геології, географії, лісівництва, зооветеринарії, метеорології, гідрогеології, медицини тощо. Зокрема, далеко за межами України були відомі харківські математики Тимофій Осиповський і Михайло Остроградський. Тритомна праця професора Харківського університету Т. Осиповського «Курс математики» декілька десятиріч використовувалась як підручник для вищих навчальних закладів. Його учень М. Остроградський здійснив вагомий внесок у розробку, проблем математичного аналізу, був обраний академіком Петербурзької Академії наук. Великим попитом користувався двотомний навчальний посібник для студентів «Основи ботаніки» вченого-енциклопедиста, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича. Йому належало понад 1000 праць з різних наукових проблем. А сам він вважається одним з перших вітчизняних вчених-еволюціоністів.

Загалом для даного періоду характерним було посилення інтересу освічених кіл українського суспільства до минулого, до своїх витоків, до розуміння великої ролі історичної свідомості у самовизначенні людини, до пошуку всього того, що органічно пов'язує індивіда з нацією.

Як історик М. Максимович виступав проти норманської теорії походження Русі, став першим дослідником Коліївщини — народного повстання на Правобережжі у 1768 р. Йому належить провідна роль у створенні в 1835 р. Тимчасового комітету для розшуку старожитностей, що став базою сформованої у 1843 р. Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. її члени — М. Берлинський, М. Костомаров та інші відомі історики у 1852 р. при Київському університеті створили Центральний архів давніх актів, де було зібрано багато цінних документів з історії України.

Чимало документів про запорозьке козацтво було зібрано й опубліковано Аполлоном Скальковським. Вагоме значення в історіографії Запорожжя має його праця «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» (1841 р.).

Істотну роль у формуванні історичної свідомості українців відіграла п'ятитомна «Історія Малоросії» (1842-1843 pp.). Її автор, видатний історик та етнограф Микола Маркевич, продовжив кращі традиції у висвітленні вітчизняної історії, започатковані «Історією русів».

Українські історики М. Маркевич, М. Костомаров, П. Куліш протиставили великодержавним російським історичним

концепціям М. Карамзіна, М. Погодіна, М. Устрялова, які заперечували факт існування українського народу, ігнорували його національні інтереси, альтернативні — самобутність історичного розвитку України, право її народу на самостійний розвиток.

Чимало праць з історії давньоруської мови видав Ізмаїл Срезнєвський, який очолював кафедру слов'янознавства Харківського університету. Як і М. Максимович, І. Срезнєвський спростував у своїх працях твердження вчених великодержавної Росії та Польщі, що нібито українська мова не окрема мова, а діалект російської чи польської.

Визначальну роль у завершенні процесу становлення сучасної української літературної мови належить І. Котляревському, Г. Квітці-Основ'яненку, П. Гулаку-Артемовському, Є. Гребінці, М. Шашкевичу, Т. Шевченку.

Культурне життя в Україні значною мірою було пов'язане з розвитком літератури. Зачинателем нової української літератури з чітко вираженими рисами національної свідомості став автор безсмертної «Енеїди» І. Котляревський. Суперечливість тогочасного духовного життя в Україні відбилася на творчості визначного письменника, історика, мовознавця і публіциста П. Куліша. У своїх численних наукових і художніх творах він як палкий прихильник українського культурно-національного відродження проповідував просвітительські та християнські ідеали. Разом з тим усі названі поети і письменники виступали яскравими виразниками національної самосвідомості.

Найважливішою подією в літературному житті стало видання «Кобзаря» (1840 p.) T. Шевченка. Його поезія підняла український народ на новий щабель духовного розвитку, національного самоусвідомлення.

Значну роль у розвитку національної культури відіграли культурно-освітні установи: бібліотеки, друкарні, музеї, театри тощо. Перша в Україні публічна бібліотека була відкрита в Одесі у 1830 р. З кінця 30-х pp. стали користуватися книгами університетської бібліотеки жителі Києва. Великими зібраннями славились бібліотеки Ніжинської гімназії вищих наук і Рішельєвського ліцею.

Навчальним і науковим цілям слугували створені музеї старожитностей у Феодосії (1840 p.), Керчі (1826 p.), археології в Одесі (1828 p.), а також при Харківському (1835 р.) і Київському (1842 p.) університетах, картинна галерея при Ніжинському ліцеї (1845 p.).

Театральне мистецтво існувало у формі народних драм, лялькового і «живого» вертепу, інтермедій. Продовжував існувати кріпацький театр. Перший професійний український театр був започаткований у Полтаві І. Котляревським та М. Щепкіним. У 1819 р. тут були поставлені «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Крім п'єс І. Котляревського, національна драматургія заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка. Театральні колективи знайомили глядача і з шедеврами світової драматургії.

Одночасно в Україні продовжував існувати російський професійний театр. Характерним для цього періоду стало створення змішаних труп. Так, в українських виставах брали участь М. Щепкін, М. Рибаков, Л. Молотковська та інші російські актори, у російських — Я. Шумський, В. Капніст, К. Сомник.

У великих містах Наддніпрянщини для постійних театральних вистав були побудовані у стилі античної архітектури будинки театрів. Вони стали окрасою Києва (архітектор А. Меленський) та Одеси (архітектор Ж. Тома де Томон).

В Західній Україні перші аматорські трупи виникли напередодні революції 1848 р. У їхньому репертуарі переважали п'єси І. Котляревського і Г. Квітки-Основ'яненка, а також місцевих авторів М. Устияновича, С. Петрушевича, О. Духновича. За патріотизм, національну та соціальну спрямованість австрійські власті нерідко забороняли вистави українських театральних колективів.

У музичному мистецтві культурні традиції минулого дбайливо зберігали і передавали кобзарі, бандуристи, лірники. Найвідоміші з них — Остап Вересай, Іван Крюковський, Андрій Шут. Популярними були пісні-романси «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Заповіт». В той же час починається розвиток української симфонічної музики. Високого рівня досягло хорове мистецтво.

Важливу роль у житті тогочасного українського суспільства відіграли календарні традиційно-побутові та церковні свята, які стали невід'ємною частиною національної культури.

Твори масового декоративно-прикладного мистецтва, як і раніше, створювало селянство. Саме його естетичні уподобання, обряди, звичаї, світоглядні уявлення, моральні норми визначали той образ українського народу, який вражав і захоплював багатьох іноземців, які відвідували Україну і змушені були впевнюватися, що українці — окремий народ.

Високого рівня досягла творчість майстрів гончарного мистецтва, художнього скла, килимарства і ткацтва, художньої різьби по дереву тощо. Поступово ці галузі набували промислового значення і переростали у капіталістичну мануфактуру, згодом фабрику. Хоча при цьому дещо знизився технічний рівень виготовлених предметів, але вони залишалися художньо привабливими і не поступалися виробам попередніх часів.

Отже, протягом першої половини XIX ст. у культурному житті України відбулися значні зрушення. Вони охопили перш за все освіту на всіх її рівнях, від початкової школи до університетів. Розвиток освіти, особливо професійної, відбувався згідно з потребами часу і суспільства. Вагомих здобутків досягла українська наука, зокрема історична. Плідно працювали М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович. У цей період завершився процес становлення сучасної української літературної мови, на культурному небосхилі зіркою першої величини засяяло ім'я Т. Г. Шевченка. Українська творча інтелігенція здійснила вагомий внесок у розвиток національної свідомості свого народу.