Політична думка Середньовіччя

Вплив античної політичної думки позначився передусім на політичних вченнях доби Середньовіччя та Відродження.

У цю епоху великою економічною, політичною й ідеологічною силою було духовенс­тво. Церква справляла значний вплив на все духовне життя середньовіччя. Не була ви­нятком також і політична думка. Її розвиток в основному здійснювався зусиллями пред­ставників церкви.

Основні аспекти політичної думки Середньовіччя полягали у висуванні на перший план про­блем співвідношення світської та церковної влад, що знаходило свій вияв у бо­ротьбі між теологічними теоріями політичної влади й антитеократичними (світськими) політичними доктри­нами та вченнями.

Найвідомішим представником ідей християнської доктрини був Фома Аквінський (1226–1274). У своїх вченнях він пристосу­вав філософські й політичні погляди Арис­тотеля до потреб церковної ідеології, запозичивши в нього погляд на людину як на іс­тоту політичну, інтереси якої повинні бути підпорядковані державним. Мислитель рішуче заперечував соціальну рівність і вважав вічними станові відмінності. Більшість членів суспільства повинна працювати фізично, лише меншість здатна займатися ро­зумовою працею й управляти. Найкращою формою державного правління є монархія. Влада справедливого монарха має бути відображенням влади бога. Аквінат проголошує необ­хідність безумовного підкорення світської влади владі духовній, оскільки вищою метою і сенсом існування суспільства є досягнення небесного блаженства, привести до якого може тільки церква. Усі ці постулати лягли в основу вчення під назвою "томізм", яке стало фундаментом док­трини католицької церкви.

Серед представників світської доктрини виділяються Марсилій Падуанський (1275–1340) та Уїльям Оккам (1285–1349). Падуанський дійшов висновку, що ні церква, ні дер­жава не мають божественної природи, а є різними формами людської влади. При цьому церква повинна бути відокремлена від держави і має підпорядковуватися світській владі. Оккам також вважав, що духовна і світська влади повинні існувати окремо, а ду­ховна влада – обмежуватися лише церковними справами і проблемами релігії. На його думку, при ідеальному політичному устрої реалізація загальнодержавних завдань має узгоджуватися з правами та сво­бодами громадян, які не можна порушувати ні правите­лям світським, ні, тим більше, духовним.

Політична думка давніх жителів українських земель існувала у вигляді суспільно-по­літичних поглядів, що мали релігійно-міфологічний характер. Найчастіше вони були по­в'язані із практич­ним життям та основними потребами. Провідною думкою міфологічного світогляду людини була ідея про божественне, неземне походження існуючої влади й порядку на землі, про земні відносини, що регулюються божест­вом. У суспільній свідо­мості поступово поширюється і посідає панівне місце ідеологія божественного похо­дження влади і пов'язаних із нею певних політичних сил.

Важливим чинником, що сприяв об'єднанню Київської Русі та перетворенню її у ве­лику державу, посиленню політичної влади правління, було запровадження християнс­тва. Його утвердження сприяло не тільки розвиткові суспільно-політичної думки, а й по­силенню економічних і культурних зв'язків з Візантією та іншими європейськими краї­нами. Під впливом візантійської філософії формувалась теологічна та політична думка.

Центральною політичною проблемою того часу була проблема взаємовідносин світської та церковної влад. Церква прагнула піднятися над великокнязівською адмініст­рацією, намагалася стати центром єднання роздрібненої держави, що знайшло своє концептуальне відображення у церковному вченні про богоугодного владаря, в основі якого лежала ідея родового, династичного князювання. З іншого боку, поступово скла­лася концепція єдиновладдя, верховенства тільки світської влади. В основі першої кон­цепції лежали думки отців церкви – Василя Великого, Іоанна Златоуста (IV ст.) про ду­ховне провідництво в державі як запоруку добробуту й миру, дотримання заповідей Бо­жих, припинення удільної боротьби за владу. Спираючись на них, печерський ігумен Феодосій заклав основи теологічної концепції. Він зазначав, що світські владарі не збе­рігають, а захищають віру, стоячи на процерковних позиціях. Займаючи ор­тодоксальну позицію, Феодосій стверджував, що шлях до істини лежить через східне християн­ство (православ'я). Згідно з цією концепцією важливим аспектом була централізація дер­жави, але під керівництвом церкви. Погляди Феодосія розвинув диякон Нестор, автор літопису "Повість времінних літ", який був творцем головної ідеї першої православної церковної доктрини – династичного князювання. У літописі на першому місці стоїть Во­лодимир Великий, який хрестив Русь. Проте центром єдності держави давньоруських князів мала б бути не великокнязівська влада, а церква.

Творцем другої концепції був митрополит Іларіон. Йому належить відома праця "Слово про закон і благодать". Він вважав, що єдиновладдя служить опорою християн­ської віри. Завдяки великокнязівському централізму православ'я утвердилося на Русі, саме йому воно має завдячу­вати своїм існуванням. В єдиновладній монархії Іларіон ба­чив головного гаранта єдності й сили держави, її територіальної цілісності.

Одним із найвідоміших представників політичної думки Київської Русі був Володимир Моно­мах. Зокрема, він вважав, що здійснювати беззаконня не мають права ні сини кня­зів, ні службові люди. Князь є державним мужем, носієм закону. На його думку, владар повинен пам'ятати, що разом із владою зростає і відповідальність.

Із татарською навалою державність, політичне життя подалі зберігаються лише у Га­лицько-Волинській державі. З того періоду найважливішим джерелом політичної думки залишився Га­лицько-Волинський літопис (XIII ст.), що доніс інформацію про політичну діяльність князя Да­нила Галицького. Перед обличчям монгольської навали політичні по­гляди того часу зво­дилися до необхідності європейського об'єднання.