Навчально-методичні рекомендації. Питання територіально-політичного устрою Гетьманщини наприкінці ХУІІ - у хуііі ст

Питання територіально-політичного устрою Гетьманщини наприкінці ХУІІ - у ХУІІІ ст. розглядається багатьма істориками. Аналізуючи перше питання, потрібно підкреслити відмінності Лівобережної України і Слобожанщини, де в основному зберігався устрій національної держави доби національно-визвольної війни під наглядом російської адміністрації, та Правобережної України, де перепліталися адміністративні устрої Речі Посполитої та Української козацької держави, акцентувати увагу на самобутньому устрої Запоріжжя, яке практично було незалежним і від царських властей, і від Речі Посполитої за умовами Андрусівського перемир'я 1667 р.

В другому питанні необхідно на тлі історичних подій розглянути процеси поступового поглинення українських земель Польщею, Росією та Туреччиною у др. пол. ХУІІ ст.; остаточну поразку державницьких устремлінь внаслідок поділу українських земель на Правобережну і Лівобережну частини та відмови від подальшої боротьби правобережних гетьманів; колоніальне становище України в складі іноземних держав; спроби лівобережних гетьманів відстояти елементи автономного устрою.

Доведення колоніальної політики Російської імперії щодо України у ХУІІІ ст. рекомендується базувати на наслідках переорієнтації традиційних економічних зв'язків, військових подіях Північної війни Росії зі Швецією, запровадженні губернського адміністративного устрою при обмеженні влади гетьмана, участі козаків у важких примусових роботах далеко від Батьківщини, військових походах російської армії.

Варто зупинитись на постаті І.Мазепи, аналізуючи його політичні погляди та зміну зовнішньополітичної орієнтації. Саме за Мазепи Росія почала максимально використо­вувати продуктивні сили, військовий потенціал України для задоволення власне російських, імперських апетитів. Посилилися спроби русифікації населення, особливо вер­хівки: гетьман і старшина повинні були всіляко пропагу­вати змішані шлюби українок з росіянами, в офіційних установах російська мова почала витісняти українську, у важкому становищі перебувало національне книгодруку­вання. Майже щорічно російські війська здійснювали похо­ди в напрямі Кримського півострова, бо Росія намагала­ся закріпитися на Чорному морі. Мазепа теж посилав ко­заків у такі походи, але вони воювали неохоче, розумію­чи, що після захоплення Криму потреба в Запорозькій Січі та реєстровому козацтві зникне. З початком у 1700 р. російсько-шведської війни коза­цькі полки регулярно посилали на поля боїв у Балтії та Польщі. Нерідко їх підпорядковували офіцерам-іноземцям, які зверхньо ставилися до козаків, не звертали ува­ги на значні втрати в боях з вишколеними й краще озброєними шведськими військами. Козаки потерпали також від незвичного клімату, хвороб, незадовільного матеріального забезпечення. Війна вимагала величезних коштів, тому гетьманська адміністрація постійно запроваджувала нові податки, а це збільшувало соціальну напруженість в суспільстві. Люди втікали на підпорядковану Січі територію, багато їх знайшло притулок на Правобережжі. Частина геть­манської старшини, невдоволена політикою Мазепи, сла­ла на нього доноси до Москви. Але цар не йняв їм віри. Водночас Петро І виношував плани ліквідації козацьких полків, призначив князя О. Меншикова головнокоманду­вачем російськими та українськими загонами в Гетьманщині на випадок наближення до неї шведської армії. Ро­сійські чиновники почали контролювати витрати на утримання козацьких полків, було реквізовано значну кількість гетьманської артилерії. Цілком ймовірно, що на посаду гетьмана готували О. Меншикова, а клопоти царя щодо надання І. Мазепі титулу князя Священної Римської імперії були зумовлені бажанням «компенсу­вати» втрату ним булави.

Окремо слід розглянути появу Конституції П.Орлика як вияв державницької, законотворчої думки українського уряду в екзілі.

У XVIII ст. Україна ще певний час існувала як відо­кремлена частина Російської імперії. Водночас у процесі зміцнення абсолютної влади монархії, продовження по­передньої політики «збирання руських земель», активі­зації експансії в Балтію, Центральну Європу, Чорномор­ський басейн українська територія розглядалася як еко­номічна стратегічна база для реалізації цієї мети.

Намір вийти до Чорного й Азовського морів передба­чав нові дипломатичні маневри царського уряду стосовно козацтва. Погодившись з проханням старшини щодо від­новлення посади гетьмана, Москва сподівалася на допо­могу козацтва в боротьбі з Кримським ханством і Оттоманською Портою. У 1744 р. було санкціоновано «вибо­ри» нового гетьмана, які відбулися наприкінці лютого 1750 р. Новим гетьманом став Кирило Розумовський. З часом імперська влада поступово звужувала його повно­важення, заборонивши самостійно призначати полковни­ків, мати стосунки з іншими державами, взяла під конт­роль бюджет.

В лютому 1764 р. цариця вирішила ліквідува­ти посаду гетьмана. К.Розумовський майже 9 місяців опирався цьому. У листопаді було видано маніфест «Малороссийскому народу», в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана і створення Малоросійської колегії. Пре­зидентом її та генерал-губернатором краю став граф Петро Румянцев. Козаків було зараховано до кавалерій­ських частин, іншим надано статус державних селян і названо «військовими обивателями».

Зруйнування Запорозької Січі, за словами І. Нагаєвського, стало символом занепаду державницьких тради­цій в Україні. У таємній інструкції П. Румянцеву Кате­рина II зобов'язувала його навести в Гетьманщині належ­ний «порядок», розділити військову й адміністративну владу, контролювати надходження податків до російсь­кої казни, вносити розкол у стосунки старшини і народу, неухильно проводити «обрусіння краю», маючи на увазі уподібнення українського суспільно-політичного ладу, політико-адміністративних механізмів до загальноімперських вимог. У жовтні 1781 р. старшині було надано дво­рянський стан, а через 4 роки в «Жалуваній грамоті дворянству» цей статус було узаконено — як нагороду за зра­ду національних інтересів. Із запровадженням у 1783 р. кріпосного права, знищенням Запорозької Січі, до 30-х років XIX ст. елементом автономії залишалися тільки ста­нові суди. Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. українців було перетворено на селянську націю з партикулярною (політичне розколотою) атмосферою соціального буття, ду­хом малоросійського провінціалізму.

Нове дворянство України відірвалося не лише від на­роду, але й від влади і, бувши мислячою елітою, потра­пило у суспільний вакуум. Наслідками цього стали не­обгрунтована мрійливість, бурхлива радикалізація або поривання в містицизм. Національна верхівка українського суспільства перетворилася на інертну політичну си­лу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

Та більш суттєвим було те, що Українська держава з її демократичною формою правління ніяк не вписувалась у рамки абсолютистської монархічної Росії, її демократич­ні державні інституції рано чи пізно повинні були зник­нути під натиском загальноімперських органів управління. Цьому сприяла і міжнародна ситуація, бо жодна з сусідніх держав не бажала мати справу з сильною і незалежною Україною. Ліквідації української державності також сприяли:

відірваність українських суспільних верств від вій­ськового устрою держави;

відсутність природних кордонів української тери­торії, її відкритість з усіх боків;

незначний розвиток урбанізації, а через це — слаб­кість міщанства, інтелігенції;

психічна двоїстість українців (хитання між лояль­ністю до московського царя та українським патріотизмом).

Третє питання. Розгляд процесів активного заселення земель Правобережної України Туреччиною та Польщею у порушення Бахчисарайського договору 1681 р., поступки козакам у питаннях адміністративно-військового устрою та згодом рішення Польщі про ліквідацію правобережного козацтва дають змогу простежити причини активізації козацьких сил та появи гайдамаччини як спротиву польській владі. Необхідно визначити причини, хід і наслідки Коліївщини. Також слід опрацювати етапи поділу Польщі і входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій.