Загальна характеристика освіти в Україні у першій половині ХІХ століття

З початком ХІХ століття традиційні школи зникають. Ріст кріпацтва спричинив зникнення сільських шкіл. Російський уряд намагається заводити свої урядові школи з одноманітною організацією, однаковими програмами та вимогами в напрямі русифікації українців. Та його заходи не мали особливого успіху. Під тиском передової громадської думки царський уряд Олександра І проводить реформування системи освіти в Росії за західноєвропейським зразком, запозичивши систему освіти періоду французької революції. Оперуючи ззовні просвітительськими ідеями, а насправді перекручуючи їх, царські урядовці прийняттям Статуту 1804 року знешкоджують ці ідеї, пристосувавши їх до своїх потреб.

Статут навчальних закладів передбачав, що державна система освіти має будуватись “відповідно до обов’язків і користі кожного стану”. Основними типами навчальних закладів були визначені: церковнопарафіяльні школи (1 рік навчання), повітові (2 роки навчання), гімназії (4 роки навчання), ліцеї, університети.

Поряд з ними існували духовні семінарії та духовні училища. Тобто, відзначається виразний “становий” характер освіти: у гімназіях вчилися діти дворянські, в семінаріях – діти духовенства, в повітових – діти міщан.

Існували ще так звані приходські (початкові) школи, призначені для елементарної освіти селянства. Виникали вони поволі та в обмеженій кількості.

В однорічних початкових школах діти навчалися читати, писати, виконувати математичні дії, обов’язковим було вивчення Закону Божого. На утримання цих шкіл уряд коштів не виділяв. Тому в 1820-х роках у деяких місцевостях, як, наприклад, Київщині, виникають ланкастерські школи. При наявності від 60 до 120 учнів і одного вчителя доводилось вдаватись до системи взаємного навчання.

Про окремі деталі організації навчання в ланкастерській школі повну інформацію подає документ, складений учителем Полонським у 1840 році. Це перелік предметів, необхідних для навчання дітей за методом Ланкастера: 30 паличок розміром 3 вершки, 50 дощечок і вішалка для таблиць. Всі учні поділяються на 8 класів: першокласники вчилися писати букви спочатку на піску, учні 2–6 класів писали крейдою і грифелями на дощечках, а учні 7–8 класів – перами на папері. Белль-ланкастерська система навчання проіснувала в Києво-Печерській чоловічій парафіяльній школі до першої половини ХІХ ст.

Другим ступенем у системі початкових шкіл поставали повітові (2 роки навчання). Кількість навчальних дисциплін була збільшена: арифметика, геометрія, загальна фізика, технологія, природнича історія, географія, російська, польська, німецька, французька мови, креслення, малювання, катехізис. Діти отримували необхідні знання відповідно до їх стану та рівня промисловості, а також такі, які б дали їм змогу навчатись у гімназіях.

Випускники гімназій могли продовжити навчання в університетах, які включали такі факультети: морально-політичний, фізико-математичний, медичний, філологічний, юридичний тощо.

17 січня 1805 року було відкрито університет у Харкові, який складався з 4-х факультетів. У 1811 р. зі складу університету виділився педагогічний інститут, що став своєрідною базою для підготовки кадрів викладачів, перш за все, для самого університету, а згодом – кузнею учительських кадрів для України.

2. Культурно-освітня діяльність західноукраїнських діячів (М.Шашкевич, І. Вагілевич, Я. Гловацький, Й. Левицький)

 

Нове сторіччя розпочалося для Західної України добрими ознаками. Важливою подією, яка ознаменувала з одного боку початок нового віку, а з другого – зародження сталої національної системи освіти, виявилося прийняття в 1805 році шкільного закону, який визначив мету та зміст навчання, типи навчальних закладів, порядок їх створення та функціонування, їх взаємозв’язок та взаємозалежність.

У цей же час поміж інтелігенції, що й далі продовжувала з погордою відноситися до народної мови, та духовенства, страшенно заполонізованого як у щоденному житті, так і в проповідях, починають вирізнятися окремі особистості, які пробують засвітити каганчик у темряві національного життя. Такими світлими проблисками можна вважати заходи І.Могильницького, М.Левицького, І.Снігурського, І.Лаврійського у справі піднесення народного шкільництва й національної освіти. Вони вимагали навчання в школах рідною мовою, відкривали навчальні заклади, видавали навчальну й художню літературу народною мовою, розвивали національну педагогічну думку.

У відповідь на численні меморіали, що їх слав Іван Могильницький разом з митрополитом Михайлом Левицьким, цісарським наказом від 1818 р. в українських школах дозволено було вчити всіх предметів українською мовою, а в мішаних школах було введено українську мову як обов’язковий предмет для української молоді. Канонік і інспектор народних шкіл І.Могильницький зробив перші кроки у праці на терені широкої народної освіти. У 1816 р. він заложив у Перемишлі вперше на Західній Україні культурно-освітнє “ Товариство галицьких уніатських священиків для поширення освіти й культури серед вірних на підставі християнської релігії ”, що поклало собі завданням видавати для народу книжки релігійного змісту. Зусиллями товариства було створено вчительський інститут. Світська влада затвердила це товариство, але Рим побачив у ньому реальну загрозу католицизму й заборонив його діяльність.

Намагаючись прислугуватися на полі мовознавства, галичани робили перші спроби видати твори з граматики “руської” мови. Немалий вплив на свій час мала праця І.Могильницького “ Ведомость о руском языце ”, яка вийшла друком, щоправда, польською мовою, та його перша науково обґрунтована “ Граматика языка славено-руського ”. В Перемишлі в 1834 р. була випущена німецькою мовою граматика Йосипа Левицького, а в 1846 р. галицький священик Йосип Лозинський видав там же ще одну граматику народної мови, але й цього разу вона була написана іншою мовою – польською.

Боротьбу за українську мову, літературу й школу, видання книг рідною мовою продовжили в 30-х роках Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Ці високоосвічені, активні представники української інтелігенції, що тоді народжувалася, створили в 1832 р. гурток, відомий в історії під назвою “ руська трійця ”, який став провісником національно-культурного відродження на західноукраїнських землях.

Захоплені красою рідної мови й рідної пісні, ознайомлені з джерелами та найвідомішими творами слов’янських літератур, заохочені першими літературними й етнографічними працями, що вийшли за Збручем, молоді патріоти взялися поширити ідею розвою українського письменства серед широких кругів українського громадянства. Вони склали літературно-етнографічний альманах “ Русалка Дністрова ”, вперше написаний живою народною мовою і фонетичним правописом. Зміст альманаху, до якого ввійшла збірка українських народних пісень, оригінальні пісні “ трійці ”, переклади, історичні пісні та відомості про слов’янські й українські рукописи, став переломним у духовному житті галицьких українців, указуючи новий шлях розвитку для українських літераторів.

Окрім трьох названих засновників гуртка, до нього ввійшли також М.Ількович та М.Кульчицький. Позиції гуртка розділяли М.Устиянович та А.Могильницький. Гуртківці багато зробили в боротьбі за школу з українською мовою навчання, у відстоюванні права на існування української літературної мови, народженої з живої мови народних мас, збиранні та вивченні народної творчості, поширенні освіти серед народу. Так, М.Шашкевич склав свого часу гарну читанку для шкільної дітвори. А поетичною казкою “ Олена ” він започаткував розвиток української повісті на галицькому грунті. Я.Головацький у результаті своїх етнографічних досліджень підготував 4-томний збірник пісень галицької й угорської України, що вийшов друком у Москві завдяки заходам славіста Йосипа Бодянського в 1878 році. М.Устіянович продовжив літературні традиції гуртка, редагуючи потім “ Галичо-руський Вісник ” та змальовуючи у своїх повістях зразки бойківського життя й буйну вдачу верховинців.

Ці заслуги гуртківців тим більші, що вони звернулися до мови простолюддя в той час, коли вищі верстви галичан із погордою та зневагою дивилися на селянина. Діячі гуртка підготували той грунт, на якому розгорнулася боротьба за розвиток української школи й освіти під час буржуазної революції 1848 року.

Педагогіка О. Духновича

Найбільш визначним представником культурно-освітнього руху на Закарпатті був Олександр Васильович Духнович. Він народився в селі Тополя на Пряшівщині в сім’ї священика. Після закінчення Ужгородської гімназії і духовної семінарії працював домашнім вчителем, викладав російську мову в семінарії.

Олександр Васильович став автором першого на Закарпатті народного букваря – “ Книжниці читальної для початківців ” (1847), підручників для початкової школи з географії та історії (1831), російської мови (1853), а також “ Народної педагогії на користь училищ та вчителів сільських ” (1857), яка була першим систематизованим підручником з педагогіки для народних вчителів не лише Закарпаття, а й інших регіонів Західної України.

Виходячи з реальних умов, О.Духнович пропонує в кожному селі обирати “шкільного куратора”, який би збирав кошти на шкільний будинок, оплату вчителів та створення шкільного фонду для забезпечення сиріт і дітей незаможних батьків навчальними посібниками і приладдям.

В 30–40-х роках О.Духнович розпочав на Закарпатті свою діяльність – літературну та педагогічну. Виступав за народність навчання, за навчання на рідній мові, відіграв велику роль у відкритті більше 70 шкіл. Науку і просвіту розглядав як “єдиний засіб і шлях до майбутнього щастя народу”. О.Духнович показав, що праця – найважливіший фактор становлення особистості. Сформулював ідею поєднання навчання з сільськогосподарською працею. Діяльність О. Духновича сприяла потягу українського населення до освіти і знань. Незважаючи на утопічний характер поглядів на шляхи національно-культурного відродження закарпатських українців, Олександр Васильович виступив палким і послідовним поборником великого братерства українців, росіян та інших народів.

Виходячи з принципу природовідповідності, О.Духнович вимагав врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців. Ця вимога була основою його дидактичних поглядів.

На принципі природовідповідності ґрунтуються думки Олександра Васильовича про рівномірний розвиток фізичних та інтелектуальних сил дитини. Цьому принципу підпорядковувався і зміст розумового, морального, фізичного та трудового виховання. Велику увагу О. Духнович приділяв розробці дидактичних проблем. На перше місце він поставив наочність, потреба в якій, на його думку, випливає з конкретності мислення дитини. Для того, щоб дитина не зневірилась у власних силах, щоб не гальмувався її розвиток, слід дотримуватись принципу доступності у навчанні

Щоб діти свідомо засвоювали знання, потрібно, вважав Олександр Васильович, розвивати їхню пізнавальну активність. Цікаві думки висловлював педагог щодо забезпечення ґрунтовності і міцності знань, питань морального виховання.

Одне з провідних місць у процесі виховання О.В.Духнович відводив праці, а також заохоченню і покаранню, до яких радив вдаватися дуже обережно.

Вирішальну роль у формуванні людської особистості відводив вчителеві. Сімейне виховання О.Духнович розглядав як природній обов’язок батьків. Діяльність О.Духновича була спрямована на те, щоб не тільки діти міста, а й сільські діти, незалежно від свого матеріального становища, мали змогу опанувати науку.

О.Духнович не тільки сприйняв передові педагогічні ідеї свого часу, але й творчо розвинув їх на принципах народності, демократизму та гуманізму. О.Духнович – один з перших професійних вчених-педагогів на Західній Україні, якому належить достойне місце у вітчизняній історії педагогіки.

 

4. Культурно-просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (Т. Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров).

Кінець XІX ст. відзначається поглибленням кризи кріпосної системи в Російській імперії, що зумовило загострення політичної та ідейної боротьби. Характерною особливістю цієї кризи стала організація системи освіти в державі. Друга половина XІX ст. характеризується новими явищами в історії школи на Україні. Станова школа поступово перетворюється в класову, значно поширюється зміст освіти, зростає рівень письменності населення. Згідно з реформою 1864 року встановлювались три типи загальноосвітніх закладів: народні училища, класичні і реальні прогімназії, класичні і реальні гімназії. За період з 1859 року в Україні було організовано 111 безкоштовних недільних шкіл. Для забезпечення їх роботи створювались відповідні підручники. В цей час побачили світ “ Граматка ” П.Куліша (1857,1861), “ Букварь Южнорусский ” та ін.

Педагогічна думка України кінця XІX ст. представлена відомими громадсько-педагогічними діячами, такими, як: Т.Г.Шевченко, П.О.Куліш, Леся Українка, М.О.Корф, Т.Г.Лубенець, Х.Д.Алчевська та ін.

Таємна політична організація “ Слов'янське товариство Св. Кирила і Мефодія ” (така первинна назва) Кирило-Мефодіївського товариства, заснована у грудні 1845 р., складалася із відомих прогресивних діячів України: М. Л. Костомарова (1817–1888), М. Л. Гулака (1822–1899), В. М. Білозерського (1825–1899). Потім, крім Т. Г. Шевченка, кирило-мефодіївцями стали О. В. Маркевич (1822–1867), П. О. Куліш (1819–1897), О. О. Навроцький (1823–1892) та ін.

Незважаючи на короткочасне існування (грудень 1845 р. – березень 1847 р.) товариства, його учасниками був вироблений і прийнятий “ Статут слов'янського товариства Св. Кирила і Мефодія ”, а також програма – “ Книги буття українського народу ” (відомі під назвою “ Закон божий ”), та “ Головні правила товариства ”. Крім цього, були підготовлені звернення до “ Братів українців!” та до “ Братів Великоросіян і Поляків!”.

Кирило-мефодіївці були одностайними у скасуванні самодержавства, кріпацтва, заміни монархії республікою широкої освіти народу, визнання національних прав України. Основний документ Товариства “ Закон божий ” складався із 63 різних за обсягом статей, що становлять морально-філософську концепцію, в центрі якої – доля народу України.

Члени Товариства пропагували свої ідеї в учбових закладах: Костомаров у своїх лекціях у Київському університеті; Білозерський і Пильчиков серед вихованців Полтавського Петровського кадетського корпусу. Члени Товариства дбали про створення й видання книжок, доступних простому народові. Для кирило-мефодіївців була чужою національна замкнутість та ненависть до інших народів.

Основні документи Товариства визнані царськими прислужниками як такі, що спрямовані проти існуючого ладу. Царизм жорстоко повівся з братчиками.

Тарас Григорович Шевченко (1814–1861) – український поет, художник, мислитель. Народився у с. Моринцях у маєтностях пана Енгельгардта, з яким у 1831 році переїхав у Петербург. У 1838 році К.Брюллов та В.Жуковський викупили його з кріпацтва. У 1845 році закінчив академію мистецтв. Через рік вступив до таємної політичної організації Кирило-Мефодіївського товариства. У 1847 році був заарештований і висланий у оренбурзькі степи солдатом. Помер у Петербурзі. За заповітом похований у Каневі.

Т.Г.Шевченко ніколи не був вчителем і не писав педагогічних творів, крім “ Букваря Южноруського ”, однак у багатьох його віршах, повістях і драмах, у щоденнику і листуванні з близькими є багато цінних думок про освіту і виховання, які не втратили актуальності і сьогодні. Шевченко завжди з великою любов’ю ставився до дітей.

Піддаючи різкій критиці тогочасну систему виховання, Шевченко водночас пристрасно мріяв про справжню народну школу, яка давала б учням міцні, глибокі знання і виховувала в дусі любові до рідної мови. Виходець з народу, Т.Г.Шевченко відстоював масову народну освіту, керуючись своїм знаменитим: “І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь”.

Ведучи наполегливу боротьбу за народну освіту, Т.Г.Шевченко не міг обминути вчителя, впливу виховання на формування його особистості. Показовою в цьому плані можна вважати повість “ Близнюки ”, в якій багато теплих слів сказано про педагогів.

Винятково важливу роль у правильному вихованні людини Тарас Григорович відводив сім’ї, побожно ставився до жінки-матері: “Слово мати – велике, найкраще слово!”. Глибокою повагою до матері-трудівниці пройняті багато його творів (“ Катерина ”, “ Наймичка ”, “ Сова ” та ін.).

Разом з цим, на сторінках творів Тараса Григоровича зображені і сім’ї, у яких виховувались нероби, егоїсти. У гостро сатиричному плані показані батьки, представники середніх верств суспільства, які будь-якими засобами намагалися ввести своїх дітей у “вищий” світ. Так, у п’єсі “ Назар Стодоля ” він висміює сотника, котрий намагається відати свою дочку Галю за старого, але багатого полковника.

Гнівно писав Шевченко і про тих матерів-аристократок, які безвідповідально ставились до виховання своїх дітей.

Надзвичайно велику увагу Т.Г.Шевченко надавав трудовому вихованню. Тільки в праці людина може знайти справжнє задоволення, і тому вона повинна займати домінуюче місце в житті кожного. Однак він розрізняв працю, яка задовольняє потреби трудящих, і працю, що виснажує і від якої стогнуть мільйони знедолених.

Т.Г.Шевченко в своїх віршах, повістях, драмах, епістолярній спадщині висловив багато цікавих думок про освіту виховання, про роль сім’ї в становленні молодої людини.

Під кінець свого життя поет з великим ентузіазмом зустрів звістку про появу недільних шкіл, бо й справді, то був важливий крок у боротьбі за поширення освіти серед трудящих. Покладаючи великі надії на недільні школи, Шевченко намагався надати їм всіляку підтримку. Так, у 1860 році в Петербурзі він, разом з іншими письменниками, виступив на літературному вечорі на користь недільних шкіл. Він регулярно передавав їм частину своїх коштів після реалізації видань “ Кобзаря ”.

У листах до М.Костомарова та М.Чалого Шевченко підкреслював, що необхідно створити спеціальні підручники для цих шкіл. Сам він взявся за написання одного з них – “ Букваря Южноруського ”, закінчив роботу над ним в 1860 році, вже тяжко хворим. “ Буквар ” був виданий у кількості 10 тис. примірників (вартість – 3 копійки). Усього кільканадцять сторінок нараховує ця книжечка, але це “прощальна лебедина пісня нашого національного генія”.

Микола Іванович Костомаров народився 4 (16) травня 1817 року в селі Юрасівці колишньої Воронезької губернії у родині російського поміщика і українки-кріпачки.

У 1833 році шістнадцятирічний Костомаров вступив до Харківського університету. Особливо його зацікавило таке питання: “Чому це в усіх історіях оповідають про видатних державних діячів, іноді про закони та установи, але нібито нехтують життям народної маси?”.

Після закінчення університету в 1837 році молодий М.Костомаров розпочав вивчення українського фольклору. В ту добу фольклористика і етнографія майже ототожнювались.

Варто відзначити, що вже в той час Костомаров розглядав термін “народ” не тільки етнічно, а й соціально. Він вважав, що народ – це “убогий мужик, землероб-трудівник”. Уже саме це розуміння поняття “народ” не могло не привести дослідника до такого джерела вивчення історії, як фольклор та етнографія.

Після невдачі з першою магістерською дисертацією М.Костомаров не припинив своєї наукової діяльності, зокрема, як дослідник та збирач народної творчості. Навпаки, для другої магістерської дисертації він обрав ще більш незвичайну і сміливу на той час тему: “ Об историческом значении русской народной поэзии ”. Дисертація М.Костомарова, як показує сама її назва, є спробою використати народні пісні як найважливіше джерело для вивчення історії народу. У списку джерел до його дисертації, крім майже всіх на той час опублікованих українських, російських і польських друкованих збірників, вміщені й дві рукописні фольклорні збірки: привезена Срезневським з Галичини збірка західноукраїнських колядок Г.Бірецького (33 зразки) і власна неопублікована велика збірка української народної пісенності (понад 500 зразків).

М.Костомаров ще в 1843 році написав статтю “ О цикле весенних песен в народной южнорусской поэзии ”. У цій статті вчений досліджує українські веснянки, петрівські і купальські пісні за поступовим розвитком почуттів молоді (переважно дівочої), починаючи з перших неясних передчуттів кохання до роздумувань про шлюб тощо.

У 1844 році М.Костомаров деякий час проживав на Волині, викладав історію в гімназії міста Рівне. Маючи на меті вивчати народні пісні й звичаї в історичних піснях України він записав там багато пісень. Зокрема, ряд антикріпосницьких пісень про славного народного героя, керівника збройної боротьби селян проти кріпосників на Поділлі – Устима Кармелюка.

Пізніше М.Костомаров пише монографію “ Славянская мифология ”, яка є спробою дослідження міфології у стародавніх слов¢ян на основі писаних джерел, що збереглися в середньовічній літературі, а, особливо, усних, які побутували в народних традиціях слов¢янських народів, зокрема, українського і російського.

У Саратові, куди М.Костомарова було заслано в 1847 р., він продовжував наукову етнографічну роботу, збирав фольклорні матеріали, на цей раз російські. Але вчений не забув українських досліджень. У 1859 р. він видав “ Народные песни, собранные в западной части Волынской губернии в 1844 году “. Збірка містить 202 пісні, переважна частина яких записана на Волині; є тут і записи з Полтавщини, Харківщини, Київщини і Галичини. Згодом М.Костомаров пише книгу про Богдана Хмельницького, в якій використав народну творчість, обстоював принцип народності.

Величезну роботу виконав М.Костомаров у царині вивчення національного багатства українського народу – народних дум. Саме з огляду на це його монографія “ Богдан Хмельницький ” є особливо цінним зібранням визвольної героїчно-патріотичної поезії, де знаходимо багато рідкісних, розшуканих М.Костомаровим і вперше ним опублікованих дум. Для прикладу можна вказати яскраво патріотичну думу “ Іван Богуславець ”, що цікаво варіює славнозвісний образ Марусі Богуславки; художньо-алегоричну і гостро-соціальну думу “ Сокіл і соколя ”; оригінальну редакцію думи “ Козацьке життя ”, в якій оспівується злиденне існування козака-нетяги тощо.

Творчість М.І.Костомарова можна вважати справжнім подвигом, беручи до уваги тяжкі умови його діяльності. Він першим в українській науці ототожнив історію людства з історією самого народу.

Пантелеймон Куліш був не тільки відомим українським письменником, а й просвітителем. Після відкриття Київського університету св. Володимира П.Куліш записався спочатку на філологічний, а згодом на юридичний факультет, де слухав лекції професора М.Максимовича. Важкі матеріальні умови не дозволили П.Кулішу закінчити навчання. За рекомендацією М.Максимовича у 1842 році його призначили на посаду вчителя у дворянській школі на Подолі. В цей час він багато подорожував по Київщині, записав чимало пісень, легенд, переказів. На 1843–1844 рр. Припадають початки дружніх стосунків П.Куліша з Т.Шевченком, В.Білозерським та іншими передовими українськими інтелігентами того часу, який єднали благородні цілі “видвигнути рідну націю з духовного занепаду”, відродження української національної культури. І хоча у кінці 1845 року П.Куліш переїхав до Петербурга, де одержав посаду вчителя російської мови для студентів – іноземців при університеті, він продовжував тісні зв’язки з Кирило-Мефодіївським Братством. За рекомендацією Петербурзької Академії Наук П.Куліш у 1847 році виїхав у наукове відрядження за кордон. Незабаром, у зв’язку з розгромом братства, був заарештований у Варшаві й ув¢язнений в Петропавловській фортеці. Після закінчення слідства засланий до Тули. Під час свого перебування на засланні Куліш дуже багато читає, особливо уважно студіює твори Ж.-Ж. Руссо, просвітительські ідеї якого згодом знайшли своє плідне втілення у подальшій творчості (передусім це стосується його знаменитих “ Листів з хутора ” і хутірської філософії у цілому).

Згодом повернувся до Петербурга, де розпочав активну літературну та видавничу діяльність. За короткий час видав “ Граматку ” та 40 дешевих книжок під загальною назвою “ Сільська бібліотека ”.

Відкривається українська “ Граматка ” П.Куліша вступною статтею про стан шкільної справи на Україні. Потім ідуть азбука, маленька азбука, прописна азбука, стрічна (рядкова) азбука, крива (прописна) азбука та поради вчителів (про проривний звук “ґ” для позначення твердості у словах: ґанок, ґудзик). Автор залишає в алфавіті літери “ы” та “ґ” тому, що вони існували у церковних текстах, з якими стикалися учні. Далі подається розробка шести уроків для засвоєння складів.

Велика заслуга П.Куліша полягає у виробленні українського правопису, що відомий під назвою “ кулішівка ”. Для створення єдиної норми П.Куліш запропонував спрощений правопис української мови, взявши за основу полтавсько-чигиринський діалект.

Зміст “ Граматки ” спрямований на виховання у дітей любові до рідного краю, народу, його історії і культури. Для досягнення цієї мети П.Куліш підібрав змістовні дидактичні тексти: оповідання про славне минуле українського народу, відомості про видатних історичних осіб, уривки з пам’яток культури і фольклору.

Наприкінці свого життя П.Куліш багато працював, дбаючи про поширення освіти на Україні. Він залишив величезну культурну спадщину, як глибокий публіцист і літературний критик, оригінальний філософ, історик, просвітитель, прекрасний перекладач.

освіта в україні у першій половині ХІХ ст. (За “Статутом університетів” та “Статутом навчальних закладів, підвідомчих університетам” 1804р.)

Віленський навчальний округ		Харківський навчальний округ
парафіяльне училище: велике (4 роки навчання); мале (2 роки навчання)		парафіяльне училище (1 рік навчання) повітове училище (2 роки навчання)
гімназія (6 років навчання) два нижчих класи прирівнювалися до повітового училища		гімназія (4 роки навчання)
Віленський університет		Харківський університет

 

Творчі завдання і реферати

1. Культурно-просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

2. Організація навчання О. Духновича.

3. Етнографічні й етнопедагогічні погляди М. Костомарова.

4. Освітня діяльність “руської трійці”.

Питання для роздумів і проблемні запитання

1. Обґрунтувати мету діяльності членів “руської трійці”.

2. Згадайте основні підручники для початкової школи в українських землях (середина ХІХ ст.).

3. У чому полягають новації у “Граматці” П. Куліша?

4. Згадайте оригінальну технологію навчання у “Народній педагогіці...” О.Духновича.

Тест

1. “Буквар Южноруський” написав: а) Т.Лубенець; б) Х.Алчевська; в) Т.Шевченко; г) М. Шашкевич.

2. Автор “Граматки”: а) Л.Українка; б) Т.Лубенець; в) М.Корф; г) П.Куліш.

3.Автором української “Читанки” у Галичині (ХІХ ст.) є: а) О. Духнович; б) М. Шашкевич; в) Й. Левицький; г) І. Вагілевич.

4. Підручник для початкового навчання енциклопедичного (сучасною мовою – інтегрованого) змісту це: а) “Граматка”; б) “Буквар Южнорусський”; в) “Читанка”.

Контрольні завдання для студентів дистанційної форми навчання:

Розв’язування тесту.

Варіант 1. Порівняльний аналіз принципу природовідповідності Я.Коменського, Ж.-Ж. Руссо, Й.Песталоцці і Г. Сковороди у вихованні.

Варіант 2. Характеристика принципів, засобів, форм і методів навчання й виховання Г. Сковороди.

Варіант 3. Порівняльний аналіз змісту освіти в школах України Козацької доби та з часу запровадження Статуту Російської імперії 1786 року.