Формування багатопартійності

 

Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії підтримують зв´язок уряду з народом. У демократичному суспільстві партії є сполучною ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на коригування офіційної лінії.

Сучасна політична партія — це спільність людей, об´єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (внаслідок виборів або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів певних соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія має стати правлячою, зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави1.

Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням другої половини XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюватися перші політичні організації. Важливими віхами цієї історії були етап Української революції, період розгортання дисидентського руху, доба «перебудови». Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси і тенденції:

I етап — «зародження багатопартійності» (середина 1988 — березень 1990 p.):

— виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;

— активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;

— розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;

— виникнення першої формально задекларованої партії — Української національної партії.

II етап — «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 — серпень 1991 p.):

— поява парламентської опозиції;

— ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державний суверенітет України;

— збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об´єднань).

III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня 1991 p.):

— розширення спектра багатопартійності (на початок серпня 2005 р. в Україні було зареєстровано 127 політичних партій);

— посилення розколів та дроблення політичних сил;

— активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;

— підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;

— зміцнення зв´язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;

— періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994,1999 pp.).

Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х — на початку 90-х років зумовив імовірність виникнення фракції у Верховній Раді навіть не створеної партії.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір Для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є НРУ, УНР, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Ці політичні партії лівого та правого напрямів найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях.

Декілька десятків партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії або лібералізму. Парламентські вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил — лише чотири центристських партії (Партія зелених України, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об´єднання «Громада» та Соціал-демократична партія України (об´єднана) — зуміли подолати 4-відсотковий бар´єр і потрапити до Верховної Ради.

Характерними ознаками розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

1. Мультипартійність. Йдеться про значну кількість політичних партій. Так, до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. — 27, на початку 1998 р. політичний спектр республіки налічував 52 партії, а нині більше 100.

2. Нечисленність партійних лав. Станом на квітень 1993 р. загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило майже 1% усіх виборців України. Останнім часом ця статистика суттєво змінилася. Зокрема, найпотужніша ліва сила — Комуністична партія — налічувала в 1998 р. у своїх лавах 140 тис. осіб, а найвпливовіша права — Народний Рух України — 55 тис. Однак більшість політичних партій, за оцінкою експертів Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, є фактично партіями-карликами. Так, із 28 центристських партій 18 налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів.

3. Невизначеність соціальної бази. Більшість партій У своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу ідеологічного впливу, не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є. їх програми надзвичайно схожі й характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.

4. Створення значної частини партій не на основі консолідації навколо ідеї. Інтегративним стрижнем виступали, як правило, лідер чи група авторитетних людей.

5. Локальність партійного впливу. Спостерігається обмеженість партійної діяльності столицею, недостатня поширеність партійних структур у провінції.

6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації — у Східній.

7. Поява на політичній арені незареєстрованої «партії влади», що має серйозний вплив на перебіг подій у країні. До неї належать колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних підприємств, апарат місцевих рад.

Наприкінці 90-х років багатопартійність була значною мірою формальною. Слабкість вітчизняних партій пояснюється недостатньою структурованістю українського суспільства; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення багатьох партій; програмною непослідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності; амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо.

Помаранчева революція кардинально змінила конфігурацію вітчизняної багатопартійності, зробивши опозиційні партії «провладними», а колишні «провладні» перемістила у табір опозиції. Табір «провладних» політичних сил представляють партії, які підтримали В. Ющенка на президентських виборах 2004 р. і делегували своїх представників до складу нового уряду («Батьківщина», новостворений «Народний союз "Наша Україна"», СПУ, ПППУ, ПРП, УНП, НРУ). Більшість із них виступила єдиним блоком під час виборчих президентських перегонів 2004 р. Після здобутої перемоги дедалі відчутнішими стали розбіжності між окремими з них. Це зумовлено, очевидно, різними їх ідеологічними орієнтирами, політичною вагою, амбіціями їх лідерів та ін.

Після помаранчевої революції на політичному полі України з´явилися партія «Пора» та інші політичні партії різноманітної спрямованості.

Колишні «провладні» партії після своєї поразки розпочали процес утворення так званої нової опозиції. Найпомітніші серед них Партія регіонів та СДПУ (о). Традиційно опозиційною вважає себе і КПУ. До опозиційних сил примикають ПСПУ та «Братство».

Консолідація та активізація політичних таборів влади й опозиції зумовлена необхідністю мобілізації сил для участі у виборах до Верховної Ради України 2006 р. За даними Міністерства юстиції, у них зможуть взяти участь 126 партій — стільки їх було і на виборах 2002 р. Проте реальну учать у боротьбі тоді взяли 63 партії. Наближення виборів за пропорційним законом стимулювало створення нових партій: у 2004 — на початку 2005 pp. їх було зареєстровано 30 (із них 22 — за три місяці 2005 p.).

На думку фахівців, стратегічним пріоритетом сучасного етапу суспільно-політичного розвитку України є утвердження на її теренах партійної системи європейського зразка. Вона повинна ґрунтуватися на кількох потужних парламентських політичних партіях, здатних ефективно сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, задоволенню їхніх політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, утвердження в Україні ефективної, політично відповідальної і демократичної влади.

Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, партії активізують пошук свого політичного обличчя та місця в суспільстві. Вони поступово заповнили фактично весь політичний спектр від лівих до правих, який існує в більшості сучасних демократичних держав. Сформувалось ядро багатопартійної системи — майже 10 політичних партій мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мережу місцевих організацій та осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Водночас чисельність політичних партій зростала значно швидшими темпами, ніж їх вплив, авторитет, дієвість, роль у суспільстві. Все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть їм змогу перетворитися на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні.

19.5. На шляху творення національної економіки (1991 — перша половина 1994 р.)

 

Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.

Зауважимо, що теорія перехідного періоду від директивної до ліберальної економіки тільки створюється, базуючись на досвіді країн, які дещо раніше стали на шлях трансформації власної економіки. Щодо цього фахівці виділяють декілька специфічних моделей:

1. Створення в надрах старої командної системи нових соціально орієнтованих ринкових відносин (Китай, В´єтнам, Монголія та ін.). Для цієї моделі характерні ґрунтовне теоретичне опрацювання основних тенденцій перехідного періоду і практична реалізація його через соціально-економічні експерименти, під час яких відпрацьовувались оптимальні форми приватизації; стара бюрократія пристосовувалася до нових умов господарювання, розв´язувалися проблеми зайнятості; велися пошуки форм залучення іноземного капіталу, стимулювання розвитку підприємництва тощо.

2. Поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин (Угорщина, Чехія, Словаччина). На відміну від попередньої моделі, цей варіант передбачає руйнацію командної економіки. Визначальною його ознакою є поступове нагромадження ринкових елементів, яке дає змогу країні перейти до нових форм господарювання без зростання соціальної напруженості та масового зубожіння населення, певною мірою минаючи період форсованого, первісного нагромадження капіталу.

3. Шлях «шокової терапії» (Польща). Суть цієї моделі полягає в запровадженні в короткий термін комплексу радикальних економічних заходів — блискавичної лібералізації цін, максимального усунення держави від втручання в економічні процеси, ліквідації більшості субсидій, надання повної самостійності підприємствам і фірмам в економічних питаннях.

Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила Ще до офіційного проголошення незалежності. Це засвідчують документи, базовані на положеннях Декларації про державний суверенітет України — Закон про економічну самостійність України (серпень 1990 р.) та постанова Верховної Ради «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки» (листопад 1990 p.), які визначали зміст, мету та основні принципи економічної самостійності республіки як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем.

Через різні обставини Україна самостійно не обирала своєї першої моделі переходу до ринку, а була просто втягнута в ринкові перетворення за російським зразком. Уже в січні 1992 р. російський уряд Є. Гайдара, дотримуючись концепції «шокової терапії», зняв державний контроль над ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, очолюваному В. Фокіним, щоб якось захистити український ринок, не залишалося нічого іншого, як повторити цей маневр. Безмитні кордони, глибока інтегрованість у простір СНД, існування саме в Росії єдиного на той час для пострадянських держав емісійного банку, запрограмованість виконувати накази з Москви стали об´єктивними чинниками, які підштовхнули Україну до цього кроку. Водночас правлячі кола республіки для захисту національних інтересів мусили запровадити систему контрзаходів (використати період розкручування інфляційної спіралі для поетапної лібералізації цін, реформування заробітної плати, побудови нової фінансової системи, модернізації та перепрофілювання вітчизняних підприємств, врахування при застосуванні російської моделі трансформації економіки національної специфіки, що дало б змогу пом´якшити удар «шокової терапії» по суспільству). Однак цього не сталося. На заваді стали брак політичної волі в тогочасної державної еліти та відсутність технічної готовності управлінського апарату для виконання цих завдань.

Уже навесні 1992 р. газети писали, що «в Україні існують всі ознаки глибокої економічної депресії, аналогічної тій, що пережила світова економіка в 20—30-ті роки». Ситуація, справді, була кризовою: на квітень 1992 р. обсяг продукції промисловості скоротився на 14,1%, у тому числі виробництво товарів народного споживання зменшилося на 20%, а продовольчих товарів — на 32%. За цих обставин нездатність уряду внести корективи в хід реформ, тривале зволікання з рішучими діями (насамперед з розгортанням процесів приватизації та демонополізації) зумовили абсолютно логічну розв´язку: масове невдоволення народу і відставку кабінету В. Фокіна восени 1992 р.

13 жовтня 1992 року Верховна Рада затвердила прем’єр-міністром Л. Кучму. Невдовзі було сформовано уряд, який за своїм складом мав коаліційний характер, оскільки до нього увійшли представники опозиції — І. Юхновський, В. Пинзеник, М. Жулинський.

У пошуках ефективної моделі реформування уряд Л. Кучми спробував відновити галузеве централізоване управління народним господарством, ввести держзамовлення на республіканському та регіональному рівнях. Це було намагання стабілізувати економічне становище посиленням адміністративних методів управління, спираючись на державний сектор, у якому було зосереджено основну частину виробничого потенціалу країни. Паралельно тривала розбудова ринкової інфраструктури: виникли ринки валюти, нерухомості; динамічнішими стали процеси роздержавлення.

За оцінками експертів Світового банку, розрахунковий індекс загальної лібералізації економіки протягом І— ІІІ кварталів 1992 р. становив 20%. З жовтня 1992 р. розпочався процес прискореної лібералізації, до середини 1993 р. індекс адміністративного регулювання знизився з 80 до 35%.

У фінансовій сфері наприкінці 1992 р. ситуація була критичною. Накопичений у попередній період інфляційний потенціал був настільки сильним, що уряд мусив на початку 1993 р. підняти в 1,8 раза фіксовані ціни. Здійснені надалі адміністративні заходи — обмеження фондів споживання на підприємствах, «заморожування» грошових доходів у бюджетній сфері, контроль за ціноутворенням підприємств-монополістів тощо — дали певні позитивні наслідки: до кінця березня відносно стабільними були курс карбованця і ціни на споживчому ринку. Досягнуте певне відновлення керованості економікою сприяло зниженню темпів спаду виробництва, падіння валового національного продукту в першому кварталі 1993 р.

Уповільненість процесів приватизації, демонополізації, структурної перебудови живили стару економічну систему, яка за послаблення державного контролю і розриву господарських зв´язків стала могутнім інфляційним чинником.

Склалося майже кризове становище: стара система господарювання значно підірвана, нова — ще фактично не створена. Особливо гостро це питання постало в сільському господарстві: фермерство ще не могло стати основним виробником сільськогосподарської продукції, а колгоспне виробництво ніяк не вписувалося в нові економічні умови. Тільки в першому кварталі 1993 р. для підтримки агропромислового комплексу було надано майже 1 трлн. крб. пільгових кредитів і до 3 трлн. крб. державної фінансової допомоги. Фінансової підтримки вимагали й інші галузі народного господарства, внаслідок чого загальна сума емісії готівки за січень—квітень 1993 р. в 10 разів перевищувала аналогічні показники за такий самий період 1992 р.

Значні грошові ін´єкції в умовах подорожчання енергоносіїв та невпинного спаду виробництва спричинили новий виток інфляції. Намагаючись її стримати, Кабінет Міністрів і Національний банк України в другій половині 1993 р. встановили фіксацію валютного курсу, обов´язковий продаж державі 50% валютної виручки тощо. Ці заходи не торкалися головних чинників інфляції — глибинних структурних деформацій в економіці.

У пошуках шляхів виходу з кризи прем´єр-міністр Л. Кучма, виступаючи в серпні у Верховній Раді з програмою антикризових дій на вересень — грудень 1993 р. та на 1994 p., запропонував такий перерозподіл влади: законодавчу — президентові, виконавчу — урядові, розроблення Конституції — Верховній Раді. На його думку, уряд мав здійснювати такі повноваження: залучення до вертикальної структури виконавчої влади, побудованої зверху донизу, місцевих держадміністрацій; підпорядкування Національного банку урядові; право уряду самостійно призначати й знімати міністрів та керівників інших відомств, створювати й ліквідовувати структури виконавчої влади. Проте цю про позицію не було підтримано.

У вересні 1993 р. Л. Кучма пішов у відставку.

З цього моменту, за рішенням Верховної Ради, всю повноту виконавчої влади було зосереджено в руках Президента України Л. Кравчука. Виконуючим обов´язки прем´єр-міністра став голова Донецької міськради Ю. Звягільський. Спочатку Кравчук створив Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ та подолання економічної кризи, а потім було сформовано новий уряд.

У жовтні 1993 р. після кількох розглядів на засіданнях Кабінету Міністрів було схвалено «Концепцію плану економічного і соціального розвитку та державного бюджету України на 1994 рік», яка формально проголошувала курс на послідовне просування до ринку, визначала пріоритети розвитку економіки та засоби їх досягнення, економічні, правові та адміністративні регулятори економічних процесів. Однак на практиці дедалі помітнішим ставав перехід до адміністративних важелів управління.

Вже в грудні 1993 р. у схвалених Верховною Радою головних напрямах діяльності уряду висувалася ідея поступовості реформ. Спершу це виявилося у своєрідній реформаційній паузі, після чого почалося згортання засобів економічної лібералізації та відновлення адміністративних методів управління. Було припинено торги на міжбанківській валютній біржі, запроваджено низький фіксований валютний курс, відновлено ліцензування експорту багатьох товарів, до 80% зріс рівень прямого та непрямого регулювання цін. Влітку 1994 р. індекс адміністративного регулювання економіки, за розрахунками Світового банку, більш як у 2,5 раза перевищив відповідний показник середини 1993 р.

Уряд Ю. Звягільського, очевидно, дотримувався відомої формули П. Столипіна: «Спочатку заспокоєння, стабілізація, а потім реформи». Отримання інфляції та економічну стабілізацію намагалися досягти, як правило, адміністративними методами управління.

Уряду вдалося суттєво загальмувати динаміку інфляції: в липні 1994 р. її рівень був найнижчим (2,1%) за три попередні роки. Уповільнено було і темп зростання цін — на споживчі товари та послуги за січень — липень 1994 р. вони зросли в 1,7 раза, тоді як у грудні 1993 р. цей показник становив 1,9 раза. Втім зниження інфляції було досягнуто переважно за рахунок відстрочення бюджетних виплат і величезного зростання заборгованості бюджету. За 9 місяців 1994 р. вона становила 47 трлн. крб. Виконання бюджетного фінансування на освіту становило лише 64%, медицину — 69%, науку — 60%, культуру — 30%.

Отримання інфляції та зростання цін зовсім не означало стабілізації й виходу із кризи. Навпаки, негативні тенденції в економіці дедалі більше набирали силу: за шість місяців 1994 р. темп спаду виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року становив 36% і був удвічі вищим, ніж у 1991—1993 pp. За цей період особливо значний спад відбувся в паливній промисловості (на 35,6%); у чорній металургії (на 34,8%); у легкій промисловості (на 50,7%).

Навіть нетривалий період лібералізації економіки вивів з рівноваги стару систему господарювання, створив атмосферу, в якій повернення до адміністративного регулювання призводить до двох негативних наслідків — послаблення реального впливу держави на розвиток економічних процесів; переміщення господарської діяльності з легальної сфери економіки до тіньової. За даними Українського фонду підтримки реформ, тіньовий сектор економіки України сягнув наприкінці літа 1994 р. 60%. Монетарна маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40%.

Отже, у період 1991 — середини 1994 р. віднайти оптимальну формулу реформування національної економіки не вдалося. Країна опинилася в кризовій ситуації. Проте українське суспільство випробувало різні підходи до реформування, набуло досвіду суспільних перетворень.

19.6. Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу і його наслідки (друга половина 1994 — 2005 р.)

 

Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та на соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992 р. основна маса населення опинилася за межею бідності. Якщо в 1990 р. частка заробітної плати у валовому національному доході дорівнювала майже 60%, то в 1993 р. вона знизилася до 39%, а в 1994 р. становила лише 25—30%. Відбулося повне знецінення такої важливої державної гарантії оплати праці, як мінімальна заробітна плата. Так, якщо в розвинутих країнах середня заробітна плата, як правило, не перевищує мінімальну більш як у 3—4 рази, то в Україні в жовтні 1992 р. мінімальна плата була в 10 разів нижча від середньої в народному господарстві, а в листопаді 1993 р. взагалі становила лише 7% середньої заробітної плати. Різко зменшилася купівельна спроможність населення. Протягом 1991—1994 pp. вона фактично знизилася в 5 разів.

Економічні негаразди негативно позначилися на соціальній структурі України. Форсоване розшарування суспільства призвело до соціальної поляризації. Вже 1992 р, за межею бідності опинилося майже 64% населення, «середній клас» танув майже на очах, а кількість багатих становила 10%. Внаслідок цього різко зросло суспільне напруження між полюсами «багаті» — «бідні».

За цих обставин новообраний президент Л. Кучма в жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. Принципова новизна в трансформації економіки полягала у відмові від концептуальної тези «попередня стабілізація і лише згодом — реформування» та перехід до формули «прискорене реформування як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації». У соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдання:

1) фінансова стабілізація — послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи;

2) регульована та контрольована державою лібералізація цін;

3) докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватного сектору;

4) децентралізація управління економікою;

5) лібералізація зовнішньоекономічних зв´язків, чітке визначення пріоритетів у регіональному спрямуванні зовнішньоекономічної політики;

6) соціальний захист, який передбачав докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування, передання через акції в приватне користування населення державного майна.

Перші кроки на шляху здійснення нового реформаційного курсу були швидкими і рішучими. Одна за одною вийшли урядові постанови про підвищення зарплат, пенсій і стипендій; про лібералізацію цін та експорту. Національний банк України видав постанову про уніфікацію курсу валют та монетаристські методи стримування інфляції. Все це значною мірою було зумовлено і тим, що принциповою вимогою Міжнародного валютного фонду, який вже 26 жовтня 1994 року надав Україні першу частину позички, була саме лібералізація цін.

Реалізація нового соціально-економічного курсу виявила суттєві недоліки запропонованої ліберально-монетаристської моделі реформування: по-перше, ринок не може регулювати ціни природних монополістів; по-друге, глибокі структурні зміни неможливі лише на основі ринкових стимулів, вони відбуваються з допомогою державного програмування; по-третє, ринок погано розв´язує соціальні проблеми, а також проблеми невиробничої сфери. Недосконалий механізм соціальних компенсацій, пов´язаний з лібералізацією цін, не тільки не дав змоги розширити соціальну базу ринкових реформ, а й суттєво підірвав її, зробив проблематичною масову підтримку нового реформаторського курсу.

Ситуація вимагала певного перегляду стратегії 1994 p., її адаптації до змін, доповнення програмою антикризових Дій. Вже у квітні 1995 р. у своєму Зверненні до Верховної Ради України президент визнав потребу коригування реформ. Воно передбачало посилення керованості економікою, подолання кризи державної влади, активізацію соціальної політики та ін. У політичних колах пожвавилися Дискусії щодо пошуку власної української моделі ринкового трансформування економіки, прагматичного врахування особливостей сучасного розвитку республіки. Ці ж ідеї лягли в основу програми антикризових дій, яку президент обнародував у своїй доповіді з нагоди першої річниці Конституції. Основними положеннями програми були: прискорення приватизації; легалізація за рахунок лібералізації податкової політики тіньової економіки; активізація інвестиційного процесу; отримання максимального економічного ефекту від зовнішньої торгівлі; енергійний перехід аграрного сектору на рейки інтенсифікації виробництва; піднесення рівня ефективності використання енергоресурсів; економічне забезпечення пріоритетного розвитку соціальної сфери.

За роки реформ в економічній сфері відбулися глибокі якісні зрушення, зародилися та набрали силу позитивні тенденції та процеси. Було сформовано основні атрибути національної економіки — фінансову, податкову, митну, банківську та інші системи, що сукупно визначають основну економічну інфраструктуру державності. Відбувся перелом у реформуванні відносин власності. Набрав сили активний і незворотний процес розширення корпоративного та приватного секторів економіки. Станом на 1 січня 1999 року форму власності змінили 61,8 тис. підприємств, у тому числі за період з 1994 по 1999 р. — 50,3 тис. На початок 2001 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Значні зміни відбулися в аграрному секторі, де завершився перший етап земельної реформи — роздержавлення землі та її передання у власність юридичних осіб. Розпочалася реалізація головного завдання другого етапу реформи — формування реального власника на землю. На початок 2001 р. до 6 млн. громадян стали власниками земельних ділянок (паїв), їх загальний обсяг становить майже половину земельних угідь України. Отже, в аграрному секторі поступово формуються основи для реалізації головної мети земельної реформи — передання землі тим, хто її обробляє, і формування в перспективі ринку землі, перетворення її на товар.

Суттєві зрушення відбулися у сфері ціноутворення. У 1994 р. ще досить сильним був вплив традицій командної економіки. Зокрема, 70% цін регулювалося державою, дотації на комунальні послуги становили 95% від їх вартості, на хліб — 60%. Тоді країна мала два валютних курси — офіційно регульований та ринковий. Дефіцит бюджету автоматично покривався емісією Національного банку. Реалізація нового курсу дала змогу утвердити ринковий механізм ціноутворення, здійснити складний і болісний перехід до світових цін, запровадити ліберальний режим зовнішньої торгівлі, забезпечити товарну насиченість ринку та подолати хронічну дефіцитність національної економіки. Важливе значення для утвердження нових економічних відносин та зміцнення державності України мала проведена 1996 р. грошова реформа, що сприяла процесові валютної стабілізації.

Світова фінансова криза 1997—1998 pp. стала серйозним випробуванням реформ в Україні, економіка якої через різні причини зазнала слабшого удару, ніж економіка інших держав.

Після спаду світової фінансової кризи окреслилося поступове зростання базових економічних показників в Україні.

Протягом 2004 р. валовий внутрішній продукт (ВВП) зріс порівняно з відповідним періодом минулого року на 12%, обсяги промислового виробництва — на 12,5%, виробництво валової сільськогосподарської продукції — на 19,1%. Позитивні зрушення відбулися у зовнішній торгівлі: порівняно з січнем — листопадом 2003 р. майже на 43% зросли обсяги експорту. Протягом 2004 р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції з 198 країнами світу (у 1998 р. — з 164 країнами, 2000 р. — з 187). Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі за результатами 2004 р. становило 3412, 4 млн. дол.

Однак ці тенденції та явища не набули сталого характеру. Ситуація залишалась складною, адже наближення вітчизняної економіки до ринку супроводжується такими негативними процесами:

1. Збереження та поглиблення структурних деформацій. У 2000 р. частка базових галузей — металургії, хімії, енергетики, паливної промисловості (тобто найбільш капітале-, енерго- та трудомістких і водночас екологічно шкідливих виробництв) становила до 58%. (У розвинутих країнах питома вага паливно-енергетичного комплексу та металургії становить: у СІЛА — 25, Франції — 24, ФРН — 22%.) За світовими стандартами економіка, у структурі якої майже 60% належить базовим галузям, щодо темпів розвитку є безперспективною. Водночас виробничу структуру.

України ускладнило скорочення частки машинобудування: за 1990—1998 pp. вона скоротилася майже в три рази, і, за оцінками експертів, її стан є загрозливим для національної безпеки країни.

2. Катастрофічний рівень фізичного та морального старіння основних виробничих фондів. Реальне зношення основних засобів у провідних галузях сягає 60—70%. В енергетиці, на транспорті, в деяких інших галузях цей показник наблизився до критичної межі. Це поставило в надзвичайно складне становище переробні галузі, зумовило величезні виробничі втрати (20—25% загального обсягу потенційної кількості продовольства, яке не доходить до споживача).

3. Неефективне використання реального економічного потенціалу. За оцінками експертів, Україна порівняно з найрозвинутішими країнами світу має досить високий рівень забезпеченості: сільгоспугіддями — 4-те місце, трудовими ресурсами — 5-те місце, науковим потенціалом — 4-те місце. Отже, українські виробники формально мають надзвичайно сприятливі стартові можливості для отримання конкурентних переваг на світовому ринку. Поки що ці можливості не реалізовуються, і за ефективністю використання факторів виробництва Україна посідає одне з останніх місць, помітно відстаючи від розвинутих країн світу. Зокрема, від Франції щодо використання сільгоспугідь — в 11 разів, трудових ресурсів — у 15 разів, основного капіталу — в З рази, наукового потенціалу — більш як у 20 разів.

4. Низький рівень економічної свободи та високий — економічного ризику. Це спричинено непослідовною урядовою політикою щодо іноземного капіталу, нестабільністю правового поля конкуренції, корумпованістю чиновників, внаслідок чого іноземні інвестори не поспішають вкладати кошти в українську економіку. На 1 липня 2000 року загальний обсяг іноземних інвестицій за всі роки незалежності досяг 4,2 млрд. дол., а, наприклад, Сінгапур (місто-держава площею 633 км2) щорічно отримує інвестицій приблизно по 10 млрд. дол.

5. Загроза безпеці держави у сфері енергопостачання. Україна належить до енергодефіцитних країн, оскільки за рахунок власних джерел паливно-енергетичних ресурсів вона задовольняє свої потреби лише на 47% (національні родовища забезпечують лише 10—12% потреб у нафті, 20—25% — у природному газі). Хоча Україна імпортує енергоносії з понад двадцяти країн світу, все ж більшість — з Росії. Але в практиці світової торгівлі нафтою та газом існує об´єктивна межа (в середньому 25% від потреби), перевищення якої означає, що економічна безпека під загрозою.

6. «Тінізація» та криміналізація економіки. Заданими експертів, на початку 2001 р. тіньовий сектор становив до 60% економіки, приблизно 40% населення отримувало офіційно незареєстровані доходи. За роки незалежності незаконний експорт капіталу з України досяг 20 млрд. дол.

7. Загострення проблем у соціальному секторі. Рівень життя населення України на рубежі XX—XXI ст. значно нижчий від світових стандартів. За даними Статистичного бюро Європейської комісії, індекс купівельної спроможності громадян України становить лише 17% від прийнятого за європейську норму. Калорійність харчування населення України на 7—10 % нижча за норму. За низького рівня споживання основних продуктів населення України витрачає на харчування 68—75% доходів, малозабезпечені родини — до 90%. А в СІЛА та Франції питома вага витрат на харчування в доходах родин становить 18—20, Італії — 18—19, Японії — 25%. За індексом людського розвитку (ІЛР), який інтегрує в собі ВВП на душу населення, показники освіти та здоров´я, серед 175 країн Україна посіла 95-те місце.

Помітно дестабілізовувало суспільство прогресуюче поглиблення майнової диференціації. Так, якщо в Чехії, Угорщині, Польщі доходи 10% найбагатших сімей перевищували відповідні доходи бідних у 4,5—5,5 раза, то в Україні — більш як у 10 разів. Дедалі гострішою для суспільства стає проблема зайнятості.

Згадані вище проблеми в економіці, непослідовність і гальмування реформ зумовлені постсоціалістичним синдромом, складнощами перехідного періоду, недостатнім ступенем обґрунтованості економічних реформ, спробами механічного застосування західних моделей без врахування національно-історичних особливостей, невідповідністю правової бази економічним реаліям, жорстким протистоянням між гілками влади, опором реформам з боку опозиційних сил, недосконалим механізмом соціальних компенсацій; глобальною фінансовою кризою 1997—1998 pp. тощо.

Зі зміною влади в Україні в основу діяльності новоствореного уряду було покладено програму «Назустріч людям» (лютий 2005 p.), яка окреслила його базові принципи (віра, справедливість, гармонія, безпека тощо), перші реформаційні кроки нової влади, довготривалі стратегічні плани. У сфері економіки уряд визначив пріоритетними завданнями забезпечення вільного і рівноправного доступу суб´єктів підприємницької діяльності до всіх сфер ринку; створення системи протидії «тіньовій» приватизації; реалізацію регіональної політики на принципі перерозподілу ресурсів на користь територій, що потребують підтримки; формування конкурентного на внутрішньому і зовнішньому ринках виробничого потенціалу; зміцнення продовольчої безпеки держави шляхом пріоритетного розвитку аграрного сектору; технічне оновлення та модернізацію енергетичних підприємств; послаблення податкового тиску. У соціальній сфері передбачалося подолання бідності шляхом створення економіко-правових умов для збільшення доходів, зростання економічної активності населення та зменшення його розшарування за рівнем доходів; удосконалення соціально-трудових відносин, зростання рівня зайнятості; перетворення бюджету з інструмента обслуговування корпоративно-кланових інтересів на інструмент обслуговування інтересів суспільства та ін.

Програма передбачає судову, пенсійну, адміністративну реформи.