Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми. Для правильного розкриття першого та другого питань слід пригадати, що XVII ст

Для правильного розкриття першого та другого питань слід пригадати, що XVII ст. для українців – це доба героїчної боротьби народу проти польсько-шляхетського панування. Повстання першої третини століття зазнали поразки, а козацьке селянське повстання 1648 р. під керівництвом Богдана Хмельницького переростає в народно-визвольну війну, а потім у революцію, яка принесла перемогу і утворення Української козацької держави.

Після військового успіху настала доба, яка згубно вплинула на подальший розвиток держави й отримала назву "Руїна" (1663-1687 рр.). Тільки наприкінці століття почалося українське відродження, центром якого стало Лівобережжя (Гетьманщина), яке зберегло інститути української державності. Політика гетьманів, у тому числі Мазепи, була спрямована на підтримку культури. Козацтво, яке відігравало головну роль у визвольній боротьбі і побудові державності, знову стало на захист національної української культури

Всі ці явища суттєво вплинули на визначення напрямку розвитку української культури визначеної доби.

Православні братства та освіта, як предмет розгляду третього питання, щільно пов’язані з тим, що у XVII ст. більшість українців проживали у складі Речі Посполитої, яка проводила політику примусового покатоличення і ополячення. Проти такої державної політики виступила православна церква. Церква супроводжувала людину на кожному кроці – від народження до поховання. Вона була носієм морального кодексу, а любов до ближнього і милосердя гуманізували людину в жорстокі воєнні часи. Після Берестейської унії (1596 р.) православна церква в Україні зазнала значних утисків і впливовою залишалася тільки на тих землях, де ії підтримувала шляхта, яка хоч і служила Речі Посполитій, однак надавала допомогу православній церкві. Так, завдяки авторитету князя К. Острозького, впливовою була православна церква на Волині, а місто Острог стало центром культурно-освітнього руху. Тут діяла школа, яка згодом перетворилася у академію, в якій працювали видатні вчені та представники духовенства: Герасим Смотрицький – перший ректор академії, Дем'ян Наливайко, Тимофій Михайлович, Ян Лятос, Кирило Лукаріс та ін.

При академії діяла друкарня, де видавалися твори на захист православної віри: "Книжица", "Лікарство на оспалий умисл человечий", "Отпис на лист... Іпатія Володимирського і Берестейського єпископа", "Апокрисис", "Лексикон словено-роський" та ін. В академії була надрукована І. Федоровим "Острозька Біблія". Робилися переклади літургійних та богословських книг на "руську" книжну мову.

Після смерті К.Острозького академія занепала. Центром культурно-національного відродження стає Придніпров'я, де продовжується козацько-селянська колонізація. Козацтво виявляло чутливість до культурних новацій і підтримувало православну церкву і братства, які створювалися при монастирях та храмах.

Православні братства – це неформальні об'єднання людей, відданих національно-релігійній ідеї. Братства мали статут, в якому стверджувалося, що всі братчики рівні, мають право обирати священиків і слідкувати, щоб вони не говорили єресі.

Братства протестували проти національного визиску, переслідувань з боку католицької верхівки, друкували промови, які представникам братства доручалося виголосити перед королем. Вони надавали велику увагу освіті й створювали православні школи. В освітній діяльності керувалися "Порядком шкільним", мали відповідні педагогічні кадри, викладали: граматику, піїтику, риторику, діалектику, математику, астрономію, а також грецьку, польську, слов'янську мови.

У галузі шкільництва та освіти йшла гостра боротьба, адже, крім православних, існувало багато конфесійних шкіл і навчальних закладів. Освітня діяльність братських шкіл була одним із заходів боротьби православ'я проти католицизму і уніатства. У 1676 р. польський сейм значно обмежив права православних братств.

Попри на утиски та протистояння, Україна в XVII ст. мала високий рівень освіти народних мас. Щодо дітей старшини, шляхти, духовенства, заможного міщанства і селян, то на Лівобережжі, Слобожанщині вони мали поширену початкову освіту і освіченість. У школах навчали читати, писати, рахувати і писати. Крім того, в місцевих адміністративних установах, куди старшина влаштовувала своїх синів, юнаки поряд з виконанням своєї роботи вчились копіювати документи, писати судові справи та складати ділові папери. Грамота в Україні поширювалася також через ремісничі майстерні і цехи. Ремісники повинні були вміти рахувати, знати лічбу та діловодство. Збереглося чимало рукописних підручників, а також посібників з питань техніки, ремесла й торгівлі.

При братствах активно діяли друкарні, які були осередками освіти, науки і відіграли значну роль у розвитку культури та книгодрукування. Відомо 13 друкарень, що діяли в цей час в Україні – дев'ять українських, три польських і одна єврейська.

Найбільш популярними стали видання друкарні Києво-Печерської Лаври. Тут друкувалися твори провідних письменників – І. Галятовського, Л.Барановича, І. Гізеля та ін. Друкарня Лаври готувала навчальні посібники, підручники. У 1654 р. вийшов ілюстрований буквар. Київські видання мали художнє оздоблення, в якому поєднувалися традиції народного декоративного мистецтва з рисами бароко. Цікавим явищем стали "мандрівні" друкарні, які подорожували містами та селами, виконували культурно-просвітницьку роботу і несли "слово" в маси. З метою поширення міжнародних зв'язків в Україні друкувалися книжки для інших країн книга "Синопсис" була двічі передрукована (1678, 1680) і розповсюджувалася за кордоном у грецькому і латинському перекладах.

Для розгляду наступного питання слід зрозуміти, що інтелектуальне ядро української культури формувалося навколо Києво-Могилянського колегіуму, який було створено у 1632 р. на базі Київської братської школи. Адміністративними, навчальними та науковими справами колегіуму відав ректор, який обирався викладачами за участю духовенства і адміністрації Києва й затверджувався митрополитом після узгодження з гетьманом. У колегіумі навчалися діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан, козаків. Інколи потрапляли діти селян та місцевої бідноти. Під час канікул або після закінчення бідні вихованці мандрували селами, заробляючи собі на життя: вчителювали, влаштовували театральні вистави, займалися малярством. На запрошення Петра Могили у колегіумі працювали найкращі наукові і педагогічні діячі, як світські, так і церковні. Йосип Кононович-Горбацький викладав богословські дисципліни, професор Інокентій Гізель – філософію та психологію, професор Стефан Яворський – риторику і філософію. Тут працювали професор І. Галятовський, поет Величковський, ігумен Богоявленського монастиря, письменник Л. Баранович та багато інших. Завдяки такому викладацькому складу, колегіум з часом став не тільки вищим навчальним закладом, а й науковим центром. Викладачі не обмежувалися викладанням загальноприйнятого у тогочасній європейській науці, але й самостійно розробляли проблеми логіки, філософії, психології тощо. У колегіумі було створено "Синопсис" – короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до початку ХVІІ ст. Книга набула широкої популярності і використовувалась як офіційний підручник.

Навколо колегіуму виникали дискусії щодо мови, якою викладали дисципліни та якою користувалися викладачі. Серед викладачів існувала тримовність. Так, Мелетій Смотрицький писав польською мовою, Захарія Копистянський – слов’янською, Іван Домбровський – латинською. Вихованців називали латинниками та уніатами, тому що дисципліни в колегіумі читались на латині і колегіум звинувачували, що він не православний заклад і пропонували, якщо не можна обійтися без іноземних мов, краще ввести грецьку.

Відомим істориком того часу був Феодосій Сафонович. Він займав посаду ігумена Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря і ректора Києво-Могилянського колегіуму. Його історичний твір "Хроніка з літописців стародавніх" розглядав період від Київської Русі до XVII ст. і став першою історіографічною працею, яка звертає увагу на пізнавальне значення історичної науки.

До кращих представників української інтелігенції ХVІІ ст. слід віднести таких видатних політичних, церковних і освітніх діячів, як Лазар Баранович та Інокентій Гізель. Л.Баранович виступав проти зрадницької політики шляхетсько-старшинської верхівки, був прихильником міцної централізованої державної влади. Написав низку праць – "Нова міра старої віри", "Меч духовний" та ін., в яких критикував католицькі догмати, засуджував уніатську церкву, висловлювався за єдність слов'янських народів. Історик І. Гізель, один з найосвіченіших людей цієї доби, у творах "Мир з богом людині", "Про істинну віру", виступав проти єзуїтів та уніатів, загарбницької політики шляхетської Польщі.

Значного поширення набули зв'язки України з Росією. У Москві діяли українські друкарі, працювали церковні та культурні діячі. Серед освічених російських людей значний інтерес викликали твори українських борців проти унії та католицизму – І. Вишенського і С. Зизанія. Популярністю користувалися видання острозької друкарні "Біблія" і "Маргарит", які потім перевидавалися у Москві.

Петро І не любив духовних діячів старого московського типу, які були противниками його реформ, і надавав перевагу українським вченим і духовенству, які допомагали йому європеїзувати Московську державу. Навіть приналежність до української національності була певним атестатом для обіймання високої посади у Москві. Багато діячів тогочасної літератури в Москві, провідників Петрових реформ, походили з України або виховувались під впливом київської шкільної науки. Українські вчені й церковні діячі – Дмитро Ростовський, Стефан Яворський, Гавриїл Бужинський брали активну участь у поширенні освіти і розбудові московської культури.

Шосте, сьоме і восьме питання тісно пов’язані таким явищем як українське барокко, яке знайшло свій вислів у багатьох галузях української культури.

Козацько-селянська визвольна війна (1648-1657) проти шляхетської Польщі посилила інтерес до історичного минулого. Найбільш значними творами були "Синопсис" І. Гізеля та "Хроніка з літописів стародавніх" ігумена Києво-Михайлівського монастиря Феодосія Сафоновича.

Важливим жанром стали старшинсько-козацькі літописи: "Самовидець" Романа Ракушки - Романовського, який брав участь у визвольній війні і закінчив життя протопопом Стародубським; "Действія презьльной... небывалой брані Богдана Хмельницкого..." полковника Гадяцького Григорія Граб'янки; "Сказаніє о войнь козацькой і зь поляками чрезь Зьновіе Богдана Хмельницького" канцеляриста Генеральної канцелярії Самійла Величка. На першому місці серед цих творів стоїть літопис "Самовидець", в якому опис подій доведено до 1702 р. Автор використав багато джерел, зворушливо описав визвольну війну і наступні події в Україні.

У цілому літописання відіграло важливу роль у зростанні національної свідомості, а літописи стали виразниками надії і прагнень народу у літературній творчості. Література того часу збагатила скарбницю духовних цінностей українського народу. Головними темами творів були події 1648-1657 рр. і пов'язані з цими подіями патріотизм і почуття гордості за славні козацькі перемоги.

Набуває розвитку українська драматургія, яка вже в ХVІІ ст. мала різні жанрові форми. Найбільш розповсюдженими були містерії (п'єси на різдвяні сюжети) і міраклі (п'єси на сюжети з життя святих). До містерій XVII ст. належать пісні "Слово про збурення пекла", "Дійствіє на страсті Христові", "Царство натури людської". Найцікавішою з них є перша, в якій розкривається сюжет з "Никодимового євангелія" про те, як Христос зруйнував пекло і звільнив душі праотців. До жанру міракля належить п’єса "Олексій, чоловік божий", в якій використовується багато елементів народної естетики. Інших жанрів драми – мораліте (алегоричних п'єс морально-повчального змісту), п'єс на теми і сюжети біблейської історії, літературна спадщина XVII ст. не зберегла.

Набирають розвитку всі жанри, вироблені фольклором попередніх століть: речетативний, пісенний, говірний. Найхарактернішими для цього часу стають історичні пісні та думи. Улюбленими були пісні про козацьку долю і козацькі походи. Ці пісні співали не тільки козаки, вони ставали народними, і не тільки для українців, а й для інших народів. Такою стала всім відома і зараз народна пісня "Ой на горі та й женці жнуть". Кобзарі та лірники в історичних піснях та думах звеличували козаків та сільську голоту, які були борцями проти іноземних поневолювачів і польської шляхти. Користуючись бандурою, сопілкою, цимбалами, кобзарі мандрували селами і несли у світ народну поезію і пісню: "Чи не той то Хмель?" про Богдана Хмельницького, "Ой морозе Морозенку, ти славний козаче" про Нестора Морозенка, "Та ой, як крикнув же козак Сірко" про козацького героя-ватажка Івана Сірка. З'являються побутові та сімейні теми ("Прощання козака", "Сестра і брат", "Вдова і син"), сатиричні і гумористичні пісні, наприклад, "Про вівчаря", також виконувалися псалми, канти духовного характеру і апокрифічні пісні.

Зберегла популярність календарна і позакалендарна обрядова поезія – колядки, щедрівки, духовні вірші, прислів'я і приказки, легенди і перекази, історичні анекдоти і побутові новели. Українська пісня та думи стали носіями народної пам'яті, музичної культури, а також стала складовою частиною театральних вистав.

Розквіт українського театру пов'язаний з діяльністю Києво-Могилянського колегіуму, де ставилися драми великоднього та різдвяного сюжетів. Існував також народно-ярмарковий та ляльковий театр-вертеп. На майданах розігрувалися вистави, театралізовані обрядові та хороводні пісні. Вертеп поєднував слово і спів, інструментальну музику, акторську гру, сценографію, лялькову виставу. Він стає ґрунтом, на якому зростає майбутній національний театр.

У XVII ст. зростають міста. Козацькі слободи заселяються вихідцями із Правобережної України, які тікали від жорстокого гніту шляхетської Польщі. Виникають такі міста, як Охтирка (1647 р.), Лебедин (1652 р,), Суми (1652 р.), Харків (1653 р.). Богодухів (1667 р.), Слов'янськ (1676 р.) та інші. А старі – Київ, Чернігів, Переяславль – змінювали свій вигляд завдяки новому будівництву, архітектура якого вражала не розмахом ансамблю, а різноманітністю творчих рішень.

Українська народна архітектура визначалася логічною структурою, різноманітністю форм та композиційних вирішень. Будівничі вміло збагачували традиційні форми завдяки творчому засвоєнню засад і прийомів, запозичених з готики, ренесансу, бароко. Одним з найкращих виразників українського бароко є Воздвиженський (або Хрестовоздвиженський) собор Полтавського монастиря. Деякі дослідники називають його зразком козацького відродження. Споруджено монастир на кошти полтавського полковника Мартина Пушкаря у 1650 р. поблизу міста, де впадає у Ворсклу річка Полтавка (або Тарапунька). Доля храму пов'язана з нашою історією. Наприкінці ХVІІ ст. завдяки генеральному судді В.Кочубею дерев'яний собор почали замінювати на новий, який був добудований вже його сином. Монастир був значним культурним осередком, мав багату бібліотеку, тут працювали видатні вчені-енциклопедисти і педагоги, існувала школа півчих, а згодом відкрито і духовне училище.

В інтер'єрі культових побудов набули розвитку різьблення по дереву та живопис. Різьба по дереву найчастіше використовувалась у декорі іконостасу. У XVII ст. тематика іконостасу значно поширюється за рахунок змін у цоколі, де сюжети не були регламентовані церковними приписами. Це давало змогу художникам вільніше трактувати композиції, використовувати гравюру, як це практикували Рудкович (1680-1703) та Йов Кондзелевич (1667). У період частих татарських нападів, і особливо під час визвольної війни, набувають актуальності теми „страстей Христових”, мученицької смерті святих і, зокрема, страти Івана Предтечі. Іконостас, прикрашений золотом і поліхромілом, був не тільки ідейною, а й декоративною домінантою храму. Часто використовувався мотив виноградної лози в дерев'яній або в кам'яній різьбі, наприклад, у каплиці Трьох святителів, і деталях інтер'єру світлиці "Чорної кам'яниці" у Львові.

Український іконопис, починаючи з найдавніших пам'яток, що дійшли до нашого часу, привертав увагу поєднанням високого рівня професійного виконання і рис народної творчості. Ікони не відбивали конкретних історичних подій, а втілювали загальну ідею епохи, найголовніші події часу. Прикладом може бути ікона із зображенням архангела Михайла, культ якого поширився ще у домонгольську добу. Згодом його образ став черговою емблемою Києва. Особливої популярності по всій Україні образ архангела Михайла набув в роки визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Святий або воєвода, як його величали в народі, асоціювався з ідеєю непереможності батьківщини. У суспільних сферах по-різному сприймався образ архангела. Для запорозьких козаків він був символом перемоги, на княжих гербах – християнським патроном, в уяві простого народу – заступником і покровителем у земних нещастях.

Українські живописці, об'єднані цехом або монастирською майстернею, працювали на замовлення. Найбільш високою професійною культурою відрізнявся львівський живописний цех, де працювали польські, українські, вірменські майстри. Існували позацехові майстри "портачі" – художники, які не мали професійної підготовки. Серед пам'ятників цього періоду важливе місце займає живописний ансамбль церкви Воздвиження Святого Христа в Дрогобичі, а також роботи жовківського майстра Івана Маляра. Для іконописних робіт, зокрема зображень Христа, цих робіт характерні висока художня майстерність у моделюванні обличчя, тіла, складок одягу тощо.

Українські художники працювали здебільш на замовника анонімно, тому датованих ікон не багато. У ХVІІ cт. першим стає відомий підпис вишенського майстра Іллі Бродлаковича на іконі "Покрова" (1646), хоч у документальних джерелах імена згадуються раніше. Іван Рудкович з Жовкли втілив у свої твори риси бароко поміркованого типу. Його творчість вважається найвищим злетом як жовківського, так і всього західноукраїнського малярства XVII ст. Твір Поляховича “Гостинність Авраама" (1666) є класичним взірцем трактування художнього образу в спрощенній інтерпретації народного малярства. Здобувають популярність маляри невеликого містечка Судова Вишня, розташованого на шляху між Львовом і Перемишлем. Вишенські майстри були відомі і за межами свого краю. По-різному складалася їх доля. Одні виконували замовлення поблизу свого міста, в інші надовго – а то й на все життя – залишали оселю у пошуках замовників. Так, Ілля Бродлакович знайшов вигідне місце для творчості у місті Мукачево, куди перебрався назавжди. У селі Сухому, на Закарпатті, малювали ікони вишенські майстри Іван і Стефан, автори розп’яття та іконостасу в церкві цього ж села. Серед вишенських майстрів, які у своїй творчості тісно примикали до традицій народного малярства, виділяється художник Федір, відомий за підписом на іконостасі у церкві села Дмитровичі та ікону "Різдво Марії" з церкви села Верешиця.

Відомим центром народного малярства було село Риботичі на Галичині. Протягом двох століть, починаючи з ХVІІ ст., осередок народного малярства у Риботачах не мав собі рівних щодо популярності серед численних замовників. Із творів цих майстрів, що зберігаються у Львівському музеї українського мистецтва, виділяють три ікони з різних сіл з сюжетом "Різдво і дитинство Христа". Роботи цікаві багатою іконографією і складною композицією. Підписані та анонімні ікони, іконостасні ансамблі оздоблювали не тільки храми в околицях Перемишля, Прикарпаття та Закарпаття, а й за кордоном, наприклад, в Словаччині та Румунії.

У XVII ст. в українському малярстві з'являється тенденція мініатюрної сценки, якої раніше не було. Львівський маляр Микола Петрахнович, малюючи апостольський чин для іконостаса Успенської церкви, започаткував новий вид розташування мініатюрних сценок: зображення у горизонтальній площині. Деякі майстри, як наприклад, невідомий вишенський маляр, автор ікони "Архістратига Михаїл" з церкви Чесного Хреста в Дрогобичі, виконував ці сценки з великою майстерністю.

У розповсюдженні світського живопису, який прославляв людину, її особистість, допомагало львівське бюргерство, для якого портрет став побутовим явищем.

Мистецтво портрету тривалий час було пов'язано з монументальним стінописом та іконописом, а потім виділяється в окремий жанр – світський живопис, який задовольняв потреби місцевої знаті, старшини, шляхти, заможного селянства. Видатними пам'ятками живопису є портрети Петра Могили та Богдана Хмельницького, що знаходяться в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври.

З другої половини ХVІІ ст. поширюються епітафійні портрети. Серед найвідоміших творів у цьому жанрі є портрет Ф. Стефаникової (1668) невідомого автора, посмертний портрет Стефана Комарницького, теж невідомого автора, і сімейний портрет з зображенням заможного бюргера і його чотирьох синів, створений вишенським маляром кінця XVII ст.

Українські художники у своїй творчості використовували надбання західноєвропейського мистецтва, співробітничали з майстрами Польщі, Німеччини, однак з повагою ставилися до народних національних традицій.

 

Питання для самоконтролю

1. Коли виникла Українська козацька держава?

2. Які православні братства ви знаєте?

3. Розкрийте роль друкарень у розвитку культури XVII ст.

4. Коли було створено Києво-Могилянській колегіум?

5. Охарактеризуйте Могилянську добу і її роль у розвитку культури ХVІІ ст.

6. Що таке козацький літопис, які літописи ви знаєте і яка їх роль у культурному розвитку XVII ст.?

7. Які українські народні пісні ви знаєте?

8. Яку роль відіграла православна церква в козацькому житті?

9. Що ви знаєте про козацький живопис?

10. Яку роль відіграла православна церква у розвитку культури XVII ст.?

11. Хто з козацької старшини взявся першим опікувати культурні потреби суспільства?

 

Рекомендована література:

Основна література: 1, 2, 3.

Додаткова література: 3, 8, 15, 17.

 

 

Тема 13. Піднесення української культури у ХVІІІ ст.

 

План вивчення теми

 

1. Розквіт бароко і пізнє бароко у різних культурних галузях.

2. Мад’яризація на західноукраїнських землях.

3. Роль «одноцілості культури» для консолідації нації.

4. Києво-Могилянська академія.

5. Українське просвітництво. Видатні українські літописи.

 

Навчальні цілі: засвоєння, закріплення та систематизація знань, які визначають фактори, сприятливі для піднесення української культури у XVIII столітті