Особливості українського національно-визвольного руху в ХІХ ст

Знищення залишків автономії та придушення національного життя українців Австрійською і Російською імперіями не змогло знищити українців як спільноту. Незважаючи на те, що в своїй більшості нащадки козацької еліти втратили зв’язок з власним народом та перейшли в табір російських поневолювачів, серед представників козацької старшини продовжували існувати автономістичні та незалежницькі ідеї. Свідченням цього є поїздка В. Капніста до пруського монарха з метою пошуку підтримки для майбутнього можливого повстання в Україні проти Російської окупації. Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. все більше зростаючий спротив. Він вилився у національно-культурницьку, просвітницьку діяльність. Представники нової української інтелігенції, яка почала тоді формуватися, намагалися відродити українську культуру, мову, традиції, підняти освітній рівень українських народних мас. Тобто національно-визвольний рух цього періоду звівся до культурної боротьби, під час якої почали розгортатися політичні домагання.

На рівень інтенсифікації українського національно-визвольного руху впливало посилення соціально-політичного невдоволення російською феодально-кріпосницькою системою, зростання опозиційності до самодержавної влади серед освічених кіл громадськості і широких народних мас, тривалі війни, які вела Російська імперія. Безпосередньо на український визвольний рух вплинула франко-російська війна 1812 р., бо, по-перше, серед одної частини українського дворянства та інтелігенції поширилися сподівання визволити Україну з-під влади Росії при підтримці Франції, а, по-друге, розпуск створених із українського селянства козацьких полків (загальною чисельністю близько 70 тис. осіб) всупереч обіцянці російської влади, призвело до виступів вояків розформованих полків та налаштувало проти Росії і частину українського дворянства, яка підтримала її у війні [11, с. 141–142].

Внаслідок скасування давніх козацьких прав і вольностей та інших антиукраїнських дій російської влади в Україні „панував явний дух опозиції” [24, с. 74]. Діячі українського відродження, будучи опозиційно налаштовані до Росії, спочатку стали гуртуватися в таємних масонських організаціях, які у 1817–1819 рр. виникли в багатьох містах України. Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість виявилась у полтавській масонській ложі „Любов до істини”. Учасник цієї ложі В.Лукашевич засновує у 1821 р. Малоросійське таємне товариство – громадсько-політичну організацію, яка ставила за мету домогтися державної незалежності України [11, с. 142]. Представники українського дворянства, переважно кадрові офіцери, беруть участь в діяльності декабристських організацій, однак, вони не піднімали в своїй діяльності українського національного питання.

На початку 1846 р. у Києві виникла перша українська нелегальна політична організація – Кирило-Мефодіївське Братство (товариство), яке висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. У засіданнях товариства активну участь брав Т. Шевченко. Головною метою братства була ліквідація в Україні чужоземних колонізаторських режимів, досягнення державної незалежності України в конфедеративній спілці незалежних слов’янських держав. Братство за допомогою культурницької та пропагандистської діяльності намагалося піднести рівень національної свідомості українців та підняти їх на збройну боротьбу за свободу і незалежність. Тобто в середині ХІХ ст. в українському національно-визвольному русі стає формуватися чітка політична програма подальшої визвольної діяльності. Поява та діяльність Братства фактично поклали початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України.

Російським властям вдалося виявити Кирило-Мефодіївське братство та ліквідувати його, одночасно режим піддав репресіям й інших українських діячів, що призвело до тимчасового призупинення активної діяльності руху. Розгром Братства завдав відчутних втрат українському національному руху. Однак, остаточно його придушити російська влада не змогла.

Наприкінці 1850-х років знову пожвавлюється український рух, створюються українські культурно-освітні організації – громади. Їхня діяльність спрямовувалася на розвиток народної освіти, поширенню національної ідеї, формування національної свідомості українців. Тобто знову боротьба в основному зводиться до культурницької діяльності. Незважаючи на це, російський уряд, наляканий повстаннями поляків 1830–31 та 1863–64 рр., в яких брали участь лише поодинокі українці, розгорнув з середини
60-х рр. ХІХ ст. черговий масштабний наступ на український рух. Фактично російська влада Валуєвським циркуляром 1863 р. і Емським указом 1876 р. заборонила існування українців як етносу. Заборонено було вживати українську мову в шкільному навчанні, книгодрукуванні в Російській імперії, а також влаштовувати українською мовою сценічні вистави та публічні читання. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці.

У цей час частина активних українців бере участь у народницькому, соціал-демократичному, земському рухах. Діячі, заангажовані на цій діяльності, не висували національних домагань, мало цікавилися потребами українства як спільноти, переважно сконцентровували увагу на цілях, які випливали із загальноросійських інтересів.

Наприкінці ХІХ ст. домінуюче в 60–70-ті рр. помірковане українофільство вичерпало себе, продемонструвавши неспромож-ність лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. Пошук нових ідей, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х рр. ХІХ ст. покликав до життя національні об’єднання з виразною політичною спрямованістю, які стали прообразом політичних партій.

„Братство тарасівців” було першим серед них. Воно виникло влітку 1891 р., засноване студентами М. Базькевичем, М. Байздрен-ком, І. Липою та дрібним урядовцем В. Боровиком. Концепту-альним натхненником і одним з організаторів Братства став М. Міхновський.

„Тарасівці” не збиралися наслідувати українофільські громади з притаманними їм аполітичністю й організаційною аморфністю. Їхньою метою було створення розгалуженої таємної організації, вироблення її програми, передусім політичної.

Основні ідейні засади організації було викладено в „Декларації віри молодих українців”. У ній наголошувалося на тому, що Росія є окупантом України, висувалася вимога повної державної незалежності, акцентувалося, що лише вирішення національного питання розв’яже питання соціальні, а не навпаки.

„Тарасівці” розгорнули широку пропаганду своїх ідей серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітників. Структури Братства існували в Києві, Полтаві, Лубнах, Чернігові, Одесі та інших містах. „Братство тарасівців” діяло в Україні до 1898 р. Під впливом ідей Братства в 1897 р. було засновано Загальноукраїнську безпартійну демократичну організацію, а у 1900 р. Революційну українську партію [5, с. 27].

Отже, Братство було перехідною сходинкою від громадівського руху 60–80-х рр. до організації національних українських партій на Наддніпрянській Україні.

З огляду на те, що західноукраїнські землі потрапили під окупацію Австрійської (згодом Австро-Угорської) імперії, там були деякі відмінності історичного розвитку. Незважаючи на політику онімечення і ополячення австрійських властей, на початку ХІХ ст. розпочинається процес національного відродження, центрами якого спочатку було м. Перемишль, а згодом Львів. Провідну роль на початку цього процесу відіграє духівництво. Діяльність культурно-освітньої організації „Товариства священиків” та напівлегального громадсько-просвітницького об’єднання „Руська трійця” поклало початок розгортання культурницької боротьби українського визвольного руху на західноукраїнських землях.

Революційні події 1848–49 рр. в Австрії прискорюють політи-зацію українського національно-визвольного руху. У Львові
2 травня 1848 р. створено першу українську національну організацію – Головну Руську Раду (ГРР). ЇЇ головою став греко-католицький єпископ Г. Яхимович. Рада взяла на себе функції українського національного уряду і представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним урядом протягом 1848–51 рр. У містах і селах Галичини і Буковини виникли місцеві ради. ГРР висунула вимоги надати українським землям національно-територіальну автономію (існували ідеї політичної автономії у складі слов’янської федерації та створення самостійної української держави з центром у Києві, які були виражені ще в „Русалці Дністровій” [16, с. 331]), демократизація народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо.

Австрійські власті проігнорували більшість вимог, але все ж погодилися на запровадження навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях, а також було відкрито кафедру української мови і літератури при Львівському університеті. Крім цього, було скасоване кріпосне право. Внаслідок краху революції австрійські власті одразу завдали репресивного удару по українському національно-визвольному русі. У 1851 р. окупаційною владою була розпущена Головна Руська Рада, піддавалися переслідуванню і діячі українського руху. Незважаючи на поразку, революція 1848–49 рр. в Австрії привела до помітних зрушень у культурно-освітній сфері, відбулося пробудження національної самосвідомості української громадськості.

Поразка революції та репресії властей спричинили розчарування частини провідних українських діячів у перспективі визволення власними силами та перехід їх на позиції москвофільства. За цих обставин ініціатива національно-визвольної боротьби перейшла до молодого покоління світської інтелігенції.

Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський, напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини. Їхня діяльність виявлялася у пропаганді національних і культурно-освітніх ідей, періодичних виданнях та через створені ними різні товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади - це клуб „Руська бесіда”, товариство „Просвіта”, товариство ім. Т.Шевченка, перший український професійний театр у Львові тощо.

У 90-х рр. ХІХ ст. на західноукраїнських землях відбувається політизація українського національно-визвольного руху. Утворилися перші легальні політичні партії, були сформовані їхні програми і політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними масами, а національний рух, що набув політичного змісту, став масовим. Перша українська партія була створена в 1890 р. і отримала назву Русько-української радикальної партії. Згодом були створені Українська національно-демократична партія, Українська соціал-демократична партія та інші. Метою діяльності партій проголошувалося здобути політичну незалежність усіх українських земель в єдиній суверенній державі [16, с. 381–384].

Отже, протягом ХІХ ст. відбувалося відродження і розгортання українського національно-визвольного руху, сформувалася його політична програма. У той же час, розподіл українських земель між двома імперіями, які були з різними суспільно-політичними устроями, вплинув на український визвольний процес. Під ліберальним австрійським правлінням український визвольний рух став масовим, легально діяли українські організації та інституції, школи; центральною метою діяльності багатьох структур було створення Української держави. У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух перебував під жорстоким репресивним тиском російської влади, тому він був справою одинаків, була заборонена діяльність українських організацій, шкіл; основною політичною вимогою, яку підтримувала більшість тодішніх чільних діячів було домагання автономії України. Поряд з тим, ідея політичної незалежності України також була актуальною на той час, особливо серед молоді.