Українські освіта та наука у ХХ ст

1900 – 1916 рр.

Упродовж 1897-1911 рр. зросла кількість початкових шкіл. Було впроваджено новий тип народних шкіл, вищих початкових училищ з чотирирічним терміном навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні діяло понад 300 таких закладів. Зростання потреби в письменних людях і фахівцях спричинило розширення мережі середніх навчальних закладів. У 1914–1915 рр. в Україні діяло 26 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 2,6 млн учнів, і понад 60 професійно-технічних училищ, де здобували освіту й ремесло близько 5 тис. осіб. Проте майже 70 % населення не вміло читати й писати. Подібною була ситуація з вищою освітою. На всій території України не було жодного вузу з українською мовою викладання, а в царській Росії – навіть жодної української школи на державному утриманні.

До позитивних змін у системі освіти можна віднести розширення мережі спеціальних навчальних закладів (ремісничих, гірничих, комерційних та інших), а також інститутів (серед них – 8 учительських).

Складним був стан освіти на західноукраїнських землях. Власті насаджували школи з німецькою і польською мовами викладання. На Галичині з 49 середніх шкіл лише в чотирьох навчання велося українською мовою. На Буковині діяла всього одна українська гімназія. А в Закарпатті українських навчальних закладів не було взагалі.

Унаслідок тривалої боротьби за національну школу галицькі й буковинські українці напередодні Першої світової війни домоглися відчутних успіхів. У Галичині – у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславі – функціонувало 6 українських державних гімназій. У них, а також у 2510 народних школах українською мовою навчалося 440 тис. дітей. На Буковині в 1911 р. було 216 українських народних шкіл (40 тис. учнів та 800 учителів). Діяли україномовні державна гімназія та семінарія для дівчат.

Плідно працювали у цей час українські історики: М.Аркас, М. Грушевський, О. Єфименко, Д. Багалія, В. Хвойко,Д.Яворницький, Іван Лучицький.

У Львівському університеті зусиллями С. Рудницького закладено фундамент нового наукового напряму – географічного українознавства. У працях ученого обстоювалися прагнення українців до національно- державного самовизначення.

Справжньою подією в культурному і науковому житті України став вихід у 1907-1909 рр. чотиритомного словника української мови Б. Гінченка.

Упродовж 1905-1908 рр. вийшов друком тритомник А. Кримського «Українська граматика». В. Гнатюк підготував і видрукував 6 томів «Етнографічного збірника» і «Матеріали для української етнології».

У вузах Праги проводили досліди фізик зі світовим ім'ям І. Пулюй та хімік І. Горбачевський. Останній, професор Празького університету, видав 4-томний курс лікарської хімії чеською мовою, курс хімії українською мовою. Прорив учених України в біології дозволив створити в Києві у 1898 р. Бактеріологічний інститут, де продуктивно працювали фізіолог В. Бец, гістологи О. Івакін, Ф. Ломинський та інші вчені.

Вагомий внесок у світову науку зробили українські вчені-природознавці: Д. Заболотний, розробив методи боротьби з чумою, В. Вернадський обґрунтував цілісність Всесвіту, доводив пріоритет загальнолюдських цінностей над усіма іншими.

Новий напрям в економічній науці розробляв М. Туган-Барановський, автор праць «Соціальні основи кооперації», «Основи політичної економії».

На початку XX ст. Україна вийшла на передові рубежі у розвитку повітроплавання. Д. Григорович сконструював перший у світі гідролітак, І. Сікорський – багатомоторний літак.

1908 р. в Одесі відкрито перший аероклуб. П. Нестеров розробив теорію та прийоми вищого пілотажу, першим у світі виконав «мертву петлю», що згодом дістала назву «петля Нестерова».

Рр.

Для центральної влади найважливішим напрямом культурно-освітньої роботи в той час стала українізація школи. Українське товариство шкільної освіти на чолі з відомим громадським діячем І. Стешенком не лише створювало національні навчальні заклади, а й домоглося від міністра освіти Тимчасового уряду дозволу на запровадження української мови і вивчення українознавчих предметів у народних школах, учительських семінаріях та інститутах, інших навчальних закладах.

У Києві було започатковано три державні гімназії з українською мовою викладання, а всього у містах України до осені 1917 р. відкрилося 53 середні школи, університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. розпочинає свою роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі – Український учительський інститут. Тоді ж відкривається Науково-педагогічна Академія.

Українізація вузів передбачала створення в них кафедр українознавства (української мови та літератури, історії, економіки, права) та викладання національною мовою. Однак якщо у Харківському університеті вже в липні діяли кафедри української історії й філософії, то ректорати Київського та Одеського університетів були категорично проти українізації керованих ними закладів. Проте завдяки зусиллям професора П. Тутковського, доцентів І. Сушицького, О. Грушевського, І. Огієнка (Київський університет), ректора Харківського університету професора Д. Багалія й професора М. Сумцова українознавчі дисципліни впроваджувалися у навчальний процес.

Технічна інтелігенція гуртувалася навколо створеного в березні 1917 р. товариства «Праця». Започаткований 5 жовтня з ініціативи товариства Український університет, який працював за державною програмою, мав історико-філологічний, природничо-математичний та юридичний факультети. Заняття для слухачів цього навчального закладу проводили кращі викладацькі кадри і науковці столиці.

Протягом 1917 р. в Україні було відкрито 215 нових так званих вищих початкових шкіл (до революції таких шкіл налічувалося 356). Всі вони утримувалися за рахунок громадських та приватних коштів. Крім того, у 1918 р. діяло 38 026 «нижчих початкових» однокласних шкіл і 1373 – двокласні. В березні 1918 р. Міністерство освіти УНР розробило план подальшої українізації вищої й професійної освіти, який передбачав створення мережі нових державних вузів, а також розв’язання проблеми підготовки викладацьких кадрів.

Гетьманським урядом окрім діючих університетів у Києві, Харкові, Одесі було відкрито ще два навчальні заклади – Київський та Кам’янець-Подільський державні університети, розпочали роботу новостворені архітектурний та клінічний інститути у Києві, політехнічний і сільськогосподарський – в Одесі, Український історико-філологічний факультет у Полтаві, були засновані стипендії для студентів.

Міністерство народної освіти ініціювало створення національної початкової школи, видало розпорядження про перехід на українські підручники і мову викладання. В російськомовних гімназіях і реальних училищах запроваджувалися українознавчі предмети.

На кінець 1918 р. в Україні з 836 діючих гімназій (161 державна, 409 громадських, 266 приватних, з них 474 хлоп’ячі й 362 дівочі) 150 були українізованими.

14 листопада 1918 р. П.Скоропадський затвердив закон про заснування Української академії наук як державної установи. УАН складалася з трьох відділів: історико-філологічних, фізико-математичних та соціальних наук. До першого затвердженого гетьманом списку з 12 академіків увійшли Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, В. Вернадський, С. Тимошенко, М. Кащенко, П. Тутковський, М. Туган-Барановський, Ф. Тарановський, В. Косинський і О. Левицький. Першим президентом УАН став В. Вернадський. До 1928 р. незмінним секретарем Академії був А. Кримський (1871 – 1942 рр.), вчений зі світовим ім’ям, сходознавець, славіст, письменник, тонкий український лірик, котрий знав понад 60 мов.

Радянська Україна

Після встановлення більшовицької влади в Україні масова політична і культурна робота, згідно з рішеннями VIII з’їзду РКП(б), мала проводитися в трьох напрямах: комуністична пропаганда, загальна освіта, культурно-масова робота. Основним культурним осередком на селі стали хати-читальні, положення про які Наркомат освіти УСРР оприлюднив у липні 1920 р., а в містах – народні будинки, бібліотеки, клуби. Через масову неписьменність. Було створено республіканську комісію з ліквідації неписьменності (серпень 1920 р.). Випуск підручників, букварів, навчальних програм дозволив розпочати подолання цього негативного явища. На кінець 1920 р. 51,9 % населення України вже вміло читати й писати.

2 липня 1919 р. уряд УСРР схвалив «Положення про єдину трудову школу», яке закріплювало обов’язковість та безоплатність навчання дітей віком від 7 до 16 років, спільне навчання хлопчиків і дівчаток, викладання навчальних предметів рідною мовою, політехнічний характер освіти. Наприкінці 1920 р. в Україні налічувалося 22 тис. шкіл, у яких навчалися 2 млн 250 тис. учнів, половина з них – українською мовою.

Для підготовки вчителів протягом 1920 р. було відкрито 20 педінститутів, 48 педагогічних технікумів, близько сотні вчительських курсів.

Система вищої освіти зазнала істотних змін. Замість університетів, які скасовувалися, було створено кілька спеціалізованих самостійних інститутів. У 1920 р. в УСРР діяло 38 інститутів, у яких навчалися 57 тис. студентів. Навчання у вузах було безоплатним.

Радянська влада створила умови для професійної освіти: в 665 професійних школах і на 13 робітничих факультетах навчалися 60 тис. студентів.

У 1919 р. було поновлено діяльність Української академії наук.