І. Морозів – одне з найдавніших сіл Хмельниччини

Всеукраїнська науково-краєзнавча конференція

«Дунаєвеччина в контексті історії України»

Морозівська зош І-ІІІ ст..

Робота учня 7 класу Дацка Богдана

Керівник: вчитель історії і географії Дацко А.І.

 

Зміст С.

І. Морозів – одне з найдавніших сіл Хмельниччини…..3

ІІ. Історія церкви в с.Морозові…………………………..9

ІІІ. Школа с.Морозова…………………………………12

ІV. Природні багатства та рекреаційний потенціал с.Морозова………………………………………………..14

 

 

Село моє, мій дивосвіт, колисочка подій

Лишаєш ти глибокий слід у пам’яті моїй

Все найдорожче зберегло, що діялось-булось

Моє найглибше джерело – село моє, село.

В.Геращенко

І. Морозів – одне з найдавніших сіл Хмельниччини

Село Морозів – це мальовничий куточок Поділля, що розташований за 32 км від районного центру Дунаївці і 21 км від залізничної станції Дунаївці. Цікавою є географічна особливість розташування села - воно знаходиться на межі інших чотирьох районів: Дунаєвецького, Ярмолинецького, Віньковецького та Новоушицького. Саме із цими районами межує територія села.

Морозів розташований поміж густих лісів у межиріччі Ушиці та її притоки Ушки, відмежований тривалий час від бурхливого зовнішнього світу крутими спусками, важкими підйомами, бродами через річку і заболоченими видолинками.

До Морозівської сільської ради відноситься село Гута Морозiвська, розташоване на південний захід за 3 км від Морозова, прорите неглибокими ярами. На північний схід від Морозова на відстані 2 км в глибокій долині вздовж берега річки Ушиці знаходиться хутір Гамарня (колишнє село Аделіна). Та в 2005 році хутір перестав існувати: останні його ще живі жителі перебрались жити в Морозів.

Морозів є одним із найдавніших сіл Хмельниччини, минулого 2012 р. йому виповнилось 470 років. Як свідчать архівні документи, село було засноване в 1542 році Морозівськими на землях Мукарова на основі королівського дозволу, а також Барського старости Бернарда Претвіча. Цілком ймовірно, що назва села Морозів і походить від його засновників Морозівських. Як засноване на Мукачівських землях, село спочатку називалося Малим Мукаровом. (Архив Юго-Западной России, VІІІ, т.255).

В пізніші часи Морозів належав поміщикам Вільямським, після чого перейшов як придане до Маяковських.

Оскільки до центру волості треба було подолати багато кілометрів по бездоріжжю, крутих спусках, то володарі села з легкістю перепродали його зіньківським можновладцям, а ті, в свою чергу – солобковецьким. По старому адміністративному поділу до реврлюції село входило в склад колишньої Подільської губернії Ново – Ушицького уїзду, Мукарівської волості. Ще до революції 1917р. всі землі, вигони, пасовища були власністю поміщика Вишневського. Більшість населення села становив клас бідноти, який наймався працювати на панській ниві, або брав в оренду землю за високу оренду плату.

У дореволюційні часи на території с. Гута Морозівська діяв скляний завод, про що й свідчить назва села. Ще й зараз місцеві жителі під час оранки городів знаходять уламки давніх виробів зі скла. На територій хутора Гамарні (Аделіна), як зазначає Прокопчук В. у монографії «Топоніми рідного краю», виплавляли залізо із болотяних руд. У лісі на південний захід від Морозова робили дьоготь, цю місцевість і донині жителі називають Дегтярка. Також випалювали вапно.

На північній околиці села, за народними переказами, були знайдені залишки давнього поселення, яке звалося Червоноград, бо його будинки були зроблені з випаленої глини.

В архіві збереглась викупна документація на надільні землі товариства селян села Морозова, Аделіни, Старого Майдану (уставна грамота, викупний акт, вирок сільського сходу).

В уставній грамоті зазначається, що поміщику належало 338 чоловік, з них 2 дворових і 336 селян, після ревізії ніхто на волю відпущений не був. Загальна площа помістя – 2471 десятина.

Детально описані умови і кількість відробітків селян поміщикові Вільяновському:

«Дни шарварковые как назначенные единственно для поддержания в имении мостов, гатей, плотин, дорог, арендных статей и тому подобное, не должны бить требуемы от крестьян во время полевых работ, исключая случаев, не терпящих отлагательства по самым уважительным причинам… Сверх того эти дни никогда не должны быть заменяемы на барщину … Рабочими или способными к работам считать крестьян (мужчин от 17 до 55, а женщин от 15 до 50 лет), если при тому них нет увечья, делающего их не способными к работам.

Рабочий день начинать с рассвета дня и заканчивались с закатом солнца, но в течении дня, для отдыха и пищи, давать летом 2, а зимой 1 час, но при урочных работах, если работник окончит свой урок прежде дневного срока, то отпускать его с работы с зачётом полного рабочего дня; когда напротив того работник не закончит своего урока в срок, то требовать от него окончания работы на следующий, кроме праздников, день, сверх причитающегося на тот день урока…»

«…взыскания же за ослушность и легкость крестьян должны быть не отяготительными, а более отеческими, а именно: сам помещик может наказать своего крестьянина, смотря по вине его, не более 25 ударами розг, посессор и управитель, уполномоченный контрактом, до 15 ударов, а эконом или прикажчик может дать не более 5 тоже розгами… Затем тяжкие наказания: бритьё головы, обливание холодной водой, забитие в кандалы, наказание плетью, содержание в погребах и все прочие взыскания, если таковые данные были допускаемы, запрещаются под строгою ответственностью по законам; равномерно все дети, старики, также и взрослые обоего пола, во время болезни освобождаются от всякого рода наказаний»

В 1923 році в селі була створена сільськогосподарська артіль «Червоний орач», пізніше колгоспу було присвоєно назву «Паризька Комуна».

Селяни пізнали усі жахи сталінського режиму: примусову колективіза-

цію, розкуркулювання, голод 1932-33 рр. репресії проти тих кого радянська влада вважала ворожими елементами

В 1939 році колгосп був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Механізація праці на землі як у довоєнні так і у перші післявоєнні роки була вкрай низькою. Під час жнив на поле виходило майже усе село (фото 2).

Фото 2. Колгоспні жнива

Поява першого самохідного комбайна в кінці 50-х років була визначною подією для колгоспників (фото 3).

Хоч орної землі в Морозові не так багато (989 га) та й родючість її невисока, проте саме така земля придатна для садівництва. Тому наприкінці 50-х років минулого століття під керівництвом садовода від Бога Л.А. Слободяна в Морозові було закладено 200 га сливового і яблуневого саду, який довгий час приносив місцевому колгоспу «Паризька Комуна» і славу і прибутки.

Ще й до сьогодні старші люди пригадують, яким було життя у селі за керівництва Слободяна В.П.(фото 5). На р.Ушиця біля хутора Гамарня було споруджено ГЕС, яка працювала з кінця 40-х до кінця 50-х рр. На значних площах на південний схід від Морозова було висаджено виноград, поряд був баштан і ділянки полуниць. Інтенсивно споруджувались господарські будівлі у колгоспі, покращувався стан доріг.

За досягнуті успіхи в садівництві агроном-садовод Слободян Людвіг Антонович (фото 6) у 1963 році був учасником Всесоюзної виставки народного господарства СРСР в Москві. В 1966 році за вагомий вклад у розвиток садівництва Слободян Людвіг Антонович був нагороджений Орденом Леніна, а голова колгоспу Слободян Володимир Петрович - Орденом Трудового Червоного Прапора.

Коцемир Михайліну Йосипівну було нагороджено медаллю «Знак Пошани».

Гідроелектростанція на 150 кіловат, що працювала на р.Ушиці, приводила в рух розміщені в селі пилораму, олійню, круподерню, млини і зерноочисні машини. Електрика увійшла в побут колгоспу і колгоспників. За допомогою електростанції подрібнювалися корми для тваринництва. Працював колгоспний радіовузол на 1500 точок.

За період 1950 – 1957 років в колгоспі побудували приміщення комори, двох корівників, водокачку, січкарню, контору колгоспу, телятник, свиноферму. Всі приміщення були покриті черепицею завдяки тому що в колгоспі встановили станок для виготовлення черепиці, організатором був Маєвський Василь. В 1957 – 1958 роках колгоспники побудували і обновили понад 100 жилих будинків.

В сучасний період село переживає не найкращі часи. Колгосп розформовано, земля розпайована, роздана людям. Окремі пайовики обробляють землю самостійно, більшість же земельних паїв перейшли в оренду фермерських господарств: ФГ «Вікторія» - голова Розгонюк В.Л., ФГ «Надія» - голова Лукашак І.М.

Ці господарства займаються обробітком землі. В більшості вирощується озима пшениця, ярий ячмінь, кукурудза, цукровий буряк, багаторічні трави. Живуть морозівчани в основному за рахунок доходів з власних підсобних господарств, вирощуючи ВРХ, свиней. Розвивається сектор малого бізнесу.

В соціальній сфері села спостерігаються як позитивні, так і негативні тенденції. Головним досягненням є те, що в 2004 – 2005 році за сприяння нашого земляка, тодішнього голови облдержадміністрації Віктора Францовича Коцемира село стало повністю газифіковане.

В селі повноцінно функціонує дитячий садок, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів. Позитивним є те, що в селі зберігся Будинок культури, працює бібліотека, поштове відділення, фельдшерсько-акушерський пункт.

Історія села Морозова – це частина історії українського народу. Не обминули село ні радісні ні сумні події: колективізація, голодомор, Велика Вітчизняна війна, яка забрала життя 173 жителів. В центрі села височить пам’ятник з викарбуваними іменами загиблих.

Фото 8. Пам’ятник загиблим воїнам

ІІ. Історія церкви в с.Морозові

За архівними джерелами, в період переходу села до Марковських у Морозові існувала церква, побудована в честь святого Симеона Столпника в XVII столітті. Вона була дерев’яною.

В 1836 р. ця церква була розібрана тому, що була дуже старою, а все церковне майно і приход були передані церкві с. Корначівка, яка була в той час самостійною, а Морозів рахувався приписним до с.Корначівки до 1892 року.

В 1879 році морозівчани почали будівництво дерев’яної церкви, яка була освячена 18 жовтня 1888 року. Після революції церква працювала аж до 1935 року, коли церкву знищили свої ж сільські люди за вказівкою зверху.

Побожна Тетяна Павлівна пригадує 1935 рік як вона, будучи школяркою 3 класу, бачила як у нашому селі односельчани розбирали церкву: «Я тоді була в школі і з вікон класу було видно церкву. Чоловіки вилізли на дах і почали знімати хреста. Він був важкий, вирвався з рук і упав на землю». Будівлю церкви розібрали, із дерев’яних дубових брусків будували собі хати, хліви, вставляли підлоги. Церковне майно теж розібрали, огорожу перенесли і поставили біля сільської ради, а ікони розібрали люди по домах.

Згадують, що плащаницю в сільській раді стелили на підлогу і витирали в неї ноги. Жителька с.Морозова, покійна Андронова Ганна, яка прибирала в сільській раді забрала плащаницю і сховала її. Берегла її вона, потім дочка. Тепер ця плащаниця зберігається в новій церкві.

Ось ще одні спогади жительки села Морозова, Смок Марії Степанівни, 1919 року народження: «Мій дід, Гончар Савка Іванович працював старостою в церкві, а священиком був Столярський. Він був дуже освіченою, вихованою людиною. В празник, після служби, він оголошував, що сьогодні гарна погода, доспів урожай і його потрібно зібрати. Сам Столярський, скинувши рясу, ішов з усіма людьми косити. В 1935 році його разом з дружиною вислали з села в Сибір за те, що він не зрікся віри».

Після 1935 року люди ходили в церкву в сусіднє село Глібів Новоушицького району. 1941 року коли почалась Велика Вітчизняна війна люди, які залишились в селі, відновили церкву в школі. Священиком на той час був Бех Михайло Іванович, житель нашого хутора Гамарня. Про місцевого священика Беха Михайла Івановича залишилась пам'ять як про людину гуманну, щедру душею, співчутливу до людської біди.

Після війни 1941-1945 років, церкву перенесли в хату Фридрик Н.П. (1944-1950рр.), потім з 1950-1959рр. вона була в хаті Данилко С.І., а з 1960 до 1964 року, знову, її перенесли в хату Фридрик Н.П. В 1964 році її було закрито, а майно розібране.

Наступив 1988 рік, люди відчули, що знову можна повернутись до думки про відновлення будівництва церкви у с.Морозові.

Ініціатором в цій справі стали Побожна Тетяна Павлівна та Козігон Олена Данилівна. З їхньої ініціативи було взято дозвіл у Хмельницькій єпархії на будівництво церкви.

Навесні 1991 року почалось будівництво нової церкви. Місце для закладання першого каменю під церкву освятив архимандрит Антоній з Хмельницького.

Будували церкву люди сіл Морозова, Гути Морозівської, пожертвування давали також люди з навколишніх сіл: Майдан Морозівський, Корначівка, Джуржівка, Ярова Слобідка, Синяківці. Велику допомогу надав у будівництві церкви Коцемир Віктор Францович, який народився в с.Морозові.. Її побудували за один рік, уже в 1992 році свято Пасхи правилось у новій церкві.

Першу службу в новій церкві правив священик Ілля Защук з Макова. Священиками в нашому селі з 1990р. працювали: Степан Ковальчук з с.Пісочна Городоцького району, Іван Боднар з Тернопільської області, Степан Бучок з с.Глібів Новоушицького району, Ілля Защук з с.Маків Дунаєвецького району, Михайло Антонович Улічний з Тернопільскої області.

Михайло Антонович пропрацював 6,5 років. За цей час обладнана повністю церква: встановлено парове опалення, виконано художньо-оформлювальні роботи, перекрито дах церкви зроблено її двокупольною, поставлено огорожу навколо церкви.

В даний час священиком у Морозові є Іван Григорович Іванов.

Також у селі діють костел ім. Марії Ченстоховської римо-католицького єпископату

(фото 10), та молитовний будинок християн-адвентистів (фото 11).

ІІІ. Школа с.Морозова

Церковно-приходська школа в Морозові була заснована 1883р. Місцевий священник навчав дітей Закону Божому, учитель на прізвище Андроняк – письму. читанню та арифметиці. Церковно-приходська школа проіснувала в Морозові до 1917 року.

З 1917 до 1931рр. діяла чотирикласна початкова школа; 1931 – 1950 рр. – семирічна школа.

З 1950 р. Морозівська школа стала середньою. У старші класи ходили учні з навколишніх сіл: Джурджівки, Малої Кужелівки, Майдану Морозівського, Слобідки Малієвецької. У зв’язку з великою кількістю учнів старших класів із цим існували паралельні класи з 8-го по 10-й. Для порівняння: 2012 р. з Морозівської школи вийшло 10 випускників.

1994 – 2004 рр. – школа – садок.

2002 – 2005 рр. – Навчально-виховний комплекс «Дошкільний заклад – загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів з технологічним профілем навчання».

Із 2005р. і до сьогодні – загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів.

За 20 останніх років кількість учнів у

Морозівській щколі скоротилась більш ніж удвічі: із 212 учнів у 1992р. до 94 учнів у 2012 р.

Частина шкільного приміщення являє собою колишній панський будинок. Нащадки його колишніх власників, зараз громадяни Польщі нещодавно побували в селі та були приємно вражені що будівля де жили їх прадіди збереглася і слугує за школу. Станіслав Стобєскі, правнук останньої пані, яка володіла морозівськими землями, подарував школі карту 100-річної давнини польською мовою, на якій зображено Морозівські угіддя, а також документи тих же років, які підтверджували право власності на ці землі