Необхідність і випадковість

Ця пара категорій безпосередньо доповнює і розвиває ті аспек­ти визначення сутності, що розкриваються за допомогою категорій «дійсність і можливість». У Гегеля обидві ці пари категорій аналізуються в його логіці спільно, переплітаючись і взаємообумовлюючи одна одну. Поділ їх у нашому тексті теж має достатньо умов­ний характер. Розвести їх між собою абсолютно неможливо. { 158 }

Вже перша спроба визначити випадковість демонструє сказане: «Випадковість є взагалі лише щось таке, що має підставу свого буття не в самому собі, а в іншому. Це той образ, у якому дійсність спочатку з’являється свідомості і який часто змішують із самою дійсністю». Це — Гегель, і далі він помічає: «Випадковість... є дійсне в значенні чогось лише можливого».

Згадаємо, коли дійсність виступає в значенні чогось лише ­можливого? Тоді, коли вона береться як буття взагалі, проста наявність, тобто коли предмет, що розвивається, знаходиться ще на перших стадіях свого виникнення і становлення, коли він — ще лише неоформлена сутність, річ у собі, із якої невідомо що утвориться надалі (можливо­сті і неможливості його долі різноманітні і рівнозначні).

Така випадковість має зовнішній характер, підстава її — поза нею самою. І проте вже і на цій стадії вона не може бути чистою випадковістю, її протилежна категорія «світиться» у ній. Мавпа, що стала випадково на задні лапи і взяла в передні лапи палицю або камінь, має свою зовнішню підставу в загальній закономірності розвитку форм руху матерії, закономірності, що дозволяє багато кому з філософів і вчених робити висновок про те, що мисляча матерія виникає в процесі еволюції «із залізною необхідністю» (Ф. Енгельс).

Вже і на цьому рівні випадкове необхідно, а необхідне ви­пад­ково, але тут ще немає взаємопроникнення необхідності і випадковості, ці форми дані поруч, як байдужні, різні.

Іншу картину бачимо ми, коли дійсність набуває форми здійсненої можливості. Тут функція підстави переноситься на внутрішню для системи, що розвивається, необхідність. Відрегульованість ­переходу, перетворення одна на одну внутрішніх для змісту форм робить цей процес необхідним подібно до того, як у середній смузі земної кулі необхідна зміна дня ніччю, а зими — літом.

Таким чином, і в розвинутому стані діалектика (тобто взаємний перехід, взаємне перетворення) необхідності і випадковості не зникає. Вона набуває лише іншого характеру.

Простежуючи різноманітні стадії розвитку необхідності, Гегель називає їх відносною, реальною й абсолютною необхідністю. Але навіть у найрозвинутішому стані необхідність виявляє себе не інакше, як через випадковість. Випадково, із якого { 159 }

матеріалу й у якій місцевості буде побудований спроектований архітектором будинок або винайдений інженером двигун. Випадково, яка людина здійснить дану ідею, очолить об’єднані за­гальним інтересом маси і т. д.

Г. В. Плеханов для ілюстрації діалектики необхідності і випад­ко­вості наводив образ в одній точці двох окружностей які стикаються. І пояснював: окружності — це дві необхідності, точка
їхнього зіткнення — випадковість. Те, що дана бджола, наприк­лад, сіла на дану квітку і, взявши з неї краплю нектару, обпилила її, є зіткнення (точка) двох необхідностей: бджола живиться соком квітів і робить із нього мед, а дана рослина запилюється комахами. Звичайно, образ не бездоганний (будь-яке порівняння кульгає), але для розуміння діалектичної нерозривності категорій необхідності і випадковості (у розвинутій, від­регульованій системі взаємовідносин) може бути цілком корисним.

Треба сказати, що будь-які спроби абсолютизувати одну з пар­них категорій, у даному випадку — категорію необхідності або випадковості — не можуть призвести до адекватного відоб­раження об’єктивної дійсності. Розглянемо, у зв’язку з цим, ще одну позицію щодо аналізованих категорій. І. Пригожин
думає, що висновки синергетики, науки про складні нестійкі системи, що розвиваються, самоорганізуються, свідчать про те, що акцент у відношенні між необхідністю і випадковістю повинен бути перенесений на випадковість: світ є від­критою, пов­ною випадкових, непередбачених етапів розвитку системою. Такий висновок робиться на підставі того, що хід будь-якого процесу містить у собі безліч так званих точок біфуркації. Моделлю такого стану системи може бути, наприклад, маятник, пос­тавлений вістрям догори. Таке становище дуже непевне, хистке, і найменшого подуву достатньо для того, щоб маятник впав у ту або іншу сторону, але от відкіля подує вітер і куди впаде маятник, передбачити цілком неможливо.

Проте не будемо поспішати з висновками, що абсолютизують її величність випадковість. У самій же синергетиці є інше поняття — «атрактор». М. М. Моісєєв, одночасно з поняттям «атрактор» вживає поняття «канал еволюції». Його моделлю служить лійка, на краю якої лежить кулька. Попавши в цю лійку, кулька за будь-якою з траєкторій і за будь-який період часу, але обов’язково потрапить на дно лійки. З’єднавши ці два { 160 }

поняття і відповідні їм моделі, ми одержимо таку картину. Кулька спочатку знаходиться у точці біфуркації, маючи декілька рів­них можливостей потрапити у сферу притягання деякої множини лійок-атракторів. На цій стадії панує випадковість. Але, влучивши в одну з цих лійок, кулька починає неухильно підкорятися необхідності, тобто законам даної системи, елементом якої вона ­стала.

Висновок тут такий: як і у випадку зі співвідношенням зміс­ту і форми, співвідношення необхідності і випадковості зазнає зміни у процесі еволюції будь-якої системи. Тому у визначених точках цього розвитку (особливо на початку виникнення і становлення системи) дійсно переважає елемент випадковості, або, інакше ка­жучи, — основою буття речі виступає випадковість, а необхідність ­виступає в ролі заснованого. Але в інших випадках, особливо в роз­винутому стані системи, основою починає виступати необхідність.