Міжгалузеві й галузеві принципи 4 страница

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не всієї держа­ви, а її державної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суве­ренітет обмежений лише основними правами людини. У роки ра­дянської влади верховенству державної влади протистояла закріплена в Конституціях Української РСР 1937 року і 1978 року керівна роль Комуністичної партії. Це було рівнозначним юри­дичному визнанню несуверенності державної влади. В історії різних країн на принцип верховенства державної влади посила- лась світська влада при виникненні різних сутичок з владою цер­ковною. Зовнішній суверенітет позначає ті межі, в рамках яких повинні відбуватися типові для сьогоднішніх умов міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежності влади однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятко­во велике практичне значення.

Поняття «суверенітет держави» не слід плутати з підпоряд­кованим йому поняттям «суверенні права». Своєї конкретизації внутрішній і зовнішній суверенітет набувають через систему суве­ренних прав. Здійснення їх належить до компетенції окремих державних органів або їх груп.

У межах власної території суверенними правами є, наприклад, право мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати по­датки, встановлювати режим діяльності недержавних організацій і 40

. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

адміністративних одиниць, адміністративно-територіальний поділ у цілому та ін. У зовнішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укладення міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних організацій, підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголошення війни і укладення миру тощо. У федеративній державі, створеній знизу шляхом об'єднання неза­лежних держав, суверенітет тих, що об'єднуються, є джерелом повноважень центральної загальнофедеративної влади. Ця влада здійснює суму добровільно переданих їй державами, що'об'єдна-лися, суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху від­бувається шляхом передачі певної кількості суверенних прав від центральної влади щойно утвореним членам федерації.

Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчу­жуваність.

Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бу­ти одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних ор­ганів. Тому всілякі спроби самопроголошення суверенітету тери­торіями в межах однієї країни є неправомірними;

Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота - суверенітету. Державна влада не може бути лише частково суве­ренною. Несуверенні утворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протекторати тощо). Не є суверенними дер­жавами і автономні утворення, які наділені окремими суверенни­ми правами і тому набувають певних ознак державності (напри­клад, Автономна Республіка Крим).

^: Невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суве­ренітету не властивий абсолютний характер. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обме­женою, звуженою, але лише доти і тією мірою, якою держава вва­жає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обме­ження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які знаходять свій вияв через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об'єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий характер, внаслідок чого суве-, ренітет державної влади України лишається недоторканним.

Першоджерелом влади, і передусім державної, в демократич­них країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету ле­жить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом держав-

РОЗДІЛ III

ної влади є народ, то йому і повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет фактично збігається з народним. «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», — говориться у ч. 1 ст. 5 Кон­ституції України. Водночас ч. 2 тієї ж статті констатує, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить ви­ключно народові, чим підкреслюється пріоритет у цій справі на­родного суверенітету. Поняття «національний суверенітет» спочатку було розраховане на етнічно однорідну державу. Згодом, коли термін «нація» стали застосовувати і до сукупності всіх громадян певної держави, це привело до збігу понять «державний суверенітет», «народний суверенітет», «націо­нальний суверенітет». Щодо поняття «право на самовизначення окремих націй», то воно проголошується і в преамбулі чинної Конституції України, де зазначається, що сучасна українська держава виникла на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення.

§ 4. Типологія держави

Під типологією держави слід розуміти поділ усіх держав, що існували й існують, на великі групи — типи за їх найсуттєвішими ознаками. В науці склалося кілька різних підходів щодо визна­чення цих груп.

Як уже згадувалося, кожна держава має свою соціальну базу. Державна влада завжди спирається на певні соціальні сили — класи, прошарки, релігійні формування тощо. Саме опора влади в державі на певні соціальні сили визначає її сутність. За так званою фор­маційною теорією — це найважливіша ознака, і саме нею обумов­люється поділ держави на окремі історичні типи. Ця ознака поєд­нується у згаданій теорії з іншими — на якій матеріальній базі вини­кає держава і кого вона обслуговує. Скорегована шляхом відкидан­ня вульгарного економізму і винятково класового підходу відпо­відно до сучасних досягнень науки формаційна теорія залишається найпоширенішою у вітчизняній літературі. З найсуттєвішими інши­ми, за цією теорією, ознаками держави так чи інакше пов'язані й інші варіанти класифікації (типізації) держав. Так, ще в стародавні часи особливість соціальної бази держави висувалася як необхідна ознака при поділі держав залежно від їхніх політичних режимів.

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

Залежно від характеру розвитку продуктивних сил у сучасній західній літературі держави поділяють на доіндустріальні, індуст­ріальні і постіндустріальні (комунікативні). Поширення набув та­кож так званий цивілізаційний підхід до типології держави. Згідно з ним усі держави поділяються на такі, що належать до численних груп (їх понад 20) цивілізацій (наприклад, західної і православної), головними ознаками яких є не соціально-еко­номічні фактори, а передусім особливості релігії і культури. Ця теорія безумовно збагачує уявлення про особливості державності окремих країн. Проте, незважаючи на проведення чіткого розме­жування між стародавніми і наступними цивілізаціями (напри­клад, єгипетською і мусульманською), суттєвим недоліком під­ходів до типології держави, за цією теорією, є відсутність визна­чення історичних закономірностей їх розвитку, зміни одного

типу держави іншим.

Щодо підходів у визначенні типу держави певні переваги слід визнати за формаційною теорією, хоча і в неї є суттєві недоліки. Вона не враховує всіх варіантів можливого розвитку окремих країн (наприклад, особливостей держав, що виникають на базі так званого східного способу виробництва; див. розділ «Виник­нення держави»).

Згідно з формаційною теорією історія державності започат­кувалася з IV столітті зі створенням рабовласницької держави (Стародавній Єгипет, Китай, Месопотамія, Греція, Рим). її соціальною базою в цілому був панівний клас рабовласників. Це вимагало створення державної системи, що здатна була б забез­печувати насильницьке підтримання його панування. Праця рабів створювала можливість розвитку рабовласницької культури шляхом виникнення різних варіантів цивілізації. Рабовласництво ' було індивідуальним, колективним або державним. Раб був голов­ною виробничою силою. Рабів можна було купувати і продавати, як звичайне майно, раб повністю залежав від волі власника. В ме­жах рабовласницької держави, як і в межах інших її типів, існува­ли різновиди. їхній характер залежав від широти соціальної бази держави. Сутність певного типу держави розвивалася залежно від зміни політичних режимів, найвизначнішою характеристикою яких була широта їх соціальної бази. У класифікації Платона, який поділяв держави на аристократичні (влада авторитетних і мужніх людей), олігархічні (влада багатіїв), демократичні (влада натовпу) і тиранічні (обмежена жорстка влада однієї людини) не­важко простежити класифікацію політичних режимів. З того ж

РОЗДІЛ III

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

 

принципу класифікації виходив Арістотель, який вважав, що держава передусім характеризується кількістю володарів. У Ста­родавньому Римі, наприклад, політичний режим зазнавав змін поступово, спочатку — у зв'язку з розширенням прав плебеїв, а згодом — з переходом до монархічного ладу, що було пов'язано в першому випадку з розширенням, а в другому зі значним звужен­ням соціальної бази держави. Різновиди рабовласницького типу держави ми спостерігаємо і в Стародавній Греції, де в Афінах у здійсненні влади брали участь усі вільні від рабства громадяни (демократія), а в Спарті — їх заможна меншість (аристократія).

Згодом, у зв'язку з малою продуктивністю рабської праці, обумовленою відсутністю зацікавленості раба в її результатах, відбувається закономірний перехід до феодальних виробничих відносин, внаслідок чого і з'являється феодальний тип держави. В умовах феодалізму головною виробничою силою стала земля, через що провідну роль відігравало не індустріальне, а сільсько­господарське виробництво. Закріпачені селяни мали на відміну від рабів певні особисті права. Але вони були прикріплені до землі, перебували в прямій юридичній залежності від феодалів, і до них з боку феодалів широко застосовувався позаекономічний примус. В цей період існувала диференціація на великих феодалів (королі, князі, графи, борони і т. ін.) і дрібних. Суттєве значення в умовах феодалізму мав поділ суспільства на стани: перший — світські феодали, другий — феодали церковні і третій стан — просто населення, здебільшого міське. Перші дві групи мали ве­ликі привілеї.

В умовах феодалізму державна влада була похідною від влас­ності на землю. Одним з головних землевласників була церква, яка відігравала надзвичайно велику роль у вирішенні питань дер­жавного значення, не тільки претендуючи на владу, але реально виконуючи певні її функції.

У своєму розвитку феодальна держава у більшості країн про­ходить три головних етапи — феодальної роздрібненості, стано­вого представництва і абсолютизму. В умовах раннього фео­далізму, коли земельні володіння були децентралізованими, існували численні держави-маєтки. Поступово розвивалися від­носини сюзеренітету-васалітету, які закріплювали залежність дрібних феодалів від великих. У зв'язку з цим з'являється фео­дальна драбина — пов'язаність феодалів різних рівнів взаємними правами і обов'язками, заснована на їх ієрархічній субординації і підтримці одне одного.

Згодом у різних країнах з'являються впливові органи стано­вого представництва, які мали формально або фактично дорад­чий характер (Генеральні Штати, Конвент, Гетьманська Рада, Бо­ярська Дума та ін.), що є характерним для станово-представниць­кого періоду розвитку феодального типу держави. Поступово відбувається подальша концентрація влади. Показовою у зв'язку з цим є крилата фраза французького короля Людовіка XIV «Дер­жава — це я!», яка вдало характеризує останній абсолютист­ський період існування феодального суспільства.

Саме в умовах абсолютизму різко посилюються властиві фео­далізму економічні й політичні суперечності. Швидкий розвиток виробничих сил був поштовхом до поступового розвитку індуст­ріального суспільства. Феодальні відносини в умовах максималь­но централізованої абсолютистської феодальної держави стали великим гальмом у розвитку економіки, політичного і соціально­го життя. Перед суспільством постало питання створення ринку дешевої робочої сили, заснованого на ліквідації кріпацтва, і довічного закріплення селян за землею. Буржуазія, що народжу­валася, була зацікавлена у створенні для всіх рівних стартових можливостей в економічній сфері, вільному пересуванні людей, товарів і послуг, вільному, заснованому на конкуренції підприєм­ництві. Паралельно виникає необхідність відповідних перетво­рень у політичній сфері, створення демократичного суспільства, знищення феодальних інститутів.

Усі перелічені завдання вирішуються шляхом політичної ре­волюції, яка здійснюється буржуазією під гаслами свободи і рівності всіх перед законом, заборони будь-яких привілеїв. Наслідком цієї революції є встановлення нового буржуазного (капіталістичного) типу держави.

її соціальною базою стають приватні підприємці — власники основних засобів виробництва. Ця соціальна база звужується або розширюється залежно від етапів розвитку буржуазного су­спільства (вільний або монополістичний капіталізм) та існуючих у тій чи іншій країні політичних режимів. Ліквідується будь-яка особиста позаекономічна залежність виробника від власника за­собів виробництва. Економічна свобода стає базою для створен­ня громадянського суспільства, заснованого на недоторканності _ґ приватної власності, свободі договірних відносин, політичній та ідеологічній свободі.

У цілому при капіталізмі проголошується принцип невтручан­ня держави в суспільні справи, відкидається ідея державного па-

РОЗДІЛ III

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

 

терналізму як така, що є шкідливою для розвитку приватної ініціативи. Водночас держава активно діє у сфері обслуговування загальносуспільних інтересів (засоби сполучення, зв'язку, охо­рона громадського порядку).

Відображаючи і захищаючи власні інтереси, буржуазна дер­жава на конституційному рівні закріпила такі інститути і принци­пи всезагальної демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парламентаризм, поділ влади, економічний, політичний та іде­ологічний плюралізм, особисті та політичні права і свободи лю­дини і громадянина, право вільного звернення до суду тощо. Але існуюча водночас майнова нерівність здатна породжувати со­ціальні конфлікти, при виникненні яких держава прагне до їх пом'якшення і розв'язання, виходячи здебільшого з інтересів тих, хто при владі, передусім власників засобів виробництва. Така спрямованість діяльності буржуазної держави яскраво показала себе вже на першому етапі її розвитку в умовах так званого вільного капіталізму. Різке розшарування суспільства, полюсна протилежність між бідністю і багатством неминуче ведуть до гост­рих соціальних сутичок. У цих умовах воля і сила держави спря­мовані на захист інтересів буржуазії. В економічній сфері держа­ва дотримується політики повного невтручання в економічні про­цеси, виконуючи роль «нічного охоронця». В політичній сфері вона захищає свої інтереси нарівні з застосуванням у необхідних випадках як компромісів, так і примусу, встановлює численні цензи, що забезпечують буржуазії панування в здійсненні політичної влади.

Серйозні зміни відбуваються на другому — монополістично­му етапі існування буржуазної держави. Монополізація вироб­ництва, вирішальний економічний та політичний вплив промисло­вих монополій і фінансового капіталу на розвиток суспільства призвели до звуження соціальної бази держави. Держава відмов­ляється від повного невтручання в економічні відносини, її роль в економічному і соціальному житті суспільства поступово підви­щується. Зростання виробничих сил і політичні чинники обумов­люють виникнення державного сектора в економіці. Заради збе­реження ринкової економіки держава ставить певні кордони діяльності панівних монополій з допомогою так званого антимонопольного законодавства. Під впливом тиску з боку робітничо­го класу і зовнішньополітичних чинників, в тому числі соціальної політики в СРСР, формується державна політика у сфері соціаль­них послуг.

 

На подальшому етапі розвитку суспільства відбувається на­уково-технічна революція, яка веде до постіндустріальної епохи, нечуваного раніше зросту продуктивності праці. Використову­ються капітальні наукові відкриття, бурхливо розвивається атом­на енергетика, електроніка та інформатика, і ці результати ста­ють особливо відчутними після Другої світової війни. В ін­дустріально розвинених країнах підвищення продуктивності праці, розвиток форм приватної власності, особливо акціонуван-ня, дає великому прошарку людей можливість підвищити свій доб­робут, що веде до появи так званого середнього класу, до якого входить частина робітників і який становить приблизно дві тре­тини населення розвинених країн Заходу. Це обумовлює різке зменшення можливості гострих соціальних конфліктів та ви­бухів. Цьому сприяє і держава, яка дістає і час від часу викорис­товує можливість брати активну участь у регулюванні еко­номічних процесів, відміняє більшість цензів. За рахунок серед­нього класу держава розширює свою соціальну базу. Значно підвищується роль держави як представника загальносуспільних інтересів (у сфері захисту навколишнього середовища, будів­ництва шляхів і сполучень тощо), велика увага приділяється соціальній політиці, наданню соціальної допомоги тим прошар­кам населення, які її потребують, захисту прав людини.

Разом з тим слід ураховувати й те, що соціальна база окремих буржуазних держав на різних етапах їх існування розширюва­лась або звужувалась залежно від зміни політичних режимів, які коливалися від демократичних і ліберальних до фашистських, ре­жимів військової диктатури, особистої влади.

На сучасному етапі свого існування розвинуті буржуазні дер­жави значною мірою втрачають своє колишнє обличчя в аспекті апарату панування буржуазії. Отже, капіталістична держава по­ступово переростає в постіндустріальну державу соціально орієн­тованого типу.

Однією з ознак цієї держави є її перехідний характер. Вирі­шального значення в її діяльності набуває виконання загально­суспільних справ, забезпечення пріоритету і надійного захисту прав і свобод людини і громадянина. її державним (політичним) режимом є демократичний. Така держава визнає рівне правове становище всіх форм власності, активно впливає на економічний розвиток. За своєю природою вона прагне до того, щоб бути пра­вовою, соціальною державою, спирається на широку соціальну базу, яку становить більшість населення. Держава стає головним

РОЗДІЛ III

знаряддям подолання існуючих у суспільстві конфліктів, повинна орієнтуватися в умовах існування ядерної зброї на неприпущення війни, на участь у всесвітніх інтеграційних процесах тощо. У тому ж напрямі бажано спрямувати розвиток держав, які виникли на руїнах так званого соціалістичного табору і які перебувають на перехідному, хоч і принципово іншому, посттоталітарному, етапі свого розвитку. До них належить і Україна, яка, так само як і інші країни колишнього СРСР, перебуває на самому початку шляху розбудови нової демократичної, правової, соціально орієнтова­ної держави і громадянського суспільства.

Окремо слід зупинитися на питанні про соціалістичний істо­ричний тип держави. Головними його ознаками теоретики соціалізму вважали насамперед провідну роль держави або ко­лективів, що перебувають під її заступництвом в економічному житті. Така держава повинна спиратися на широку народну соціальну базу і служити потребам трудового народу, забезпечу­вати справедливий розподіл результатів праці за принципом «кожному за якістю і кількістю праці». Економічну основу цієї держави, як вважає значна частина її теоретиків, повинна стано­вити економіка, провідну роль у якій відіграє суспільна Власність на засоби виробництва. Трудівники повинні залучатися до ви­рішення загальнодержавних і загальносуспільних справ і здій­снювати контроль за діяльністю державного апарату.

Усі теоретики соціалізму бачать соціалістичну державу та­кою, що служить народові, побудованою на принципах гу­манізму, демократії, колективізму ї справедливості. Але при цьо­му слід урахувати, що існує кілька моделей соціалістичної держа­ви. Описання окремих з них ми зустрічаємо вже в творах Т. Мора, Т. Кампанелли, Ф. Бабьофа, К. А. Сен-Сімона та інших. При цьому загально визнано, що для переходу до соціалістичного ти­пу суспільства і держави необхідний тривалий історичний пе­рехідний період.

Поряд з такими країнами, як Китай, В'єтнам, Північна Корея та Куба, які беруть за орієнтир марксистську теорію соціалізму з тими чи іншими змінами і доповненнями, різні за змістом соціалістичні моделі пропонуються в Індії, Швеції, Єгипті, Австрії, Сирії та інших країнах.

Враховуючи, що спробу поступового еволюційного переходу до сучасного соціалізму роблять і нині в деяких країнах, особли­во в Європі, де державна влада протягом тривалого часу нале­жить соціалістичним партіям, питання про соціалістичний тип 48

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

держави аж ніяк не можна вважати знятим з порядку денного. Зрозуміло одне: така держава повинна мати риси демократичної, соціальної, правової держави.

Соціалістична держава в марксистсько-ленінському розумін­ні в умовах перехідного періоду — це держава диктатури проле­таріату, яка, зламавши буржуазну державну машину, повинна бути диктаторською щодо буржуазії і демократичною щодо ши­роких трудящих мас, яка в перспективі має прийти до народного

самоврядування.

Але, як свідчить досвід СРСР, ряду інших країн Східної Євро­пи, соціалістичної держави там фактично-не існувало, реальна влада в них здійснювалась номенклатурною партійною та адмі­ністративно-командною верхівкою, яка і становила їх соціальну базу. Такі держави є всі підстави вважати лжесоціалістичними, тобто такими, що суперечать вченню про соціалізм як втілення соціальної справедливості. Така характеристика є значно точнішою за ту, що містить поширений у літературі термін «казармений соціалізм».

Одержавлення усіх основних засобів виробництва і тотальне втручання держави в суспільне і особисте життя зводили нані­вець ідею загальнонародної власності влади і конституційних прав громадянина, що проголошувалися.

Отже, ідеологія соціалістичного типу державності так і не знайшла досі свого реального втілення в державах, що існували в СРСР і ряді інших країн.

Розділ IV

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА

§ 1. Особливості становлення та формування концепції громадянського суспільства

Аналіз проблематики громадянського суспільства, співвідно­шення з державою як органом управління суспільством дає можливість визначити і дослідити джерела демократичного про­цесу формування державної влади.

Природна хода цього процесу започатковується індивіду­альними інтересами, які консолідуються інституціями грома­дянського суспільства, набувають актуальності за допомогою політичних партій, трансформуються, спираючись на підтримку народу, у загальнонаціональний інтерес, що становить прерога­тиву держави як організації публічної влади в масштабі суспіль­ства. Як результат держава бере на себе тільки ті питання ор­ганізації сумісної життєдіяльності людей, які не можуть бути вирішеними самостійно ні окремими індивідами, ні на рівні їхніх безпосередніх громадських утворень.

Суспільство як складна соціальна система не може перебува­ти в хаотичному стані, соціальні взаємини людей повинні так чи інакше бути впорядкованими, однак державні і самоврядні заса­ди в їх організації та регулюванні можуть мати неоднакову пито­му вагу. Низький рівень соціальної активності громадських утво­рень компенсується повсякденним втручанням у суспільні вза­ємини з боку державної влади. І, навпаки, значне коло питань спільної життєдіяльності людей, які вирішуються на автономних засадах, не дає підстав для широкого використання державно-примусових заходів, що за таких умов розглядається скоріше як виняток, ніж як правило.

Громадянське суспільство спирається на самоврядний по­тенціал суспільства на те, у яких межах воно здатне самоорганізо-вуватися на основі виявлення і реалізації своїх власних потреб, що обмежує претензії з боку державної влади на всеохоплюючу 50

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА 1 ДЕРЖАНА

(тотальну) опіку індивіда та суспільства. Щодо структурних особливостей, то державна організація на відміну від системи са­моврядування засновується на чіткому розподілі суб'єкта і об'єкта владних відносин, характеризується виокремленням пев­ного прошарку людей — державних службовців, що займаються управлінням на постійних професійних засадах.

Громадянське суспільство формується історично, відображає певні якісні характеристики суспільства, набуті лише на певному етапі його розвитку. Бачення особливостей громадянського суспільства як відносно відокремленого від суспільства явища, що має власний зміст і структуру, притаманне філософам і юрис­там, починаючи з середини XVIII століття. Уперше на чіткі від­мінності між громадянським суспільством і державою вказав ви­датний німецький філософ Гегель¹.

До тих часів панувало уявлення, згідно з яким не розрізнялись громадські і політичні засади суспільного устрою, все спільне вважалось одержавленим і, відповідно, державне — суспільним, а тому й ототожнювалися поняття «держава» і поняття «суспіль­ство». Яскравим прикладом такого підходу була трактовка сут­ності давньогрецького полісу як такого, що охоплює різноманітні сфери сумісної життєдіяльності людей — економічну, політичну, сімейну, культурну тощо. Тому поліс вважався досить своєрідною формою суспільного устрою, яку визначали як місто-держава, що не є ані державою, ані общиною в чистому вигляді.

Логічним завершенням підходу до структури суспільного уст­рою, заснованого на абстрактній тотожності інтересів кожного члена держави і суспільства в цілому, в якому немає місця ні сво­боді індивіда, ні автономії об'єднань індивідів, стала в XX столітті конструкція тоталітарної державності. Намагання практично ре­алізувати тоталітарну модель у різних країнах, призвело, як про це свідчить історичний досвід, до знецінення людської особис­тості, відвертого нехтування основними правами та свободами

людей.

Натомість поступальний розвиток соціальних форм життє­діяльності приводить до їх диференціації, виокремлення сфери управління як окремої галузі суспільної діяльності. Держава поступово передає, а інститути громадянського суспільства відповідно перебирають на себе повноваження щодо контролю над певними галузями соціальної життєдіяльності. Насамперед

¹ Гегель Г. В. Ф. Философия права. - М.: Мьісль, 1990. - С.227-292.

 

РОЗДІЛ IV

державного втручання позбавляється сфера виробництва, що відтепер засновується на приватній власності і комерційних інтересах.

Ідеологічним обґрунтуванням цього історичного процесу ста­ють:

1) концепція індивідуалізму, коли людина розглядається як
першооснова суспільного та політичного устрою, найвища
соціальна цінність;

2) принцип непорушності права приватної власності;

 

3) ліберальне розуміння свободи, що не зводить її до
взаємовідносин між людиною та державою, коли політична свобо­да розглядається лише як засіб для реалізації особистої свободи;

4) ідея місцевого самоврядування, що передбачає дифе­ренціацію й відносну автономію організації та здійснення різних
форм публічної влади.

На цих засадах стає можливим концептуально відокремити державу від суспільства, розглядати її як специфічне соціальне явище, що має іманентні атрибути, особливий політичний інститут, який виконує певні службові функції щодо суспільства. Такий підхід дає змогу визначити реальні можливості державно-владно­го впливу на суспільні відносини та ступінь його ефективності, за­безпечити підконтрольність державних інституцій суспільству. Відтепер держава розглядається як орган управління суспіль­ством, головний інструмент, за допомогою якого воно набуває здатності вирішувати свої актуальні проблеми.

З іншого боку, громадянське суспільство як царина приватної власності та індивідуальних інтересів не може бути завершеним, воно має бути зінтегрованим у загальнонаціональну цілісність державністю на засадах сукупного публічного інтересу. Така інтеграція досягається не стільки за посередництвом прямого втручання державної влади в суспільні відносини, що характерно передусім для авторитарного правління, скільки за допомогою правового регулювання, насамперед норм публічного права, які, мали спрямованість на забезпечення загального інтересу, вста­новлюють водночас певні «правила гри» для учасників соціально­го спілкування.

Отже, громадянське суспільство й держава в її інституціональному розумінні являють собою дві невід'ємні складові части­ни одного явища — сучасного суспільства, які не можуть реально існувати одна без одної і про які окремо може йтися тільки в на­уці. Держава з часу своєї появи на історичній арені за будь-яких

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА

умов і в різноманітних формах здійснювала вплив на суспільство, і в цьому розумінні його існування поза межами державної фор­ми організації неможливе. У сучасному суспільстві інституції громадянського суспільства і державно-владні інститути розгля­даються як такі, що спрямовані на забезпечення прав та свобод людини, одні з яких можуть реалізовуватися у формі громад­ського спілкування, а здійснення інших вимагає додаткових зу­силь з боку державної влади.