Українська культура другої половини хvii – XVIII ст

Освіта. У другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст. освіта, наука і друкарство на Правобережній, Лівобережній Україні розвивалися в різних умовах. На Правобережній Україні чисельність православної шляхти меншає, а міщанство втрачає своє значення. У зв’язку з цим православні братські школи, які виникли при церквах у ХІ ХІІ ст., на цих землях поволі занепадають і зникають. На їх місці з'являються уніатські школи, що були в руках ордену Василіан, за характером зовсім інші порівняно з братськими школами.

Шкільна діяльність Василіан набуває значного поширення з утворенням в Польсько-Литовській державі Едукаційної комісії (1773) – першого в Європі міністерства народної освіти. Ця комісія здійснила реформу шкільної справи, виробила однорідний шкільний статут і надала школам грошову допомогу. Крім того, Едукаційна комісія заснувала для Василіан і нові школи (наприклад, у Каневі 1786 р.). Та коли в братських школах ХVІ - ХVІІ ст. панував демократичний дух, то василіанські школи були призначені лише для молоді шляхетського походження й виховували її у католицькому та польському дусі. Державний, спільний для всіх статут, державна допомога і контроль представників уряду (візитаторів) ставили василіанські школи в цілком нове положення й надавали їм державницького характеру, далекого від того, коли школи були в руках церкви.

На Лівобережжі, в Києві і Слобожанщині існували тільки православні школи. Найголовніше місце серед них належало Києво-Могилянській школі. В 1701 р. за царським указом вона одержала титул і права академії і стала називатися Київською академією. Про її становище дбали київські митрополити.

Особливо піклувався про Київську академію Рафаїл Заборовський, який реставрував її будинок, а найталановитіших студентів посилав до німецьких університетів для підготовки до професорської діяльності.

Тут працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та ін.. Авторитет Київської академії був надзвичайно високим. Професорів і талановитих студентів запрошували для піднесення освіти та культури в інші слов'янські країни, особливо в Росію. Першим, хто переїхав до Москви, був Єпіфаній Славинецький – один з найвидатніших учених того часу. Він був автором греко-слов'янського Лексикону. Професор риторики та піїтики в Київчській академії Феофан Прокопович мав великі заслуги у реформаторській діяльності Петра І, фактично очолював російську православну церкву.

У другій половині XVII ст. – першій половині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на російське суспільство. Деяких учених запрошували до Сербії (М.Козачинського) та до Молдавії (П.Величковського).

В 1727 р. білгородський єпископ Єпіфаній Тихорський, якому в церковних справах підлягала Слобідська Україна, засновує Харківську колегію, яку нерідко називали академією. До відкриття Харківського університету (1805) це був головний освітній центр Слобожанщини. Викладачем тут був Григорій Савич Сковорода (1722 -1794), який висловив свої погляди на виховання в трактаті «Благодарний Еродій»(1722-1794). Він був одним з найвидатніших українських педагогів, письменників і філософів. У 1738 р. в Переяслові єпископ Арсеній Берл відкриває семінарію, що у XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини. Тут Г.Сковорода розпочав свою педагогічну діяльність.

Додержуючись своєї історичної традиції, українське населення Лівобережжя з власної ініціативи й на власні кошти заснувало і утримувало школи для навчання дітей. У тих місцевостях, де населення жило по хуторах, дітей вчили «мандрівні дяки». Майже в кожному селі був утримуваний на кошти громади шпиталь, де жили старі, вбогі та немічні люди й сироти, яких учили в школі.

Отже, шкіл було досить в 1768 р. на території Чернігівського, Городненського та Сосницького повітів були 134 школи, і одна припадала на 746 душ населення, а уже в 1875 р. на тій самій території було тільки 52 школи, а кожна школа припадала на 6750 душ населення.

Друкарська справа. У ті часи культурно-освітніми установами були друкарні, що разом із школою стояли на варті національного руху. Школа й друкарня доповнювали одна одну. Очолювали друкарні високоосвічені люди. Перші українські друкарні видавали книжки переважно слов'янською мовою, але було чимало книжок польською і латинською мовами.

Найвідомішою в Україні в середині XVII ст. була Львівська братська друкарня, яка мала привілеї на виняткове право друкувати книжки. В 1639 -1667 рр. працювала друкарня Михайла Сльозки, технічне оформлення якої було кращим, ніж братської друкарні. На початку XVII ст. друкарство поширюється і до Києва, коли архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький купив стрятинську друкарню і перевів її до Києва. У XVII ст. Києво-Печерська друкарня, що згуртувала ряд відомих українських учених, перевершила інші друкарні високим технічним виконанням. Були в Києві й інші друкарні, але вони існували недовго.

На Лівобережжі друкарство було запроваджено архієпископом Лазарем Барановичем із заснуванням ним близько 1675 р. у Новгород-Сіверську друкарні, яку в 1679 р. було переведено до Чернігова. Проте її друкована продукція технічно стояла невисоко й всеукраїнського значення не мала.

Діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень, які випускали богослужебні книги і твори тогочасних письменників Інокентія Гізеля, Антонія Радивиловського, Лазара Барановича, Дмитра Туптала та інших авторів, після підпорядкування Київської митрополії московській патріархії (1686) зазнала переслідувань з боку московських обскурантів. Московським патріархам у київській книжковій продукції не подобались «елінскія і франкскія мудрованія» («грецькі і французькі мудрощі»). В зв’язку з цим на соборі 1690 р. було засуджено твори Симеона Полоцького, Петра Могили, Іоаникія Галятовського. За наказом царя і патріарха в Москві було спалено усі книги Кирила Ставровецького (Транквіліона). З того часу Києво-Печерська та Чернігівська друкарні занепадають, втрачаючи свій український характер.

У XVII ст.- XVIII ст. значного розквіту набула українська література. Вона цілком вливається в рамки тодішніх європейської культури і літературної течії – бароко. Останнє набуває на Україні певних своєрідних рис. Їх появу зумовили ті самі умови, що і в часи Ренесансу: перевага духовенства серед носіїв літературної творчості та відсутність суто наукових центрів. Брак власної державності або її занепад призвів українську барокову літературу до мовної розбіжності. Поряд з літературою українською або церковною мовою існувало багато видань латинською, а також польською мовами.

Найбагатшою за змістом періоду бароко є українська віршована поезія. Насамперед це духовні вірші, призначені для співу.

Кінець XVII ст. - початок XVIII ст. були останнім періодом розквіту народних дум та пісень про «козацьку славу». Після народно - визвольної боротьби розвиток дум припиняється.занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Проте самі думи жили в народі довго і були й пізніше популярними.

Менш розвинений був епос. Збереглися вірші про видатні події – битву під Берестечком, під Хотином, оборону Відня.

Досить широко в українському бароко була представлена прозова новела. Сюди відносять багато оповідань оригінальних, переважно релігійного змісту. Зібрав такі оповідання Петро Могила, видав велику збірку «Небо новое» (1665) І.Галятовський.

Улюбленим і новим жанром в українській літературі періоду бароко була драма, яка особливого розвитку набула наприкінці XVII ст. – у XVIII ст. представлений цей жанр видатними письменниками Дмитром Тупталом, Феофаном Прокоповичем, Георгієм Кониським та ін..

У літературі бароко значне місце посідають історичні твори. Це літературно оформлені щоденники: борця проти унії Атанасія Филиповича, записки Якова Марковича, Миколи Ханенка, автобіографія Іллі Турчиновського.

Українська барокова література мала значний вплив за межами України, передусім на східних і південних слов'ян. Московська література другої половини XVII ст. – початок XVIII ст.. майже цілком залежала від української. Українська тематика вливається до польської літератури, українські герої або українські теми зустрічаються в хорватській та латино-слов'янській літературі.

Козацьке бароко. Друга половина XVII ст. була другою після княжих часів добою розквіту українського мистецтва, його золотим віком. Саме в цей період утворюється своєрідний стиль – українське, або козацьке, бароко. Стиль бароко прийшов в Україну з Італії і відразу набув своєрідних мистецьких форм і національного колориту.

Початок бароко бачимо вже на початку XVII ст. в будовах Києва і Львова, але справжній розквіт його припадає на другу половину століття.

Перші барокові споруди з'являються вже в першій половині XVII ст. у Львові і в Києві.

Однак самостійна творчість українським майстрів цього стилю розпочинається у другій половині XVII ст., сягаючи найбільшого розквіту в добу гетьмана Івана Мазепи. Саме в той час сформувався в архітектурі стиль, що дістав назву українського, або козацького, бароко. На думку Дмитра Антоновича, це була «друга золота доба українського мистецтва після великодержавної доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого».

З усіх меценатів української культури Іван Мазепа найбільшою мірою зумів залишити на ній печать своєї глибокої індивідуальності, людина західноєвропейської культури.

Справжніми перлинами українського бароко є будинки Києво-Печерської лаври, які створив архітектор Степан Ковнір. Це Ковнірівський корпус, дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах Лаври, Кловський палац.

Висока культура українського бароко мала значний вплив на сусідні країни. Так, в Росії чимало споруд збудовано за мистецькими формами й технічними засобами українського бароко, оскільки там працювало у першій половині XVII ст. багато українських архітекторів.

Образотворче мистецтво. Архітектура, як і образотворче мистецтво України часів бароко, позначена особливою національною індивідуальністю, яка знайшла своє втілення у виникнення особливих жанрів малярства, суто українському відтворенні образів.

Особливими пам'ятками монументального живопису були іконостаси. Серед них грандіозністю, пишністю та багатством відзначаються іконостаси Єлецького та Троїцького соборів в Чернігові та Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях. Усі вони виконані у стилі бароко.

У малярстві спостерігалась особлива українська типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих.

Серед різних жанрів світського мистецтва основне місце посідав портрет –«парусна». Його українською особливістю було те, що при всій своїй життєвості він зберіг тісний зв'язок з іконописом.

Найбільшим осередком малярної праці був Київ, де кадри малярів, особливо малярів-портретистів, виховувались у Київській академії і в школі при Києво-Печерській лаврі.

Українські митці завершили своєю творчістю розквіт доби козацького бароко, поєднавши українське мистецтво остаточно із західноєвропейським. Одночасно своєю творчістю вони розпочали новий період розвитку російського мистецтва, порвавши із закостенілими на той час шаблонами візантійсько-московського іконопису та виводячи російське мистецтво на широкі світові шляхи.

У період українського бароко, особливо за часів І.Мазепи, величезного розвитку набуло граверство. Крім ілюстрацій у книжках була поширеною гравюра на металі, а також друкована на окремих аркушах паперу й шовку.

Основоположником української школи граверства був Олександр Тарасевич – найвидатніший митець мідериту й офорту в усій Східній Європі, автор портретів королів та інших знатних осіб, а також ілюстрацій, релігійних образів тощо.

З кінця XVIІІ ст. поширилось примітивне популярне граверство на окремих аркушах. Головні осередки: Київ, Львів, Почаїв, Унів, Борзенський повіт на Ченрігівщині.

Театр. Наприкінці XVII ст. – першій половині XVIII ст. помітних успіхів в Україні досягла шкільна драматургія. До середини XVIIІ ст. в У країні з'явилось близько 39 драматичних творів – шкільних драм, діалогів, декламацій.

Зберіг український театр, не дав йому загинути, розвинув у напрямі світської сатиричної комедії вертеп. Перші вертепні вистави з'явилися на Україні в першій половині XVII ст. Вертеп зберігся в західноукраїнських землях навіть в 40-50-х роках ХХ ст. Вертеп – це вид лялькового театру, що складався з двох поверхів. У верхньому поверсі відбувається дія Різдва Христового, а після її закінчення у у нижньому – світські сцени з народного життя, звичайно з тими самими героями, що й в інтермедіях. За задньою стіною вертепу сидів виконавець, що водив ляльками й говорив за них різними голосами. До нас дійшли деякі тексти вертепної драми.

Музика. Українська музична культура другої половини XVII – XVIIІ ст. активно продовжила традиції попередніх шкіл. Розвивався партесний (багатоголосий) спів. Цей тип церковного співу шанували насамперед у великих культурних центрах(Львів, Луцьк, Київ, Чернігів). У каталозі Львівського братства з 1697 р. партесний репертуар налічував 267 церковних творів. Їх авторами були тогочасні українські композитори. Найвидатнішим з них був М.Дилецький.

З глухівської школи вийшли три найвидатніших композитори: М.Березовський, Д.Бортнянський і А.Ведель.

Максим Березовський (1745 -1777), незважаючи на коротке життя, залишив велику кількість музичних творів. Крім того, його оперу «Демофонт» вперше було поставлено в 1773 р. в Ліворно в Італії, де в1771 р. йому було присвоєно звання академіка-композитора.

Дмитро Бортнянський (1751 -1825) – капельмейстер придворної капели в Петербурзі прославився насамперед як творець релігійної музики. Він написав прекрасні церковні твори(35 концертів на 4 голоси, 10 концертів на два хори, співи до Служби Божої), які й сьогодні виконуються церковними хорами.

Артемій Ведель(1767, або 1770 чи 1772 -1808) керував хоровою капелою у Мосеві, де був диригентом у московського генерал-губернатора.

Українська культура цього періоду відзначається органічною взаємодією залишків середньовічної спадщини (візантійсько-слов'янської та західної неосхоластики), барокової освіченості(яка зберегла чимало рис Ренесансу), та, пізніше, елементів перед просвітительської ідеології та просвітительства.

Бароко приблизно вже 1750 р. переживає кризу традиційних форм культури, яка поглибилася в кінці XVIIІ ст. і характеризувалася загостренням суперечностей у духовній сфері між культурою денаціоналізованої панівної верхівки, з одного боку, і народних мас – з іншого.

Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилось з середини ХVІ ст. в єдиному річищі із загальноєвропейськими процесами, зумовленими ренесансними і реформаційними злетами. Досягши в ХVІІ ст. своїх найрозвиненіших форм, українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим європейським національним культурам, а й викликала подив і захоплення в усьому світі. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі культурні зв’язки. Як і в Києво-руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.