Моральні норми і цінності християнської* етики

Однак культура античності відрізнялася досить широкими поглядами на людину, припускала існування різних думок про світ і людину в ньому. Християнський світ, особливо в перші століття свого існування, досить жорстко піклувався про «чистоту віри». В етичних дослідженнях християн панував теоцентризм, тобто все розглядалося через призму ставлення до Бога, перевірялося на предмет відповідності Святому Письму, постановам соборів. Так формувалося нове розуміння людини. У Нагарній проповіді Христа стверджуються як найважливіші чесноти такі якості: смирення, терпіння, покірність, лагідність, милосердя і навіть любов до ворогів. Значне місце у християнській етиці посідає така доброчинність, як любов до Бога. Взагалі саме поняття любові онтологізується: «Бог є любов». Таким чином, у Середньовіччі у масовій свідомості закріплювалися нове бачення людини, нові підходи до вирішення вічних моральних питань, до повсякденної моральної поведінки індивіда. Варто відзначити ще одну рису християнського вчення, яка у Давньому світі великого поширення не набула, — це ідея загальної гріховності і необхідності масової покути.

Позитивним слід вважати посилення особистісного аспекту в моральному вченні християнства, яке зверталося до кожної людської особистості незалежно від її соціального статусу і стверджувало рівність усіх перед Богом. Посиленню особистісного аспекту сприяв і образ Христа — боголюдини, надособистості, що пройшов земний шлях і постраждав за гріхи кожної людини.

Моральніcyа культура особистості та її складові.

Хоча людська діяльність, як ми бачили, далеко не завжди складається із вчинків, усе ж саме підхід до неї з точки зору вчинку дає змогу найчіткіше розкрити її власне моральний аспект. Однією з істотних проблем, які здавна постають у цьому зв'язку, є проблема співвід­ношення цілей і засобів людської діяльності:

Практична суть цієї проблеми доволі очевидна. Часто ж доводиться спостерігати, як зло постає не стільки з цілей людини самих по собі, скільки з природи засобів, ужитих для досягнення цих цілей. Загалом як у полі­тичних. соціальних відносинах, так і в повсякденному житті звичайно мало хто декларує відверто аморальні, зловмисні цілі, тож моральна увага до суб'єктів діяльності зосереджується здебільшого саме навколо того, до яких засобів удаються вони заради досягнення своєї, як уявляється, доброї й шляхетної мети.

Не менш очевидним е й те, що зазначена проблема має реальні підстави, закладеш в природі самої людсь­кої діяльності. Адже чим більше ми зосереджені на якійсь практичній меті, тим більшою мірою навко­лишні речі постають для нас під кутом зору того, чи здатні вони прислужитися в досягненні цієї мети, що приковує до себе нашу свідомість і енергію. Якщо ми в такій ситуації використовуємо той або інший предмет як засіб — цей предмет неминуче втрачає для нас якусь частку власної внутрішньої специфіки, починає уяв­лятися чимось «прозорим», що лише віддзеркалює світло цілі, якої ми прагнемо досягти, — своєрідним «чарівним ключиком» до неї.

Разом з тим на це реальне підґрунтя проблеми спів­відношення цілей і засобів нашаровуються різноманітні соціальні, культурні, духовні обставини, що й зумовлю­ють її практичну актуальність. Так, уже елементарної вихованості достатньо, щоб ми, навіть захоплені непе­редбаченою потребою зненацька, не стали все ж таки забивати гвіздки статуеткою античного мислителя. Тим більшої обачливості вимагає використання в ролі засо­бу реалій, що безпосередньо стосуються житія самої людини —як особистого, так і соціального. І. Кант, як пам'ятаємо, прямо забороняв ставитися до людини тільки як до засобу.