Українська культурологічна думка в контексті загальноєвропейської культурної традиції

Завдання української культурології полягало в осмисленні культурно-історичного процесу розвитку української культури. Це питання виникло на початку ХІХст., в епоху романтизму, коли з боку прогресивної частини інтелігенції було виявлено посилений інтерес до народної творчості та культури. Однак перші положення про культуру заклав ще Григорій Савич Сковорода (1722–1794). Він розробив принципи символічного трактування культури, представляючи її як три світи, які складають людська спільнота й світ окремої людини, світ природи (“ макрокосм ”) та “ світ символів ” (або Біблія). Усе в світі має “зовнішню” або матеріальну натуру, і “внутрішню” (духовну натуру”), які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго й злого, піднесеного та приниженого.

Діячі “ Кирило-Мефодіївського братства ” проголосили тезу про унікальність кожної національної культури та її етноцентричний характер. Історик Микола Іванович Костомаров у своїй статті “Дві руські народності” (1861) стверджував, що у давнину на Русі існували південноруська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська та новгородська народності зі своїми власними культурами. Ідею єдиної руської культури трьох братніх слов’янських народів проводили у своїй творчості члени “Руської трійці” в Галичині (середина ХІХ ст.).

На рубежі ХІХ–ХХ ст., в епоху промислового перевороту та радикальних соціальних зрушень, коли культура стає засобом політичної й ідеологічної боротьби, виникає теорія двох культур у єдиній національній культурі. В українській культурі простежувалися дві протилежні напрями: революційно-демократичний і націонал-ліберальний. Перший представляли Т.Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, І.Франко та ін. Вони визнавали, що в кожній національній культурі присутні елементи демократичної й соціалістичної культури й елементи культури правлячих класів. Представники другого напряму, до якого належали М.І.Костомаров, І.І.Огієнко, М.С.Грушевський, відстоювали позиції безкласовості й безбуржуазності української культури. На думку професора М.С.Грушевського, її суть полягала в автохтонності українського народу, предками якого начебто було населення, що з найдавніших часів проживало на території сучасної України *6. За радянської влади було зроблено висновок про нову соціалістичну культуру, соціалістичну за формою, національну за змістом, інтернаціоналістську за характером.

Наступний етап у розвитку української культурології пов’язаний із становленням України як самостійної держави. Нині виділилося декілька напрямів дослідження: традиційна історична культурологічна школа, філософія культури, соціологія культури, психологія культури.

Головне завдання історичної культурологічної школи полягало у тому, щоб дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Вона намагалася не тільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події й досягнення культури, виділяючи в ній найвизначніші пам’ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикала лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через призму мови й літератури.

Загальною теорією української культури була філософія культури. Її завдання полягало в осмисленні й поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджувала сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини й суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення провідних тенденцій в еволюції культури, на розкриття причин її кризових явищ.

Соціологія культури досліджувала функціонування культури загалом, або наявні в ній субкультури – масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну. Вона вивчала зрушення і зміни, що відбувалися в культурі, їхню динаміку, реакцію на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.

Психологія культури вивчала особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяла культурно-історичні типи особистості, характерні до наявного соціуму.

За нових умов розвитку, українська культурологія долає жанровість у висвітленні національної культури, переглядається періодизація та співвідношення з європейською й світовою куль-турою. З’явилося чимало ґрунтовних праць з історії, філософії та соціології культури. Відомі українські культурологи Я.Ісаєвич, А.Макаров, В.Овсійчук, М.Попович, В.Смолій та ін. розглядають українську культуру із засадних принципів світової культурологічної думки.