Історична наука тоталітарної доби

середньому за рік виходило біля 270 історико-партійних робіт. Проте наукова цінність цих видань залишалася низькою. Основна маса літератури пропагувала положення «Історії ВКП(б). Короткий курс». Група робіт присвячувалася життю і діяльності представників більшовицької партії: Ф.Е.Дзержинського, М.І.Калініна, Й.В.Сталіна, М.В.Фрунзе та ін. Характерно, що представників української партійної еліти в цьому переліку не було. Більшість їх була репресована. Приблизно п'яту частину всіх виданих робіт становили дослідження з окремих питань історії більшовицької партії. Характерними особливостями змісту робіт цього періоду було те, що вони присвячувалися, як правило, керівній ролі партії в жовтневій революції та соціалістичному будівництві. Крім того, була зроблена спроба систематизувати фактичний матеріал, визначити найважливіші етапи партійного життя, їх хронологічні рамки і суть. В цілому ж джерельна база досліджень залишалася вузькою та догматизованою.

Отже, для історіографії історії більшовицької партії 30-х - початку 50-х рр. були характерні такі риси: по-перше, історія Комуністичної партії висвітлювалася схематично і однобічно, зовсім відкидалася роль і значення інших політичних партій в суспільному житті країни. По-друге, історико-партійна наука перетворювалася в складову тоталітарної системи, прислужницю авторитарного режиму. По-третє, історикам навіювалася думка про їх теоретичну неповноцінність, а право на розвиток теорії належало тільки Сталіну. Звідси відмова істориків від вивчення питань суспільно-політичного життя 1920-х - 30-х рр., відхід їх від сучасної історії в деталі минулого. Все це породжувало дрібнотем'я, ілюстративний і описовий характер досліджень. По-четверте, в період культу особи Сталіна історики намагалися «пояснити» доцільність і необхідність зрощування партійного і державного апарату, монополізації політичної влади однією партією. При цьому замовчувалося реальне відчуження трудящих від влади, утвердження режиму беззаконня і політичного терору.

У радянській історіографії ради розглядали як принципово нову, народну владу, яка виникла вперше в історії людства і являла собою державну форму диктатури пролетаріату. Всупереч правилам орфографії термін «ради» писали з великої літери. Ради й справді стали незнаною раніше в історії формою диктатури, хоч не класу, а політичної партії.

Як відзначав у 1920 р. В.К.Винниченко «більшовики діяли тільки для мас». І тут була схоплена головна риса більшовицької влади, що виходила на поверхню, - видимість народності. У такій системі влади В.І.Ленін угледів колосальні можливості для встановлення незримої диктатури власної партії. У багатьох ленінських роботах після революційного періоду вказувалося на підлегле по відношенню до більшовицької партії становище рад. Останнє було зведено до абсолюту в умовах сталінізму. Ради всіх рівнів не вирішували без партії, її органів жодного принципового питання життя суспільства. Радянські органи влади Сталін розглядав як інструмент здійснення політики партії, її допоміжне знаряддя. При цьому першочергового значення він надавав таким «привідним пасам» як профспілки, кооперація, комсомол, і тільки потім - радам.

У 1930-ті роки втверджується сталінська модель централізованої, ієрархічної політичної системи на принципах тоталітаризму. Згідно поглядам Сталіна комуністична партія виступала «свого роду орденом мечоносців всередині Радянської держави, який спрямував її органи і одухотворив їх діяльність». Цим орденом мечоносців керував сам диктатор. Радянські органи і громадські організації «вождь» уявляв як інструмент партії, її допоміжне знаряддя, «за допомогою якого вона передає волю робітничому класу, а робітничий клас з розсіяної маси перетворюється в армію партії». Головна роль в державних органах і громадських організаціях за Сталіним повинна була належати апарату. Таким чином, за сталінською моделлю політичної системи на її чолі стояв сам «вождь». Він керував «орденом мечоносців», тобто комуністичною партією, яка мала «щупальця», котрі складалися з осіб штатного апарату державних і громадських організацій. Подібна модель не мала нічого спільного з науковими уявленнями про політичну систему суспільства, ролі в ній державних органів і громадських організацій, з розвитком демократії. Не випадково у платформі «Групи Рютина» в 1932 р. відзначалося, що «партія і пролетарська диктатура переживають глибоку кризу.... Вона знаходить свій прояв:... у кризі всього механізму пролетарської диктатури і її передавальних пасів (рад, профспілок, кооперації, преси і т.п.)». Але ця підпільно висловлена оцінка політичної системи радянського суспільства на початку 1930-х років була представлена як крамольна і ворожа. Офіційні та наукові висловлювання

382_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

про політичну систему носили апологетичний характер. Ідеологія сталінізму відкидала наукову оцінку стану суспільних відносин, бездоказово оголошувала їх такими, що відповідають закономірностям соціалістичного будівництва. Ці погляди були закріплені, законсервовані в теорії, суспільній свідомості з незначними поправками фактично до середини 1980-х рр., по суті, перетворилися в хрестоматійні істини. Особливо яскраво вони простежувалися у виданнях 30-х рр. з історії ВКП(б), а також в нарисах історії КП(б)У [10]. Догматичне закріплення сталінська концепція політичної системи отримала в «Історії ВКП(б). Короткий курс», особливо, у XII розділі «Партія більшовиків у боротьбі за завершення будівництва і проведення нової Конституції (1935-1937 роки), де всіляко возвеличується значення VIII з'їзду Рад і прийняття нової конституції СРСР, стверджується думка про демократію в суспільстві і партії, хоча насправді на кінець 1930-х рр. «політичний каркас радянського суспільства» був уже понівечений Сталіним і ніяке його лакування не могло приховати це.

Серед перших робіт, які в тій чи іншій мірі висвітлювали діяльність рад, були брошури, статті, виступи партійних і державних діячів: М.І.Калініна, Г.Г. Петровського, П.П.Постишева, А.І.Буценка та ін. їх призначення полягало в тому, щоб популяризувати партійні документи з питань радянського будівництва. У цих виданнях «обґрунтовувалася» керівна роль комуністичної партії в радах, державі, що роглядалося як найважливіша умова участі трудящих у всіх ланках радянської влади і державного апарату. При цьому поза увагою дослідників залишалося те, що сталінське догматичне трактування місця і ролі рад в політичній системі в умовах режиму особистої влади на практиці супроводжувалася підпорядкуванням держави зрощеному партійно-державному бюрократичному апарату. У повсякденній практиці партійні органи дублювали функції державного управління, підміняли виконавчі, законодавчі і, навіть, судові органи. Деформації в партії і державі вже тоді бачили деякі комуністи, які робили спроби вести боротьбу з цими явищами. У 1932 р., наприклад, М.Рютин у зверненні «До всіх членів ВКП(б)» писав: «Природа і внутрішня суть пролетарської диктатури викривлена. Ради доведені до ролі убогих придатків партійного апарату, із органів, близьких до народних мас, перетворені в бездумну бюрократичну машину». Але в умовах сталінщини подібного плану

Історична наука тоталітарної доби

висновки заборонялися, а їх автори жорстоко наказувалися, включаючи фізичну розправу.

Таким чином, ігнорування реалій життя, поглиблення розриву між розробкою теоретичних питань демократії і її здійсненням на практиці було головним недоліком офіційних виступів і робіт діячів партії і уряду, який, по суті, став характерним для всієї історичної літератури аж до кінця 1980-х рр. Висунута Сталіним «теорія» загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва стала ідеологічною основою масових репресій. Практика повсякденного життя не тільки не гарантувала законне право радянських людей на управління державою, але й не захищала їх від незаконних переслідувань і розстрілів.

У кінці 1920-х - 30-ті роки поряд із журнальними статтями були опубліковані і брошури про радянське будівництво. Розраховані на масового читача і радянський актив, депутатів вони носили, як правило, популярно-ознайомлюючий або інструктивно-методичний характер, пояснювали основні положення радянського виборчого права, нормативні документи, права і обов'язки депутатів, членів секцій і т.д. Більшість робіт була підготовлена не істориками, а практиками радянського будівництва. Публікації мали суто прикладний характер і видавалися, як правило, у зв'язку з тими чи іншими політичними кампаніями і перш за все до виборів рад. Наприклад, у 1934 р. вийшла брошура О.Ю.Войцехівського «Вибори до Рад другого року першої п'ятирічки». У ній обґрунтовувалася керівна роль більшовицької партії, давалася порівняльна характеристика виборів 1928/29 р. і 1930/31 р. У книзі В.П.Авілова «Шляхи зміцнення району і сільради», обґрунтовувалася необхідність переходу до суцільної колективізації і показувалася роль в її проведенні сільських рад. Шляхи зміцнення сільських рад В.П.Авілов вбача в залученні до їх роботи колгоспників, яких вважав політично зрілими і вірними політиці комуністичної партії. Під політичною зрілістю автор розумів «сліпе» виконання партійної лінії. Однак автор не помічав, що напівграмотні і зовсім недосвідчені в політичному плані з відсталим авторитарно-патріархальним рівнем політичної культури становили грунт для піднесення партії над суспільством, були слухняним знаряддям адміністративно-командної системи. Деякі автори робили спроби узагальнення і аналізу практичного досвіду рад, секцій, депутатських

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

груп, підсумків виборчих кампаній, торкалися питань впливу робітників на діяльність рад.

У літературі кінця 1920-х - 3 0-х рр. проявилася ще одна негативна риса - теоретичне обгрунтування централістських тенденцій у державному управлінні як дійсно соціальних, несприйняття і рішуче заперечення деяким авторам, які прагнули провести ідею децентралізації в державному апараті. Зрозуміло, що лінія на захист централізації держуправління відображувала інтереси партійно-радянської бюрократії, потреби режиму особистої влади Сталіна. Тоталітарна система державного управління приводила до закостеніння методів і форм роботи рад, розриву між завданнями рад і способами їх вирішення. Публікації з радянського будівництва утверджували апологетичний підхід до висвітлення системи радянської влади, котра представлялася як демократична, в той час зовсім замовчувалися такі явища як масові репресії, беззаконня тоталітарної доби.

З другої половини 1930-х років і до середини 1950-х років число публікацій по радянському будівництву, іншим питанням державного управління різко зменшилося. Спеціальна розробка названих проблем майже не проводилася. У тій чи іншій мірі вона розглядалася лише в контексті історії радянського суспільства. Невипадково, у постанові урядової комісії про конкурс на кращий підручник з історії СРСР у 1937 р. указувалося: «Роль Рад, які складають політичну основу СРСР, змазується... Про те, як Ради виросли і зміцніли в результаті повалення влади поміщиків і капіталістів, завоювання диктатури пролетаріату, не розкривається...». Роботи вказаного періоду були бідними на фактичний матеріал, їм у переважній більшості притаманні описовість, вузька джерельна база, відверто апологетичний характер.

В атмосфері суспільно-політичного життя 30-х років, культу особи Сталіна історики приділяли недостатню увагу питанням державного будівництва, в т.ч. діяльності рад. Більше того, до середини 50-х років роль рад в політичній системі суспільства висвітлювалася у відповідності з догматичними трактуваннями «Історії ВКП(б). Короткий курс». Звідси - головні акценти в історіографії зосереджувалися на підвищенні ролі трудящих у діяльності рад, зростанні авторитету партії в соціально-політичній і духовий сферах, що абсолютизувало дійсність. Література 30-х - першої половини 50-х рр., пропагувала задану

ідеологічну спрямованість, котра зумовлювалася режимом культу особи і видавалася засобами інформації як соціалістичні норми життя. Іншими словами, в атмосфері культу особи публікації мали більше не науковий, а ідеологічний характер. На це звертає увагу дослідниця М.В.Різницька, не погоджуючись з тим, що з кінця 30-х - початку 50-х років публікації істориків мали ознаки наукових праць: точність викладу подій, широкі узагальнення, обгрунтованість висновків тощо.

Можна погодитися з думкою дослідниці, що в умовах панування ідеології сталінізму історики не могли вийти на рівень об'єктивних наукових досліджень реалій радянської дійсності. Історичні праці в деформованому вигляді відображали об'єкти дослідження, відкидали наукові принципи. Усе це не могло забезпечити поповнення історичної науки новими знаннями, породжували причини її майбутніх кризових явищ. Тому не дивно, що концепція радянської політичної системи та ролі в ній рад, запропонована ще в роки довоєнних п'ятирічок, з невеликими змінами збереглася фактично до кінця 80-х рр.

Поряд із радами, органами державної влади і управління складовою політичної системи тоталітарного суспільства були добровільні товариства і спілки трудящих, громадські організації, перш за все профспілки і комсомол. У 1929 р. в Україні нараховувалося більше 60 громадських організацій. Але у даному історіографічному огляді обмежимося розглядом літератури про профспілки та комсомол. Це пояснюється тим, що названі організації були найбільш масові, об'єднували основну частину робітників, селян, інтелігенції. На відміну від інших, які або ліквідовувалися, або перетворювалися в перші десятиріччя радянської влади в інші організації, носили відносно вузьку функціональну направленість, профспілки і комсомол постійно діяли як ланки політичної системи, були головними «передавальними пасами» від влади до мас. Крім того, і це мабуть, головне, їм присвячена найбільша частина досліджень. Необхідно врахувати те, що концептуальні підходи і тенденції, які визначалися на тому чи іншому історіографічному етапі у вивченні історії профспілок і комсомолу були характерними для публікацій про інші громадські організації.

Історіографія історії профспілок почала складатися ще в кінці 1920-х - 30-ті рр. В документах керівних органів більшовицької партії і профспілок, виступах і роботах діячів партії і держави, представників

386_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

профспілкового активу визначалися роль і місце цієї організації трудящих в суспільстві, найважливіші напрямки організаційного зміцнення профспілок, участь їх у вирішенні соціально-економічних питань. У кінці 1920-х - 30-ті роки історія профспілок знаходить своє відбиття також в публіцистичній і науковій літературі. Тоді з'явилися окремі брошури і статті, в яких висвітлювалася діяльність галузевих профспілок за роки радянської влади. Зроблені були і перші огляди роботи профспілок республіки в цілому, які належали перу їх керівників і містили значний фактичний матеріал.

Уже в 30-ті рр. були опубліковані перші праці, в яких у популярній формі висвітлювалися трудові успіхи робітників, діяльність профспілкових і горподарських органів по відбудові народного господарства, втіленні в життя комуністичної доктрини. Ці роботи поклали початок накопиченню і узагальненню фактичного матеріалу, який відображував окремі аспекти діяльності профспілкових організацій, форм і методів їх роботи по мобілізації мас на соціальні перетворення. У деяких історіографічних дослідженнях кінця 1980-х років з історії профспілок визначалося, що література 1920-х рр. об'єктивно оцінювала як позитивну роль профспілок в управлінні народним господарством, так і недоліки, які мали місце в їх діяльності. Але з цими висновками неможна погодитися, вони явно перебільшують значення публікацій того часу для об'єктивного розкриття реальних історичних процесів.

Аналіз робіт 1920-х - першої половини 50-х рр. показує, що тоді формувався технократичний підхід до розуміння ролі і місця профспілок, головною сферою їх діяльності вважалося виробництво, а соціальна політика, захист іетересів трудящих розглядалися як щось скороминуче. Технократичний підхід до висвітлення діяльності профспілок, який намітився в кінці 1920-х - 30-х рр., був зумовлений об'єктивним тиском на історичну науку виробничих завдань, які висувалися на перше місце в ході «підхльостування» «соціалістичного будівництва», максимальною концентрацією тоді сил і засобів на розвитку промисловості і ігноруванням соціальних інтересів громадян країни. Але головна причина полягала в підпорядкуванні історичної науки ідеологічним установкам партії. В кінці 20-х - 30-х рр. в основу трактування діяльності профспілок була покладена сталінська схема, яка визначала головним завданням профспілок «боротьбу» за підвищення ефективності

Історична наука тоталітарної доби

виробництва. Висунуте в роботах на перший план завдання активної участі профспілок у справах виробництва, відкинуло на останній план їх основну функцію захисту прав та інтересів трудящих, вирішення соціальних питань. Але в літературі кінця 1920-х - 80-х рр. навіть не ставилося питання про формування в роки перших п'ятирічок технократичного підходу до діяльності профспілок та причини такого стану. Автори в силу відомих обставин йшли по шляху констатації змісту партійних документів і підсилення положень і висновків, які містили вони, фактичним і статистичним матеріалом, стверджуючи, що профспілки посідали належне їм місце в політичній системі суспільства і виконували відповідні їм функції.

Отже, панування культу особи Сталіна і ті деформації, які відбувалися під його впливом в історичній науці, були закріплені в «Історії ВКП(б). Короткий курс», що вийшов у 1938 році. Він завершив процес пристосування історичного минулого до нових політичних стандартів. У постанові ЦК ВКП(б) від 14 листопада 1938 р. «Про постановку партійної пропаганди у зв'язку з випуском «Історії ВКП(б). Короткий курс» ця книга характеризувалася як «могутня ідейна зброя більшовизму», як енциклопедія «основних знань в галузі марксизму-ленінізму». Цей документ зіграв не менш негативну роль, як і сам пропагандистський підручник.

Більше того, в «Історії ВКП(б). Короткий курс» був сформований еталон громадської думки. «Починає оформлятися, - як вважають дослідники О.Волобуєв і С.Кулєшов, - нове громадське «мистецтво» (наукою його назвати ніяк неможливо) - коментаторство до «сталінського підручника». Догми «Короткого курсу» на тривалий час «загіпнотизували» суспільну думку.

У сталінському виданні історії партії подавалася також схема висвітлення економічного, соціально-політичного життя 1920-х - 30-х рр., а також результатів праці робітників, селян, інтелігенції. В основу цієї схеми Сталін поклав суб'єктивний критерій, базуючись на антинауковій фетишизації партійних директив і власних виступів. Підтвердженням такого підходу стала сталінська періодизація історії ВКП(б), починаючи з 1926 р. Так, 1926-1929 рр. виділялися як період «боротьби за індустріалізацію». В той час як вона фактично ще проводилася і тільки розгорталася. Період «боротьби за колективізацію»

388_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

охоплював 1930-1934 рр. Але ці роки характеризувалися якраз найбільш інтенсивним розвитком індустрії, хоча і здійснювалася паралельно перебудова сільського господарства на основі сталінських уявлень про колективізацію. 1935-1937 рр. Сталін визначив як період «завершення соціалістичного будівництва», що відповідало духу виступу «вождя» на XVIII з'їзді ВКП(б).

Зрозуміло, що сталінська періодизація історії ВКП(б) та наслідки, що витікали з неї, в значній мірі визначили зміст досліджень з проблем соціально-політичного життя України. Будь-які спроби вийти за межі його схем не дозволялися. «Короткий курс» обмежувався лише констатацією успіхів соціально-політичних перетворень в країні, які зводилися до «переведення мільйонів одноосібних селянських господартв на шлях колгоспів, соціалізму» та «заможного життя»; створення «першокласної важкої соціалістичної економіки» а також «умов для невпинного поліпшення матеріального і культурного становища трудящих». Усі ці результати «досягалися завдяки сміливій, революційній і мудрій політиці партії і уряду», які безпощадно «розправлялися з ворогами народу та зрадниками батьківщини». З невідповідаючим дійсності пафосом говорилося у підручнику про громадсько-політичну активність трудящих, розвиток внутріпартійної і радянської демократії. Канонізація «Історії ВКП(б). Короткий курс» і визнання його «енциклопедією» марксизму-ленінізму негативно вплинули на наукову діяльність істориків України, зумовили уніфікацію їх світогляду. Тому до середини 1950-х років (аз цілого ряду принципових підходів до висвітлення проблем історії України фактично до кінця 80-х років) історіографія зазнавала негативного впливу «Історії ВКП(б). Короткий курс». І якщо в період Великої Вітчизняної війни на декілька років були призупинені дослідження з цієї тематики, то відновлення наукової роботи в даному напрямку в післявоєнні роки проходило повністю за схемами «Історії ВКП(б). Короткий курс». Висвітлюючи соціально-політичне життя в Україні, дослідники республіки лише підтверджували або ілюстрували висновки сталінського видання.

Як уже відзначалося, в післявоєнні роки особливо активізувалося дослідження робітничої тематики в Україні. Під цим кутом зору слід розглядати і постанову ЦК КП(б)У про роботу Інституту історії України

Історична наука тоталітарної доби

АН УРСР, прийняту 29 серпня 1947 р., в якій указувалося на необхідність першочергової розробки історії робітників республіки. І якщо в 30-ті роки переважали публікації агітаційно-пропагандистського характеру, то в кінці 40-х - першій половині 50-х років збільшилася кількість науково-дослідницьких робіт. За післявоєнне десятиріччя було захищено біля 40 дисертацій, присвячених історії робітників України. Але в цілому ступінь узагальнення фактичного матеріалу в роботах того часу була невисокою. Крім того, помічається крок назад в розробці методологічних питань, порівняно з періодом до початку 30-х рр.

І це зрозуміло, оскільки в умовах панування сталінських концепцій методологія, як засіб посилення наукової думки, ставала просто непотрібною. З цієї ж причини не проявлялася належна увага і до проблем історіографії.

Як бачимо, перший етап в історіографії історії України був досить складним і суперечливим, пов'язаний з багатьма труднощами. З одного боку, ціла низка проблем уже в 1920-ті - 30-ті рр. визнавалася вченими, науковими установами як напрямки дослідницької діяльності. Для її розробки існували певні організаційні, теоретичні передумови та джерельна база. Публіцисти, історики поклали початок вивченню соціально-політичної історії України, здійснюючи поступовий перехід від популярно-пропагандистських до наукових форм роботи, аж до розгортання в кінці 40-х - на початку 50-х років дисертаційної розробки проблеми.

Але наукові розвідки з історії України в перші десятиріччя радянської влади наштовхувалися на серйозні перепони, пов'язані з ідеологізацією суспільного життя, насадженням культу особи Сталіна в історичній науці. Історіографічну спадщину 30-х - першої половини 50-х років слід розглядати під кутом зору серйозної критичної оцінки та аналізу, оскільки саме на цьому етапі відбувалося утвердження догматичних підходів до її вивчення.

• Підпорядкування історичних досліджень політичному диктату: традиції політичної кон'юнктури і сучасність. Історія радянського суспільства писалася і переписувалася багато разів, «підганялася» під державних і партійних керівників, «епохи та роки їх правління». Норми науковості виявлялися жорстко пов'язаними з надуманими і світоглядними схемами. Критерій об'єктивності при цьому

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіог рафія історії України

Історична наука тоталітарної доби

грубо ігнорувався або зовсім виключався із арсеналу науки, а сам учений-історик як творча особистість, зводився до ролі гвинтика безжалісливого суспільного механізму. Суспільні науки і, зокрема, історія оголошувалися дисциплінами «державно-світоглядними і представляли їх номенклатурні працівники, бійці ідеологічного фронту».

Уже на кінець 1920-х рр. історики засвоїли, що їм «необхідно ленінізувати історичну науку». У 1930-40-х рр. їм довелося «уточнити», що оволодіння ленінською теоретичною спадщиною це не що інше, як оперування сталінськими оцінками і інтерпретаціями ленінізму. В 1950-60-х рр. довелося активізувати бібліографічний пошук для того, щоб накопичити необхідну кількість цитат із ленінських робіт для підтвердження нових політичних настанов партії. Семидесяті роки пройшли під знаком боротьби з цитатництвом за відтворення ленінської концепції у повному вигляді. І, нарешті, у 80-ті рр. з'ясувалося, що ленінські ідеї були «канонізовані». Прозвучало чергове каяття. «У цій канонізації, - писав у 1990 р. один філософ, - в розчленуванні живої ленінської думки... за спрощеною схемою «Короткого курсу» протягом десятиліть старалися багато хто із нас — учених суспільствознавців».

Розкрити політичну кон'юнктуру в історичних дослідженнях 1920-х — початку 50-х років неможливо без вивчення впливу на них праць і діяльності Й.В.Сталіна. Більшість істориків вважає, що в 1920-ті і до початку 30-х рр. монополії Сталіна на наукову істину ще не було. На сторінках наукових, партійно-радянських видань допускалися плюралізм думок та обговорення спірних питань історії.

Роботи Й.Сталіна в середині 20-х років вільно рецензувалися поряд з усіма іншими. Наприклад, Г.К.Баммель у рецензії на книгу Й.Сталіна «Про Леніна і ленінізм» (М., 1924) відзначав, що вона цікава своїм синтетичним підходом до теми, своєю сміливою прямолінійністю в формулюваннях. Поряд із позитивними моментами Г.К.Баммель відзначав і деякі недоліки книги Сталіна. Він, зокрема, вказував на те, що в книзі не знайшли належного висвітлення питання філософії і економіки. Сьогодні можна сказати, що це не випадково, оскільки Й.Сталін у цих галузях знань був найменш підготовленим і значно поступався М.І.Бухаріну, Л.Б.Каменеву та ін. теоретиками партії. Більше того, навіть сталінським визначенням ленінізму як марксизму епохи

імперіалізму і пролетарських революцій (це визначення було відображене в тезах Істпарту і Агітпропвідцілу ЦК ВКП(б) «До 25 річчя Другого з'їзду партії. 1903-1928») не всі історики користувалися в 1920-ті рр. Історики партії і партійні публіцити М.М.Лядов, Н.К.Крупська, П.М.Лепешин-ський, Ом. Ярославський, М.М.Попов та ін. використовували власні визначення ленінізму.

Сучасні дослідники в основному відзначають дві події, які поклали початок насильницькому насадженню культу особи Й. Сталіна в історичній науці: 1) 50-річний ювілей Й.Сталіна і 2) лист Й.Сталіна в журнал «Пролетарская Революция» (1931, №6), а дослідник В.К.Якунін додає ще й третю подію - XVII з'їзд ВКП(б).

Отже, 50 років Й.Сталіну широко відмічалося на сторінках газет і журналів. Тон у возвеличуванні «вождя» задавала «Правда», з редакції якої на той час вийшли М.І.Бухарін, М.І.Ульянова. На восьми сторінках номеру (1929.-21 груд.) всі статті були присвячені Й.Сталіну: редакційні - «Сталін» і «Під прапором Леніна»; від ЦК ЦКК ВКП(б) «Віддаючи всі свої сили, енергію і знання справі робітничого класу - т.Сталіну»; від Президії ВККІ «Керівнику класової боротьби», від членів ЦК Профінтерну «Бійцю світової пролетарської революції»; Л.Кагановича «Сталін і партія»; В.Куйбишева «Сталін і індустріалізація країни»; С.Орджонікідзе «Твердокам'яний більшовик»; К.Ворошилова «Сталін і Червона армія»; М.Калініна «Керманич більшовизму»; А.Мікояна «Стальний солдат більшовицької гвардії» та ін.

Возвеличування Сталіна заглушали громадську свідомість. Навіть такий антипод Сталіна, як М.Скрипник, який не раз виступав проти ідей і методів «вождя» в національному питанні, на честь 50-річчя Сталіна виголосив промову в Раді національностей ЦВК СРСР. Вона була опублікована в газеті більшовиків України «Коммунист» під заголовком «Сталін як теоретик національного питання», де автор називав його рівним Леніну, організатором і керівником процесу утворення Союзу РСР і запропонував нагородити Сталіна Орденом Червоного Прапора.

У відповідь на публікації газети «Правда» емігрантське меншовицьке видання за кордоном «Социалистический Вестник» (виходив у Берліні) назвав Й.В.Сталіна «августійшим диктатором». Відзначення 50-річного ювілею Й.Сталіна за масштабами перевершило

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

50-річний ювілей Леніна. За розмахом його можна порівняти хіба що з вшануванням східного монарха.

Але в узагальнюючих працях з історії і, зокрема, історії партії Ом.Ярославського, М.М.Попова, М.М.Лукіна, М.М.Дружиніна та ін. праці И.Сталіна ще не стали теоретико-методологічною основою. їх хоча і цитували, але не возвеличували. Навіть поряд з В.І.Леніним його ніхто не ставив. Такий стан, очевидно, Й.Сталіна більше не влаштовував.

Перелом в історичній науці відбувся після листа Й.Сталіна в журнал «Пролетарская Революция» (1931. - №6). Цей документ до цього часу залишається предметом дискусій серед істориків, які дають йому часто діаметрально протилежні оцінки. До початку 60-х років зберігалася апологетична оцінка листа. Він розглядався як зразок ленінської принциповості і партійності в науці. Після XX з'їзду партії, постанови ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків», рішень XXII з'їзду КПРС, з'явилися більш точні його оцінки.

Однозначно негативно охарактеризував лист Сталіна Б.М.Пономарьов, який був тоді секретарем ЦК КПРС. У доповіді «Завдання історичної науки і підготовка науково-педагогічних кадрів в галузі історії», яка була прочитана на всесоюзній нараді істориків у грудні 1962 р. він, зокрема, відзначив, що листом Сталіна в журнал «Пролетарская революция» «О некоторых вопросах истории большевизма» він фактично поставив під контроль розробку проблем історії партії, одночасно возвеличуючи свою особистість.

Після цього деякі історики спробували розкрити антинауковість цілого ряду конкретно-історичних положень листа Й.Сталіна. Зокрема, Б.М.Лейбзон відзначив, що лист по суті означав адміністративну заборону обговорювати проблеми історії, що негативно позначилося на розвику історичної науки.

У 1966 р. загальна оцінка листа Сталіна з'явилася в «Очерках истории исторической науки в СССР» (Т.4). Там говорилося, що тон листа суперечив ленінським принципам наукової критики. Лист визначав ті форми і методи критики наукової літератури, які стали широко використовуватися з початку 30-х років. Формули «троцькістський контрабандист» і «троцькістський фальсифікатор» стали викорис-

товуватися проти багатьох представників історичної науки, які ніколи ні ідейно, ні організаційно не були зв'язані з Троцьким.

Але в 1967 р. з'являється стаття Г.Ф.Заставенка і В.П.Серьогіна «О некоторых ошибках» у збірнику «Европа в новое и новейшее время», де вони фактично взяли під захист основні положення листа Й.Сталіна. Автори зовсім промовчали щодо найтяжчих наслідків листа Й.Сталіна для історичної науки, після якого вся історія фактично фальсифікувалася в інтересах возвеличування Й.Сталіна, а історики зазнавали морального і політичного тиску.

Ще більший тиск на істориків в плані реабілітації сталінського листа спостерігався в 1969 р. в статті В.Голикова, С.Мурашова, І.Чхиквішвілі, Н.Шатагіна і С.Шаумяна «За ленінську партійність у висвітленні історії КПРС», яка була опублікована в журналі «Коммунист» (1969. - №3). Автори, виконуючи замовлення М.Суслова і тодішнього вищого партійного керівництва, який узяв курс на реставрацію сталінської концепції історії партії і сталінських методів керівництва наукою і суспільним життям країни, фактично проголосили повернення до догматичних настанов «Короткого курсу». Нищівній критиці були піддані історики Б.Лейбзон, В.Дунаєвський, Ю.Красин, В.Данилов, Я.Чаадаєв, драматург М.Шатров (за п'єсу «Шосте липня») та ін.

Після такого «промивання мізків» частина істориків стала міняти свої погляди відносно листа Й.Сталіна і всієї його діяльності. Темні сторінки діяльності Сталіна і його найближчого оточення стали затушовувати, а середина 30-х рр. зображувалася тільки під кутом зору розвитку радянської демократії і сталінської Конституції. Криваві репресії проти народу зникли з сторінок історичних видань.

Автори книги «Партия и Великий Октябрь. Историографический очерк» (М., 1976) фактично відродили апологетичну оцінку листа 30-х років. У ній повністю був відсутній критичний підхід. Проте уже в роботах М.А.Варшавчика і Л.М.Спіріна, а також в новому підручнику з історіографії історії СРСР робилися спроби об'єктивного аналізу листа Й.Сталіна, а тому знову прозвучали, хоча й приглушено, критичні ноти.щодо цієї події. В той час у книзі В.І.Злобіна «Второй съезд РСДРП. Историография» (М., 1982) відроджувалася однозначно позитивна оцінка листа. І, нарешті, в 1988 р. Ф.Фірсов і К.Шириня в статті «Комінтерн: досвід діяльності» та І.Л.Маньковська і Ю.П.Шарапов у статті «Культ

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

особи і історико-партійна наука» остаточно утвердили в історичній науці об'єктивну оцінку листа Й.Сталіна.

Отже, лист Сталіна стверджував особисту монополію «вождя» на трактовку ленінізму і на тлумачення концепції історичного розвитку. З цією метою були запущені засоби політичного шантажу та морально-психологічного тиску на вчених.

На прикладі оцінки листа Й.Сталіна в редакцію журналу «Пролетарская Революция» протягом 30-х - 80-х років можна прослідкувати вплив ідеологічної кон'юнктури на зміст історичних досліджень, підпорядкування його політичним інтересам того чи іншого партійно-радянського діяча.

Після листа Й.Сталіна історико-наукові центри приймають резолюції, в яких засуджуються ті історики, котрі допускали помилки в своїх працях—відступали від сталінської концепції історичного розвитку, їх наукові помилки кваліфікувалися як грубі політичні. Статті в підтримку Сталіна з'явилися і в Україні. Це виступи О.Шліхтера «ВУАМЛІН та його завдання», редакційні матеріали «Вивчення історії поставити на наукові більшовицькі рейки» та ін. Нищівної критики зазнала книга «История ВКП(б) (М., 1930, Т.4) під редакцією ОмЛрославського, яка була присвячена історичним подіям жовтня 1917 р. Автори розділів І.І.Мінц, Д.Я.КІН, Н.Л.Рубінштейн та ін. були названі фальсифікаторами історії, які протягували в літературу троцькістську контрабанду. Такій же політичній «проробці» були піддані історики С.Покровський, Ц.Фріндлянд та ін.

Погромна критика була направлена на те, щоб викликати хвилю «каяття» в істориків. У газетах і журналах з'явилися «листи-каяття» М.М.Попова, ОмЛрославського, М.Нікітіна, І.І.Мінца та ін., де вони визнавали свої помилки і зобов'язувалися їх виправити.

У 1933 р. вперше в загальнопартійному документі «Тридцять лет большевистской партии (1903-1933)» Сталін був возведений до рангу класика марксизму-ленінізму. Після цього послідували публікації, в яких трудящим масам історики пояснювали, чому саме Сталін є класиком марксизму-ленінізму. Революційне вчення сучасників стало розглядатися як вчення Маркса і Енгельса, Леніна і Сталіна. Подією, котра остаточно закріпила культ особи Сталіна в історичній науці, - на думку дослідника В.К.Якуніна, - став XVII з'їзд ВКП(б). Делегати з'їзду, відзначаючи

успіхи першої п'ятирічки, неодмінно пов'язували їх з «мудрим» і «геніальним» керівництвом Сталіна. Сам Сталін у звітній доповіді говорив в основному про успіхи колективізації, в той час ні словом не обмовився про те, чим обернулися «успіхи» - величезним лихом, а саме: масовим голодом в Україні, деяких районах Росії та інших республік, який забрав мільйони людських життів, привів до занепаду виробництва зерна, тваринництва тощо. Усі невдачі в доповіді «вождя» списувалися на рахунок «ворогів народу», «шкідників», з якими диктатура пролетаріату повинна була і далі вести рішучу боротьбу. На цьому з'їзді навіть Н.К.Крупська і М.І.Ульянова у своїх виступах не допускали критики на адресу Сталіна. Таким чином, через 10 років після смерті Леніна, - у партії склалася така обстановка, коли відкрито полемізувати зі Сталіним стало вже небезпечно. Культ особи утвердився в суспільстві.

Підсумком тотального тиску на істориків став вихід у 1938 р. книги «История ВКП(б). Краткий курс», яка фальсифікувала історію партії і стала знаряддям утвердження режиму особистої влади Й.Сталіна. Цей підручник став біблією комуністів на довгі роки. Догматизм і вульгаризоване висвітлення історичних процесів цим підручником завдали величезної шкоди всій суспільній свідомості країни, в тому числі історичній.

Характерною рисою сталінізму в історичній науці була абсолютна непримиримість його до любих відхилень від офіційно проголошеної точки зору. Любе інакомислення відкидалося не тільки для членів партії (для них це було вимогою партійної дисципліни), але й для історика, котрий виступав бійцем партії на ідеологічному фронті. Тому і безпартійні дослідники під страхом бути занесеним в категорію «ворогів народу», з усіма випливаючими звідси наслідками, повинні були проявляти повний конформізм і згоду із загальноустановленими судженнями. Створена Сталіним система цензури рішуче відкидала будь-яку оригінальну думку в галузі історії, тим більше думку, яка критично розкривала реальну дійсність.

У цьому плані цікавий і по тих часах (січень 1948 р.) сміливий лист академіка С.Г.Струміліна до секретаря ЦК ВКП(б) А.А.Жданова, в якому характеризувався стан суспільних наук. Академік, зокрема, писав, що гарантом пильності в літературі виступають редактори і Головліт. Для них, звичайно, лінією найменшого опору є бажання не пропустити,

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

щоб уникнути неприємностей, ніяких робіт, котрі б виходили за рамки випробуваних шаблонів і трафаретів. Адже за «зарізану» корисну роботу через надмірну старанність цензури не несуть ніякої відповідальності. В інших галузях знань помилки відмічаються і виправляються, в галузі ж суспільних наук, пильності раді, можна бути без вини звинуваченим і без суду зазнати публічної кари. Така практика, - на думку СГ.Струміліна, - не дуже сприяє просуванню теорії вперед.

Отже, страх бути звинуваченим у «єрисі», що неминуче супроводжувалося різного роду «проробками», виключенням із партії, звільненням з роботи, і, навіть, репресіями, породжувало конформізм серед істориків, схиляло їх ставати на шлях апологетики сталінізму.

Але причина «довговічності» сталінщини в історичних дослідженнях, мотодологічних підходах визначається не лише страхом, інакше сталінська традиція в історичних знаннях зникла б разом із падінням сталінського репресивного режиму.

Інша особливість сталінізму в історичній науці, яка визначала його довговічність, була пов'язана із зовнішньою простотою, елементарністю, пристосованістю до сприйняття теоретично нерозвиненою свідомістю. Сталін знайшов досить популярну форму викладу своїх ідей: короткі, нерідко афористичні фрази; чіткі, які не допускали двосмиловості в трактуванні, систематизованість аргументів і характеристик явищ через номерацію пунктів, однобічність догматичних оцінок, які позбавляли чатача необхідності глибоких роздумів, занурення в дебрі діалектичних протиріч та софістичних хитросплетінь. Такого роду «метод» викладення історії відповідав середньому ідейно-теоретичному рівню більшості істориків нової генерації, наспіх підготовлених в комуністичних вузах і аспірантурах, які прийшли на зміну інтелектуальній дореволюційній еліті. Духом схематизму, спрощеності і вульгаризації історичних процесів, нетерпіння діалектичного стилю мислення пронизана і його основна книга «Про основи ленінізму».

Ще однією особливістю сталінізму був його універсалізм. Не будучи глибоким мислителем і не маючи для цього даних, Сталін присвоїв собі становище головного (і єдиного) теоретика партії, який піднявся до рівня Леніна. «Вождь» намагався охопити своїми уявленнями всі сфери суспільного життя і всі науки про суспільство. З надзвичайною безцеремонністю він втручався і в історію. Сталін цитував

класиків, вириваючи останні з контексту, ігнорував принципом історизму, використовуючи твердження, які стосувалися свого часу, до конкретних ситуацій іншого періоду історії. В результаті фальсифікований марксизм в інтерпретації Сталіна набирав нового змісту, розцінювався оточенням «вождя» як внесок у розвиток революційної теорії XX століття.

Зворотним боком брехні і фальсифікації була відсутність гласності і безмежна секретність по відношенню до будь-яких негативних явищ минулого і сучасного. Ця традиція, закладена Сталіним, повсюду проявлялася у брежнєвський період у формі боротьби проти правди історії, під прапором захисту соціалізму від спроб його «очорнити». Сталінські традиції у певній мірі живуть і сьогодні серед людей, які лояльно ставляться до тоталітарної системи, оскільки саме в 30-ті — 50-ті роки вони самовіддано працювали, несли жертви в ім'я «світлого майбутнього».

Отже, в 30-ті — 50-ті роки історична наука була перетворена в інструмент утвердження культу особи Сталіна. Склалася ситуація, коли влада прагнула все підпорядкувати собі, а історик, в свою чергу, підкорявся владі. Безпосередню і «успішну» спробу вплинути на історичну науку і перетворити її в частку «нової ідеології» Сталін зробив, як уже відзначалося вище, у 1931 р., коли в журналі «Пролетарская Революция» було надруковано його лист «Про деякі питання історії більшовизму». Різкий, місцями грубий по формі лист з політичними звинувачуваннями проти «істориків-троцькістів» містив деякі моменти, які відіграли згодом вирішальну роль у підпорядкуванні історичної науки цілям формування ідеології сталінізму. Це, по-перше, твердження про недопустимість наукових дискусій з питань, які Сталін назвав «аксіомами більшовизму». В результаті сам метод дискусій виключався із практики історичної науки, що неминуче привело до її догматизації, утраті творчого характеру. По-друге, твердження Сталіна, що «паперові документи» не можуть служити справі виявлення історичної істини, різко обмежило допуск істориків до архівів, можливості вивчення ними оригінальних історичних документів. Ситуація ще більше погіршилася з передачею державних архівів у відання НКВС СРСР (1938 р.) По-третє, виступ Сталіна в журналі «Пролетарская Революция» послужив сигналом для «розносних проробок» істориків, в ході яких на них навішувалися політичні ярлики, зводилися наклепи в приналежності до

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

антипартших течій, вимагалися «каяття» в інкримінованих їм «помилках», які розцінювалися як політичні помилки. По-четверте, в історичних дослідженнях насаджувався тоталітарний стиль мислення, класові і партійні парадигми, які з великими труднощами долаються і сьогодні. А головне - відбувалося зрощування радянської історіографії з політикою і перетворення її в складову частину ідеології тоталітарної системи.

Після XX з'їзду КПРС, який визнав «викривлення» марксистсько-ленінських ідей», відбувається деяка лібералізація суспільного життя, а розвінчування культу особи Сталіна і здійснених ним злочинів викликало зрушення в суспільній свідомості на всіх рівнях - соціально-психологічному, моральному та ідеологічному. Особливо він проявився серед творчої інтелігенції. У зв'язку з цим А.Д.Сахаров справедливо відзначав: «... Після XX з'їзду КПРС система позбулася крайнощів і ексцесів сталінського періоду, стала більш «цивілізованою», з обличчям якщо і не зовсім людським, але й не тигровим...».

Разом з тим, у практичній діяльності для дослідників вітчизняної історії методологічні завдання дещо ускладнилися. Виникає потреба якимось чином пояснити зв'язок між загальною історією і конкретною практикою. Перші спроби істориків в цьому плані виявилися обнадійливими. Було поставлено питання про зміст і форму прояву закономірностей суспільного розвитку. Звертаючись до однієї із найбільш хворобливих тем радянської історії - ліквідації куркульства як класу, історики взяли на себе сміливість порозмірковувати про принципову необхідність колективізації і ліквідації куркульства і формах, в яких вона здійснювалася на практиці. Більше того, деякі історики відзначали, що репресії в ході ліквідації куркульства були породжені не об'єктивними умовами наростання класової боротьби в процесі соціалістичного будівництва, а лише особливостями соціалістичних перетворень у нашій країні.

Але навіть це несміливе пожвавлення наукової думки в галузі історичної науки тривало короткий час. Воно було рішуче перерване після постанови ЦК КПРС про роботу редакції журналу «Вопросы истории». З цього часу стала вимальовуватися нова схема, не менш жорстка, ніж раніше. У першу чергу була обмежена і дискредитована сама можливість невідповідності теоретичних положень і практики соціалістичного будівництва, а точніше — деформації теретичних положень в ході

Історична наука тоталітарної доби

практики соціалістичного будівництва. Така можливість допускалася в єдиному періоді, а відповідальність покладалася за всі порушення ленінських настанов на одну людину — Сталіна. Більше того, у виступі академіка Б.М.Пономарьова «Завдання історичної науки і підготовки науково-педагогічних кадрів в галузі історії» окреслювалося коло питань і проблем, де подібна деформація визнавалася допустимою і такою, що існувала. Отже, цим рішеням знову в істориків «забиралося право» роздумувати над питаннями теорії, оскільки лише КПРС монополі-зовувала право розвивати теоретичні основи марксизму-ленінізму і тільки вона була в змозі оцінити, наскільки практика адекватна теоретичним ідеям і висновкам.

Період з другої половини 50-х до початку 70-х рр. офіційно було оголошено як час відновлення «ленінської концепції» історичного процесу, як позбавлення історії від сталінських помилок і перекручень. Насправді ж в ці десятиріччя проходила модернізація сталінських ідей, їх очищення від особливо одіозних положень і висновків. Підтвердженням сказаного стало семиразове видання підручників з історії КПРС під редакцією Б.М.Пономарьова. В останніх виданнях практично в повному обсязі була відновлена модель «Короткого курсу» і в змісті, і в характері інтерпретації основних проблем радянської історії. Останнє зумовлювалося як наростанням кризових явищ у радянському суспільстві, коли знову потрібна була «тверда сталінська рука» для наведення порядку, так і появою рецедивів нового культу - Брежнєва.

У другій половині 70-х рр. в черговий раз стало ясно, що радянська історична наука ніяк не виходить за коло традиційних уявлень, на основі яких неможливо осмислити і пояснити явища минулого і сучасного. Не випадково у цей час серед істориків розгортається обговорення методологічних проблем історико-партійної науки.

Низький теоретичний рівень багатьох досліджень був для всіх очевидним, але вихід з даної ситуації вбачався не в пошуках нових ідей, а в актуалізації давно уже відомих ідей класиків марксизму-ленінізму, які, як виявилося, не повністю були введені до наукового обігу. Багато істориків вирішили, що пора перейти від дискусій з допомогою цитат до відтворення цілісних концепцій. У кінці 70-х - на початку 80-х рр. з'явилися десятки робіт, у яких «відтворювалася» ленінська концепція з того чи іншого питання. Цей період, порівняно з попереднім, був досить

400_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

продуктивним, оскільки в істориків з'явилася хоч якась можливість не лише цитувати класичні тексти, але й включати власні інтепретації в аналіз концепцій. В указаний період були, зокрема,, «відтворені» «ленінські» концепції непу, «воєнного комунізму», жовтневої революції, ленінського плану соціалістичного будівництва.

Але робота над ленінськими текстами, хоча вона велася досить інтенсивно, мало збагачувала арсенал теоретичних уявлень. Ситуація ускладнювалася тим, що єдиним джерелом збагачення марксистської теорії визнавалася практика соціалістичного будівництва в СРСР і країнах-сателітах, яка оцінювалася як досвід реального соціалізму. Виникало замкнуте коло: практика соціалістичних перетворень сприймалася як підсумок втілення марсистсько-ленінських ідей, а ідеї могли збагачуватися лише на основі даної практики. Реальні новації залишалися мізерними і зводилися лише до постійного розширення хронологічних рамок руху від капіталізму до соціалізму. «Вершиною» в цьому смислі стала концепція «розвинутого соціалізму». Але навіть лідери КПРС змушені були визнати, що теоретична думка протягом 30-70-х рр. не розвивалася.

Характерною рисою радянської історіографії проблем соціально-політичного розвитку було те, що більша половина праць, 62,3%, відносилася до періоду 1920-х - 30-х рр. На протязі 1959-1975 рр. було написано 1422 праці, присвячені «періоду будівництва соціалізму». Найпопулярнішими темами були: Ленін і КПРС - 622 праці, ідеологічна діяльність партії - 441, партійне будівництво - 408, партійне керівництво комсомолом - 284 та ін. Значно уступала кількість праць, присвячених «боротьбі КПРС» з непролетарськими партіями, проблемам національного і культурного розвитку, а також історіографічного плану.

Теоретична і методологічна бідність радянської історіографії стала причиною того, що в історичних дослідженнях не допускалися відносність, варіантність, ймовірність. Такі цілком природні елементи будь-якого наукового процесу розглядалися як недоліки і більше того -як наслідок політичних помилок в результаті відступу від марксизму-ленінізму і проведення чужих «буржуазних» поглядів в історичну науку. Різні позиції були можливими лише в одному випадку: якщо вони вписувалися в «загальноприйняту» концепцію даної проблеми.

Історична наука тоталітарної доби

Монологізм і монополізм по відношенню до історичної істини доповнювала крайня ступінь політизованості самих уявлень про істинне і хибне в історичній науці. Усе це зумовлювало звуження і деформації історіографічного поля. Політизація історичної науки впливала на її структурні елементи, формулювання тем і проблем, аспектів наукових досліджень. У радянській історіографії створювався пантеон актуальних тем і проблем і коло тих питань, які вважалися неактуальними, про які прийнято було умовчувати, або згадувати в плані критики буржуазних фальсифікаторів.

Актуальна проблематика обмежувалася вузьким колом. Вона включала боротьбу різних угрупувань за владу; зміст внутрішньої політики партії і уряду і аналіз факторів, які впливали на зміну внутріполітичних пріоритетів; основні політичні інститути і їх функціонування в суспільстві тощо. Вивчаючи політичну систему, історики розкривали керівну роль в ній комуністичної партії, досліджуючи соціально-класову структуру суспільства показували провідну роль робітничого класу, розробляючи проблеми культурної сфери - висвітлювати утвердження комуністичної ідеології. При розгляді радянської історії не допускався показ випадків, коли в КПРС не співпадали задуми, практика і результати. Залишалося багато «білих плям» в історії інтелігенції, немарксистських політичних партій, заборонялося писати про голодомор в Україні 1932-33 рр., опір трудящих тоталітарній системі і т.д. Створювався тип вітчизняної історіографії, який виступав органічним елементом тоталітарної системи. Змінити її можна було тільки із ліквідацією самого типу суспільного устрою, відкинувши традиції і методологічні підходи комуністичної доби.

На певному етапі перебудови політичні процеси в країні пришвидшили прогрес історичних знань. Разом з тим, боротьба за історичну істину в другій половині 80-х рр. стає по суті формою політичної боротьби. На думку авторів колективної монографії «Открывая новые страницы...» «...історія стала важливою складовою політики перебудови, процесу ідейно-морального оздоровлення радянського суспільства, формування в радянських людей нового політичного мислення».

На перший погляд історія ніби знову виступала жертвою політичної кон'юнктури. Дійсно, немало авторів, слідуючи радянським

402_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

політизованим традиціям в історіографії, прагнули протягнути старий вантаж поглядів і знань в новий бурхливий час, прикриваючись популярною перебудовчою фразеологією. Проте такі праці залишилися поза запитом суспільства, яке жадібно сприймало потік сенсаційної інформації про «білі плями історії». «Знанням про минуле» в той час випадало бути не «прислугою» політичного режиму, а формою політичної боротьби за прогрес суспільства, утвердження демократії, піднесення історичної самосвідомості народу.

Історики радянського суспільства виявилися в складному становищі. У пресі, по радіо і телебаченню лунали заклики - історію потрібно писати по-новому, її потрібно очистити від брехні, замовчування і коментаторства. У цих умовах одні історики, отримавши можливість прямо і відверто писати про гострі історичні проблеми, відчували тягар особистої відповідальності за те, що хотіли, але не сказали вчора, за те, що можуть і повинні сказати сьогодні. Вони вагалися виконати свій громадський обов'язок історика, виявляючи величезну обережність у висвітленні складних питань радянської дійсності на сторінках газет і журналів. На іншу групу дослідників тиснув тягар радянських історіографічних традицій, вони по-старому чекали вказівок і розпоряджень зверху, які б визначали в історичних дослідженнях «межі дозволеного». Крім того, потрібно було відмовитися від «себе минулого», визнати, що багато зробленого в минулому може повністю або частково бути перекресленим, що цілі пласти попередньої історіографії просто перестають існувати. Частково і цим, мабуть, можна пояснити консерватизм деяких істориків щодо нових змін.

Крім того, назрівала й інша загроза історичній науці. Складалася ситуація повторення минулих етапів історіографічного розвитку, коли працював механізм оснащування фактами нових концепцій. Концепція «білих плям» історії могла стати сприятливим грунтом для нової кон'юнктурщини. Тому солідні дослідники без всебічного аналізу нових джерел і документів, виявляючи політичну обережність, не спішили з висновками та прогнозами.

На фоні нечисельних зважених публікацій істориків-профе-сіоналів «дев'ятим валом» здавалися публіцистичні виступи Ю.Карякіна, М.Шмельова, І.Клямкіна, Г.Попова та ін.

Історична наука тоталітарної доби

Публіцисти заповнювали емоційними матеріалами, часто до кінця не перевіреними даними «білі плями» історії, демонструючи таким чином свою підтримку перебудові. Сотні лекторів по всій країні стали розповідати про «білі плями», використовуючи малодоступні історичні факти. Для багатьох із них допомагало ознайомлення з публікаціями «буржуазних фальсифікаторів», для яких більшість «білих плям» стала тим сурогатом, який заповнив вакуум, що утворився через відсутність досконалих історіографічних концепцій.

Історична публіцистика тонула в широкому морі популярних непрофесіональних статей, де історія 1920-х - 30-х рр. ставала лише приводом для розгляду сучасних реалій. Такий розгляд минулого через сучасне породжував цілу низку ілюзій. Протиставляючи, наприклад, неп сталінській системі через сучасне заполітизоване бачення проблеми, дослідники ідеалізували його, не розкривали протиріччя внутрішнього розвитку. Єдиним істориком, який виступив у 1987 р. проти ідеалізації непу був В.П.Дмитренко.

Спостерігався розрив у історичній науці між фактами і концепціями, які ніби розійшлися по периметру збудженої перебудовою громадської думки. Буденна історія (особисті спогади очевидців, які складалися із ретроспективних оцінок під впливом не лише минулого, але й сучасного) ніби відсунула професійну історію на другий план. В ситуації методологічного вакууму спрацювала система переробки інформації, закладеної в масовій свідомості і була перенесена в сферу професіонального знання. Потреба оновлення історичної науки під впливом програми буденного сприйняття історичного процесу була спрощена до такого поняття, як «переоцінка», а та, в свою чергу, звелася до заміни позитивних моментів на негативні, і навпаки. «Серед істориків-професіоналів розпочався похід за «негативом». В результаті все знову було зведено до старої схеми: пошуку «винних», визначення «провини» і констатації «стратегічних помилок», після яких країна пішла по невірному шляху».

Певною ознакою оновлення і своєрідним викликом консервативній радянській історіографії став виступ Ю.Афанасьева на вченій раді МДІАІ в грудні 1986 р., куди він перейшов на посаду ректора із журналу «Коммунист». Ю.Афанасьев не був спеціалістом у радянській історії. Він спирався на ідеї, які були висловлені істориками в кінці 60 —

404_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

на початку 70-х років, - новий напрямок в історіографії подій жовтня 1917 р., пов'язаний з іменем П.Волобуєва, книгами В.Данилова з історії колективізації та ін. Виступ Ю. Афанасьева виходив за рамки «Короткого курсу історії ВКП(б)», за що звинувачувався істориками-сталіністами у «підриві основ» і традицій історичної свідомості радянських людей. Хоча в працях Ю.Афанасьєва і зберігалася звична соціалістична лексика, а «деформації соціалістичного розвитку» відмежовувалися від «вчення Маркса і Леніна», критика сталінізму велася через призму ленінських ідей, все ж його виступ сприймався як історіографічний екстремізм.

Проте поступово в історичній науці завдяки початку демонтажу марксистсько-ленінської методології складалася більш сприятлива духовна атмосфера, яка забезпечувала розвиток наукової творчості. В цілому перебудова в історичній науці мала скромні результати. Як справедливо відзначає американський історик М.фон Хаген вся ця інтелектуальна активність не піднімалася