Поняття і значення методології

Для того, щоб глибоко і всебічно дослідити свій предмет пізнання, з'ясувати його сутність, якісні характеристики, динаміку розвитку в усій різноманітності об'єктивної реальності, її закономірних та випадкових проявів, здатність ефективно і швидко реагувати на кардинальні зміни у нашому швидкоплинному сьогоднішньому житті, теорія держави і права повинна розробити широку систему методів своїх досліджень. Ця система у сукупності з іншими спеціальними засобами і прийомами пізнання тих або інших правових явищ є складним утворенням, дослідницьким інструментарієм всієї юридичної науки — її методологією.

«Юридична енциклопедія» визначає методологію юридичної науки як систему «підходів, методів і способів наукового дослідження, теоретичні засади їх використання при вивченні державно-правових явищ». Але методологію визначають ще як науку про методи дослідження явищ, як галузь знання, що вивчає засоби, передумови та принципи організації теоретико-пізнавальної і практично-перетворюючої діяльності. Методологія — наука, що вивчає пізнання і наукову діяльність. Її розвиток є однією із сторін вдосконалення наукового пізнання у цілому. Теорія держави і права розробляє також загальні методологічні принципи пізнання державно-правової дійсності. Вони спрямовані на забезпечення достовірності та істинності знання, правильну, об'єктивну, наукову та ідеологічну направленість, внутрішню єдність дослідження державно-правових явищ. Водночас зазначені принципи базуються на тому, що методологія не зводиться до суми певних методів, способів і прийомів пізнання, а є цілісним, внутрішньоузгодженим «апаратом» пізнання політико-юридичних реалій. Як і будь-яка наука, теорія держави та права має методологічне навантаження тим більше і тим ефективніше, чим вище її теоретичний рівень.

Теорію держави і права не можна розглядати лише як зібрання готових істин, канонів чи догм. Вона є живою наукою, яка постійно розвивається, знаходиться у безперервному пошуку. Оновлюючи і розвиваючи свою методологію, вона наближається до виконання основного завдання — служити науковим орієнтиром державно-правової практики.

Методологія, предметом якої є форми і методи теоретичного мислення, прийоми та засоби пізнання, історично розвивалася у межах філософії. Саме філософія, яка є розвинутою на засадах раціонального визначення світу і людини формою світогляду — методологічна основа теорії держави і права. Філософська наука вивчає найбільш загальні закони розвитку об'єктивного світу, людського суспільства і мислення, дозволяє проникнути за зовнішню видимість явищ суспільного життя, побачити їх зв'язки та взаємозв'язки, пізнати їх сутність, закони, які ними керують. Філософія, розкриваючи сенс людського життя, окреслює ціннісні параметри політичного, правового, морального, естетичного і наукового ставлення людини до світу, до свого буття.

Будь-яка юридична наука і, перш за все теорія держави і права, повинна творчо використовувати категорії філософії з урахуванням специфіки свого предмета, виробляючи свої спеціальні прийоми і способи пізнання. Головною метою теорії держави і права є з'ясування істини для того, щоб перетворювати існуючу дійсність, спираючись на об'єктивний критерій — практику. Застосовуючи вже вироблені філософією категорії і поняття, вивчаючи певні інститути під кутом зору змісту цих категорійних понять, теорія держави і права простежує, який саме вираз вони одержують у досліджуваній нею галузі. Наприклад, філософська категорія «сутність» фіксує певний рівень знання об'єктивного світу. Оперуючи цим поняттям, теорія держави і права виробляє свої поняття, такі, як: «сутність держави», «сутність права». Подібні категорії не утворюють нову філософську концепцію, а лише діалектично використовують зміст відповідних філософських положень. Методологічне й теоретичне значення конкретних філософських категорій для теорії держави і права та інших юридичних наук величезне. Вони не тільки становлять основу існуючих знань, а й є інструментом здобуття нових. Можна вести мову про те, що саме з логічно пов'язаних між собою категорійних понять складається система знань. Їх застосування для будь-якого нового пізнання і є методологією науки.

Вивчаючи загальні закономірності динаміки державно-правових явищ, теорія держави і права встановлює тенденції і намічає прогнози їх розвитку, а також, спираючись не тільки на загальні міркування, а й на аналіз явищ існуючої дійсності, напрацьовує конкретні, раціональні практичні висновки і рекомендації.

Сьогодні, в умовах швидкоплинного державно-правового життя, що постійно змінюється та докорінно реформується, особливо великі зміни відбуваються у методології теорії держави і права.

Тривалий час на теренах колишнього СРСР існувала радянська система і панувала ідеологія КПРС, яка пропагувала марксистсько-ленінське розуміння державно-правових явищ та процесів, запроваджувала у суспільну свідомість вульгарно-класовий підхід до трактування понять держави і права, гіперболізуючи при цьому роль та значення насильства у їх функціонуванні, підкреслюючи службовий характер даних соціальних інститутів у руках пануючого класу. Сучасне ідеологічне спрямування теорії держави і права полягає у відмові їх від обмежень та догм марксистсько-ленінського періоду розвитку юридичної науки і утвердженні нових, загальнодемократичних, гуманістичних ідеалів. Це саме той шлях, на якому можна досягнути нового рівня знань та справді наукових пояснень щодо понять держави і права з використанням досягнень сучасної методології суспільствознавства. На цих підставах відбувається збагачення теорії держави і права новими знаннями про роль гуманістичних та демократичних цінностей у розвитку сучасної держави, про верховенство права та конституційну законність, про соціальну, правову державу як перспективну та прогресивну мету розвитку української державності, про пріоритет прав людини у суспільстві. Ці нові поняття стали надбанням чинної Конституції України, що є потужним фактором розвитку прогресивного права і державотворчого процесу формування сучасної демократичної, правової держави — незалежної України, яка прагне зайняти чільне місце серед провідних держав Європи і світу, активно вирішуючи проблеми інтеграції України до європейської та світової правових систем. Остання вимагає певної методологічної переорієнтації вітчизняного правознавства, його спрямованості на дослідження питань, пов'язаних з дією у національному законодавстві України міжнародного договірного і міжнародного звичаєвого права, імплементації багатосторонніх міжнародних договорів та норм міжнародного звичаєвого права у національне законодавство нашої країни. Ставиться питання про формування спільного європейського науково-дослідного простору, в тому числі щодо наукових досліджень у галузі держави і права.

Відбувається подальший розвиток відносно нового напряму вітчизняної правової науки — порівняльного правознавства, яке все більше стає дієвим інструментом всебічного дослідження проблематики будь-якої галузевої чи спеціальної юридичної науки, обов'язковим критерієм їх обґрунтованості і належної якості.

Нові завдання теоретичного і суто методологічного характеру стоять перед теорією держави і права у зв'язку з необхідністю перетворення українського правового простору адекватно існуючим соціально-економічним та політичним реаліям і потребам сьогодення зі спрямуванням на вирішення найпекучіших, найскладніших проблем нашого суспільства у складний, кризовий період його розвитку, що має супроводжуватися системним переглядом чинних і запровадженням нових правових норм, забезпеченням чіткої, ефективної, багатопланової та послідовної юридичної регламентації всіх галузей життя держави і суспільства, створенням умов для творчого, самодостатнього їх розвитку, подоланням негативних суспільних явищ, встановленням сталої законності та правопорядку в країні та їх зміцненням, формуванням високої суспільної й індивідуальної правосвідомості, поліпшенням загального правового клімату та створенням атмосфери впевненості громадян у своїх правах і свободах.

Наукове забезпечення державотворчих і правотворчих процесів тісно пов'язане з необхідністю посилення методологічної озброєності юридичної науки, відходу її від застарілих наукових догм, позбавленням від пут гіпертрофованої ідеологізації та класового підходу. За останні роки методологічний арсенал правознавства значно оновився. Зріс якісно і кількісно, внаслідок чого виникла реальна здатність при здійсненні наукових досліджень використовувати як традиційні, так і нові методики, більшість з яких пов'язана з комп'ютеризацією наукового пошуку, використанням його аналітичних можливостей, віртуального моделювання, розширенням через Internet зв'язків із зарубіжною правовою наукою. Разом з тим треба всіляко уникати так званого методу спроб і помилок, який завдав чималої шкоди суспільству в минулому і не заслуговує на довіру і сьогодні. Будь-яке соціальне експериментування повинно бути глибоко осмисленим і об'єктивно виправданим, адже тільки передова, сучасна методологія, застосування нових правотворчих технологій можуть забезпечити прогрес у правовому житті суспільства, а неправильна, відстала методологія — це шлях до помилок, застою і стагнації.

Незважаючи на бурхливий розвиток юридичної науки, у незалежній Україні питанням вдосконалення її методології не приділялося належної уваги. Відмовившись від марксистсько-ленінських підходів до вирішення проблем дослідження суспільних процесів, більшість науковців проігнорували той беззаперечний факт, що методологія як теорія має не тільки загальносоціальний, а й універсальний характер. Частина з них почала беззастережно запозичувати іноземні методи дослідження, як правило, без урахування специфіки їх застосування. Інші науковці, взявши на озброєння примітивний прагматизм та правовий нігілізм, взагалі заперечують позитивну роль будь-якої методології.

Разом з тим важливість розвитку теорії методології досліджень і пізнання пояснюється, насамперед, складнощами суспільних процесів у перехідний період розвитку держави та економіки. Навіть при стабільності суспільно-політичного та соціально-економічного стану суспільство будь-якої держави є відкритою системою (з численними елементами та підсистемами, що взаємодіють, їх зв'язками і відносинами), яка має властивість самоорганізовуватися та самодезорганізовуватися. В умовах переходу суспільства від однієї системи цінностей до іншої останній процес під впливом ряду негативних факторів може набути загрозливих форм. Очевидно, що головними завданнями правової системи у демократичній, правовій державі є сприяння організуючим основам життєдіяльності суспільства та запобігання дезорганізуючим процесам. Саме тому нині право виконує не лише регулятивні функції, без яких саме існування сучасної цивілізації є проблематичним, а й інші, спрямовані на «вдосконалення» суспільних відносин, що історично склалися.

Як уже зазначалося, методологія будь-якої науки — це вчення про принципи побудови, форми та засоби наукового пізнання. Аналогічно методологію правотворчої діяльності можна визначити як теорію та практику дослідження основних напрямів такої діяльності, а також методів і засобів їх реалізації. Зважаючи на особливо значущу роль правотворчого процесу, його методологічного забезпечення, на цьому питанні слід зупинитися детальніше.

З точки зору методології, правотворча діяльність будь-якої держави є складним, багатим за змістом, але внутрішньосуперечливим явищем. Це особливо помітно в Україні. З одного боку, в нашій державі активізується процес адаптації її правової системи до безпрецедентних суспільно-політичних та соціально-економічних змін у суспільстві, що почалися після розпаду СРСР, з іншого, — реалізація стратегічного курсу України, спрямованого на її інтеграцію до Європейського Союзу, вимагає зближення національного права з правом згаданого інтеграційного об'єднання за умов, що останнє регулює досконаліші суспільні відносини, ніж ті, які існують у нашій державі. Все це викликає певні суперечності між соціальним призначенням правотворчості та головними напрямами її розвитку.

Складнощі структури національного права, наявність численних зв'язків та відносин між його галузями й інститутами, які можуть мати відкритий або прихований характер, унеможливлюють проведення будь-яких досліджень у галузі права та правових відносин без урахування:

— нерозривності взаємозв'язку загальнонаукових і галузевих методів, способів, засобів пізнання та впливу на суспільні відносини;

— комплексності, багатовимірності та багатозначності характеру правових явищ;

— системоформуючої ролі правових принципів;

— критеріїв, які до цього часу традиційно використовувалися лише в економіці, політиці, технології, культурології тощо.

В основу методології правотворчої діяльності має бути покладено комплексний підхід з використанням філософських принципів єдності соціально-правового і гносеологічного аналізів, об'єктивності, історизму, конкретності істини, повинні використовуватися наукові досягнення зі сфери філософії, політології, економіки, теорії держави і права, державного управління, менеджменту, юридичної деонтології, етики, загальної та соціальної психології, психології управління тощо.

Головним суб'єктом правотворчості є парламент, роль якого, з погляду методології, у створенні ефективно діючої правової системи має бути визначальною. Нові форми політичних та економічних відносин, що останнім часом виникли в Україні, вимагають належного правопорядку, без якого наша країна не може рухатися по шляху побудови соціально орієнтованої, демократичної та правової держави.

Методологія правового врегулювання будь-якої сфери суспільних відносин повинна передбачати ряд послідовних заходів, спрямованих на досягнення поставленої мети. Зокрема, діяльність Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу країни та суб'єктів законодавчої ініціативи можна розглядати як певний динамічний ряд, що завжди має починатися з визначення доцільності правового регулювання тих чи інших суспільних відносин. Дуже важливо, щоб цей процес у перехідний період, який нині переживає наша держава, не був стихійним.

Розроблення теорією держави і права методологічних засад правотворчості має бути спрямоване на піднесення її науково-правових настанов до нагальних потреб сучасності, досягнення її вищої ефективності, передбачення динаміки розвитку, визначення її пріоритетів виходячи з інтересів громадян та держави, потреб економіки, соціальної і політичної сфер життя суспільства, з урахуванням завдань перехідного періоду формування ринкових відносин, утворення нових інститутів держави і громадянського суспільства у процесі здійснення політичних реформ в Україні, забезпечення верховенства конституційних принципів та норм, належного співвідношення галузей, підгалузей права, інших правових масивів, розробки проблем їх структуризації, пропозицій щодо встановлення офіційної класифікації правових норм та їх співвідношення між собою, процедур запобігання і подолання юридичних колізій, децентралізації правового регулювання у зв'язку з розвитком процесів самоврядування, розчищення правової системи від актів, які втратили силу з прийняттям нової Конституції, та низки законів України, дерегуляції у певних галузях суспільного життя, зміцнення його системних відносин. Для цього потрібно здійснювати моніторинг ефективності регулятивної функції нових правових норм, порівнювати отримані результати з очікуваними. За наявності суттєвих розбіжностей щодо цього виникає нагальна потреба внесення необхідних коректив у чинне право.

Слід враховувати і той факт, що надмірна законодавча ініціатива народних депутатів України є однією з форм лобіювання інтересів центральних міністерств та відомств нашої держави, які не завжди збігаються із загальнодержавними. Серед законодавчих пропозицій уряду є й такі, що можна ефективно врегулювати на рівні підзаконних актів.

У методологічному плані гостро стоїть питання розроблення спеціальних правотворчих процедур з метою їх впровадження у практику. Зокрема, мова йде про прийняття законів України «Про Регламент Верховної Ради України» і «Про закони та законодавчу діяльність», а також тісно пов'язаного з останнім закону «Про нормативно-правові акти України». Саме у цих законах мають бути регламентовані положення щодо процесуального упорядкування правотворчої діяльності суб'єктів законодавчої ініціативи, закладено основи скоординованої роботи законодавчої та виконавчої гілок влади у правотворчій сфері.

Важливим принципом правотворчої діяльності є відкритість органів державної влади стосовно правотворчого процесу, що є значущим фактором демократичного розвитку суспільства, зростання політичної культури громадян, поліпшення якості правотворчої роботи. Відкритість в умовах побудови правової держави передбачає активну просвітницьку діяльність серед населення не тільки щодо чинних правових норм, а й стосовно тих, які розробляються. Йдеться також про можливості широкого залучення кваліфікованих спеціалістів до аналізу проектів правових актів.

Правотворчість є стартовим етапом життя будь-якого правового акта. Саме з правотворчого процесу починається очікування позитивів, які він повинен надати. Зрозумілим є і значний громадський інтерес до правотворчості, що дозволяє створювати правові акти як вираз політичного курсу будь-якої партії, держави і суспільства.

Слід усвідомити, що правотворчість — це наука, яка формується безпосередньо виходячи з практики і вимог життя, спираючись на величезний обсяг знань, що накопичений людством.

Опанування методологічних засад права і державотворення, додержання його основних принципів дасть можливість подолати труднощі та суперечності, які, на жаль, ще є у державно-правовій дійсності, уникнути правових помилок, суперечностей і колізій, втілити кращий зарубіжний досвід права та державотворення.