Етапи становлення та розвитку економічної науки

 

Історичний екскурс у минуле економічної думки показує, що люди завжди прагнули теоретично усвідомити економічні умови свого існування, мотиви економічної діяльності, а відтак, з’ясувавши таємниці економічних процесів, спробувати управляти ними. Практичні потреби регулювання економічного життя й зумовили виникнення політичної економії.

Вивчення кожної науки починається з визначення її предмета, тобто кола питань, які вона досліджує, з’ясування цілей, які вона переслідує, і методів, які використовує. Отже, головними задачами даної теми є визначення:

по-перше, предмета політичної економії;

по-друге, цілей і функцій даної науки;

по-третє, загальних методів економічних досліджень.

Економічна думка зародилася ще в стародавньому світі. Істотного розвитку вона досягла в епоху рабовласництва. В працях Ксенофонта (430 – 355рр до н.е.), Платона (427 – 347рр. до н.е.), Аристотеля (384 – 322рр. до н.е.), а також мислителів стародавнього Риму, Індії, Китаю міститься спроба з позицій свого часу з’ясувати загальні принципи економічного розвитку. Однак, ні в рабовласницькому, ні у феодальному суспільстві ще не існувало стрункої системи економічних поглядів на економічні процеси. Вона складається поступово в процесі історичного розвитку суспільства.

Предмет цієї науки тісно пов’язаний із поняттям “економіка”, яке походить від грецького слова “oikonomia” (від грецьк. “ойкос” – дім, господарство; “номос” – вчення, закон), а тому економічна наука у первісному значенні – це наука про домашнє господарство, а саме про управління домашнім господарством.

Вперше поняття “економіка” ввів грецький мислитель Аристотель. Проте, як наука, як систематизоване знання про суть економічної діяльності виникла лише в ХVІІ – ХVІІІ ст., тобто в період становлення капіталізму. Аристотель поділів науку про багатство на: економіку (під якою розумів виробництво благ для задоволення потреб людей, тобто господарство заради самозабезпечення) і хремастику (від грецьк. “хрема” – майно, володіння – під якою розумів мистецтво наживати статок або діяльність, що спрямована на накопичення багатства).

У той час рабовласницькі господарства були здебільшого замкненими економічними одиницями: вироблені продукти переважно споживалися всередині господарства, а не продавалися за його межами. Рабовласницьке суспільство існувало до V ст. н.е. На зміну йому прийшов феодальний спосіб виробництва. Феодальні господарства також були переважно замкненими. У ХІV – ХV ст. починається занепад феодального способу виробництва. Феодали замість панщини (оброку) запроваджують грошову ренту. Це змушує селян продавати частину виробленої продукції на ринку. Так поступово долається замкненість господарств і формується єдиний національний ринок, початковою формою якого було проведення ярмарків. У зв’язку з цим, виникає потреба у широкому тлумаченні поняття “економіка”.

У 1615р. французький вчений Антуан Монкрет’єн запроваджує термін “політична економія” (від грецьк. “політейя” – суспільний, державний устрій та вже знайомих нам “ойкос” і “номос”), який означає науку про мистецтво та закони ведення управління суспільним господарством. На відміну від попередніх мислителів його думки були скеровані на процвітанні господарства як державної, національної спільності. Підкреслюючи саме це, він і поставив перед словом економія визначення політична.

Проте, головна заслуга А. Монкрет’єна полягає в тому, що у своєму “Трактаті політичної економії”, спеціально присвяченому економічним проблемам, він вперше виділив особливий предмет дослідження, відмінний від предмета інших суспільних наук. Саме з цього моменту в загальному понятті “економіка” починають виділяти два аспекти: економіку як систему господарської діяльності та економіку як систему наукових знань про господарську діяльність. А в самій економічній науці почався процес диференціації знань. З одного боку, формуються теоретичні економічні науки, з іншого – прикладні.

Термін “політична економія” був найуживанішим до початку ХХ ст. У 1890р. після виходу у світ праці англійського економіста Альфреда Маршалла “Економікс” його став витісняти термін “економікс”. Предметом економікс вчений вважав дослідження нормальної життєдіяльності людського суспільства, зокрема багатства і частково людини, точніше, її стимулів до дії та мотивів протидії. Термін “економікс” він запровадив, щоб показати неефективність державного регулювання економіки наприкінці ХІХ ст. і доцільність його обмеження в ринковій економіці. При порівнянні стає очевидною незначна розбіжність між ними. Економікс вивчає дії людей у різних сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні матеріальних благ і послуг), а політична економія – відносини між людьми в процесі суспільного відтворення.

Отже, тепер економічна наука – це система дисциплін про економіку, провідною з яких є економічна теорія.

У процесі розвитку економічної теорії як науки можна виділити певні етапи. Вона бере свій початок з першої у світі школи політичної економії – меркантилізму (від італ. “мерканте” – торговець, купець) і епохи пізнього Середньовіччя (остання третина ХV ст. – ХVІ ст.). Найбільш відомими її представниками були: англійські економісти У. Стаффорд і Т Мен, італієць Г. Скаруффі, француз А. Монкрет’єн, росіянин І. Посошков. Вони: 1) ототожнювали багатство з грішми, вважали, що багатством є лише те, що може бути реалізоване в грошах, золоті, сріблі; 2) виробництво розглядали лише як передумову для створення багатства; 3) безпосереднім джерелом багатства вважали обіг (торгівлю), тому що там товари перетворюються в гроші й виникає прибуток завдяки продажу товарів дорожче, ніж вони були куплені. Однак, не всякий обіг вважався джерелом багатства, а лише торгівля між країнами (міжнародна), бо саме вона збільшує кількість грошей в країні, тоді як внутрішня торгівля лише перекладає гроші з одних рук у інші, не приносячи країні прибутку. Звідси загальний висновок: баланс у зовнішній торгівлі повинен бути активним, тобто треба менше купувати за кордоном і більше продавати. Оскільки ця школа відображала інтереси торговельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу, наприкінці ХVІ – на початку ХVІІст. її ідеї ввійшли у протиріччя з інтересами промислової буржуазії. У мануфактурний період розвитку капіталізму, держави загалом на зміну меркантилізму приходить класична політична економія.

Отже, з розвитком капіталізму, у зв’язку з тим, що капітал із сфери обігу проникає в сферу виробництва, основні положення концепції меркантилізму поступаються місцем теоретичним поглядам фізіократів у Франції і класичної школи в Англії.

Фізіократи (від грецьк. – “фізіс” – природа, “кратос” – влада, сила): Ф. Кене, А. Тюрбо, В. Мірабо – представники одного з напрямків класичної політекономії, який виник у Франції в середині ХХ ст. як реакція на меркантилізм. Питання про походження багатства переноситься ними зі сфери обігу в сферу виробництва. На їхню думку, саме тут і створюється багатство у вигляді матеріальних цінностей, а його джерелом є природа і праця. В цьому їх заслуга. В той же час фізіократи обмежували виробництво лише землеробством. Промисловість вони вважали непродуктивною галуззю господарства, й тому всі зайняті у цій сфері належали до “безплідного класу”.

Цей напрям світової економічної думки розвивався до першої половини ХІХ ст. Вершини свого розвитку на цьому етапі економічна теорія досягла в працях представників англійської класичної школи: У. Петті, А. Сміта та Д. Рікардо. Вони намагалися виявити глибинні закономірності в суспільному житті; зосередили увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, віднісши до неї всі галузі матеріального виробництва, та на вивченні її об’єктивних закономірностей. Класики започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність є єдиним джерелом вартості, а також аналіз капіталу та процесу відтворення. Класична політична економія вперше поставила проблему економічних законів, досліджувала їх об’єктивний характер, механізм дії, необхідність урахування та використання цих законів у господарській практиці й політиці.

Ринок вони розглядали як само регульовану систему, що найефективніше “невидимою рукою” розподіляє ресурси. Держава не повинна втручатися в економіку (або мінімально втручатися, що відповідає принципам лібералізму – основній ідеї вчення А. Сміта), але мусить захистити конкуренцію від самих підприємців, не допускаючи її обмеження, а також створити загальні умови виробництва й розвивати освіту, будувати дороги, мости, забезпечувати зв’язок. Конструктивною на той час була ідея А. Сміта щодо вільної конкуренції та вільного підприємництва. Заслугою Д. Рікардо було, зокрема, те, що в його теорії чіткіше розмежовані споживча і мінова вартості, вартість товару зводиться до праці. Він відкрив закономірність, яка виражає співвідношення між оплаченою працею (заробітною платою робітників) та неоплаченою (прибуток підприємця), і довів, що прибуток зростає або зменшується у тій самій пропорції, в якій зменшується або зростає заробітна плата.

З досягненням капіталістичним суспільством високого ступеня зрілості виявилися його внутрішні суперечності. Це неминуче породило нові напрямки в розвитку економічної науки.

Поряд з класичною виникає вульгарна (прагматична) політична еконо мія (від лат. vulgarus – простий, звичайний), представники якої, зокрема англійські економісти Т. Мальту, Дж. Міль, Н. Сеніор, француз Ж.-Б. Сей та інші, оцінювали реальну дійсність з погляду найконсервативніших верств суспільства і замість спроб проникнути в сутність економічних явищ і процесів здебільшого описували зовнішні форми взаємозв’язків. Прагматизм, враховуючи інтереси пануючого класу капіталістичного суспільства – буржуазії, починаючи з 30 – х років ХХ ст., став домінуючим напрямком розвитку економічної науки.

Класична школа політичної економії, її прогресивні ідеї набули розвитку в середині ХІХ ст. в марксистській (пролетарській) політичній економії (К. Маркс, Ф. Енгельс), яка виникла як противага прагматичній політичній економії.

Основними здобутками марксистської політичної економії є:

1) доведення до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці (в їхніх працях змішування споживчої вартості та вартості, абстрактної і конкретної праці переважало над розмежуванням цих категорій);

2) виділення як важливого моменту теорії вартості того, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар;

3) виділення поняття середньої вартості товару (що визначається суспільно необхідним робочим часом), навколо якої коливаються ціни, а сама ціна, крім того, виражає коливання попиту і пропозиції;

4) розвинення діалектичного методу пізнання, зокрема виокремлення таких специфічних форм суперечності, як речовий зміст і суспільна форма. Це, у свою чергу, дало змогу розкрити глибинну сутність капіталу (його речовий зміст і суспільну форму;

5) обґрунтування теорії економічних криз, зокрема схеми відтворення;

6) створення вчення про суспільно-економічні формації, причини їх зміни на основі розвитку внутрішніх суперечностей, що пронизують об’єктивні економічні закони;

7) формулювання теорії ціни виробництва;

8) глибокий аналіз форм варт ості, розкриття товарної природи грошей та інші.

Розвиток марксистська політична економія отримала у працях В.І. Леніна. Загалом багато ідей, положень теорії та методології К. Маркса мають евристичну цінність, витримали перевірку часом і використовуються провідними економістами багатьох країн світу.

Новий напрям економічної теорії, який виник у середині ХІХ ст. і набув поширення в 70 – ті роки ХХ ст. одержав назву маржиналізм (від франц. Marginal – граничний). Він стає водночас і методологічним принципом західної економічної науки. Засновниками маржиналізму були австрійські економісти К. Менгер, О. Бем-Баверк, Ф. Візер, англійський – У. Джевонс, швейцарський – Л. Вальрас. Вони висунули суб’єктивно-психологічну концепцію вартості і ціни товару, яку протипоставили трудові теорії вартості. Інакше кажучи, основою маржиналізму є теорія граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами праці, а ступенем насичення потреби в ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товару.

Неокласичний переворот в економічній теорії був здійснений вченими різних країн. Тому на певний момент часу виникла потреба узагальнення та систематизації його результатів. Дану задачу вирішив американський вчений А. Маршалл. Він дійшов висновку, що однаково невірно у процесі формування ринкової ціни віддавати перевагу чи то пропозиції, чи то попиту. У зв’язку з цим, А. Маршалл виявив функціональні залежності між ціною і попитом, між ціною і пропозицією. І, як було зазначено вище, у 1890р. з’явилося цілісне представлення нового – неокласичного – напрямку економічної теорії. З 20 – х років ХХ ст. в англо-американській економічній літературі цей напрямок одержав назву “економікс”, яка витиснув термін “політична економія”.

В сучасних умовах в економічній теоретичній науці виділяються такі основні течії.

Монетаризм (від англ. money – гроші) – напрямок економічної теорії, згідно з яким грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон’юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв’язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту, а також у розвитку виробництва. Виник в середині 50 – х років ХХ ст. у США. Його засновник М. Фрідмен та його прихильники виступають проти активного й широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту. На їхню думку, державне регулювання економіки недостатньо ефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу або обмежити контролем за грошовим обігом. Засобами регулювання економіки, за монетаристами, також є досягнення збалансованості державного бюджету, встановлення високих процентних ставок. Головною умовою плавного економічного розвитку вони вважають стійке – в межах 4-5% на рік – зростання грошової маси. На цій підставі монетаристи вимагають різкого обмеження всіх форм діяльності держави, регулятивна політика якої, на їхню думку, є головною причиною нестійкості (інфляції) економічного зростання. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені в програмах Міжнародного валютного фонду.

Лібералізм (від лат. liberalism – вільний) – сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму само організованого ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів. За державою, на думку прихильників даної концепції, залишається функція охорони існуючої системи. Методологічною основою лібералізму є принцип індивідуалізму, згідно з яким повинна існувати природна свобода людини від суспільства, а обстоювання своїх інтересів окремими індивідами зумовлює задоволення суспільних інтересів, забезпечує досягнення суспільного добробуту. Такі погляди значною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конкуренції.

Сучасні послідовники економічного лібералізму – неоліберали (американські вчені Ф. Хайєк, Л. Мізес та інші) – виступають за мінімальне втручання держави в економіку, за надання максимальної свободи підприємцям і торгівцям. Вони намагаються обґрунтувати необхідність поєднання державного регулювання економіки із реалізацією принципів вільної конкуренції.

Інституціоналізм (від лат. institum – установа) – один із напрямків західної економічної думки, який основне значення приділяє аналізу ролі інститутів у прийнятті економічних рішень та в економічній діяльності, їх спрямованості й ефективності. Виник наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, монополії, сталий спосіб мислення, юридичні норми тощо, а економіку розглядають як систему відносин суб’єктами господарювання, що формується під впливом економічних та неекономічних факторів (серед останніх важлива роль відводиться насамперед техніці).

Найпрогресивнішими ідеями нового різновиду інституціоналізму – неоінституціоналізму, який виник в останні десятиріччя ХХ ст., є необхідність участі працівників у власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій. Заслуговують також на увагу їхні думки про еколого-економічне виживання людства, про доцільність державного контролю за екологічними процесами, освітою, медициною.

Кейнсіанство – це один із провідних напрямків сучасної економічної теорії, який обґрунтовує необхідність державного регулювання процесу відтворення. Сформувався в другій половині 30 – х років ХХ ст. під впливом різкого загострення суперечностей капіталістичного виробництва під час світових економічних криз 1920-1921 рр. і 1929-1933 рр. Засновник – англійський економіст, радник американського президента Ф. Рузвельта, Дж.М. Кейнс у 1936 р. опублікував монографію “Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей”, в якій викладені основи його теорії та програма державного регулювання економіки. Він стверджував, що досягти рівноваги в економічній системі через механізм вільної конкуренції, рухливість капіталу тощо неможливо і рівновага – рідкісний випадок в економіці. Щоб наблизитися до рівноваги, за Дж. М. Кейнсом, необхідно насамперед регулювати попит через підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі – ефект мультиплікатора). Розширення функцій держави, на його думку, необхідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава повинна регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежать обсяг національного доходу, зайнятість, урівноваження попиту і пропозиції. Найважливішим засобом регулювання сукупного попиту, за Дж. М. Кейнсом, є бюджетне регулювання, оскільки під час кризи зниження процентної ставки незначним чином впливає на рівень інвестицій.

Чимало прихильників Дж. М. Кейнса виступають за необхідність довготермінового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави в структурній перебудові економіки, у координації економічної політики у міжнародному масштабі.

Таким чином, можна зробити висновок, що сучасна економічна теорія світу за своїм станом надзвичайно різноманітна. Причому слід зазначити, що певні принципи й положення певних теорій можуть сприяти соціально-економічному розвитку. Проблема полягає лише в тому, як вони використовуються відповідно до конкретних умов та ступеня розвитку продуктивних сил суспільства. Це, зокрема, є проблемою номер один для сучасної України, економіка якої трансформується.