Деонтологічний характер етичних філософських учень

Стоїків та Епікура

 

Філософським вченням Арістотеля завершується класичний період у розвитку грецької філософії. У міру внутрішнього розкладання грецьких полісів поступово слабшає і їх самостійність. В епоху еллінізму (IV ст. до н. е.– V ст. н.е.), спочатку в період македонського завоювання, а потім підпорядкування грецьких міст Риму, змінюється світоглядна орієнтація філософії. Її інтерес все більш зосереджується на житті окремої людини. Мотиви, що передбачають цей перехід, при уважному читанні можна прослідкувати вже в етиці Арістотеля. Але особливо характерні в цьому аспекті етичні вчення стоїків та епікурейців. Деонтологія соціальної етики Платона й Арістотеля поступається місцем деонтології в етиці індивідуальності, що безпосередньо відображає реальне становище людини пізньої Античності. Мешканець великої імперії не зв’язаний тісними зв’язками зі своєю соціальною общиною. Він не може, як раніше, брати безпосередню участь у політичному житті свого невеликого міста-держави.

 

 

Етика стоїків

 

У класичний період грецької філософії в етичних вченнях обґрунтовувався ідеал етичного вдосконалення індивіда в його включеності в громадське ціле. Навпаки, в подальшому, в епоху еллінізму, особливо в пізній Римській імперії, філософи вважають умовою доброчесного і щасливого життя звільнення людини від влади зовнішнього світу, і перш за все – від політично-соціальної сфери. Такою була установка школи стоїків, а особливо епікурейців. До стоїків у Греції належали Зенон із Китіона (близько 333-262 р. до н.е.), Панетій Родоський (II ст. до н.е.), Посидоній (кінець II – I ст. до н.е.) та ін. Значну популярність школа стоїків одержала в Стародавньому Римі, де найвидатнішими її представниками були Сенека (біля. 4 р. до н.е. – 65 р. н. е.), його учень Епіктет (біля. 50 р. – біля. 140 р.) та імператор Марк Аврелій (121-180 рр.).

Філософія для стоїків – не просто наука, це, перш за все, життєвий шлях, життєва мудрість. Тільки філософія спроможна навчити людину зберігати врівноваженість і гідність у важкій ситуації, що склалася в епоху еллінізму, особливо в пізній Римській імперії, коли спостерігався занепад набутих досі культурних досягнень.

Свободу від влади зовнішнього світу над людиною стоїки вважали гідністю мудреця. Сила його в тому, що він не раб власних пристрастей. Мудрець не може прагнути до плотських задоволень. Справжній мудрець, на їх думку, не боїться навіть смерті. Саме від стоїків йде розуміння філософії як науки вмирати. Зразком для стоїків був Сократ. Проте схожість стоїків із Сократом лише в тому, що вони будують свою етику на знанні. Але, на відміну від Сократа, вони шукають доброчесності не заради щастя, а заради спокою і безтурботності, байдужості до всього зовнішнього. Цю байдужість вони називають апатією (безпристрасністю). Безпристрасність – ось їх етичний ідеал. Настрій стоїків – песимізм. Досягти внутрішнього спокою і безпристрасності – означає навчитися володіти собою, визначати свої вчинки не обставинами, а тільки розумом. Вимоги розуму непорушні, вони відповідні природі. Під останньою стоїки розуміють як зовнішню природу, так і природу самої людини. Природа для стоїка – це рок, або доля. Примирися із роком, не чини йому опір – ось одна із заповідей Сенеки.

 

 

Етика Епікура

 

Повну відмову від соціальної активності в етиці зустрічаємо у матеріаліста Епікура (341-270 рр. до н.е.), вчення якого набуло широкої популярності в Римській імперії. Найбільш відомим із римських епікурейців був Лукреций Кар (близько 99-55 рр. до н.е.).

Окрема людина, а не спільнота – ось відправний пункт епікурівської етики. Тим самим Епікур переглядає визначення людини, дане Арістотелем. Людина – це первинний індивід. Усі громадські зв’язки, всі відносини людей залежать від окремих осіб, від їх суб’єктивних бажань і раціональних міркувань щодо користі та задоволення. Суспільне угруповання, згідно Епікура, не є вищою метою, він лише засіб для особистого благополуччя індивідів. У цьому аспекті він близький до софістів. Індивідуалістичному трактуванню людини цілком відповідає і атомістична натурфілософія Епікура. Реальним є буття окремих ізольованих атомів, а те, що складається із них, – речі і явища видимого світу, весь космос в цілому, – це лише вторинні утворення, лише агрегати, скупчення атомів.

На відміну від стоїчної, епікурейська етика гедоністична (від грецького «hedone» – задоволення). Метою людського життя Епікур вважає щастя, що розуміється ним як задоволення. Проте справжнє задоволення Епікур бачив зовсім не в тому, щоб без жодної міри вдаватися до грубої плотської насолоди. Як і більшість грецьких мудреців, Епікур був прихильний ідеалу міри. Тому невірно поширене уявлення про епікурейців як про людей, що вдаються виключно до плотської насолоди і що ставлять їх понад усе. Вищою насолодою Епікур, як і стоїки, вважав незворушність духу (атараксію), душевний спокій і безтурботність, а такий стан може бути досягнутий тільки за умови, що людина навчиться стримувати свої пристрасті та плотські потяги, підпорядковувати їх розуму. Особливо багато уваги епікурійці приділяють боротьбі із марновірствами, у тому числі із традиційною грецькою релігією, яка, за Епікуром, позбавляє людей безтурботності духу, вселяючи страх перед смертю і перед замогильним життям. Щоб розсіяти цей страх, філософ доводить, що душа людини вмирає разом із тілом, вона складається з атомів точно так, як і фізичні тіла. Смерті не треба боятися, переконує грецький матеріаліст, поки ми є, смерті немає, а коли приходить смерть, нас вже немає. Тому смерті не існує ні для живих, ні для померлих.

Не дивлячись на відому схожість стоїчної і епікурейської етики, відмінність між ними дуже істотна. Ідеал стоїків суворіший, вони тримаються альтруїстичного принципу обов’язку і безстрашності перед ударами долі. Ідеал же епікурейського мудреця не стільки моральний, скільки естетичний, в його основі лежить насолода самим собою. Епікурейство – це освічений, витончений і просвітлений егоїзм.

 

 

Неоплатонізм

 

Школи епікуреїзму і стоїцизму, що набули широкого поширення в республіканському, а потім і в імператорському Римі до III ст., незадовго до падіння останнього, практично зникли, за винятком платонізму. Увібравши в себе містичні ідеї послідовників давньогрецького філософа і математика Піфагора, деякі ідеї Арістотеля та інших учень, платонізм виступив в пізньоантичну епоху як неоплатонізм. Найбільш відомим його представником вважається Плотін (204/205-270 рр.). Він народився в Лікополі (Єгипет), протягом 11 років був учнем засновника александрійської школи неоплатонізму Амонія, брав участь у поході римського імператора Гордіана до Персії, щоб познайомитися із східними містичними вченнями, потім переселився до Риму, де заснував власну філософську школу. Спочатку він висловлював свої погляди усно, потім став їх записувати. Учень Плотіна і редактор його творів Порфирій після смерті вчителя (у Мінтурне, Італії) розділив його трактати на шість розділів, кожен із яких містив дев’ять трактатів. Порфирій назвав трактати «Енеади» («дев’ятки»). Структура «Енеад» відповідає тій структурі універсуму, яка була виявлена Плотіном в текстах Платона і «по той бік» цих текстів. Для неоплатоників (крім Плотіна, головними представниками цієї течії вважаються Ямвліх, 245 р. – близько 330 р., і Прокл, 412-485 рр.) весь світ постає ієрархічною системою, в якій кожен нижчий ступінь зобов’язаний своїм існуванням вищому. На самому верху цих сходів поміщається єдине (воно ж Бог, воно ж благо, або те, що по той бік усього сущого). Єдине є цільова причина всякого буття. Все суще існує постільки, поскільки прагне до єдиного, або до блага. Саме суще не причетне буттю і тому незбагненно ні для розуму, ні для слова. Про Бога не можна не сказати нічого. Другий ступінь – це розум і умоглядні сутності, що знаходяться в ньому, – ідеї. Розум та ідеї – це чисте буття, породжене єдиним. У платонічній традиції мислення і буття тотожні. Нижче – третій ступінь – душа. Вона вже не єдина, як розум, але розділена між живими тілами. Оскільки космос для платоніків жива істота, існує єдина душа космосу. Існують душі демонів, людей, тварин, рослин. Крім того, душа рухається. Душа – джерело всякого руху і, отже, всіх хвилювань і пристрастей. Ще нижче – четвертий ступінь – тіло. Як душа набуває кращої властивості – розумність, гармонію – від розуму, так і тіло одержує завдяки душі форму. Інші ж якості тіла – безжиттєвість, відсталість, інертність – тотожні матерії. Матерія – це субстрат чуттєвих речей, сама інертність, відсталість, відсутність якостей. Матерії не існує. Вона ні в якому ступені не причетна до розуму, а значить і буття. Виходячи з вищесказаного, матерія не може бути усвідомлена розумом і словом. Про її наявність ми дізнаємося зворотним шляхом. Якщо від усіх тіл відняти їх форму – всі наявні характеристики: якість, кількість, положення та інші, тоді те, що залишиться, і буде матерія.

Людина в системі неоплатонічної філософії мислилася відповідно як поєднання божественного, самототожного розуму із відсталим тілом за допомогою душі. Мета і сенс життя у такому разі – звільнити свій розум, дух від полону матерії, або тіла, для того, щоб відокремитися від нього і злитися з єдиним великим розумом. Джерело усілякого зла – матеріальне і тілесне. Джерело блага – умоглядне – знання, філософія. Людина повинна вчитися мислити і шляхом вправ – аскези підпорядковувати собі своє тіло.

Неоплатонізм здійснив великий вплив на західну (Августин) і східну (Псевдо-Діонісий Ареопагит) християнську філософію. Ідеї неоплатонізму проникли у філософію Відродження (Флорентійські платоніки), а також Нового часу (кембріджські платоніки). Ідеями неоплатонізму цікавилися представники німецького ідеалізму та філософії романтизму.

Середньовічна філософія

 

 

Грецька філософія сформувалася на ґрунті античного рабовласницького суспільства. Філософська думка Середньовіччя належить до епохи феодалізму (V-XV століття). Проте не слід вважати, що перехід від одного суспільного устрою до іншого відбувся раптово. Період формування нового типу суспільного устрою був досить тривалим. Хоча найчастіше початок Середньовіччя пов’язують із падінням Західної Римської імперії (476 р.), такий зв’язок дуже умовний. Завоювання Риму не могло відразу змінити ні соціально-економічних відносин, ні життєвого устрою, ні релігійних переконань, ні філософських учень даної епохи. Період становлення середньовічної культури – нового типу релігійної віри та філософського мислення справедливо було б віднести до I-IV століть. Протягом зазначеного періоду змагалися між собою філософські вчення стоїків, епікурейців, неоплатоніків, що виросли на старому, язичницькому ґрунті, з осередками нової віри і нової філософської думки. Згодом названі складові утворили основу середньовічної теології та філософії. Зазначимо, що християнська думка нерідко намагалася асимілювати досягнення античної філософії, особливо неоплатонізму і стоїцизму, включаючи їх у новий для них контекст.

Грецька філософія була пов’язана з язичницьким многобожжям – політеїзмом. При всій відмінності різних її вчень грецька філософія носила космологічний характер. Космос був тим цілим, що включало все суще, у тому числі й людину як мікрокосмос.

Що ж до філософської думки Середньовіччя, то вона сягає своїм корінням релігії єдинобожжя – монотеїзму. До таких релігій належать іудаїзм, християнство та мусульманство, і саме із ними пов’язаний розвиток як європейської, так й арабської філософії середніх віків. Тогочасне мислення було теоцентричним. Реальністю, визначаючою все суще, для нього був Бог, а не природа.

В основі християнського монотеїзму лежать два найважливіші принципи, не властиві релігійно-міфологічній свідомості і відповідно філософському мисленню язичницького світу: ідея творіння та ідея одкровення. Обидві вони тісно між собою пов’язані, оскільки передбачають єдиного Бога. Ідея творіння лежить в основі середньовічної онтології (вчення про буття), а ідея одкровення складає фундамент вчення про пізнання. Звідси всестороння залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів – від церкви.