Князювання Володимира Святого

Сармати

У III в. до н.е. в Північне Причорномор’я почали проникати зі сходу, з басейну Волги іраномовні сарматські племена. Сармати були дуже близькі до скіфів за походженням і способу життя. Вони розгромили скіфів і шість століть панували в степах Північного Причорномор’я.Назва сарматів походить від іранського слова «саоромант» – «оперезаний мечем». Античні автори часто згадують у своїх працях сарматів. Всі вони підкреслюють, що це був народ воїнів-вершників, добре озброєних і хоробрих. Сармати відрізнялися агресивністю і войовничістю.Грецькі легенди про амазонок спиралися на знайомство греків з життям сарматського суспільства, в якому жінки грали особливу роль. Сарматські жінки чудово вміли їздити верхи на коні, майстерно володіли зброєю і постійно брали участь разом з чоловіками у військових походах. А легенди розповідають про те, що жодна сарматська дівчина не виходила заміж, поки не вбивала хоч одного ворога.

Сарматські племена були кочовими, тому вони постійно шукали нові території і нові пасовища, просуваючись на захід. З кінця II ст. до н.е. сарматські племена масово заселяють територію Північного Причорномор’я. Після того, як сармати завоювали Скіфію, вони стали могутньою політичною силою в степах Північного Причорномор’я. У I ст. до н.е. вони вторгаються на територію Римської імперії. Грецькі міста-колонії Причорномор’я платили сарматам величезну данину. На території Україні сармати займали степи між Доном та Дніпром і часто доходили до Південного Бугу та Дунаю.Основними заняттями сарматів були скотарство, мисливство та рибна ловля.Вони розводили стада великої рогатої худоби, отари овець, табуни коней, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу в річках і озерах. Ведучи кочовий спосіб життя, сармати жили в наметах, які натягували на двох-або чотириколісний вози. Основний одягом сарматів були довгі просторі штани, шкіряні куртки, чоботи з м’якої шкіри та шапки. Археологічні знахідки підтверджують, що жінки часто одягалися так само, як чоловіки. У сарматів були розвинені ковальська справа, прядіння і ткацтво, обробка шкіри та пошиття з неї одяг і взуття, виготовлення кераміки, зброї, прикрас, бронзоливарне справу.Частина сарматів жила осіло, оселившись на рівнинах і в долинах річок Дон, Дніпро та Дунай. Основним заняттям цих племен було землеробство.Залишилося багато свідчень того, що сармати займалися торгівлею. Вони підтримували тісні економічні та культурні зв’язки з грецькими і римськими містами Північного Причорномор’я. З найвіддаленіших країв сармати привозили китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. Все це збагачувало племінну знати в сарматському суспільстві.Сармати являли собою слабо пов’язаний союз споріднених і в той же час ворогуючих між собою племен (язиги, роксолани, алани і пр.) Кожне з цих племен боролося за панування над іншими. Сармати змогли створити свою державу – Сарматію, яка була нестійким об’єднанням. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в I ст. н.е.У військовій справі сармати дещо відрізнялися від скіфів. Римський історик Тацит писав про савроматів воїнів: «Коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опір». У бою вони використовували аркани довші, ніж у скіфів; також добре, як і скіфи, володіли мечами і списами.Між сарматами і землеробським населенням Нижнього Подніпров’я існувало культурне та економічна взаємодія. Про вплив сарматів на давньослов’янське населення свідчать,. знахідки сарматських речей у слов’янських могильниках.Ці зв’язки не були ні міцними, ні особливо дружніми, але частина сарматів згодом влилася до слов’янської середу.У III в. н.е. сармати уклали союз з готами, що прийшли в Причорномор’ї з берегів Балтики. Кінець пануванню сарматів в південних землях України поклали гуни, розгромивши їх.

7.Етногенез слов’ян

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов´ян зробив легендарний літописець Нестор Саме ним була започаткована дунайську теорію походження слов´ян, яка протягом XIII—XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. У добу середньовіччя з´явилася ще одна версія слов’янського етногенезу — скіфо-сарматська або азійська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов´ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов´ян розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов´ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов´янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов´ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. існувала балто-слов´янська спільність. Ще одним варіантом розв´язання проблеми слов´янського етногенезу стала вісло-одерська концепція. Ця теорія пов´язує слов´янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов´янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою. виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов´янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов´ян, вважає, що початок формування окремих слов´янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів та склавинів. Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім´я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці.Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці — не виняток у цьому процесі. Вони прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів.

8.Теорії походження слов’янства

Перші згадки в писемних джерелах про ранньо-слов´янські племена зустрічаються в творах римських вчених І—II ст. н. є. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов´яни фігурують під назвою «венеди» («венети»). Етнонім «слов´яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов´янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана ««Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов´ян: венеди (ба-сейн Вісли), анти (Подніпров´я) і склавини (Подунав´я). Отже, слов´янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. є. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор´я. Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов´ян, вважає, що початок формування окремих слов´янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів та склавинів.Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім´я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці — не виняток у цьому процесі. Вони прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів.Довгий час у науці панувала думка, що предками українців були анти. Проте новітні археологічні знахідки доводять, що пам’ятки пізнішого часу, які можна назвати власне українськими, постали не лише на основі антських пам’яток, а здебільшого на основі пам’яток, що їх залишили склавини. Бо саме склавини були тим населенням, котре мешкало у 5–7 ст. на більшій частині українського Правобережжя. Анти, про яких тогочасні джерела свідчать, що жили вони в Подніпров’ї, від 6 ст. почали переселятися на південь, на Балканський півострів. Частина антської людності, що не брала участі в переселенні, була поглинена склавинами, а на згадку про антів на подніпровських теренах залишилася назва, якій, як вважає чимало дослідників, завдячують своїм етнонімом сучасні українці.Іраномовне слово «анти» означає «крайні», «окраїнні». Ним степові скіфо-сарматські племена споконвіку називали порубіжне зі Степом місцеве хліборобське населення. Тисячолітнє сусідство з іраномовними народами закріпило назву, яку, одначе, місцеві мешканці озвучували по-своєму. Так постала, як вважає дехто з істориків і мовознавців, назва Україна.Отже, велике переселення народів мало непересічне значення для подальшої долі слов’ян. Підхоплені ним, слов’янські племена перемішалися і на нових територіях дали початки сучасним слов’янським народам.

9.Основні етапи розвитку Київської Русі

І. Виникнення та формування (9 ст.- кінець 10 ст.) Початок формування пов'язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Князь Аскольд, проводячи виважену і активну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь. Перша спроба введення християнства у Київській Русі. Стало причиною заколоту. Олег 882 році захоплює Київ і вбиває Аскольда. Вдалі походи на Візантію: змусив її підписати торговельну угоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Ігор Рюрикович виступав проти печенізьких орд, які нападали на Русь. Здійснив не дуже вдалі походи на Візантію. Влада перейшла до вдови Ігоря - княгині Ольгі. Намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті, впорядкувала збір данини і встановила більш суворий порядок управління. Зміцнила економічна могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет. Ольга охрестилася. Святослав провів адміністративну реформу, посадивши синів намісниками у адміністративних центрах, зміцнив кордони. ІІ. Розквіт (11ст – поч.. 12 ст.) Володимир повертає Русі землі фактично завершуючи формування державної території. Упроваджує військову реформу, встановлюючи феодальну організацію війська. Створюється досить розгалужена система фортець, валів, тощо. Вдосконалення системи права, пристосування його до умов свого часу. Християнізація Русі. Між синами Володимира починається кривава боротьба за київський стіл. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь. Ярослав починає боротьбу з печенігами. Генеральна битва відбулась у 1036 р., після якої печеніги вже ніколи па Русь не нападали. Розширюються кордони. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. За його правління постає перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська правда», які захищали приватну власність і власника.Ярослав призначає на вищу церковну посаду — митрополита слов'янина — Іларіона. Поділив між синами міста й землі. Запроваджувався новий принцип спадковості — сеньйорат (княжити в Києві мають спершу по черзі всі сини Ярослава, потім онуки старшого сина). В Київській Русі встановлюється форма правління, яку називають тріумвіратом Ярославичів.ІІІ. період занепаду та феодальної роздробленості (2 половина 12 ст. - 1 половина 13 ст.) -боротьба за одноосібну владу. Спробу припинити княжі усобиці було вжито на з'їздах князів у Любечі (право вотчини). У 1113 р., під час повстання в Києві бояри й купці звернулися до переяславського князя Володимира Мономаха з проханням посісти київський стіл. Придушивши повстання, Володимир Мономах став київським князем на 12 років. Розгромив половців. Зміцнюються династичні зв'язки. По смерті Володимира у 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжив політику батька. Проте його наступники знову почали боротися між собою за першість на Русі. Отож із другої половини XII ст. починається період феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.

10.Князювання Аскольда,Діра,Олега,Ігоря

Русь, як середньовічна країна відома за часів правлення Аскольда й Діра. Існує декілька версій їх походження. Одні вважають їх нащадками династії Києвичів, причому визначають, що спочатку правив Аскольд, а потім Дір. Інші вважать, що Аскольд-Дір – одна людина. Деякі схиляються думки, що після смерті Кия, Хорива та щека змінлося багато правителів, поки до влади не прийшли Дір та Аскольд.. У повіті минулих літ зазначається, що вони – бояри новгородського книзя Рюріка, які відпросилися в нього в похід на Констаниполь, заволоділи Києвом, однак ця версія була спростована доведеннями про те, що вони нащадки Кия. У 860-866 роках візантійськими авторами фіксується ряд походів на константинополь Аскольда, який змусив платит Візантію данину. Проте, держава була неконсолідованою, населення були об*єнани лише у племені союзи. Вважається, що у 867 році він приймає християнство, хоча більшість населення і залишається язичниками.Князь Олег (882-912 pp.) за кілька років в результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А в цілому влада Києва поширювалася й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фінно-угорські племена, чудь, мерю.Значних успіхів вона досягла і на міжнародній арені. Важливе значення мала діяльність Олега по захисту держави від нападів сусідів, у тому числі варягів. Цій меті слугувала данина варягам у триста гривень на рік — «заради миру», яка виплачувалася до смерті князя Ярослава Мудрого. Це був своєрідний договір про «мир і дружбу». В такий же спосіб (данина 10 тис. марок) Олег порозумівся з уграми, які проходили через землю Русі на Захід. Компенсацією за ці матеріальні витрати була данина, яку Візантія сплачувала Русі «заради миру» за договорами з часів Аскольда. Надходження були далеко не регулярними, що стало, очевидно, причиною загострення русько-візантійських відносин і походу князя Олега на Візантію у 907 р. У війні брали участь всі східнослов'янські союзи племен і дружини союзних варягів. Наслідком походу був договір між Візантією і Руссю, за умовами якого Візантія мала виплатити контрибуцію, а також давати кожного року данину на «руські городи». Значні пільги надавалися руським купцям: безмитна торгівля, забезпечення продуктами харчування на шість місяців, дозвіл жити в передмістях Константинополя та ін. У 911 р. був підписаний новий, значно вигідніший і ширший договір. Були укладені і воєнні угоди. Цікаво, що Олег на знак перемоги прибив щит на воротях Царграда (так слов'яни тоді іменували Константинополь). Ці договори свідчили про утвердження Київської Русі як рівноправного партнера Візантійської імперії. Вся зовнішньополітична діяльність князя Олега свідчила про те, що це був талановитий воєначальник, дипломат і державний діяч, який значно зміцнив державу.Наступник Олега князь Ігор (912-945 pp.) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: у 913 р. за угодою з хазарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху, у 943 р. ходив на багаті мусульманські міста Кавказу, де захопив велику здобич.За князювання Ігоря на кордонах Київської Русі вперше з'явилися печенізькі племена. У 915 р. вони уклали договір з Києвом і відкочували до Дунаю, однак у 930 р. порушили угоду і почали напади. Дослідження сучасних істориків свідчать, що це пов'язано з інтригами візантійської дипломатії, яка використовувала печенігів для ослаблення Русі. У Києві не відразу здогадалися про підступність імператорського двору і аж до 30-х років X ст. надавали Візантії військову допомогу. Зокрема, русичі у складі імператорської армії брали участь у війнах в Італії. У 30-ті роки X ст. економічна, військова і політична міць Русі зростає. Вона посилює свої намагання утвердитися в Причорномор'ї, а також на східних торговельних шляхах, особливо в Приазов'ї, Поволжі, Закавказзі. Але найбільші зусилля спрямовуються на боротьбу проти Візантії. На початку 40-х років X ст. імперія припинила виплату Русі щорічної данини, і у 941 р. починається війна. Ігор організував похід на Візантію великої флотилії, однак у морській битві поблизу Константинополя греки використали пальну суміш — «грецький вогонь», спаливши багато човнів і примусивши слов'ян відступити. Після цієї невдачі Ігор організував (943 р.) новий похід, однак імператор Візантії запропонував мир і відновлення виплати данини. Русичі отримали дари і від Дунаю повернули додому. У 944 р. був укладений новий русько-візантійський договір, який містив статті угод 907 і 911 років. Однак умови торговельної діяльності руських купців були погіршені.Загинув князь Ігор у 945 р. під час спроби вдруге зібрати з древлян данину. Відсутність законодавчо встановлених розмірів податку призводила до того, що у населення часто забирали все майно, руйнувалося господарство. У країні в цілому, а особливо у волелюбних древлян, зростало невдоволення. Древляни влаштували під Іскоростенем засідку, в якій загинули Ігор і його невелика дружина.

11.Розбудова Руської держави Ольгою

1. Княгиня Ольга, її внутрішньополітичні реформи. Після загибелі князя Ігоря його єдиний відомий із літопису син Святослав був ще хлопчиком, і тому київський престол у 945 р. посіла його дружина Ольга. Вона правила Руссю до 964 р., коли передала владу своєму змужнілому синові.Княгиню Ольгу (бл. 910—969) літописець називав «мудрішою за всіх людей», характеризував як вродливу, розумну, енергійну жінку і, одночасно, далекоглядну, холоднокровну та досить жорстоку правительку. Де й коли народилася майбутня київська княгиня, невідомо. Літопис повідомляє лише про те, що «привели Ігореві дружину із Пскова на ім’я Ольга». Уважають, що вона була не лише дружиною князя, а і його мудрою помічницею в справах, за відсутності Ігоря брала на себе всі турботи з управління державою. Посівши київський престол, багато зробила для зміцнення Київської Русі.Своє правління Ольга розпочала з придушення деревлянського повстання і помсти вбивцям свого чоловіка. Наступного року Ольга зібрала військо й разом із малолітнім сином Святославом рушила на підкорення деревлянської землі. Битву було виграно, але деревляни зачинилися у своїй столиці. Облога тривала рік, і виснажені деревляни запропонували Ользі мед і хутро. Проте вона відмовилася від такої великої данини, повідомивши, що їй вистачить по три горобці й три голуби від кожного двору. Деревляни надали княгині те, чого вона вимагала. До лап кожного птаха Ольга наказала прив’язати запалені трути і, коли посутеніє, відпустити на волю. Птахи полетіли під стріхи будинків Іскоростеня, і місто спалахнуло з усіх боків. І побігли деревляни з міста, Ольжині люди їх ловили...Старійшин княгиня наказала стратити або віддати в рабство, а на решту наклала важку данину.Деревлянський князь Мал закінчив своє життя в київському полоні. Згадкою про нього залишилося місто Малин, його спадкове володіння в деревлянській землі, що й досі має цю назву. Існує цілком вірогідна версія, що донька деревлянського князя Малуша, яку Ольга зробила своєю ключницею, стала коханкою князя Святослава й народила від нього майбутнього князя Володимира Святославовича.Водночас загибель Ігоря гостро поставила питання реформи системи державного управління на Русі й, зокрема, порядку стягування данини.Ольга впорядкувала полюддя. Було чітко окреслено землі, із яких через певні проміжки часу стягувалася визначена данина. За княжою казною було закріплено «ловища» — землі, багаті на хутрового звіра, що забезпечувало її постійним прибутком. Установлювалися «уроки» й «оброки», які повинні були виконувати підлеглі в розмірах, що не позбавляли їх засобів існування. Запровадженням «уставів» було, імовірно, упорядковано адміністративні й судові дії на місцях княжих дружинників. Улаштовувалися також «становища» й княжі «погости» — місця зберігання зібраної данини та осередки центральної влади.За князювання Ольги розбудовувався й прикрашався її стольний град. У Києві з’явилася нова князівська резиденція — Ольжин двір із «теремом кам’яним». Археологічні розкопки свідчать, що це був, імовірно, двоповерховий, укритий червоним шифером кам’яний палац, прикрашений мармуром і декоративною керамікою.2. Зовнішньополітична діяльність княгині Ольги. Княгиня Ольга проводила активну зовнішню політику. Проте, на відміну від своїх попередників, вона надавала перевагу дипломатії перед війною.У 946 р. (за іншими даними — 957 р.) вона відвідала Константинополь. Це були перші в історії відвідини головою Київської держави на чолі мирного посольства столиці Візантії. Княгиня, імовірно, прагнула відновити давні привілеї для руських купців і сплату візантійцями данини Києву.За повідомленням літописця, у Константинополі Ольга прийняла християнство. Була досягнута домовленість, що руські дружини служитимуть імператорові, і Візантія за це сплачуватиме данину Русі. На її виконання Ольга надсилала руських воїнів, допомагала Візантії у війні з арабами 961 р., у боротьбі з норманами і болгарами.Княгиня Ольга здійснила першу спробу встановити дипломатичні зв’язки із Західною Європою. У 949 р. вона надіслала своїх послів до імператора Священної Римської імперії Оттона І — наймогутнішого правителя тогочасної Європи з проханням надати єпископа для хрещення Русі. Через деякий час після цього до Києва прибула християнська місія, очолювана ченцем Адальбертом. Вона діяла на Русі протягом 961—962 рр., проте через протидію язичницької знаті, під загрозою фізичної розправи змушена була рятуватися втечею. Оскільки язичницькі настрої були досить сильними, Ольга не наважилася оголосити християнство державною релігією.Імовірно, ця невдача послабила позиції Ольги, і влада перейшла до її сина Святослава, який був прихильником язичництва.

 

12.Великий князь київський Святослав.Його зовнішня політика

Значно розширилася землі Київської Русі, зросла її могутність та міжнародна вага за часів князювання сина Ігоря і Ольги Святослава (964-972 pp.). Це був мужній, войовничий князь з лицарською вдачею, який охопив своїми походами величезну територію у Європі та Азії. Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу (964-965 pp.). Пройшовши землю в'ятичів, він наносить удар по союзниках Хазарії, об'єднаннях волзьких булгар та буртасів (мордви), а потім завдає поразки Хазарському каганату. Далі руси пішли на Північний Кавказ, де перемогли ясів (осетинів) і касогів (черкесів), а потім рушили на Каспій і зруйнували Семендер. Святослав також укріпив своє панування на Тамані, де згодом виникає князівство Тмутараканське. Після переможного походу на Схід він підкорив в'ятичів і тим завершив об’єднання всіх племен східних слов'ян в єдиній державі. У результаті походу 964-965 pp. Русь розгромила великий Хазарський каганат, що дало можливість закріпитися у межиріччі Волги і Дону. Однак поразка цієї країни, яка три століття стримувала навалу зі Сходу, призвела до небажаних наслідків: був відкритий шлях кочівникам на захід. З цього часу господарями південноруських степів до річок Сули і Росі стали печеніги, що блокували торгові шляхи в країни арабського Сходу.Зовнішньополітична активність Святослава турбувала Константинополь, і візантійська дипломатія таємно намагалася зіткнути Русь з одним із могутніх її сусідів — Болгарією. Це була традиційна політика імперії: нацькувати одних варварів на інших. Святослав погоджується допомагати візантійцям у війні з Болгарським царством. У 968 р. починається перший балканський похід Святослава. У битві під Доростолом болгари зазнали поразки, а руські війська оволоділи багатими придунайськими містами і захопили Східну Болгарію. Резиденцією руського князя стає місто Переяславець. Там, говорив він, «усі добра сходяться: із греків — паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів — срібло й коні, із Русі ж — хутро і віск, і мед, і невільники».Однак у 969 p., довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав змушений був повернутися на Русь. Розбивши печенігів, він проводить деякі заходи щодо зміцнення управління державою: посадив на Київському столі старшого сина Ярополка, у Древлянській землі — Олега, в Новгороді — Володимира. Цим було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Київська Русь поступово ставала володінням однієї князівської династії. Сам Святослав у 969 р. повертається на Дунай, і починається його другий Балканський похід.Та ситуація на Балканах змінилася не на користь Русі. Коли київський князь одержав кілька перемог, Візантія різко змінила свою політику, і сам імператор Іоанн Цимісхій рушив з величезним військом вибивати недавнього свого союзника з Болгарії. Почалася завзята боротьба у невигідній для русичів ситуації: відірваність від батьківщини, ворожо налаштоване населення, велика перевага військових сил противника та ін. Святослав боронив не тільки свої завоювання, але й честь Руської землі. Літопис повідомляє, що він заохочував своїх воїнів до мужності в бою такими словами: «Так не посоромимо Землі Руської, ляжемо кістьми тут, і бо ж мертвий сорому не знає». І візантійці були розбиті. Однак в останній, найбільшій битві під Аркадіополем руське військо зазнало поразки. Після кількох місяців виснажливої боротьби знесилені супротивники перейшли до переговорів і підписали договір, за яким війська Святослава дістали можливість почесно відійти у свою країну. Зі свого боку Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Договір 971 р. відновлював дію угод 907 та 944 років, внаслідок чого Русь повернулася до мирних і союзних відносин з Візантією. Під час повернення до Києва біля дніпровських порогів на розпорошені, ослаблені сили русичів напали печеніги, яких намовила Візантія, вбили Святослава та багатьох його дружинників.Святослав був визначним політичним діячем X ст., діяльність якого сприяла виходу Київської Русі на широку міжнародну політичну арену, служила фактором розширення, зміцнення і подальшого розвитку давньоруської держави. Однак, дбаючи про міжнародний авторитет Русі, її територіальне розширення, зміцнення економічних позицій на чорноморських ринках, руський князь не приділяв достатньої уваги внутрішнім справам. Святослав, безумовно, був природженим полководцем, лицарем навіть у ставленні до ворогів, і таким він увійшов в історію. Поряд з цим не можна ігнорувати і його помилок: погром і ослаблення Хазарського каганату завдало Русі шкоди, бо вона сама була неспроможна подолати кочівників, які майже чотири століття панували в степах Причорномор'я. Балканська політика Святослава також нічого не дала Русі, а вимагала багато жертв. Отже, деякі його походи були відверто агресивними і загарбницькими. Загибель князя Святослава від рук печенігів продемонструвала, що ці орди становили дедалі більшу небезпеку, і боротьба з ними ставала для Київської держави життєвою необхідністю. А це означало, що зовнішньополітичний фактор у її житті продовжував залишатися одним із найважливіших, вимагаючи подальшого зміцнення внутрішнього становища.

Князювання Володимира Святого

За часів Святослава Київська держава була величезною країною з територією 800 тис. кв. км. До її складу входило до 20 об'єднань племен та земель — слов'янських, фінських, тюркських. Весь цей конгломерат ще не був об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої Святославом та міжусобицями його синів у перші роки після його смерті. Боротьба за владу між Ярополком, Олегом та Володимиром тяглася досить довго (972-979 pp.) і завершилася перемогою новгородського князя Володимира (980-1015 pp.). У перші роки правління в Києві Володимир продовжував політику свого батька, спрямовану на розширення меж держави. Вже у 979 p., прямуючи з дружиною з Новгорода на Київ, він завоював і приєднав до Київської держави Полоцьке князівство. У 981-993 pp. він здійснив кілька вдалих походів, остаточно підкоривши в'ятичів і радимичів, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста (Червен, Белз та ін.), заволодів частиною землі литовського племені ятв'ягів, де збудував місто Берестя (Брест), захопив Херсонес (Корсун) у Криму, що належав Візантії, зробив вдалий похід у Закарпаття. В кінці X ст. в межах Київської Русі були об'єднані всі східнослов'янські племена.З часом у зовнішній політиці князя Володимира формується новий відтінок: все більша увага зосереджується на захисті власних кордонів, особливо від печенігів: будуються нові лінії укріплень, а також міста та ін. І хоча Володимир вів боротьбу з печенігами до кінця свого життя, уникнути цієї небезпеки йому не вдалося. Поступово князь все більше зосереджується на внутрішніх проблемах: зміцнення держави, її єдності, консолідація земель, підвищення добробуту людей. Для укріплення князівської влади, її централізації в руках своєї династії в усіх великих містах і землях він призначив намісниками своїх синів, а їх у нього було 12, — від різних жінок. Варязьку дружину він замінив укомплектованою русичами і постійно про неї дбав, з нею радився, з неї також призначав намісників та воєвод. При ньому зникають місцеві «ясні князі», і племінні назви поляни, сіверяни, радимичі змінюються на кияни, чернігівці, смоляни. Однак найбільш ефективним і далекоглядним заходом, спрямованим на укріплення влади, зміцнення єдності держави, піднесення моральної та культурної зрілості тогочасного суспільства, було здійснення релігійних реформ та запровадження християнства. На той час язичництво себе вичерпало. Воно відповідало первісному суспільству та початковим стадіям формування держави, коли кожне плем'я мало свого князя, а часто і свого Бога, коли важливою життєвою потребою людей було вміння адаптуватися до навколишнього середовища. Язичництво не вирішувало проблем людського співжиття в умовах соціальної нерівності. Авторитет великого князя потребував освячення єдиною вірою. Поряд з цим не слід ігнорувати і вплив країн, що оточували Київську Русь. У 864 р. була охрещена Болгарія, у 928-936 pp. — Чехія, у 962-992 pp. — Польща. Вони своїм прикладом стимулювали прийняття Руссю християнства, яке несло в собі високий потенціал моралі, культури, доброти у взаємовідносинах між людьми. Володимир розумів, що тільки прийнявши християнство його держава зможе увійти як рівноправна в коло європейських держав. Сприяло введенню християнства і те, що воно мало на Русі глибоке коріння. У IX ст. у Києві існували християнські громади. Князь Аскольд був християнином. На Русі проповідували слово Боже видатні місіонери Андрій Первозваний, Кирило та Мєфодій. Нарешті, княгиня Ольга і більша частина її оточення були християнами. Багато християн було і в оточенні самого князя Володимира.Особисто Володимир прийняв хрещення у 987 p., тоді ж одружився з сестрою імператорів Візантії Анною, а в 988 р. провів охрещення киян та жителів інших міст. Охрещення здійснювалося насильницькими методами, а тому викликало невдоволення, особливо у північних землях. Незважаючи на опір, язичницькі ідоли знищувалися, а натомість будувалися християнські храми. Церква отримала широкі привілеї, значну автономію, на її потреби надходила десята частина княжих прибутків.Слід підкреслити, що на Русі творилася своя церква, дещо відмінна від візантійської і болгарської. Однією із характерних рис її був тісний зв'язок з державною владою. Християнська релігія на Русі увібрала в себе багато свят, традиційних обрядів східного слов'янства. Прийняття християнства (східного варіанта — православ'я) Київською Руссю мало для неї велике історичне значення. Воно сприяло зміцненню князівської влади, єдності східнослов'янських племен. Одружившись з Анною, прийнявши християнство, Володимир значно підніс її міжнародний авторитет, особливо серед сусідів — Польщі, Чехії, Німеччини, сприяв розширенню економічних та культурних зв'язків з багатьма європейськими країнами. Були широко відкриті двері для культурних впливів Візантії в усіх галузях життя: у сфері понять про державні і суспільно-політичні відносини, в шкільній освіті, книгарстві, будівництві тощо. Великий вплив справляла церква на суспільну мораль, активно пропагуючи пом'якшення стосунків між людьми, засуджуючи звичаї помсти, злодійство, рабство, сороміцькі слова, розпусту, багатоженство та ін. Поряд з цим монастирі, церковні ієрархи самі були великими феодалами і освячували феодальний лад. Тепер Володимир, християнин і керівник християнської могутньої держави, став одним із найвидатніших лідерів Європи. З ним підтримують дружні відносини Польща, Угорщина, Чехія, Норвегія, Німеччина. З багатьма із них Володимир встановив численні династичні зв'язки, одруживши синів на доньках польського короля Болеслава Хороброго та шведського короля Олафа.Перший серед руських князів Володимир починає карбувати власну монету — золоту і срібну, багато чого запозичивши від арабських країн та Візантії. На них були зображені сам князь, образ Христа, а на деяких був вибитий тризуб. За Володимира Руська держава перетворилася на одну із наймогутніших в Європі, а Київ суперничав з Константинополем. Місто нараховувало вісім базарів, 400 церков і т.д. За князювання Володимира починається нова доба в усіх галузях державного життя: в політиці, релігії, культурі, торгівлі та будівництві. Після смерті Володимира між його синами почалися міжусобиці, в яких остаточно переміг і утвердився Ярослав. Але від 1022 р. по 1036 р. він правив Київською державою у союзі з братом Мстиславом, який до цього князював у Тмутаракані. Ярослав управляв правобережною частиною держави, Мстислав — Лівобережжям.

 

14.Русь за часів Ярослава Мудрого

Після смерті Володимира між його синами почалися міжусобиці, в яких остаточно переміг і утвердився Ярослав. Але від 1022 р. по 1036 р. він правив Київською державою у союзі з братом Мстиславом, який до цього князював у Тмутаракані. Ярослав управляв правобережною частиною держави, Мстислав — Лівобережжям.Ярослав (1019-1055 pp.) відзначався мужністю, глибоким державним розумом, різнобічними знаннями, політичною гнучкістю, любов'ю до книг, за що й був прозваний Мудрим. Він продовжував справу батька, зміцнюючи Київську державу на міжнародній арені та розширюючи її володіння. У 1030 р. він підпорядкував своїй владі західний берег Чудського озера, де заснував місто Юр'їв (тепер Тарту), приєднав землі кількох фінських племен на північному сході. У 1031 р. були відвойовані у Польщі червенські міста, захоплені нею в 1018 р. під час міжусобиць. У 1036 р. під Києвом вдалося остаточно розгромити печенігів, і Русь мала нарешті перепочинок в боротьбі з кочівниками, аж поки не з'явились нові — половці. Однак загроза експансії степових сусідів залишалася реальною, і Київ обводять ще однією лінією фортифікацій уздовж Росі. При Ярославі у 1043 р. був проведений останній похід на Візантію. У похід вирушила велика флотилія морем і сухопутна армія по західному узбережжі Чорного моря. Обидві сили зазнали поразки. Візантійці «грецьким вогнем» спалили значну частину флоту біля Босфора, решта повернули назад. Грецька ескадра рушила навздогін, але сама була знищена поблизу гирла Дніпра. Сухопутне військо було розбите візантійцями під Варною, 800 полонених русичів привели до Константинополя і осліпили. І все ж через деякий час відносини з Візантією покращилися, і в 1052 р. остаточно утвердився мир, скріплений шлюбом четвертого сина князя Всеволода Ярославича з візантійською царівною. Однак це була поодинока невдача у зовнішній політиці князя Ярослава.Значну увагу Ярослав приділяв відносинам з Польщею, де у першій половині XI ст. точилася гостра міжусобна боротьба, вибухали народні повстання, велися безперервні війни між вельможами. Київський князь підтримав спадкоємця польського престолу Казимира, який поступово зміцнював владу, утверджуючи порядок у країні. Ярослав здійснив кілька походів проти ворогів Казимира, надавав йому військову допомогу та дипломатичну підтримку. І це сприяння привело до відновлення Польської держави, що в недалекому майбутньому повернулося проти українського народу. Зібравши майже всі східнослов'янські землі, крім Полоцького князівства, яке Володимир виділив в окреме (воно твердо відстоювало свою незалежність), приєднавши кілька фінських та інших племен, Ярослав став одним із найсильніших володарів Європи, а Київська Русь посіла одне з чільних місць серед європейських держав. У середньовічній Європі ознакою престижу династії була готовність правлячих груп сусідніх країн вступити з нею у шлюбні зв'язки, і в цьому авторитет Ярослава був великим. Його називали «тестем Європи». Дружина його була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу — візантійський царевич. Кілька його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. Особливо гучної слави набула у Франції донька Ярослава Анна, яка брала участь в управлінні державою за життя чоловіка, короля Генріха І. Після його смерті вона залишилася регенткою. На королівських документах збереглися її підписи кирилицею та латинською мовою, в той час як король і більшість вельмож ставили хрестики, бо були неписьменні.Продовжуючи справу батька, Ярослав надає пріоритетного значення зміцненню внутрішньополітичного становища. У цій діяльності він спирався на бояр, які на той час зміцнили свою владу, посиливши свій вплив на життя країни. Варяги остаточно втратили своє попереднє значення і востаннє згадуються у 1036 р. Всі Ярославові воєводи були місцевого походження. У головних містах були посажені сини князя. Таким чином, Ярослав багато зробив для удосконалення державного і політичного устрою. З цією метою був розроблений і кодекс законів «Руська правда». Вона перш за все захищала інтереси феодалів та великого князя, а також інтереси народних мас від грубих форм феодального свавілля, які могли спровокувати народні виступи. Кровна помста замінялася штрафами, які встановлювали князь або його намісники. Все це свідчило про те, що князь турбується про життя своїх підданих, про підвищення організованості та цивілізованості суспільства. Ярослав надавав значну підтримку церкві і за її активної участі зміцнював ідеологічну основу суспільства. Він дбав про поширення християнської релігії, організацію церкви, розповсюдження візантійської освіти, культури, будував багаті храми та монастирі. Зокрема, на місці перемоги над печенігами у 1036 р. була збудована брама з церквою Благовіщеня, яка була покрита позолоченим металом — (звідси й назва «Золоті ворота»); збудовано собор св. Софії — відомий на весь світ величний архітектурний пам'ятник. У Києві з'явилися монастирі св. Юрія та Печерський. Чудові храми і монастирі збудовані в Чернігові, Чудові, Переяславі, Володимир-Волинському та інших містах. У 1039 р. в Києві була заснована митрополія, яка залежала від Константинопольського патріарха. Ярослав спробував розірвати ці стосунки. У 1051 р. за його наказом єпископи обрали митрополитом Іларіона, «русина». Це був високоосвічений духовник князя, блискучий промовець, талановитий письменник, стійкий патріот. Його «Слово о законі і благодаті», виголошене в Десятинній церкві, є видатним твором, рівного якому не було у тогочасній грецькій церкві. Ярослав розбудував Київ, значно розширив його територію та оточив її валом. Були зведені палаци князя, митрополита, високих сановників із князівського оточення та ін.Ярослав Мудрий помер у 1054 p., залишивши заповіт. Його смерть знову висвітлила недосконалість процесу передачі і наслідування влади великого князя. Ярослав намагався зробити це, як йому здавалося, раціонально, традиційно, розділивши могутню державу між синами. При цьому трьом старшим дав більші частини, двом меншим -— менші. Найстарший, Ізяслав, отримав Київ, Новгород і великокнязівський престол, Святослав — Чернігів і більшість території Сіверщини, землі в'ятичів, радимичів і Тмутаракань, а Всеволод — Переяславль, Ростов, Суздаль, Поволжя. Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно і шанували старшого брата, який посідав місце батька.Однак це побажання було недостатнім для збереження стабільності та єдності держави. Рішення про поділ держави було фатальним, бо підривало саму ідею єдності країни. Київська держава вступила в період розпаду, міжусобиць, небезпечних потрясінь.

15.Тріумвірат Ярославичів.Початок роздробленості Русі

Ярослав Мудрий помер у 1054 p., залишивши заповіт. Його смерть знову висвітлила недосконалість процесу передачі і наслідування влади великого князя. Ярослав намагався зробити це, як йому здавалося, раціонально, традиційно, розділивши могутню державу між синами. При цьому трьом старшим дав більші частини, двом меншим -— менші. Найстарший, Ізяслав, отримав Київ, Новгород і великокнязівський престол, Святослав — Чернігів і більшість території Сіверщини, землі в'ятичів, радимичів і Тмутаракань, а Всеволод — Переяславль, Ростов, Суздаль, Поволжя. Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно і шанували старшого брата, який посідав місце батька. Однак це побажання було недостатнім для збереження стабільності та єдності держави. Рішення про поділ держави було фатальним, бо підривало саму ідею єдності країни. Київська держава вступила в період розпаду, міжусобиць, небезпечних потрясінь.Старший син Ізяслав (1054-1078 pp.), який не мав здібностей до керівництва державою, виконував роль її формального глави при підтримці братів Святослава і Всеволода. Вони створили, по суті, тріумвірат, що вів спільну політику і підтримував єдність держави. Однак незабаром між ними виникли суперечності. До того ж у 1068 р. в битві з половцями вони зазнали поразки і, розгубившись, не змогли організувати оборону країни. Цим скористалися кочівники і безборонно пограбували Київщину та Переяславщину, взявши тисячі невільників. Кияни, обурені недостатньою активністю Ізяслава у боротьбі з кочівниками, зібрали віче і проголосили нового князя.Після довгих міжусобиць до влади прийшли по черзі наступні члени тріумвірата. Велика половецька орда продовжувала спустошувати країну. Справа ускладнювалася відсутністю єдності серед князів. Зростала кількість князів-ізгоїв, тобто тих, хто залишився без престолів і земель, що відійшли до старших у роді. Щоб уладнати суперечності і спільно виступити проти кочівників, за ініціативи князя Переяславщини Володимира Мономаха і Київського Святополка у 1097 р. в Любечі відбулося зібрання князів. Головною його ухвалою було таке: кожен володіє своєю вотчиною, тобто спадщиною батька. Друга ухвала: встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його порушення покладалася на весь загал. Коли хтось із князів порушував єдність, решта йшли проти нього війною. Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних угод з кочівниками.Проте ці ухвали були негайно порушені: внаслідок інтриг і обмови князя Теребовльського Василька підступно захопив київський князь Святополк і осліпив. Це викликало нову хвилю війн і міжусобиць. Поступово ця боротьба скінчилася і звичайними стали майже щорічні князівські зібрання, в центрі уваги яких була боротьба з половцями. Це свідчило про те, що Київська Русь почала перетворюватися на федерацію князівств.Перше десятиліття XII ст. було присвячене походам проти половців, організатором і провідником яких був Володимир Мономах. Війни велися з перемінним успіхом і коштували величезних жертв. Однак поступово сила ударів об'єднаних військ руських наростала. Нарешті у 1111 р. зусиллями всіх князів був організований похід до Сіверського Дінця, де половці були остаточно розгромлені. Ці переконливі перемоги принесли славу і популярність Володимиру Мономаху. У 1113 p., коли помер київський князь Святополк і в місті почалися заворушення, народне віче і боярство запросили Володимира Мономаха на престол, хоча це й було порушенням рішень Любецького зібрання, бо спадкоємцями влади у Києві були сини Святополка. Володимир Мономах (1113-1125 pp.) зробив останню успішну спробу зберегти єдину, централізовану Київську державу та відродити її могутність.