Утворення і становлення Галицько–Волинського князівства

Волинь із столицею у Володимирі почала підноситись при Романі Мстиславовичу (1173–1205 рр.). Спираючись на середнє й дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об’єднував Галичину і Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь вів активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. У 1202 р. Роман оволодів Києвом і став великим князем. Літописець називає його «самодержцем всія Русі».

Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько–Волинське князівство на рубежі XII – XIII ст. за розміром своїх володінь не поступалось більшості європейських держав. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торгівельна артерія Буг – Дністер витісняє відомий шлях «із варягів – у греки». В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відсічі зовнішніх ворогів, запровадження майорату (передачі князівського столу і усіх земель старшому сину, що могло зупинити думку Романа, процес роздрібненості) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.

Однак галицько–волинському князю так і не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. Роман Мстиславович трагічно загинув у Польщі під час випадкової сутички з воїнами краківського князя Лежка Білого. Поховали творця Галицько–Волинської держави у Володимирі, і відразу після цього, як висловиться літописець, велика смута постала в землі Руській.

3.3. Князь Данило Галицький і його боротьба проти монголо–

Татарської навали

Зі смертю Романа розпочинається майже тридцятирічний період боротьби за галицький стіл. В цій боротьбі брали участь, коли стали повнолітніми, і сини Романа Мстиславовича Данило й Василько. В 1238 р. Данило Галицький здобув Галич і почав успішно завершувати відновлення державної території. Галицько–Волинське князівство набирає сил та відвойовує втрачені позиції.

Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів під Дорогочиним. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу й Сходу, побудував цілий ряд міст-замків (Данилів, Крем’янець, Угровеськ та ін.). Незабаром він поширює свій вплив на Київ, у якому залишив управляти свого воєводу Дмитра. У період монгольської навали Данила Галицького не було в князівстві. Він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського союзу.

Монголо-татари, розоривши князівства Середнього Подніпров’я, у грудні 1240 р. взяли Київ. Спалили його і знищили місцевих жителів, пронеслись по Галицькій землі, вдерлись у Польщу, Угорщину й Чехію. Не зумівши тут закріпитись, вони у 1242 р. повернулись назад, ще раз піддавши вогню і мечу Південно–Західну Русь. Спустошені Київське, Переяславське, Чернігівське князівства увійшли до складу одного із західних улусів (володінь) монголо–татарської держави – Золотої Орди. Збереглося лише Галицько-Волинське князівство.

У 1245 р. Данило Галицький поїхав до Золотої Орди, щоб отримати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило тим самим намагався виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару татарам. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови. Сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладання даниною. Головний обов’язок князя полягав лише у наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву.

За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило у зовнішньополітичній сфері намагався реалізувати свої плани щодо створення антиординської коаліції. Князь не тільки примирився, а й налагодив союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною, Литвою. З огляду на скрутне становище Данила Галицького, римський папа Інокентій IV пообіцяв йому реальну допомогу в боротьбі з монголо–татарами та королівську корону за умови укладання унії руської православної церкви з католицькою під заступництвом папи. Данило погодився на ці умови і в 1253 р. у місті Дорогочині відбулася його коронація. У цьому ж році папа оголошує хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку обставин плани цього походу залишилися нездійсненими. Через деякий час Данило розірвав угоду з Ватиканом і вступив у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. Наприкінці 1254 р. він перейшов у наступ проти військ хана Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалось відвоювати землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Довідавшись про це, Золота Орда змінила слабкого Куремсу на більш досвідченого Бурундая і в 1256 р. розпочинає новий наступ. Данило Галицький, не маючи сил для протидії, під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кремінця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме у цьому місті після серйозної хвороби у 1264 р. князь Данило помер.

Отже, реалізувати свої плани Данилу Романовичу так і не вдалося, але створена і зміцнена ним державність проіснувала у надзвичайно несприятливих умовах майже сто років.