Нормативно-правове регулювання діяльності

Основним документом, який містить визначення поняття факторингу, є Конвенція УНІДРУА «Про міжнародний факторинг» (UNIDROIT Convention on International Factoring), підписана 28 травня 1988 р. в м. Оттава. В Конвенції УНІДРУА «Про міжнародний факторинг» зазначено, що за факторингу постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання[2].

Конвенція УНІДРУА виступила базою для формування національного законодавства в даній сфері, саме після її ухвалення ряд держав ввів факторинг в систему свого цивільного права. Україна, приєднавшись до Конвенції УНІДРУА також взяла її за основу для розробки національного законодавства в даній галузі. Відносини, що виникають при укладанні факторингових угод регулюються Цивільним кодексом України (глава 73) [1].

В Україні відповідно до Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг №231 від 03.04.2009 року "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг", до фінансової послуги факторингу відноситься сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів) [6]:

1) фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги;

2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення;

3) отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Перший вид передбачає забезпеченням фінансовими ресурсами суб'єктів господарювання на умовах, передбачених договором факторингу. Важливо, фінансування, по своїй сутті, є більш широким поняттям, ніж кредитування, оскільки остання є одним із способів передання грошових коштів (фінансування). Факторинг, як форма здійснення фінансування суб'єктів господарювання,являє собою непряме фінансування, оскільки воно здійснюється через фінансового посередника-факторингову компанію, тоді як, наприклад, комерційний кредит, за рахунок якого відбувається фінансування, є прямим фінансуванням, оскільки передбачає фінансування одного суб'єкта господарювання, який не надає фінансову послугу посередництва, іншого у процесі здійснення господарської діяльності.

Другий вид операцій факторингу передбачає набуття відступленого права грошової вимоги. Так, якщо перший вид факторингових операцій передбачає фінансування під забезпечення грошового зобов'язання, при якому фактор надає клієнту 60-90% розміру зобов'язання до моменту його погашення та повертає остачу після погашення з вирахуванням комісії та відсотків, то цей вид факторингових операцій передбачає остаточний викуп такого зобов'язання, фактично укладення договору цесії щодо предмету факторингу.

Третій вид факторингових операцій передбачає отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта. Вид такої оплати повинен бути передбачений договором факторингу. Серед можливих способів оплати можна виділити: дисконтування суми боргу, розподіл відсотків, винагороди.

Слід зазначити, що в Україні початок становлення ринку факторингових послуг розпочався ще в 1988 р., коли Промбудбанк СРСР вперше використав його на практиці. Порядок здійснення факторингових операцій регулювався листом Державного банку СРСР «Про порядок здійснення операцій надходження постачальником банківських прав отримання платежу згідно з платіжними вимогами за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги» від 12. груд. 1989 р.

Сьогодні ринок факторингових послуг в Україні знаходиться все ще на стадії зародження [3]. На відміну від розвинених країн в Україні найбільшими учасниками даного ринку є не спеціалізовані компанії, а банки (понад 90% ринку). За даними компанії «Простобанк Консалтинг», основними операторами ринку факторингових послуг в Україні є «UniCredit Bank», «Укрэксимбанк», «ПриватБанк», «Swedbank», «Райффайзен Банк Аваль»,, компанії «Арма Факторинг», «Перша Факторингова Компанія» і «Факторинг». Перша трійка лідерів займає 60-65% ринку [5]. Слід зазначити, що на сьогодні АКБ «UniCredit Bank» займає позицію лідера на факторинговому ринку. Його частка на ринку оцінюється в 36%.

Взагальному ринок факторингових послуг в Україні представлений 99 фінансовими компаніями, які протягом 9 місяців 2011 року фінансові компанії уклали 8 046 договорів факторингу загальним обсягом 3 868,7 млн. грн. і виконали 6 398 договори на суму 3 310,5 млн. грн. Діючими станом на 30.09.2011 залишилось 3 624 договори факторингу[6].

Аналізуючи відповідні дані попередніх періодів необхідно відзначити значне зростання кількості укладених договорів факторингу при незначному збільшенні вартості таких договорів. Так, станом на 30.09.2011 кількість договорів факторингу, укладених протягом 9 місяців 2011 року, становила 8 046 одиниць, що в 2,9 рази більше в порівнянні з показником на відповідну дату 2010 року. Вартість договорів факторингу станом на 30.09.2011, укладених протягом 9 місяців 2011 року, становила 3 868,7 млн. грн., що на 0,5% менше в порівнянні з показником на відповідну дату 2010 року[6].

Використання факторингу не лише дає змогу підприємству уникнути кризових явищ, а й сприятиме подальшому розвитку підприємства, отриманню великих прибутків та збільшенню ринкової вартості підприємств.

Він виступає оптимальним рішенням для підприємств тоді, коли традиційні джерела фінансування (банківський кредит і овердрафт) вже вичерпали свої можливості; компанії не мають достатнього обсягу активів для надання застави; сезонні коливання попиту спричиняють брак коштів; кошти компанії «заморожені» в дебіторській заборгованості; стрімке зростання бізнесу потребує накопичення додаткового капіталу; внаслідок високого попиту на продукцію підприємствам необхідно створювати додаткові товарні запаси. Проте рівень розвитку даної сфери в Україні залишається невисоким, хоча помітна позитивна тенденція до зростання.

В Конвенції УНІДРУА «Про міжнародний факторинг» зазначено, що за факторингу постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання.

Згідно Конвенції УНІДРУА, операція вважається факторингом у тому разі, якщо вона задовольняє як мінімум дві з чотирьох умов (ст.116):

Наявність кредитування у формі попередньої оплати боргових вимог.

Ведення бухгалтерського обліку постачальника, насамперед обліку реалізації.

Інкасування його заборгованості.

Страхування постачальника від кредитного ризику.

Конвенція УНІДРУА послужила основою для розробки національного законодавства в даній сфері, після її ухвалення ряд держав ввів факторинг в систему свого цивільного права.

31 січня 2002 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію 56/81 про регулювання переуступки дебіторської заборгованості в міжнародній торгівлі. Діяльність у сфері міжнародного факторингу також регулюється Правилами міжнародної факторингової діяльності (GRIF - General Rules for International Factoring), прийнятими членами IFG та FCI. Національне законодавство України щодо регулювання правовідносин міжнародного факторингу майже відсутнє.

Україна, приєднавшись до Конвенції УНІДРУА, взяла її за основу для розробки національного законодавства в даній галузі. Однак у національному законодавстві під терміном «факторинг», на думку НРА «Рюрік», розуміють не зовсім те, що насправді є факторингом. Так, відносини, що виникають при укладанні факторингових угод регулюються Цивільним кодексом України (глава 73). Визначення факторингу також дають ЗУ «Про банки і банківську діяльність», ЗУ «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг» та ЗУ «Про податок на додану вартість».

Ці закони України, прийняті у різний час, дають визначення поняття «факторинг» та регламентують вимоги щодо регулювання факторингової діяльності. Разом з тим, визначення є неузгодженими, а регулювання діяльності та відповідна нормативна база є суперечливими. Так, наприклад, немає однозначної відповіді на питання, хто саме може здійснювати цей вид послуг.

Згідно з вимогами ст. 1077 Цивільного кодексу України, «за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника)».

Згідно з вимогами ч. 3 ст. 1079 Цивільного кодексу України, «Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності...».

Згідно зі статтею 350 Господарського Кодексу України:

«1. Придбання банком права вимоги у грошовій формі з поставки товарів або надання послуг з прийняттям ризику виконання такої вимоги та прийом платежів (факторинг) є банківською операцією, що здійснюється на комісійних засадах на договірній основі.

2. За договором факторингу банк бере на себе зобов'язання передати за плату кошти в розпорядження клієнта, а клієнт бере на себе зобов'язання відступити банкові грошову вимогу до третьої особи, що випливає з відносин клієнта з цією третьою особою».

У статті 5 ЗУ «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг» зазначено, що правом надання фінансових послуг володіють лише фінансові установи. До фінансових установ належать юридичні особи, які відповідно до закону надають одну або кілька фінансових послуг і внесені у відповідний реєстр у встановленому законом порядку.

Згідно з іншими трактуваннями переуступки вимоги боргу загалом не є фінансовою послугою, а факторингом вважається лише купівля рахунків-фактур, кредитування оборотного капіталу клієнта та ще деякі операції. Хоча законодавчі акти про ліцензування отримання ліцензій на ведення факторингових операцій не передбачають. Відповідно арбітражні суди переважно стають на позицію Цивільного кодексу, тобто вони визнають недійсними договори факторингу, укладені не кредитними організаціями.

Так, у п. 6 ч. 2 статті 47 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» факторинг визначається як придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, з прийняттям набувачем ризику виконання таких вимог та прийому платежів. За цим визначенням факторинг являє собою купівлю-продаж грошових вимог, належних первісному кредитору за поставлені товари чи надані послуги.

У статті 1 ЗУ «Про податок на додану вартість» під факторингом визначається операція з переуступки першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи другому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору.

Така ситуація породжує комплекс проблем, які стримують взаємовідносини суб'єктів міжнародного товарного обігу. Неузгодженість у законодавчих актах у тлумаченні факторингу як одного з видів фінансової послуги призводить до небажання компаній-факторів упроваджувати цю послугу. Уряду необхідно переглянути низку законів і постанов, в яких надається визначення факторингу, щоб стандартизувати цей вид діяльності.