Історицизм як принцип класичної філософії історії

Фактично до початку ХХ століття історія розумілася у контексті концепції історицизму, яка по суті була квінтесенцією історичної науки. У даному розділі ми спробуємо проаналізувати становлення історицизму, а також визначити його головні риси.

В античну добу філософи впритул підійшли до осмислення проблематики держави, соціуму, політики, це зокрема вчення софістів про співвідношення «phisis» (природи) і «nomos» (закону), вчення Платона про «ідеальну державу», вчення Аристотеля і Полібія про циклічну зміну форм правління. Однак, історія ще не виокремлюється як самостійне поле досліджень чи філософських рефлексій.

Перші зразки історичної розповіді (наративістики) припадають на добу грецького декадансу (історія греко-перських воєн Геродота, історія Пелопоннеської війни Фукідіда). Геродотова «Історія» перепліталася із вигадками, плітками, елементами міфології і попри заявлену мету увіковічення героїзму еллінів швидше призначалася розвіювати нудьгу періклового оточення [9, c. 4]. Історія Фукідіда, попри більшу серйозність викладу, на думку історіографів теж не була позбавлена серйозних недоліків, як показали пізніші дослідження.

Історія як повноцінна, самостійна наука чи галузь знань не могла виникнути в умовах світоглядної парадигми античності з її космоцентризмом і міфологізмом, оскільки сам міф є певною мірою аналогом історії. Хоча безперечно, деякі риси історицизму мають місце вже у онтологічних концепціях Геракліта, Платона, Аристотеля.

Історичний процес не розумівся як щось окремішнє чи відчужене від поняття космосу як цілісності як єдиного. В античну добу розвиток взагалі мислився циклічно, як і загалом у традиційних суспільствах де панував міфологічний світогляд. Ця циклічність виразилася у вченні Аристотеля про послідовну зміну шести форм правління (цікаво, що аналогічну концепцію запропонував також давньокитайський історик Сима Цянь) [10, c. 24].

Формування фундаментальних філософсько-історичних концепцій припадає на рубіж античності і середньовіччя, і пов'язаний зі становленням християнської догматики. Насамперед, історичний процес починає розумітися як лінійний, що було характерною рисою саме юдео-християнського світогляду. Розуміння світової історії як лінійного процесу мало місце уже в творах перших патристів, зокрема Августина Блаженного.

Та окрім цього іншими фундаментальними характеристиками історичного процесу стали телеологізм (провіденціалізм) та есхатологізм. Поняття телеології полягає у розумінні історичного процесу як доцільного, тобто такого що йде до певної мети, тобто має певний сенс, смисл. Чи не вперше поняття провіденціалізму з’являється у стоїків. Поняття есхатології взаємопов’язане із поняттям телеології. Есхатологія це вчення про кінець історії чи кінець світу. Такого роду уявлення логічно випливають із лінійного розуміння історії [16, c. 35].

Світська історія майже не розглядається в священній, але постійно стикається із нею і тому набуває сенсу: ніхто не може осягнути всю повноту Божественного задуму, який реалізується в конкретних історичних подіях, але обов'язок кожного – побачити в них «волю Божу» і сприяти спасінню, бо людина – це не безособова частина космосу, а вище творіння Бога. Ідея особистого спасіння органічно пов'язана зі спасінням людського роду, а індивідуальна доля – з долею всього людства. Релігійна картина світу підготувала парадигму теоцентризму. Світова історія постала як історія діянь Бога, де минуле, сьогодення і майбутнє заявили про свою самодостатність. Час витягнувся в одну лінію, надавши історії план її розгортання від початку до кінця [8, c. 104].

Перша хронологія світової історії належить першому історику церкви Євсевію Кесарійському. Він поділив історію всіх народів на два періоди – до Різдва Христового і після Різдва Христового, наголошуючи на кульмінаційному моменті цієї історичної події. У всій повноті християнську ідею історії було втілено в творчому спадку Августина Блаженного. Він розробив концепцію історичного процесу у формі вчення про гради: земний і небесний. Августин вважав, що у цьому великому протистоянні держави мирської і держави божественної полягає таємнича основа і сенс історії, яка одночасно є історією боротьби між святим і світським [8, c. 104].

Історія емпірична (світська, профанна), за Августином, набуває сенсу тільки через події священної історії. Отже, сенс історії полягає в переможній ході християнства в усесвітньому масштабі. Однак Августин намагався пояснити історію людей, не вникаючи в зміст їхньої діяльності. Його висновки апріорні: він знав заздалегідь, що має бути і що буде, якщо люди відхиляються від заданого шляху.

Релігійний образ історії істотно підвищив цінність часу, а отже, і цінність людської історії. Незважаючи на схематизм, теологічна інтерпретація історичного процесу була істотним кроком на шляху становлення історичної свідомості. Історію почали сприймати як щось творене, що зумовило можливість становлення концептуального пояснення історичної свідомості, яка включає і сенс історії [8, c. 105].

Такий погляд на історичний процес зберігався протягом усього середньовіччя. Середньовічна історіографія по суті не вийшла за межі наративістики, донісши до нас десятки більш чи менш відомих хронік. Середньовічна хроніка відкривалася подіями священної історії, плавно переходячи до тих подій, які власне і становили її зміст. Таким чином, кожна середньовічна хроніка свого роду претендувала на універсальність.

До кінця середньовіччя суттєвих змін у розумінні історії не відбулося. В Новий час, попри радикальну трансформацію світоглядної парадигми, історія й далі розглядалася як лінійний телеологічний процес. Вольтер писав історії королів і великих людей, Ламетрі не сумнівався, що історичний поступ обумовлений виключно діяльністю видатних постатей, прогресистське розуміння історії у Кондорсе передбачало існування певної логіки і закономірностей розвитку історичного процесу.

Бурхливий розвиток науки, яка по суті саме в новочасну добу постає як самодостатній феномен, та механістичне розуміння світу залишили свій відбиток на розумінні історичного процесу. Мова йде про перенесення на історичний процес категорії причинності (каузальності), що породило такі, всім нам відомі ще за шкільними підручниками, шаблони як «передумови та причини» і «наслідки» подій. Аналогічно природознавству, історія стала розумітися як простір дії певних законів та закономірностей, причинно-наслідкових зв’язків (детермінізму) [11, c. 42].

Тут досить показовими є погляди Д.Юма. На його думку, історія демонструє повторюваність, яка виявляється у схожості історичних ситуацій і одноманітності поведінки людей у цих ситуаціях. Історичне знання має критерій перевірки на достовірність: якщо історичний факт суперечить можливостям природи людини, то він неможливий; порівняльний аналіз пізнавальних можливостей історії і природознавства свідчить про їх приблизну тотожність. Закони, що визначають хід історичних подій, так само явні, як і закони природи. Зміст цих законів історик і природознавець розкривають через емпіричний досвід. Взаємозв'язки можливості й необхідності, причини й наслідку в історії виявляються так само, як і в природі. Таким чином, провівши паралелі між законами історії і природи Д. Юм дійшов висновку, що історія є наукою [8, c. 61].

Спираючись на послідовний раціоналізм і релігійний скептицизм, на дослідженні методу осягнення історії зосередився Генрі-Сент-Джон Болінгброк. У концепції Болінгброка простежуються такі тенденції: пояснення історії волюнтаризмом її діячів; орієнтування на пошук «природного» закону історії. На думку Болінгброка, історію слід писати по-філософськи, не вдаючись до зайвої деталізації, вивчати її на смисловому рівні, оцінювати вчинки вершителів історії – за еталонами добра і зла, дотримуватися пріоритетності абстрактного розуму. Не ігноруючи суб'єктивного в історії, він вирізняв її об'єктивну складову, де послідовність події регулюється певною закономірністю. Відкриття цих закономірностей і становить суть філософського підходу до історії, надає їй особливої значущості, бо правильно сприйняте минуле є найкращим способом самопізнання [4, c. 85].

Відповідно, завдання історика значною мірою полягало у виявленні та розкритті цих законів, які розумілися як певні апріорні схеми чи алгоритми розуміння світової історії, з допомогою яких можна було б проектувати і передбачати її хід. Саме в новочасну добу зародилося уявлення про те, що історія також має певний футуристичний потенціал, що доводило її практичну роль. Ідея передбачення розвитку історичного процесу випливає із розуміння історії у призмі природничо-наукового детермінізму. Можливість передбачення має місце там, де спостерігається певна закономірність, повторюваність, розвиток за схемою «причина – наслідок».

Звертаючись до більш близьких нам прикладів зазначимо, що таке бачення історії було притаманне також російським і українським мислителям XVIII століття: Ф.Прокоповичу, Г.Бужинському, В.Татищеву, В.Величку, Г.Граб’янці. « Мета історії, – говорить Ф.Прокопович, – приносити користь, але користь таку, очевидно, щоб ми з чужих прикладів, так як з власного досвіду, знали, що слід робити, а чого уникати». В.Татищев порівнював історію з дволиким Янусом, що «про минуле грунтовно знав і промайбутнє з прикладів мудро розмірковував» [18, c. 35].

Якщо головне завдання історика і філософа полягає у пошуку алгоритмів і закономірностей розвитку історичного процесу, які дозволять передбачати її у майбутньому, то відповідно окремі хроніки і опис локальних подій не мають ніякого значення. Тому в епоху Нового часу з’являється маса узагальнюючих, всеохоплюючих праць зі світової історії.

Отже, концепція історицизму як сутності чи смислу історії має витоки у релігійному світогляді і полягає у розумінні історичного процесу як: 1) такого, що розвивається, рухаючись до певної мети, тобто доцільного (телеологія, провіденціалізм, есхатологія); 2) такого, що розвивається за певними законами та закономірностями і вкладається у логіку причинно-наслідкових зв’язків (номологізм, детермінізм, каузальність). Окрім того, історицизм виходить із принципів універсалізму, тотальності та прогресизму.

Це надавало історичній науці методологічної самостійності, що утвердилось під впливом ідей Просвітництва та ідей німецької класичної філософії. Просвітництво сформувало суто раціоналістичний ідеал історичного дослідження, І.Кант пропонував вивчати зміни, що відбуваються у свідомості історичної епохи. Його гносеологічний поворот сформулював ідею про активну роль дослідника, суб’єкта пізнання. Це заклало базу філософії історії, її методології, оскільки активний, а не споглядальний суб’єкт потребував методологічного інструментарію.

Найбільш повно обгрунтування історії як раціональної системи, що має власні закони розвитку, здійснив Г.-В.-Ф.Гегель, а гегельянство та марксизма найбільш повно виразили ідеї історицизму.

Гегель поділяє позицію І. Канта, пояснюючи всесвітню історію як історію духу. На його думку, саме ідея «є рушієм народів і світу, і саме дух, його розумна і необхідна воля, керував і керує ходом світових подій» [8, c. 108]. Принципи філософської системи Гегеля стали основою історичної науки першої половини ХІХ ст. і визначили її риси: раціоналізм, детермінізм та ідеалізм.

Для Гегеля природа і дух народу є лише «інобуттям ідеї». Відмінність між ними полягає в тому, що всесвітня історія – це прояв духу в часі, подібно до того, як ідея, природа, суспільство виявляються в просторі. Кожна з цих форм інобуття демонструє цілісність процесу розвитку абсолютної ідеї (субстанції) в теорії, на практиці вони втілюються у різні форми системи «природа – суспільство – людина», що саморозвивається. Тому філософія історії є осмисленням просторово-часових проявів, насамперед, об'єктивного духу (через мораль, право і політику у формі сім'ї, громадянського суспільства і держави) та абсолютного (через мистецтво, релігію і філософію).

Якщо об'єктом філософії історії, за Гегелем, є прояви духу, то предметом – свобода в її реалізації через буття у світі і пізнання духом цієї свободи через опредметнені форми. Свобода є проявом свідомості в процесі самопізнання. Такий висновок грунтується на тезі про те, що дійсність світу і його історія мають спільну онтологічну підставу – мислення, тотожне буттю світу. У цьому сенсі реальність світу та його історія є розумними і тотожними [40, c. 85].

Поняття «свобода» покладено в основу гегелівської періодизації всесвітньої історії, відповідно до якої виокремлення східного, античного і німецького світів ґрунтується на ступені усвідомлення свободи соціальним суб'єктом (відповідно, вільний один, вільні деякі, вільні всі). Однак, розглядаючи свободу як підставу для періодизації історії, Гегель визнавав панування в історії об'єктивної закономірності, яка діє незалежно від бажання окремих осіб. Так виявляється «хитрість світового розуму», що використовує індивідуальні інтереси людей для досягнення своїх цілей, бо справжнім суб'єктом історії є «особливий дух народу», що відображає його свідомість, воління, політичний устрій, право і мораль, мистецтво, науку і філософію.

Прогрес певного народу відбувається через боротьбу раціонального та ірраціонального, загального та одиничного, цілого і частини, а прогрес у всесвітній історії – через протиборство «окремих народних духів». Трактуючи прогрес як розвиток до досконалішого стану, Гегель осмислював і його критерії. Він не вважав таким критерієм освіту (Вольтер) чи моральність, як проголошував Кант. Свою позицію Гегель пояснював тим, що всесвітня історія здійснюється у вищій сфері, ніж та, до якої можна застосувати моральність і освіту. Критерієм прогресу історії, за Гегелем, є ступінь усвідомлення народом своєї свободи, готовність здійснити свою волю, виконати своє історичне призначення, відповідно до світового розуму [8, c. 109].

На думку Гегеля, філософія історії повинна відображати розумність історії. Все випадкове, ірраціональне залишається поза предметом філософії історії, бо не можна розумно пізнавати те, в чому немає розуму. Розумне в історії не лежить на поверхні, його слід розкрити мисленням, яке опирається на критерії, що відокремлюють розумне від безрозсудного, істотне від неістотного, суть від її часткового прояву.

Аналізуючи відомі твори з філософії історії, Гегель виокремив історію діянь, теорію і методологію історичного пізнання, філософське осмислення історії, філософські роздуми про саму філософію історії. Він одним із перших філософів історії показав, що на зміну універсуму, утвореному із речей, їх атрибутів і модусів, прийшов світ процесів і подій, у якому немає нічого вічного і незмінного. Своєю філософією історії Гегель закріпив принцип історицизму Й.-Г. Гердера й утвердив загальність історичного стосовно всього сущого. Історичне набуло статусу точки відліку при освоєнні процесуально мінливого буття в світі [8, c. 110].

Гегель відмовився від традиційного трактування історії як знання тільки про минуле. Відтепер історія почала орієнтуватись на осягнення сучасності в її історичності, виник вектор майбутнього в історії. Історична проективність стала навіть важливішою, ніж обумовленість сьогодення минулим.

Думка про те, що все у світі є історичним, привела до заміни поняття «субстанція» на поняття «історичний процес». Історичний процес постав у нерозривному зв'язку минулого, сьогодення і майбутнього, демонструючи процесуальність і результат, розвиток і нову якість незворотного характеру. Історія зайняла місце субстанції. Це означало також і відмову від субстанціональної інтерпретації природи людини, за якою сутність її незмінна і позаісторична. Важливо підкреслити, що за Гегелем, вона формується в історичному процесі, а отже, є історичною.

Дослідники зазначають, що загальна конструкція філософії Гегеля – телеологічна, оскільки реалізуючись в історичному процесі, мета є діяльним початком історії, її рушійною силою і завершенням. Все, що існувало в історії, набуває сенсу тільки в співвідношенні з метою – як з кінцевою метою історії, так і з історичними цілями кожного її етапу. Телеологічним є і механізм переходу від одного.історичного етапу до іншого. Дух народу гине, і народ сходить з історичної сцени, тому що він реалізував своє призначення, здійснив історичну мету. Все, що не спрямоване на втілення історичної мети, позбавлене історичного сенсу.

Усе це цілком відповідає філософії абсолютного ідеалізму Гегеля, який вважав, що втрата філософією історії ідеальної основи приведе до втрати історією своєї цілісності і єдності, мети і сенсу, вона «розпорошеться» на окремі факти, події. Завдання філософії історії полягає в тому, щоб осягнути, виявити вже існуючий сенс історії і пояснити його [28, c. 35].

Гегель не сумнівався в існуванні історичного цілого. Світовий дух (розум) з необхідністю пізнає і усвідомлює свою свободу, і в цьому полягає сенс усієї історії. Зміст історії втілюється як момент цілого, його складова. Завершена цілісність історії для Гегеля є важливішою за питання про її кінець і час здійснення. Важливо знати не те, коли настане кінець історії, а який він буде, осягаючи цілісність історії, хоча емпірично вона ще не здійснилася в конкретній формі [8, c. 113].

Зазначимо, що Гегелівській філософії історії властивий історичний оптимізм, заснований на ідеї «розум править світом». Із вилученням цієї ідеї конструкція історії стає сумнівною. Історія постає як час безглуздих жертв і злочинів, страждань і скорботи, як існування, позбавлене сенсу. Тільки допускаючи розумність всесвітньої історії, вважав Гегель, зникне ілюзія панування у світі безумства.

Таким чином, визначаючими рисами історицизму Гегеля були: цілісність горизонту історичного пізнання, лінійність історичного часу і переважна розповідність викладу, що супроводжувався детальним аналізом фактів політичної історії, перетворюючи історичний твір у „літописи” видатних епох. Виправдана для даного пероіду модель історичного знання на кінець ХІХ ст. виявить свою обмеженість, демонструючи кризу історицизму.

Найбільш характерна риса історицизму проявляється у прагненні побудувати концепцію історичного розвитку, що грунтується на принципі поступального розвитку, в якому втілився досвід мигулого, здатний вплинути на майбутнє. Його пізнання можливе через розуміння об’єктивних закономірностей так, що знання цих законів є практичною необхідністю і основною метою історії.

Як зазначалось, історицизм Гегеля носив ідеалістичний характер, протилежний йому – матеріалістичний, представлений роботами К.Маркса, який обгрунтував матеріалістичне трактування історії і зосередився на пошуку соціально – економічних факторів історичного процесу.

Матеріалістичне розуміння історії конституювалося, утверджувалося і поширювалося як універсалістське, моністичне й лінійне тлумачення історії людства як єдиного глобального процесу, що визначається висхідною лінією з п'яти формацій (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, буржуазна, комуністична).

Сьогодні багато говориться про обмеженість такого підходу, що зрозуміло в контексті нового історичного досвіду. Але наше завдання полягає у виідленні принципово нових підходів К.Маркса до аналізу історії, які і нині зберігають своє методологіне значення.

Марксистська критика ідеалістичного історицизму передбачала пошук загально – типологічних факторів, що керують історичним процесом, а також соціологізацію історичного знання. Ставлячи за мету виявлення природно – історичних закономірностей, марксизм навмисне ігнорував конкретикою, що пояснювалося практичною спрямованістю К.Маркса. Це привело до серйозних теоретичних змін в історичній науці – переорієнтація з розповідного, описового на проблемне дослідження.

Суспільство постає своєрідним соціальним організмом, його особливості визначаються передусім характером матеріального виробництва, відносини якого утворюють базис, над яким формуються відповідні політична та юридична надбудови і суспільна свідомість із багатовимірною структурою.

Матеріалістичний підхід поширюється на суспільні явища, що стає основою розробки теорії матеріалістичного розуміння історії. Суть її в тому, що систему виробничих відносин між людьми слід пояснювати, виходячи з виробництва безпосередніх засобів для життя, а потім на цій основі – і політичний устрій суспільства, мораль, право, філософію та інші духовні явища. Залежність свідомості людей від їхнього суспільного буття змінює роль духовної діяльності людини. На думку Маркса, не ідеї і теорії є причинами історичних змін реальності. Відображаючи реальну дійсність, вони можуть бути застосовані лише тоді, коли в цій реальності створяться відповідні умови.

Основні положення матеріалістичного трактування історії.

Щоб вижити, люди вступають в незалежні від їх свідомості виробничі відношення. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальні, політичні і духовні процеси життя взагалі. Тому «не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість».

Як про окрему людину неможна судити на підставі того, що вона сама про себе думає, так неможна судити про епоху тільки по її свідомості. Навпаки, цю свідомість потрібно пояснити з протиріч матеріального життя, з існуючих конфліктів між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. [33, c. 6].

Тобто, свідомість – це предметно й історично обумовлене явище, що відображає буття людей, не має ніякого самостійного від буття людей існування і змісту. Будь-які ідеї – відображення буття людей.

Розвиток історії є процесом зміни суспільно-економічних формацій. Формація охоплює всі сторони суспільного життя в їх органічному взаємозв'язку. В основі кожної формації лежить певний спосіб виробництва.

Виробничі відносини, взяті в їх сукупності, утворюють сутність цієї формації; структуру формації складає економічний базис і відповідна йому політико-юридична, ідеологічна надбудова. Сутність теорії суспільно-економічної формації полягає в тому, що вона визнає поступовий, прогресивний характер суспільного розвитку.як зміну форм приватної власності та подолання форм відчужкння людини.

Важливим також є вчення К.Маркса про суспільно-історичну, предметно-практичну сутність людини. «Сутність людини не є абстракт, притаманний окремому індивіду. В своїй дійсності вона є сукупність всіх суспільних відносин...» [34].

Людська діяльність становить процес «олюднення світу», перетворення природи відповідно до її законів і в той же час накладення на природу людських характеристик, без яких вона не змогла б стати фактором людського буття. Маркс вважає, що людина – природна істота особливого роду, вищий продукт розвитку природи. Людина – це універсально-загальна сила природи, здатна до активного її перетворення («соціалізації»). Цю здатність Маркс називає практикою. У практичній діяльності, праці проявляється специфічність людського буття, відмінність людини від тварини.

«...Тварина виробляє тільки те, що вона безпосередньо потребує, вона діє в межах свого виду. Людина виробляє універсально, відтворює усю природу, саме в перетворенні предметного світу людина дійсно утверджує себе як родову істоту» [32, c. 93]

У діяльності людини виділяється два основних моменти: опредметнення і розпредметнення. Оскільки головним визначенням праці є її предметно-чуттєвий характер, то перетворення природи відбувається не через духовність людини, а завдяки тому, що вона як матеріальна, предметна істота діє предметним чином. У процесі трудової діяльності людина постійно здійснює опредметнення – перехід властивостей і характеристик живого процесу діяльності суб'єкта в об'єкт, у предметне втілення.

Разом з тим людська діяльність не зводиться тільки до матеріального, чуттєво-предметного процесу, а має і духовний, ідеальний зміст: задум, проект, ідею тощо. Отже, діяльність має соціально-історичний характер, і розпредметнення – це зворотний перехід предметності в живий процес, в дійову здатність, це процес освоєння суб'єктом предметних форм культури, а завдяки їм – також і природи.

Оскільки, в процесі діяльності людина не тільки має справу з предметами природи, а й неодмінно використовує продукти людської діяльності (знаряддя праці, систему знань тощо). У трудовій діяльності людини міститься найпростіший соціальний зв'язок, тобто у формі засобів праці людина має справу з іншою людиною. Цей зв'язок актуалізується в процесі розпредметнення продуктів праці. Отже, розпредметнення – це освоєння соціального досвіду людства, перетворення предметних форм на зміст внутрішнього світу людини, її власних сил і здібностей у момент живої праці.

Таким чином, К.Маркс розглядав історичну свідомість як інструмент людського звільнення, чого навіть і не спробував зробити ніхто інший з мислителів ХІХ століття. Коли він писав у своїх «Тезах про Фейєрбаха», що «філософи лише різним чином пояснювали світ; завдання ж у тому, щоб його змінити», він мав на увазі не те, що людям не варто було б намагатися зрозуміти світ, але що єдиною перевіркою їхнього розуміння світу була б їхня здатність змінити його. У такий спосіб він почав критику усіх проектів створення просто споглядальної історіографії [44, c. 611].

Маркс розглядав свою теорію історії як засіб звільнення людей від нескінченного ряду нескінченно малого наближення до дійсного людства, що такими мислителями, як Гегель і Токвіль, розглядалося в якомусь невизначеному майбутньому, де вони й змогли в остаточному підсумку повністю уявити собі людство. Для Маркса зрозуміла належним чином історія не тільки дає образ людини, що приходить до свого царства на землі; вона також є одним з інструментів, за допомогою якого це царство врешті повинне бути завойоване [45, c. 39].

Подібне тлумачення багато в чому виявилося продуктивним, однак водночас і вельми обмеженим. Дослідники звертають увагу, що перехід від індустріального до постіндустріального, інформаційного суспільства порушує по новому питання про роль матеріального і духовного виробництва, про наявність і форми відносин класів, класоподібних об'єднань та різномасштабних соціальних спільнот і груп, про місце і значення держави та інших системних і соціальних інтеграцій та їх співвідношення з життєвим світом людей.

Таким чином, зорієнтованість лише на есенційний аналіз різновидів минулого й сучасного суспільства, з'ясування їх інтегративних характеристик, послідовності суто ієрархічних залежностей як між різними типами соціуму, так і в кожному з цих типів неминуче призводить не тільки до творчих здобутків, а й до не завжди виправданих спрощень, уніфікацій, субординацій тощо.

Так дослідники виділяють, зокрема, такі обмеженості класичної марксистської парадигми:

– у сфері матеріального виробництва багатоманітність економічних процесів зводиться до протиставлення суспільної власності приватній, а багатоукладність розглядається як явище небажане, яке підлягає елімінації;

– у сфері соціальній соціальна структура зводиться по суті до співвідношення класів, інші ж спільноти, прошарки, об'єднання, страти та групи тлумачаться як утворення маргінальної природи;

– у сфері політичній увага зосереджується на інституалізованих, партійнодержавних структурах, та й вони розглядаються передусім не як соціокультурні феномени, а як знаряддя класового примусу й панування;

– у сфері духовного життя відбувається переорієнтація багатовимірних виявів духовності лише в одну, ідеологічну площину, до того ж з настановленням на панування одної і єдиної ідеології.

Аналізуючи відношення ідей Маркса до ідей попередників, варто звернути увагу, що марксизм використав гегелівські діалектичні закони і розглядав їх тими алгоритмами, за допомогою яких можна пояснити історичний процес і розкрити його сутність. Іншим елементом, запозиченим у просвітників та представників німецької класики, був лінійний прогресизм.

Також К.Маркс, характеризуючи хід світової історії, не відмовляється від телеологічних та есхатологічних мотивів у поясненні її процесів. Зазначимо, що позиція К.Маркса і Ф.Енгельса на проблему історичного сенсу була суперечливою. З одного боку, вони критикували теологічне трактування, з іншого, – розглядали комунізм як початок справжньої історії і закінчення попередніх історій антагоністичних формацій.

Світова історія мислиться як поступальний процес, спрямований на емансипацію людини і встановлення справедливого суспільного ладу («кінець історії»). Як зазначають дослідники, не позбавлена ідеалістичного забарвлення і теза К.Маркса про месіанську роль пролетаріату, що безперечно суто релігійною ідеєю.

Історія, осягнена через історицизм у Маркса таким чином, перетворюється на знаряддя політичної боротьби, на знаряддя ідеології, на практичний посібник із перетворення світу. Тому не дивно, що для багатьох апологетів ліберальної демократії, подібних К.Попперу, історицизм, особливо в його марксистському варіанті, був неприйнятним.

Такими є загальні риси історицизму в марксистській інтерпретації. По суті, загальна схема марксистського історицизму не відрізняється принципово, концептуально від розуміння історичного процесу у всіх попередніх філософсько-історичних концепціях, частково розглянутих нами у даному розділі. Тобто історичний процес розуміється як ессенціальний, доцільний, закономірний.

Підводячи підсумки розділу зазначимо, що історицизм набув свого найбільш завершеного вигляду саме у тотальних всеохоплюючих філософських системах ХІХ століття, тобто у гегельянстві та марксизмі. В той же час зароджувалась його концептуальна криза, яка, по-перше, виявилася у провалі політичних проектів, що ґрунтувалися на телеологічному розумінні історії (насамперед, комунізму), а по-друге, у середовищі істориків і філософів історії стали зароджуватися певні сумніви.

Характеризуючи риси історичн теорії ХІХ ст. дослідники виділяють наступні: раціоналізм, пріоритет політичної історії, розповідність, абсолютизація «офіційних» джерел і орієнтація на об’єктивне історичне знання.

Початок – перша половина ХХ століття були ознаменовані рядом катастрофічних подій світового масштабу, таких як Перша світова війна та небачені раніше дипломатичні і економічні кризи міжвоєнного періоду. Це, у свою чергу, примушує історика, філософа чи просто мислячу людину засумніватися у гегельянській тезі про розумне начало історії («усе дійсне – розумне» – теза із гегелівської філософії права). Елементами нового світобачення стають песимізм та ірраціоналізм.

В той же час історицизм по суті не залишав історикам поля для дослідження, оскільки усі фундаментальні всеохоплюючі історичні праці були написані протягом XVIII-XIX століть. Писати було ні про що, оскільки Гегель виключав із поля історичного дослідження аспекти побуту і буденності як несуттєві, а із тези про «кінець історії» випливало те, що найближчим часом нічого епохального, що могло б бути увіковіченим на сторінках чергової монументальної праці, не станеться. Усі ці чинники сприяли зародженню серйозної опозиції до концепції історицизму, насамперед, серед позитивістів.