Поняття та основні риси правозастосувальної діяльності

У ході широкої дискусії, що відбулася в 1954 – 55 рр. на сторінках юридичних видань, та в подальшому [56] обговорено й визначено характерні ознаки правозастосування як специфічної форми реалізації права, а також у цілому сформовано єдину позицію щодо розуміння змісту й призначення правозастосовчої діяльності. Зокрема, під час означеної дискусії засуджено й відкинуто як хибні уявлення, що ґрунтувалися на ототожненні правозастосовчої діяльності з нормотворенням і такими формами безпосередньої реалізації правових норм, як використання, виконання й дотримання норм права, досягнуто попередньої згоди щодо принципових питань визначення суб’єктів правозастосування, його характеру й завдань тощо.

Нині вже можна констатувати факт набуття теорією правозастосування парадигмального характеру, тобто статусу своєрідної сталої системи координат, яка визначає проблематику й напрями подальших досліджень у цій сфері та править за основу таких досліджень. Про це, насамперед, свідчить одноманітність висвітлення базових положень теорії правозастосування в навчальних виданнях, що її Т. Кун визнавав найсуттєвішою ознакою завершення формування наукової парадигми [22,c.74], а також наявність фундаментальних досліджень з окремих питань, що визначаються як проблемні в рамках певної парадигми. Так, переважна більшість виданих останнім часом в Україні та Росії підручників і навчальних посібників з теорії держави і права зазвичай містить окремий розділ, присвячений висвітленню змісту, ознак і динаміки правозастосовчої діяльності в рамках єдиного, усталеного в пострадянській правовій науці підходу; здійснюються ґрунтовні наукові дослідження окремих аспектів і проблем правозастосування на рівні монографічних досліджень та наукових статей; вочевидь складно переоцінити вплив теорії правозастосування і на юридичну практику. “Практична спрямованість теорії правозастосування, природно, зумовлюється її безпосередньо прикладним характером, – пише П. Рабінович у відповідному розділі навчального посібника з теорії права та держави. – Адже майже всі службові обов’язки професійних юристів зосереджуються на застосуванні юридичних норм або на його забезпеченні. Тому як для майбутніх юристів, так і для осіб, що вже працюють у даній сфері, цей розділ курсу набуває, мабуть, найбільшого практичного значення”. Отже, теорія правозастосування є зараз невід’ємним елементом “нормальної” [7, c.14] правової науки і має парадигмальний, базовий характер. Дискусії щодо проблемних положень теорії свідчать передовсім про нормальний розвиток науки в межах усталеної парадигми.

Зумовлений потребою визначення змісту поняття “правозастосовча діяльність” порівняльний аналіз вищезгаданих публікацій дає можливість виокремити принципові моменти теорії правозастосування.

Переважна більшість наукових дефініцій, що стосуються поняття “правозастосовча діяльність”, є комплексними, тобто такими, що поєднують ознаки широко використовуваних у правовій доктрині визначень через рід і видову відмінність та операціональних визначень. Дефінієнс цих визначень складний і містить родове поняття, “традиційні” видові ознаки-характеристики й указівку на здійснювані в перебігу такої діяльності й властиві лише для неї операції (дії) та/або очікуваний результат. Родовим поняттям при визначенні поняття “правозастосовча діяльність” зазвичай виступає поняття “діяльність компетентних суб’єктів” у незначних його варіаціях, як от: “діяльність державних органів” (П. Галанза, І. Фарбер, М. Хангалов), “діяльність державних органів (посадових осіб) та уповноважених на те органів громадськості” (Ю. Бро, Є. Додін, І. Дюрягін), “діяльність державних органів, громадських організацій, а за державним уповноваженням – і громадян” (В. Лазарев, П. Недбайло) тощо. Усі названі тут суб’єкти належать до обсягу поняття “компетентний суб’єкт”, адже правозастосувачами можуть стати лише за державним уповноваженням і діють виключно в межах наданої компетенції (обсягу повноважень).

Що ж до видових ознак правозастосовчої діяльності як діяльності компетентних суб’єктів, то найчастіше згадуються її складність; владний (державно-владний) творчий характер, який зумовлює імперативність і варіативність її результатів; її реалізація на засадах законності, ефективності, доцільності й обґрунтованості (доказовості); нормативна регламентованість меж власного розсуду правозастосувача, а також порядку й форм її здійснення.

Окрім того, переважна більшість визначень поняття “правозастосовча діяльність” як видову ознаку між іншими містить елемент, іманентно властивий дефінієнсам операціональних визначень. Операціональними визначеннями в науці називаються такі, що визначають поняття через указівку на характер і послідовність учинюваних дій (операцій) та/або результат цієї діяльності. Визначення шляхом посилання на мету також, очевидно, слід уважати операціональним, оскільки мета зазвичай розглядається як очікуваний, сподіваний результат [9,c.37].

Питання щодо змісту й сутнісних ознак правозастосовчої діяльності вже доволі тривалий час перебуває в центрі уваги вчених-правознавців. Правозастосуванню в цілому й окремим проблемам правозастосовчої діяльності присвячено численні публікації радянських, вітчизняних і російських науковців, серед яких, передовсім, заслуговують на увагу праці М. Александрова, С. Алексєєва, І. Бенедика, Ю. Бро, Є. Додіна, І. Дюрягіна, В. Горшеньова, В. Лазарева, Я. Михаляк, П. Недбайла, С. Олейникова, П. Рабіновича, О. Черданцева, В. Юсупова та ін. [63, c.402-408].

Змістом правозастосовчої діяльності більшість учених вважає вчинення специфічних операцій, змальованих з різним рівнем деталізації у рамках різних підходів (кібернетичного, структурно-функціонального, психологічно-діяльнісного тощо). Як очікуваний результат правозастосовчої діяльності зазвичай розглядаються вирішення юридичної справи, видання індивідуальних державно-владних приписів або здійснення (видання) акта застосування права (правозастосовчого акта) [49,c.112-122].

Наголошується на потребі розрізнення й розмежування понять “правозастосування”, “застосування норм (норми) права” та “правозастосовча діяльність”. Термін “правозастосування” вживається для позначення специфічної форми правореалізації, пов’язаної з реалізацією владної компетенції; “застосування норм (норми) права” – для позначення випадків повної реалізації норми в акті застосування; а випадки, які потребують послідовного здійснення численних актів застосування норм права, та поетапно вчинювані в рамках акту застосування правової норми дії – позначати терміном “правозастосовча діяльність”.

Слово «правозастосування» є складним, воно утворилося в результаті об’єднання двох коренів (право та застосування) [27, c.18]. Оскільки його смислове навантаження аналогічне терміну «застосування права», що являє собою словосполучення, спробуємо дати відповідь на питання про те, який із двох уживаних термінів – «застосування права» чи «застосування норм права» – є більш вдалим для словесного позначення такого явища правової дійсності, як правова форма діяльності уповноважених державних органів (їх службових і посадових осіб), спрямована на вирішення конкретної юридичної справи шляхом ухвалення правового акта, що має персоніфікований характер [6, c.339-344]. Відповідь на поставлене нами питання знаходиться у прямій за лежності від того, яке смислове навантаження несуть у собі слово «право» та словосполучення «норм права», що є складовими термінів «застосування права» та «застосування норм права». В сучасній юридичній науці термін «право» вживається в таких значеннях:

а) як соціально-правові домагання людей, наприклад, право людини на життя, право народів на самовизначення тощо[33,c.454-456]. Для позначення права в цьому значенні використовується спеціальний термін «природне право»;

б) як система юридичних норм, які створені або санкціоновані державою з метою регулювання найважливіших суспільних відносин. Найбільш поширеним у загальнотеоретичній юридичній науці є погляд на застосування норм права як на діяльність уповноважених державних органів, що має владний або владно-організуючий характер. Підтвердженням цієї тези слугують сформульовані науковцями такі дефініції досліджуваного нами поняття.

Застосування права, вважає С.С. Алексєєв, – це владноорганізуюча діяльність компетентних органів і осіб, які забезпечують у конкретних життєвих випадках реалізацію юридичних норм [5,c.29]. На думку П.М. Рабіновича, застосування правових норм – це організаційно-правова діяльність компетентних органів, уповноважених на це громадських об’єднань або їх службових осіб, яка полягає у встановленні піднормативних формально обов’язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб’єктів з метою створення умов, необхідних для реалізації ними таких норм[4,c.320-323].

Соціальну сутність правозастосовчої діяльності автор вбачає у встановленні (або зміні чи припиненні) зв’язків (взаємин, відносин) між тими суб’єктами права, котрі мають реалізувати юридичну норму. Російські науковці М.І. Абдулаєв та С.О. Комаров під застосу ванням права розуміють владну організуючу діяльність компетентних суб’єктів з реалізації вимог норм права шляхом конкретизації загальних приписів для індивідуального випадку[1,с.344-346].

Інший російський правник В.В. Лазарєв дає таку інтерпретацію поняття, що розглядається нами: «застосування права – це владна ор-ганізуюча діяльність компетентних органів і осіб, що має на меті сприяння адресатам правових норм у реалізації належних їм прав і обов’язків, а також контроль за цим процесом» [1,c.488-492].

Т.І. Тарахонич у такий спосіб розкриває зміст досліджуваного нами поняття: «застосування права – це владна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з підготовки та прийняття індивідуальних рішень у юридичній справі на основі юридичних фактів та конкретних правових норм».

У цьому ж руслі розглядає досліджуване нами поняття вітчизняний правник О.Ф. Скакун, однак при цьому визначає його не як діяльність, а як здійснення діяльності [59,c.441-447], що є очевидним виявом тавтології. Крім того, конкретизуючи коло суб’єктів правозастосовчої діяльності, автор поряд із державними органами вказує на державні організації. На нашу думку, такий підхід є не зовсім коректним, адже державні органи являють собою один із різновидів державних організацій.

Зважаючи на той факт, що функції держави здійснюються у відповідних правових і організаційних формах, доволі поширеним у загальнотеоретичній юридичній науці є підхід до розуміння досліджуваного нами поняття як форми (форм) діяльності уповноважених суб’єктів права. Так, зокрема, Ю.С. Решетов під правозастосуванням розуміє форму державно-владної, юридично значущої діяльності, в процесі якої здійснюється індивідуально-правове регулювання. Таке регулювання виражається у винесенні індивідуально-конкретних правових приписів. Такими приписами конкретизуються права й обов’язки учасників суспільних відносин, що розглядаються.

На думку М.А. Вороніної, застосування норм права – це правова форма діяльності уповноважених на те органів держави і посадових осіб у реалізації приписів норм права відносно конкретних життєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень [57, c.278-283].

Під правозастосуванням, вважає Л.О. Морозова, розуміють здійснювану у встановлених законом формах спеціально-юридичну діяльність компетентних державних органів, посадових осіб, органів місцевого самоврядування зі створення нових юридичних фактів, надання суб’єктивних прав і покладення юридичних обов’язків на конкретних суб’єктів, розвитку певних відносин шляхом реалізації владних повноважень.

А.М. Колодій поняття “застосування норм права” визначає у такий спосіб: “Це спрямована на реалізацію норм права і здійснювана у спеціально-встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність державних органів і уповноважених державою інших суб’єктів, з метою вирішення конкретної справи шляхом видання індивідуальних правових приписів (правозастосовних актів)” [39,c.30].

Вважаємо, що застосування норм права не можна розглядати лише з формального боку, адже, за влучним висловом К. Маркса, “ форма позбавлена всілякої цінності, якщо вона не є формою змісту”.

Правозастосування зі змістовного боку, на думку В.О. Лапача, являє собою пізнавальний процес юридичної кваліфікації фактів і відносин, що завершується винесенням рішення у справі як актом остаточної кваліфікації. Юрисдикційний процес спрямований на індивідуальне регулювання поведінки суб’єктів, і в цьому розумінні суб’єкт правозастосування, котрий вирішує справу, кваліфікуючи факти та відносини, створює індивідуальне правило.

У зв’язку з вищевикладеним ми поділяємо думку Н.А. П’янова, котрий зауважив, що кваліфікація як самостійний етап правозастосування не розчиняється у діях, пов’язаних зі встановленням фактичних обставин, вибором і аналізом норм права. Її правильніше розглядати як пізнавальну, а не власне правозастосовчу діяльність. У той же час автор справедливо підкреслює, що не варто в юридичній кваліфікації вбачати лише суто пізнавальну діяльність [8]. Вона є пізнавальною лише з точки зору свого внутрішнього механізму. Що ж стосується зовнішнього вияву, то з цих позицій і кваліфікація, і встановлення фактичних обставин справи, і вибір та аналіз правових норм являють собою не саме по собі пізнання, а специфічну процедурно-процесуальну діяльність.

Своєрідністю у підході до розуміння досліджуваного нами поняття вирізняється погляд російського правника Ф.Н. Фаткулліна, котрий фактично ототожнює застосування норм права із процесом індивідуальноправового регулювання, розуміючи його як діяльність компетентного суб’єкта, що полягає в упорядкуванні на основі діючого законодавства суспільних відносин шляхом конкретизації масштабу поведінки їх індивідуальних учасників і встановлення потрібних для цього фактів [18,c.38].

На нашу думку, методологічно не зовсім коректно ототожнювати застосування норм права із процесом індивідуально-правового регулювання, адже вплив на суспільні відносини (поведінку суб’єктів) здійснюється, як правило, не через діяльність уповноважених суб’єктів права, а через правозастосовний акт як результат цієї діяльності.

Аналіз поглядів науковців щодо розуміння досліджуваного нами поняття дає підстави для висновку про те, що застосування норм права є складним багатогранним явищем правової дійсності, а тому комплексне уявлення про зазначений феномен може бути отримано лише в результаті його багатоаспектного розгляду:

- під кутом зору форм здійснення функцій держави – це правова форма діяльності уповноважених державних органів (їх службових і посадових осіб), спрямована на вирішення конкретної юридичної справи шляхом ухвалення правового акта, що має персоніфікований характер;

- в гносеологічному плані застосування норм права являє собоюкрізний пізнавальний процес юридичної кваліфікації фактів і відносин, що завершується винесенням рішення у справі як актом остаточної кваліфікації;

- в аспекті розвитку права застосування норм права відбиває рух (динаміку) правової матерії [10, c.18];

- з погляду теорії правовідносин застосування норм права є не чим іншим, як реальними діями уповноваженої сторони управлінських правовідносин щодо реалізації належних їй юрисдикційних повноважень;

- під кутом зору теорії юридичних фактів застосування норм права становить юридичний акт або ж сукупність юридичних актів, спрямованих на виникнення, зміну або припинення правовідносин [3, c.222-225];

- в аспекті взаємозв’язку із процесом правового регулювання застосування норм права необхідно розглядати як його факультативну стадію, потреба у якій виникає в тих випадках, коли учасники правовідносин не можуть самостійно, без участі держави, реалізувати свої права і обов’язки.

Зважаючи на вищевикладене, можна виокремити такі ознаки поняття, що розглядається нами:

1) має владний характер, проте владно-організуюча діяльність компетентного органу або посадової особи здійснюється лише в межах наданих повноважень;

2) має індивідуалізований, персоніфікований характер, оскільки являє собою вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації на основі норм права;

3) має процедурно-процесуальний характер, тому що являє собою своєрідний процес – офіційний порядок дій, що складається з низки послідовних стадій;

4) має творчий, інтелектуальний характер, оскільки це завжди інтелектуальна діяльність. Для застосування норм права необхідно свідомо проводити низку дій;

5) здійснюється на основі норм права. При цьому розуміння норми права і конкретного випадку являє собою один і той самий розумовий акт, результатом якого є конкретизуюча норма;

6) має юридично оформлений характер – завершується ухваленням спеціального акта (в більшості випадків – письмового), який називається актом застосування норм права або правозастосовним ак-том [2,c.85-88];

7) зі змістовного боку являє собою крізний пізнавальний процесс юридичної кваліфікації фактів і відносин, що завершується винесенням рішення у справі як актом остаточної кваліфікації;

8) є факультативною стадією процесу правового регулювання, потреба у якій виникає в тих випадках, коли учасники правовідносин не можуть самостійно, без участі держави, реалізувати свої права і обов’язки; 9) являє собою юридичний факт, який спричиняє виникнення, зміну чи припинення правовідносин[54,c.65].

Враховуючи наведені ознаки досліджуваної нами категорії, сформулюємо таку думку: застосування норм права – це правова за формою та пізнавальна за змістом владна організуюча діяльність уповноваженої сторони управлінських правовідносин, що відбувається у процедурно-процесуальному порядку, спрямована на індивідуальне регулювання поведінки суб’єктів права шляхом вирішення конкретної юридичної справи та ухвалення з цією метою правозастосовного акта, що має персоніфікований характер і породжує юридичні наслідки.

Наприклад, Є. Додін зазначає, що зміст правозастосовчої діяльності “становлять збирання, дослідження, опрацювання й зберігання інформації або, простіше кажучи, операції з нею”. Метою правозастосовчої діяльності проф. Додін уважає поширення загальних приписів правових норм на персонально визначених суб’єктів.

На думку О. Козлова, задля того, щоб “утілити правову норму в життя”, компетентний суб’єкт мусить послідовно набути знання, по-перше, щодо конкретної ситуації, яка потребує владного втручання, по-­друге, щодо змісту норми, яка підлягає реалізації, по-третє, щодо можливих сприятливих чи, навпаки, несприятливих для суб’єкта правових наслідків і насамкінець ухвалити відповідне рішення, владно підтвердивши вид та міру прав і обов’язків учасників правовідносин та, в разі потреби, визначивши вид і міру юридичної відповідальності [7,c.14].

“Застосування права, – пише О. Аверін, – це спрямований на забезпечення нормального перебігу процесу реалізації правових норм комплекс розумових і фактичних, організаційних і юридичних операцій (дій) суб’єкта правозастосування” [56,c.20].

Наведені дефініції є яскравими прикладами операціональних визначень через указівку на характер і послідовність учинюваних дій. Але не менш поширені й дефініції з посиланням на результат (мету) реалізації правозастосовчої діяльності. При тому найчастіше згадуються:

– вирішення юридичної справи;

– видання індивідуальних державно-владних приписів (правозастосовчого акта);

– здійснення акту застосування права (правозастосовчого акту).

Приміром, автори ґрунтовної праці “Теорія юридичного процесу” на чолі з В. Горшеньовим трактують правозастосовчу діяльність як специфічну діяльність уповноважених державних органів, громадських об’єднань та посадових осіб, спрямовану на розгляд і вирішення різноманітних індивідуальних справ, які мають юридичне значення [62,c.331-337].

С. Алексєєв визначає правозастосування як специфічну діяльність, спрямовану на вирішення юридичної справи, у результаті якої до матерії правової системи включаються нові елементи – владні індивідуальні приписи. “Правозастосовча діяльність є організаційним виразом застосування права та являє собою систему різнорідних дій основного й допоміжного характеру, втілених у правозастосовчих актах”, – пише він.

На думку І. Дюрягіна, “застосування норм права (правозастосовча діяльність) – то здійснювана в спеціально визначених законом формах державно-владна організаційна діяльність компетентних суб’єктів із видання індивідуально-конкретних правових приписів” [25, c.26].

З точки зору В. Юсупова, результатом правозастосовчої діяльності завжди є створення юридичного акта – акта застосування права, тобто рішення в конкретно-індивідуальній справі. Визначення цієї діяльності В. Ісаковим може бути приведено до такої формули: “правомірна діяльність компетентних суб’єктів, що її результатом виступає індивідуальний правовий акт”.

Проф. Алексєєв зазначає, що поняттям “вирішення юридичної справи” охоплюється кінцева правозастосовча дія, термін “індивідуальний державно-владний припис” указує на результат правозастосування, а поняття “акт застосування” позначає результат вирішення юридичної справи в єдності з його зовнішньою формою, тобто акт-документ [52, c.19]. Отже, усі три наведених поняття у дещо різних аспектах характеризують підсумок правозастосовчої діяльності, її остаточний результат.

Що ж до бентежливої, на перший погляд, відмінності пропонованих різними авторами як видової ознаки роду “діяльність компетентних суб’єк­тів” переліків належних до здійснення операцій (перша група наведених дефініцій), то згідно з правилами визначення понять кожному дефінієнсу (визначенню) має відповідати лише один дефінієндум (визначуване), але кожний дефінієндум може мати декілька дефінієнсів [47, c.16]. Приміром, квадрат може бути визначений як “рівнобічний прямокутник” або ж як “рівнокутний ромб”: обидва дефінієнси визначають один (спільний) дефінієндум цілком адекватно. До того ж, ідеться про тотожні по суті операції, змальовані з різним рівнем деталізації у рамках різних підходів (кібернетичного, структурно-функціонального, психологічно-діяльнісного тощо), які не заперечують, а доповнюють один одного, таким чином збагачуючи зміст поняття “правозастосовча діяльність”.

Вважаю, що всі наведені приклади є дефініціями поняття правозастосовчої діяльності, навіть якщо в них ідеться про правозастосування чи застосування норм права, оскільки в усіх цих випадках правозастосування (застосування норм права) як специфічна форма реалізації права характеризується саме в його діяльнісному аспекті. Окрім того, наведений у розглянутих дефініціях перелік належних до вчинення дій (операцій) та їх результатів становить видову ознаку визначуваного поняття при його визначенні через родове поняття “діяльність компетентних суб’єктів”. Тобто, саме цей перелік характеризує специфіку змісту правозастосовчої діяльності (правозастосування, застосування норм права) як виду діяльності компетентних суб’єктів. До того ж поняття “правозастосовча діяльність”, “правозастосування” та “застосування норм права” доволі часто використовуються як рівнозначні в науковій і довідковій літературі. Приміром, упорядники фундаментальної вітчизняної юридичної енциклопедії [40, c.264-265] при визначенні поняття “застосування правових норм” без застережень використовують поняття “застосування правових норм” та “правозастосовча діяльність” як взаємозамінні. Аналогічне ставлення до понять “застосування норм права” та “правозастосовча діяльність” демонструє І. Дюрягін, про що свідчить вищенаведене визначення ним “застосування норм права (правозастосовчої діяльності)” як єдиного поняття.

Така практика ототожнення понять “правозастосування”, “застосування норм права” та “правозастосовча діяльність” попри свою усталеність в юридичній науці навряд чи є виправданою, оскільки здатна призводити (і, власне, вже призводить) до виникнення прикрих непорозумінь. Буває, що кінцева мета правового регулювання, тобто фактична реалізація визначених правовими нормами вимог і можливостей, досягається самим актом застосування відповідної норми (регулятивної чи охоронної). Але нерідко досягнення цієї мети потребує й послідовного застосування компетентним суб’єктом (суб’єктами) значної кількості правових норм, як регулятивних, так і охоронних [37, c.88-97]. Це спричиняє виникнення цілого комплексу питань, пов’язаних із визначенням такого роду діяльності. Чим є з позицій правової науки така діяльність? Що вона собою являє? З іншого боку, виникає проблема визначення статусу діяльності, що реалізується в межах окремої стадії акту застосування норми права і не приводить до ухвалення остаточного рішення у справі. Тому методологічно виправданою слід визнати пропозицію В. Реутова та О. Ушакова ставитися до понять “правозастосування”, “застосування норм права” та “правозастосовча діяльність” з позицій розрізнення категорій загального й окремого та частини й цілого. Термін “правозастосування”, на думку В. Реутова й О. Ушакова, має вживатися на позначення специфічної форми правореалізації, пов’язаної з реалізацією владної компетенції [26,c.60]. Натомість термін “застосування норм права” автори вважають за доцільне використовувати для позначення випадків повної реалізації норми самим актом її застосування, а більш складні випадки, що потребують послідовного здійснення численних актів застосування норм права (так би мовити, “забезпечення” кожного окремого акту застосування норм аналогічними попередніми або подальшими актами), позначати термінами “правозастосовчий процес” або “правозастосовча діяльність”. Аналогічною є позиція В. Горшеньова, який зазначав, що правозастосовчу діяльність слід розглядати як сукупність різнорідних актів основного й допоміжного характеру, за допомогою яких забезпечується безперервність процесу реалізації нормативно-правових приписів [30]. Слід лише додати, що обсягові поняття “правозастосовча діяльність”, на мою думку, належить не лише процес здійснення численних послідовно-паралельно пов’язаних взаємозалежних актів застосування норм права, а й окремо взяті акти застосування, які до того ж можуть спиратися серед фактичних підстав застосування норми на раніше вчинений, або ж відіграти роль юридичного факту за подальшого розвитку правовідносин, тобто, увійти ланкою до правозастосовчого ланцюжка-діяльності. Більше того, поняття “правозастосовча діяльність” може використовуватись і для позначення окремих дій у рамках акту застосування норми права, оскільки кожний такий акт складається з декількох стадій і потребує вчинення різнорідних дій, здійснюваних поетапно (до того ж, доволі часто – різними суб’єктами) [36, c.29].

Отже, з урахуванням наведених поза межами дефініцій додаткових характеристик можна виділити такі принципові для визначення змісту поняття “правозастосовча діяльність” риси.

По-перше, це специфічна діяльність компетентних суб’єктів. На відміну від таких форм безпосередньої реалізації правових норм, як їх використання, виконання й дотримання громадянами та ін., правозастосування є складною формою реалізації норм права, що потребує участі наділеного легальними владними повноваженнями суб’єкта.

Позиції Г. Федькіна та П. Недбайла, що припускали можливість здійснення правозастосовчої діяльності будь-якими суб’єктами (у т. ч. пересічними громадянами), з часом зазнали виправданої критики, так само, як і властива радянській правовій доктрині позиція (І. Фарбер, П. Галанза та ін.), що ґрунтувалася на визнанні правозастосовчої діяльності прерогативою виключно державних органів. Перший, так званий “широкий” підхід, як слушно зазначав згодом В. Лазарев, не є виправданим, оскільки ґрунтується на ототожненні правозастосування з формами безпосередньої реалізації правових норм. Натомість прибічники другого, “вузького” підходу, вочевидь перебільшують роль державних органів у процесі регулювання суспільних відносин, категорично відкидаючи можливість визнання суб’єктами правозастосовчої діяльності не лише громадян, а й громадських організацій. “Особливість громадського правозастосування полягає в тому, – пише І. Дюрягін, – що воно здійснюється лише за уповноваженням держави й у визначених державою межах”. Але це, на його думку, не дає підстав уважати, що від того змінюється сутність правозастосовчої діяльності [48,c.19]. “Із санкції держави, – стверджує В. Лазарев, – діяльність із правозастосування цілком можуть здійснювати й громадські організації, а в окремих випадках навіть громадяни”. Проте в таких випадках, як слушно зауважує Є. Додін, вони беруть участь у правовідносинах уже не як громадяни, а як уповноважені особи. Нині вважається загальновизнаним, що правозастосовчу діяльність можуть здійснювати державні органи, установи, державні й недержавні підприємства, громадські організації та навіть окремі особи за умови, що державою (законодавством) їм надано відповідні повноваження, та в межах своєї компетенції.

По-друге, така діяльність відзначається владним характером. Державні органи безпосередньо, а інші компетентні суб’єкти опосередковано та різною мірою реалізовують владні функції, що полягають у контролі (нагляді) за суспільними явищами й процесами, їх авторитетному засвідченні й управлінні ними, а в разі потреби й за наявності підстав – у застосуванні легального примусу. “Державно-владне вповноваження – ось той чинник, що перетворює суб’єкта управлінських відносин на суб’єкта правозастосування і виражається в наданні йому певної правозастосовчої компетенції, – пише Є. Додін. – Лише носій державної влади спроможний здійснити такий акт соціального управління, як реалізація загальних державних настанов у конкретних життєвих обставинах” [66,c.348-354]. Державні органи є носіями владних повноважень за визначенням, оскільки, власне, й уособлюють державну владу. Але, як зазначалося вище, акт делегування державою повноважень на здійснення правозастосування іншим суб’єктам “забарвлює” їх діяльність з реалізації наданих повноважень владною авторитетністю, зумовлює прояв у ній ознак імперативності. Унаслідок того, як зазначає І. Дюрягін, правозастосовчі акти ухвалюються такими суб’єктами, як акти одностороннього волевиявлення, характеризуються обов’язковістю, гарантуються примусовою силою держави, тобто набувають імперативного, державно-владного характеру [30].

По-третє, це діяльність з індивідуальної регламентації та правозабезпечення, тобто така, що передбачає видання конкретизованих й індивідуалізованих владних приписів, які визначають суб’єктивні права й обов’язки адресатів приписів, та забезпечення їх фактичної реалізації адресатами в формі виконання й дотримання суб’єктивних обов’язків і заборон, а також використання суб’єктивних прав. Як індивідуальна регламентація, так і правозабезпечення знаходять своє вираження у відповідних актах-документах, що ними оформлюються (а за потреби й зумовлюються подальші) правозастосовчі акти-дії.

По-четверте, ця діяльність має реалізовуватися на засадах доцільності, справедливості й обґрунтованості, оскільки здійснюється з метою найбільш ефективного регулювання суспільних відносин та за умови прозорості підстав ухвалюваних рішень.

Отже, застосування норм права – це правова за формою та пізнавальна за змістом владна організуюча діяльність уповноваженої сторони управлінських правовідносин, що відбувається у процедурно-процесуальному порядку, спрямована на індивідуальне регулювання поведінки суб’єктів права шляхом вирішення конкретної юридичної справи та ухвалення з цією метою правозастосовного акта, що має персоніфікований характер і породжує юридичні наслідки.