В. „Українські школи“ в чужих романтичних літературах 5 страница

„Чорна Рада“, розуміється, не досягає мовного та стилістичного вміння Гоголя, але має чималі мистецькі вартості. Дія збудована на вдалому сплетенні історії „Чорної Ради“ 1663 року і вибору Брюховецького в гетьмани замість Сомка та історії Петра Шрамченка і Лесі Череванівни, нареченої Сомка, яка по смерті Сомка одружується з Петром. Головне завдання автора — ніби змалювати різні характери, суспільні та індивідуальні, та різні групи українського населення. Роман є „романом психологічних типів та суспільних конфліктів“ (В. Петров). За традицією В. Скотта, змальовуючи масові сцени, Куліш дає картину різноманітних соціяльних інтересів і конфліктів, що на цих інтересах базуються. В цих конфліктах беруть участь люди різної поваги, характеру, вдачі. Замість ідеалізованого образу дістаємо образ народу з різноманітним, широким життям. Історичні сили, козацтво понизове та городове, міщани, старшина, селянство, змальовані Кулішем на підставі його студій методою Вальтер Скотта, — з окремих реплік, заміток окремих людей складається суцільна картина наростання та зміни настрою натовпу; Куліш малює, а не витовмачує та освітлює — в цьому мистецька сила роману. Психологічне змалювання різних характерів, за винятком досить блідих жінок, хоч Куліш і підкреслює /447/ ролю жінки на Україні, збудоване великою мірою на участі героїв у подіях: маємо егоїстів („усяке, як звірюка, про свою тільки шкуру та про свій берліг дбає“ — каже про них Шрам) та людей ідеї (Сомко, Шрам), поруч них переходові типи (Черевань, Золотаренко). Перші перемагають, люди ідеї гинуть у вирі боротьби; але й егоїсти теж здебільша по перемозі не досягають своїх цілей. Найглибше та й найцінніше в українському житті бачить Куліш у тих людях, що взагалі в подіях участи „серцем“ не приймають. Це співець — „Божий чоловік“ та запорожець — Кирило Тур. Високо стоїть ідеал лицарства та боротьби за „правду“, який рухає Сомком, але ще вище свідомість, що все є „суєта суєтствій“.

Роман має досить романтичних сторінок: двобій, крадіж панночки, нічне переслідування, ефектовні масові сцени, в’язниця. Але все це змальоване, в протилежність до таких самих мотивів у „Чарнишенкові“, надзвичайно природно, так що читач зовсім не помічає їх традіщійного характеру. Мова має досить етнографічних та старовинних слів, що їх Куліш здебільша пояснює або ставить їх у такий контекст, що їх кожний сам зрозуміє („жовніри консистуючи в городах“, описи житла, вбрання або посуду), часто це вдалі перестарілі вирази („недруг отчизний“). Мова в цілому поважна; іноді ніби оповідає хтось інший, сучасник або учасник подій: „Що тільки в Біблії прописане, усе чернець той мов живе списав скрізь по манастиреві“; „Усі взялись за святий хліб“; Леся „повиписувала голубонько, сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки і мережки“, і т. д. Куліш зібрав добрі народні вирази, щоб їх ужити, зрідка старі (див. вище, ще — „недоляшки“, „лядський“, „дзвонив саблею“, „вдарили з гармат“), іноді навіть цитуючи літопис, — напр., учасники чорної ради „служили тільки по броварях, по винницях та ще по лазнях грубниками...“ — (з „Самовидця“ — пор. IV. Є. 2), але найчастіше нові (є звороти з Гребінки або Шевченка), здебільша народні, лише не вульґаризми: „того довідуємось“, „доскочив скарбу“, „сів хутором“, побрались гаєм“, „я нею ходила“ (була вагітна), „зложити руки“ (уговоритись) і т. д. Мова дійових осіб до певної міри схарактеризована індивідуально, — Черевань, що не вимовляє „р“, каже завжди „бгате“, „бгатику“, один раз „пгавда“ — але Куліш не переборщує з цією мовною характеристикою; розуміється, дійові особи вживають де-не-де і вульґаризмів („гарбуза втелюшить“). Отже, маємо те саме стремління, що спільне для всіх романтиків — витворити мову для „повної літератури“. „Чорна Рада“ — найвизначніший поруч віршів /448/ Шевченка крок романтики до такої мови. Лише сфера релігійних міркувань залишається почасти поза межами української мовної сфери, — без церковнослов’янських текстів з Біблії, дійові особи Куліша не можуть обійтися.

12. Специфічне в ідеології Куліша не дуже ще ясно виступає для нас у його ранішнії період. Але два мотиви помітимо зразу: перший — для всіх романтиків характеристичний та в Куліша. без сумніву, ще підсилений Шевченком — стремління зрозуміти українське сучасне й минуле як життя широке, всеохопливе, всебічне. Не чутливо-солоденький або велично-монументальний образ України хоче мати Куліш, а повний життям образ суцільного організму. До романтичного захоплення приєднується (теж романтичне) стремління до глибини, що бачить єдність не в речах, а за ними. Куліш не менш „символіст“, ніж Шевченко — за картиною бурхливих подій і боротьби різних людей він бачить щось глибше, загальне, боротьбу „правди та кривди“; символічні для нього і співи кобзаря: пісні його „як чари“, він сліпий, як Гомер та „бачить те, що видющий зроду не побачить“; символічна і постать такого земного Іванця Брюховецького — його згубна аґітація ніби якісь „чари“. Символічні краєвиди — ніч, від якої „думка розжевріє, як від Божого слова“, „Київ — Єрусалим“ — тема старої української літератури. Символічні і постаті запорожців, що, при всій їх реальній масивності, „як той сон“, бо їм „усе... дурниця: чи жить, чи вмерти...“ — Якраз з цією рисою запорозької психології зв’язаний другий основний мотив раннього Куліша — ставлення до історії, до дійсности, до життя, з якоюсь „християнською іронією“ або й „романтичною іронією“, як до грашки, до дурниці, до „суєти суєтствій“, як каже Божий чоловік. Божий чоловік і Кирило Тур є символами цих містично-християнських мотивів ідеології раннього Куліша, мотивів, які — як він тоді гадав — є провідними внутрішніми мотивами українського життя. І правдиве християнство Божого чоловіка і „юродство“ Кирила Тура — вираз того самого внутрішнього стремління до Бога (мотиви з Авґустина, повторені вже Сковородою); та навіть запоріжська „гульня“ — вираз того самого „безпечного та якогось смутного“ погляду на світ, „гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі суєта“, бо „козацької душі і весь світ не поповнив би... Тільки один Бог може її сповнити“; життя „помаже по губах медом, ти думаєш: оттут то щастя! аж глянеш — усе одна омана“, — „усе“ — крім вищого суду над людськими вчинками, крім останніх вироків над злом та добром, над живим та мертвим, які Куліш вкладає в уста Божому чоловікові. /449/ „Іванця Брюховецького Господь гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба награди?.. Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо, а славному слава у Бога!“ Так стоїть справа з вартістю людини та всього людського, але так саме і з їх буттям: „заверуха... поламле старе дерево... а чому указав Господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело та пишно, мов із роду і хуртовини не бачило...“ такий історичний оптимізм не залишав Куліша і в найтяжчі історичні часи.

13. З інших „кирило-методіївців“ В. Білозерський (1825-99) виступав лише як журналіст (редактор „Основи“ та ін.). Опанасові Маркевичеві (1822-67) деякий час приписували авторство оповідань Марка Вовчка, поки не було доведене, що вони писані його дружиною. Олександер Навроцький (1823-1902) почав писати українські вірші ще 1847 р. Він перекладав Міцкевича, Хомякова, Ґете, Шіллера, Байрона, Гайне. Типовий не лише вибір авторів, але й тем (романтична тема ночі: „Зорі„“ Хомякова), пізніше він звертається і до соціяльної поезії (знесення кріпацтва). Пишучи почасти народними розмірами, він наслідує й Шевченкові рими (гаї::повіває, гаю::співаєш, тоді::рибарів і т. д.), але не утримується в межах справжніх співзвуч (напр., римує: тьмі::землі, худобу::торбу) та йому зовсім не вдається, незважаючи на Шевченкові „неповні рими“, звільнитися від рим граматичних. Поруч Шевченківських розмірів він уживає позичені у російського поета Кольцова:

Поле моє, поле,

не оране поле!

Доле моя, доле,

непроглядна доле!

...............

Гляну я на поле —

густо зеленіє,

не жито-пшениця —

трава половіє.

...............

Годі! потихоньку

в шинок помандрую,

тієї лихої

трошки покуштую.

............... /450/

З вечора до ранка

буду куштувати —

в зеленім байраці

долі виглядати.

Бачимо тут типові прикраси народно-пісенного стилю (подвійні слова, епітети без іменників: „тієї лихої“ і т. д.), поруч цього русизми (непроглядна, потихоньку). Здобути собі популярности як поет Навроцький не спромігся. Писав він і російські вірші.

14. Кирило-методіївське товариство проіснувало лише короткий час. Зустріч у ньому Куліша, Костомарова та Шевченка з іншими „братчиками“ може здаватись лише випадковою. Проте, „київська романтика“ має свої виразні риси, що сполучують у єдність і геніяльні пророцтва Шевченка, і „Книги битія“, і перші літературні спроби Куліша. Це романтична ідеологія, забарвлена в цьому колі виразно соціяльно та політично, та — відповідно до духу романтичного світогляду — „месіяністично“. На місце програми, оберненої до ідеалізованого минулого „Історії Русів“ та народного побуту, стає помалу програма, звернена цілком до української сучасности та українського майбутнього. Ця програма великою мірою овіяна духом соціяльного християнства та політичного слов’янофільства. Але головна його риса — уявлення про Україну, як живу народну цілість, життєві сили якої не втрачені та не завмерли. Замість ідилічного образу перед киянами стає постать України як цілісного організму з реальними потребами, стремліннями, інтересами — та навіть — у минулому та в сучасності — протиріччями інтересів. Крім романтики, на цю програму вплинули вже значні поромантичні сили: соціяльне християнство та соціяльні і політичні течії Заходу. Ентузіястична та есхатологічна програма не могла втриматися, як програма діяльности. Але вона надовго залишилася в свідомості українського суспільства як початок якогось повороту, як „гук воскресної труби архангела“. „Коли говорено коли-небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілися, що над чолом у чоловіка засвітився полом’яний язик, то це було тоді у Києві“, — згадував Куліш пізніше.

Є. Пізня романтика

1. Жахливий час пізніх років Миколаївської епохи закінчився зі смертю імператора 1855 р. В житті народів російської імперії почалося оживлення, яке набрало зразу характеру руху соціяльно забарвленого. Цілком зрозуміло — бо основним питанням часу /451/ були підготова до знесення кріпацтва, а потім усі ті нові суспільні з’явища, що виникали з цієї і інших реформ.

За останніх років Миколаївського режиму не було на Україні повного мовчання. Українська література без виразного політичного забарвлення не здавалася урядові небезпечною. Вже 1848 р. міг вийти „Южно-Русский Сборник“ Метлинського, 1852 р. „Байки“ Боровиковського, 1855 збірка поезій Афанасьсва-Чужбинського і дещо інше. Але лише початок нового царювання приніс із собою ширший розвиток літературної продукції українською мовою у розмірах, яких українська література ще не знала. 1856-7 р. невтомний Куліш видав 2 томи „Записок о Южной Руси“, — одну з найліпших українських збірок етнографічного матеріялу, що її було призначено не так для фахівців, як для широких кіл читачів; в „Записках“ з’явилася вперше анонімно і „Наймичка“ Шевченка. 1857 р. Куліш видав „Чорну Раду“, перевидав окремою збіркою повісті Квітки, видав оповідання Марка Вовчка, 1860-2 р. почав видавати невеликі брошурки для народного читання, 1860 випустив збірку „Хата“ з творами Шевченка, Щоголева, П. Кузьменка, Марка Вовчка, Ганни Барвіок. 1857 та 1859 р. вийшли українські переклади Максимовича „Слова о полку Ігореві“ та псалмів, 1858 — збірка віршів С. Метлинського, 1859 в Саратові — „Малорусский литературный сборник“ Данила Мордовця та Костомарова (вірші обох) і т. д. Вже 1853 р. „Черниговские Губернские Ведомости“ почали друкувати українські поезії, — тут з’явилися твори Забіли, Кузьменка, О. Шишацького-Ілліча, О. Кониського, Л. Глібова і інших.

2. Головним літературним осередком зробився, хоч і на короткий час, петербурзький часопис „Основа“ (1861-2), якого редаґував кирило-методієвець В. Білозерський, і в якому участь взяли і Шевченко, і Куліш, і Костомаров, а з нових письменників — Кузьменко, Марко Вовчок, Мордовець, Глібов, Ганна Барвінок, Кониський, Руданський, Стороженко. „Основа“ впала не стільки через розходження літературних позицій її учасників, як через неможливість утворити єдину політичну плятформу для всього українського суспільства. Бо поруч представників старшого покоління ближчу участь у часописі брали представники нової ґенерації, яких прояви нової епохи, соціяльні реформи, початки нової праці на українському ґрунті (недільні школи, народні читання, театральні вистави) приводили до зовсім відмінних політичних настроїв і які ставили перед собою зовсім нові практичні завдання... Відгуки на ці нові течії, зокрема присилення політичних нот, зустрічаємо і в пізніх романтиків. Що не /452/ вдалося досягнути єдности — це було напіть відрадним симптомом, бо показувало, що в українському суспільстві починалася вже та диференціяція, той розподіл на напрями, що є виявом усякого органічного національного життя. Але занепад „Основи“, на жаль, знищив той ґрунт для літературної праці, що його постачав такий широко закроєний часопис...

„Літературні розходження“ між учасниками літературного руху початків 60-х років не були випадковими. Лише старші учасники літератури 50-х-60-х років та нечисленні молодші були ще представники літературної романтики: П. Кузьменко, Стороженко; романтичні ноти є ще в перших писаннях декого з представників нових літературних настроїв. Більшість нових письменників орієнтувалася на нові літературні напрями, що тим часом розквітали в західніх та в російській літературі. Нове покоління вчилося на писаннях „Молодої Німеччини“, Жорж Санд, Турґенєва та Некрасова, або щонайменше приймало їх літературні устремління та пробувало перенести їх на український ґрунт.

3. До старшого покоління романтиків належав насамперед Шевченко. Він на засланні кілька років взагалі віршом нічого не писав (1851-6). Спробував він перо на російських повістях (дев’ять), які належать до „української школи“ російської літератури. Вони нерівної якости, але найцікавіше, що Шевченко схиляється в них до стилю тієї переходової літературної течії, яку в російській літературі започаткував Гоголь, яка знайшла відгук у російських повістях Куліша, писаних у 50-х роках, — так званого „натуралізму“. Немає сумніву, що на Шевченка мали чималий вплив і західні представники спорідненого стилю, зокрема Жорж Санд та, мабуть, і Діккенс (див. Екскурс V). Але не бракує і відгуків стилю „байронічної поеми“. Шевченко залишився вірним своїй українській тематиці та обмежується, крім автобіографічної повісти „Художник“, на малюнки з життя українського селянина-кріпака та українського панства. — Кінець заслання повернув великого поета знову до віршуваня.

Останні вірші поета друкуються за традицією, як остання частина „Кобзаря“. Чи чуємо ми тут нові мотиви, чи знаходимо ми тут нові стилістичні елементи? Хотіли знайти тут елементи нові, „реалістичні“, бажають відкрити в віршах останнього періоду новий „клясичний“ стиль (розуміється, не типу „клясицизму“ 18 в., а такого клясицизму, який репрезентують Ґете або Шіллер). Ці погляди не зовсім обґрунтовані. — Шевченко починає наново 1857 р. свою поетичну творчість в українській мові переробкою „Москалевої криниці“ (1847). І тепер з-під пера його /453/ виливається типова „байронічна поема“, чи ліпше романтична „вільна поема“. Але що ще цікавіше, і нові поеми на нові теми — „Неофіти“ та „Марія“, та напівпародійний „Саул“, ніяк не відхиляються від стилю „вільної поеми“, — і всі ці поеми збудовані з окремих сцен, і тут автор увесь час переривав себе, звертаючися до дійових осіб, до самого себе: „Неофіти“: „І ти, і чи одна ти...“ — 10 рядків, „О Нероне...“ — 11, „Горе з вами, кого благати ви прийшли?..“ — 13, „І ви, плебеї-гречкосії“ — 4, „Лютий, лютий, мерзенний старче“ (Рим) — 8, „Де ж ти була? Де ти сховалась?“ — 11 і т. д.; „Марія“: „О, світе наш незаходимий“ — 27, „О, старче неправедний“ — 16, „Де ж подівсь дивочний гость отой лукавий?“, „Маріє, горенько з тобою...“ — 5; „Горе нам було б...“ — 5 і т. д. Що усі інші риси „вільної поеми“ утримано в нових поемах, легко можна побачити, їх переглянувши. Лише баляди зникають з творчости Шевченка, у той час, як „реалісти“, напр. Некрасов, утворили новий тип „реалістичної баляди“. Але до баляд наближаються вірші „Титарівна-Немирівна“, „Над Дніпровою сагою“. Шевченко знову пише й пісні („Ой, на горі ромен цвіте“, „Ой, маю, маю я оченята“, „Ой, діброво, темний гаю“, „Тече вода“, переспів сербської пісні) і наслідування св. Письма (псалми, Осія, Єзекіїль). Розмірно більше тепер число рефлексивних віршів, віршів-міркувань, типових для пізньої романтики. Підсилення соціяльних та політичних (антицерковних в тому числі) віршів — лише відбиває загальні настрої доби... Формальний бік Шевченківського віршу залишається майже той самий: лише частіші точні рими — усе нам знайоме з раніших віршів Шевченка. Не відмовляється Шевченко і від своїх улюблених засобів „інструментації“ віршу. Досить згадати:

Ой діброво, темний гаю, | те-гаю

тебе одягає | те-бе-гає

тричі на рік... Багатого | ба-га-то

собі батька маєш. | бі-ба-ає

Раз укриє тебе рясно | ра-ук-ри-ря

зеленим покровом, | ок-ро

аж сам собі дивується | са-со-ди-ву-ся

на свою діброву... | ді-ро-ву

Знайдемо і подвійні слова: стоном-дзвоном, огнем-сльозою, хвалиш-вихваляєш... Нове хіба певне зниження лексики в політичних віршах; різкі вирази, які, одначе, знайдемо в Шевченка в політичних віршах і попередньої доби. Шевченко навіть, здається, /454/ навмисне „знижує“ мову, напр., при допомозі народного „той“, „тая“ і т. д.: „той-синклит“, „святого того апостола Петра“, „і повели... того апостола“ і т. д. Власна тематика Шевченка не змінилася — Правда, Слово, Україна.

Нове в тематиці — відсутність українських історичних тем, але зір поета тепер звернувся до сучасности та будуччини: поруч „Якби-то ти, Богдане, п’яний“ — пророцький вірш „Бували войни“:

Остались шашелі, гризуть,

жеруть і тлять старого діда,

А од коріння тихо, любо

зелені парості ростуть.

І виростуть: і без сокири,

аж зареве та загуде,

козак безверхий упаде,

розтрощить трон, порве порфіру,

роздавить вашого кумира,

людськії шашелі!..

...а ми помолимося Богу

і небагатії і невбогі.

Виразно повертається зір поета і до окремої людини та зупиняється уважно над її правом на життя, на щастя: може це й автобіографічні ноти, але вони ніби мають і філософічні підвалини („антропологізм“) та походять з глибоких роздумувань Шевченка. І, мабуть, у зв’язку з цією зміною погляду стоїть і новий варіянт старої теми „Неофітів“ та „Марії“, — і тут, як у раніших творах, мати та дитина, але дитина стає вже пророком, проповідником, апостолом, Месією нової дійсности. Мати слідує за ним або продовжує його діло наміть і по його загибелі. І коли ми бачили в раніших поемах Шевченка національну символіку, то, розуміється, повинні бачити її й тут: в цих поемах про матір, про сина-борця — апостола або Месію. Це вислів нових надій Шевченка на майбутні: України. Надії його не збувалися. І з сумом пише він за кілька тижнів до смерти:

І день іде, і піч іде...

І, голову схопивши в руки,

дивуєшся: чому не йде

апостол правди і науки. *

*) До речі, ці рядки показують, що Шевченко не вважав таким „апостолом“ ані Бєлінського, ані Чернишевського, ані Некрасова, ані навіть Герцена, як це твердиться тепер у творах радянських літературознавців. /455/

4. „Апостол правди і науки“ не прийшов і по смерті Шевченка. Але традиція українського літературного життя вже не переривалася. Лише тон і стиль рішуче змінилися — романтика закінчилася, почався час „реалізму“. І тут межа між літературними напрямами була так само нерізка, як і між іншими українськими літературними напрямами. Саме той надзвичайний вплив, що його мав в українській літературі Шевченко, і який не зменшувався, а ще зростав з часом, ще більше стирав межі між літературою романтики та пізнішого періоду. І проте вірші пошевченківської доби зовсім інші, ніж Шевченківські. Лише один з письменників романтичної доби свідомо залишився й далі в Шевченковій традиції, — П. Куліш.

Куліш виступає знову як поет лише по смерті Шевченка. Вже 1862 р. з’являються „Досвітки“, перша по „Україні“ віршована збірка Куліша. Він сам говорить, що хоче перейняти спадщину Шевченка, його „кобзу“:

Ой, мовчав я, браття,

словом не озвався,

поки батько український

піснею впивався.

Чи до віку ж, браття,

будемо мовчати?

Благословіть мені кобзу

німую узяти!

Підтягну я струни

на голос високий.

Не сумуй, Тарасе батьку,

в могилі глибокій...

Він хоче продовжувати справу Шевченка:

Чи ж мені по тобі

сумом сумувати?

Чи твою роботу

взяти докінчати?

Докінчаю, брате,

не загину марне,

втішу Україну,

матір безталанну...

В наслідуванні Шевченка і сила і слабкість „Досвіток“.

Куліш віршує: здебільша Шевченківськими розмірами. Але це є лише самоомана! Наслідування пісенних ритмів він /456/ заміняє майже завжди (винятки — кілька пісень та окремих місць) звичайним тонічним віршем російського типу з цілком рівномірним чергуванням наголосів. Вже це робить його вірш проти віршу Шевченка одноманітним, незважаючи на те, що Куліш часто міняє розміри. Немає в нього і своєрідности Шевченківських рим, лише зрідка рими неповні (марне::безталанну, поховали::мало, чудо::луда, його::срібророгий, прозиваю::святая і т. д.), нерідко це лише хибні рими (панство::птаство, вареним::померлих). Бракує і незрівняної музичності Шевченківської мови, хоч вірне наслідування Шевченка часто веде Куліша і до досить вдалих співзвуч в окремих рядках:

Діди сиві говорливі, | ді-ди-го-ві-ли-ві

голубоньки буркотливі... | го-бо-бу-ко-ли-ві

і т. д., або принаймні в окремих виразах: у темній темноті, або (повторення р-р-р): „блиснула грімниця із чорної хмари“ та „ревнули гармати“.

Куліш, як і інші поети доби, здається, просто не помітив цих рис Шевченкового віршу. Зате Куліш надзвичайно кохається в наслідуванні пісенного стилю, і тут багато вдалого. Але те, що у Шевченка було в серці, у Куліша було в голові: він не є вільний творець пісень, а лише старанний наслідувач йому добре відомої пісенної поезії. Тому знайдемо в нього численні народні, Шевченківські, а іноді і власні епітети: віще серце, чисте поле, жовті піски, дрібні сльози, молодик срібрнорогий, лани неорані, високії думи і т. д.; але іноді ці епітети „вчені“, вигадані: безхатнєє птаство, в’яле серце і т. п. Куліш вживає і подвійних слів: плакати-ридатн, бреду-перехожу, вовки-сіроманці, очами-зорями, широке-глибоке, та часто просто цитує пісні:

Тихо Дунай, тихо

несе чисту воду...

Не по однім козаченьку

заплакала мати...

Чом, Дунаю, став ти мутен,

став ти мутен, каламутен...

Ой не встиг же козак Голка

на коника сісти, —

стали його панцерників

на капусту сікти...

Хожу берегами,

та й не нахожуся... /457/

і т. п. Поетика народних пісень у Куліша використана навіть ширше, ніж у Шевченка. І все ж його вірші від пісень значно дальші, ніж Шевченкові. Крім пісень, він використовує і своє улюблене „Слово о полку Ігореві“; звідки часто „струни живії“, або рядки:

Никли трави жалощами,

гнулось древо з туги...

Списами орати,

трупом засівати...

Ой які то будем жнива

з того сіву мати?

і т. п. Романтичні ще й форми: баляди, поеми („Настуся“, „Великі проводи“) з певними рисами романтичних поем, пісні, головне, — історичні „думи“. До того вірші Куліша наскрізь символічні (про це див. ще далі), їх складна культурно-філософічна та психологічна символіка нагадує традицію харківської романтики більше, ніж Шевченка. Тематика Шевченка, навіть козакофільство виразне, в той час, як Куліш у своїх поглядах вже схилявся до повної неґації позитивної ролі козаччини в українській історії. Зустрічаємо в Куліша Шевченкові „Правду“ і „Слово“: „Наша правда, народнії основа“, „а ми будем святу правду сіяти в народі“,

...спочиває наше слово

в німих гробовищах...

оживить живеє слово

рідну Україну...

і зв’язаний з цим образ кобзаря, що „віщує“:

...буде жити

наше слово, буде!

Власний мотив, який Куліш додає до Шевченкової символіки — культура:

Степи мої широкії,

цілино одвічня!

Хто зоре вас та засіє —

слава тому вічна!

Джерело культури — серце (про це далі).

І все ж „Досвітки“ Куліша є, без сумніву, своєрідна, жива поетична збірка, яких небагато в українській літературі. Значно /458/ ориґінальніша і не меншої поетичної вартости його друга збірка, що вийшла 20 років пізніше, „Хуторна поезія“, ще пізніше „Дзвін“ (1893). За цей час Куліш пережив багато змін у своїй долі, в настроях, в історичних поглядах, прийшов до повної неґації історичної ролі козацтва, до визнання культурної ролі Польщі та Москви на Україні. Відгуки цих його думок у збірках „рефлексійних“, культурно-філософічних віршів найбільш обурили його сучасників, та підбивали й пізніших дослідників проти поезії „пізнього Куліша“. Читало сприяла неґативній оцінці збірок їх стилістична запізненість — це рефлексійна лірика в дусі пізньої романтики з надзвичайно яскраво підкресленими образами та думками романтичного типу, лише почасти переведеними в нову „сучасну“ фразеологію. Але поруч віршів та цілих їх циклів, що є спробами поетичної полеміки з Костомаровим, Мордовцем та тією більшістю українського суспільства, що неґативно ставилася до російського абсолютизму Петра І та Катерини II, та й з Шевченком, якого козакофільство закриває тепер перед Кулішем навіть значення його „слова“, та й самим собою, маємо тут і гарні пейзажі і щирі ліричні вірші.

Найпозитивніша формальна риса пізніх віршів Куліша є їх ритміка — він, залишаючи тепер пісенні розміри майже цілком, упроваджує зате в українську поезію зовсім нове багатство тонічних розмірів та різноманітність строф. Ця пишність ритміки викупає навіть бідність рими та невдалі неповні рими: розділення::плем’я, пожарів::терзали, попівство::лихоїмство і т. д. До того Куліш досягнув у своїх пізніх віршах великого вміння вислову; його поетичні формули досягають часто Шевченківської висоти, хоч зміст його думок може нам часто й несимпатичний. Ось приклади, — навіть славнозвісне:

Народе без пуття, без чести і поваги,

без правди у завітах предків диких... —

або самохарактеристика:

Я не поет і не історик, ні!

Я піонер з сокирою важкою:

терен колючий в рідній стороні

вирубую трудящою рукою... —

або гімн „хуторам“:

Піснями ми тут з Богом розмовляєм,

вселенна серцю нашому відкрита, /459/

і області ми ширші досягаєм,

ніж та біднота, золотом окрита...

або такі стислі, немногословні малюнки, як

Од Висли до Сули курилось пожарище,

солодке куриво турецькому султану...

І хліб, мов золото, в степах заколихався,

і копи простяглись аж по самі Пороги!.. —

та самий „заспів“ „Хуторної поезії“:

Кобзо моя, непорочна утіхо,

чом ти мовчиш, задзвони мені стиха,

голосом правди святої дзвони,

нашу тісноту гірку спом’яни.

Може чиє ще не спідлене серце

важко заб’ється, до серця озветься,

як на бандурі струна до струни...

Щоправда, мову пізніх збірок Куліша роблять для пізніших поколінь незвичайною його численні слов’янізми (благ, прах, грядуще, главенство, враг, істочник битія, вертоград і т. д.), поруч цього є рідкі або наново викувані слова (тімоха, перебовк, вагонити — про вагітну жінку, в британ = у британців, могота; складні слова, як: вцяцьковує, вбезпечує і т. д.), незвичайні наголоси (про́світі, в кацапа́, крови́, городище́ і т. д.). Проте маємо тут і численні гарні, а іноді і подивугідні складні слова: земнопросторні, коса травожерна, самітнодремливий, золотоіскрявий. Творячи мову для „високих думок“, бо вже в „Досвітках“ він настроював кобзу „на голос високий“, Куліш не остерігається прозаїзмів: жорстокий атавізм татарської Москви, самум, гурикани, інстинкт, практичнішої, узурпації, безплатний — у ліричних віршах замість „високости“ творять зовсім інше враження.

Тематика віршів залишається романтичною, не зважаючи на захоплення Куліша темою „науки“:

Науко-нене! викуй ти нам плуга,

і ним сама орати поможи...

 

— але цей вплив позитивізму (Куліш говорить навіть спеціяльно про модні за 60-их років „природничі науки“) не перемагає основних рис його романтичного в єстві світогляду; навіть і наука в нього обмежена: /460/

вовік науці не обняти.

всього, що Ти (Бог) создав єси...

Головні теми — старі: воскресення України, слово і його посій — поет-пророк, правда, серце, культура.

Судити Україну рідне слово буде —

Єдиний скарб у тебе — рідня мова,

заклятий для сусідського хижацтва:

вона твого життя міцна основа,

повніше над усі скарби іі багатства...

І поруч старого образа поета-кобзаря, єдиного живого серед народу мерців, зустрічаємо тепер поета-пророка — типово романтичний образ. Поруч скромного