Б. Літературне барокко на Україні 5 страница

3. Мала українська література і суто-наукові трактати. Ще в самих початках стилістики барокка стоїть „Зерцало богословія“ Кирила Транквіліона Ставровецького (1618, 1635 та ін.). „В тій книзі... покладалося простий язик і словенський...“ Книга подає виклад богословської науки про Бога, про світ у його чотирьох розділах (невидимий-янгольський, видимий, людський та світ зла — чортів), нарешті про „чотире останніх речі людини“ (смерть, останій суд, рай та пекло). Стиль досить простий, виклад не переобтяжений літературними прикрасами. — Систему „моральної богословії“ подав Ін. Ґізель у книзі „Мир з Богом чоловіку“ (1661 та 1678): це, власне, підручник для священиків при сповіді. І тут виклад простий (хоч книжку писано вже в часи розквіту бароккового стилю). В книзі сила побутового матеріялу, але автор лише принагідно виронить народне слово та не користується народною словесністю. — Цікаві, хоч і „хаотичні“ трактати маємо навіть з Закарпаття з-під пера о. Михайла Андрелла, це спроби бароккової популярно-наукової (богословської) розвідки.

4. Цікаву сторінку з історії українського трактату утворюють праці Гаврила Домецького, — з його численних прозаїчних творів видрукувано кілька („Путь к вічності“ сто років після його написання — 1784 р., в русифікованій формі; два інші трактати видані науково вже в 20 ст.). Цікаві вони не стільки змістом, — /308/ зміст їх досить традиційний чернецьки-аскетичнші. Але мова їх надзвичайно далеко відбігає від церковнословянщини і, поскільки не є цілком „проста мова“, то може править для нас за найкращий зразок мови освіченого суспільства тих часів, кінця 17 ст. (твори Домецького писані здебільше між 1680-90 рр.). Писане для ченців „О возванню до закону і о досконалости вшедших в него“, збудоване гарно, систематично (3 частини в 20 розділах), але ніяк, крім нечисленних біблійних текстів не нагадує церковної мови: навіть цитати з отців церкви писано тією самою мовою, що й власні міркування автора. От як він звертається до „законників“: „Бо в небі не тих коронують, коториї начинають, але тих, коториї аж до смерти витривають. Єще в письмі божом тое ознаймуєть, іж Господу Богу нігди не подобається глупий і невірний обіт... Але що горшая, же безчестиє Богу приносять і кривду чинять, поневаж, учинивши обіт і виконавши присягу, не заховують, яко пристоїть: на такових спускаєть Бог лук гніву своєго...“. „О послушаниї“ гадає Домецький: „Уваж, іж закон єсть слинний і дорогий вертоград, порядки і устави суть щепіння древес в нем, которие щепив сам Син Божій... Стеречи того вертограда єсть святое послушаниє, котороє кождому роботникові указуєть, що маєть чинити... Тії, коториї опатрують древеса і щепіння, то єсть заховують порядок і устави, суть барзо милими Господу Іисусу Христу. Але на непослушния, коториє псують винницю єго, яко можеть ласкаве на них зріти?..“ — Це до всього цікавий приклад для характеристики відсутности, хоч би якої мовної норми для різних літературних ґатунків. Це безумовно збагачує мовні можливості кожного ґатунку, але перешкоджає виробленню мовно-стилістичної традиції в кожному мовному шарі.

5. Певний розквіт пережив трактат на прикінці бароккової епохи — в творах Гр. Сковороди. Сковороді належить інший трактат моральної богословії „Начальная дверь ко християнському добронравію“, писаний уже для світських читачів. Власне це конспект викладів Сковороди: зустрічаємо тут і систематичний розвиток і афористичний виклад думок. Обидві форми знову сполучаються в діялогах Сковороди, присвячених викладові його містичного, теоретичного та морального світогляду. Сковорода кохається зокрема в антитезах та повтореннях. „В цьому цілому світі бачу я два світи... Світ видний та невидний, живий, та мертвий, цілий та розпадливий. Цей є риза, а той — тіло. Цей — тінь, а той — дерево... Отже, світ у світі є то вічність у тлінні, життя у смерті, пробуд у сні, світло у тьмі, у брехні правда, в печалі радість, в одчаї надія“ (мій переклад). Або: „Світ цей є велике море... /309/ На цьому шляху зустрічають нас кам’яні скелі та скельки; на островах — сирени, в глубинах — кити, у повітрі — вітри, хвилювання усюди; від каменів — штовхання, від сирен — зведення, від китів — заглитання, від вітрів — противлення, від хвиль — потоплення...“ Поруч цих ніби зовнішніх прикрас твори Сковороди повні гарних порівнянь, коротеньких та розвинених. Він розповідає досить довгі історії, які потім символічно витовмачує, він наводить і коротші байки (він і написав чимало прозаїчних байок), до яких додає лише коротшу „мораль“, він наводить і окремі порівняння: „Бог є подібний повному фонтанові, що наповнює різні посудини за їх вмістом. Над фонтаном напис: нерівна усім рівність. Ллються з різних рурок різні токи в різні посудини, що коло фонтану стоять. Менша посудина має менше, але в тому є більшій рівна, що так саме є повна“: „Всі... обдаровання (людини), що є такі різні, чинить той самий Дух святий... У музичному органі те саме повітря викликає різні голоси через різні рурки“. Кохається Сковорода і в гармонії мови. Виклад його повний співзвуч: „носимим носиться і держимим держиться“, „молвить всіми молвами“, „вітрено веселіє“, „беззаконія бездна“, „світ і совіт“, „море мира“. Поруч цього зустрічаємо рими: „біжа і набіжа“, „чего желать, а чего убігать“, зокрема римовані афоризми: „хто во що влюбився, тот в то і преобразився“, „з природою жить і з Богом бить“. Від цього вже безпосередній перехід до його епіграм (див. А. 4). Мова часто ритмізована.

6. Цікава й діялогічна форма творів Скороводи. На жаль, треба визнати що вона великою мірою лише суто зовнішня прикраса, що не зливається органічно зі змістом творів. Лише зрідка учасники діялогу характеризовані індивідуально, але іноді автор, мабуть, забуває про їх особистість та вони в дальшому ході діялогу грають іншу ролю, аніж доти. Запитання, що їх ставлять учасники, власне не допомагають розвиткові думки. Думка розподіляється між учасниками діялогу автором. Куди цікавіші діялоги Теофана Прокоповича, що писав і інші трактати (обґрунтування російського абсолютизму в „Правді волі монаршей“ та „Духовному регламенті“ — обидва твори цікаві вжитком модерних правничих теорій: Гобса, Ґроція та ін.). Діялоги Прокоповича „Розговор дереводіла з купцем“ та „Розговор гражданина з селянином та півцем церковним“, що присвячені питанням релігійним (перший про значення церкви, другий про значення духовної освіти) почасти збудовані яко діялоги надзвичайно вдало, хід розмови природний, думка однієї особи в’яжеться до думки другої, особи іноді, навіть у мові, схарактеризовані як індивідууми. /310/

7. Діялогічна форма не була в українській літературі нова: зокрема треба згадати типовий темою діялогічний трактат „Книга о смерті“ 1626 р.. що в формі розмови подає найжахливіші картини „останніх речей людини“: смерти, останнього суду, пекла — та досить коротко — раю. Ось типова промова янгола до людини: „Твоє тіло... вже тепер, бідний чоловіче, слабіє, а по малої хвилі і одерев’яніє;...дрижання серця наступує, перси задмуться, пульси встануть, очі мглою зайдуть, язик умовкне, горло охрипіє, зуби почорніють і всі члени, як камінь зтвердіють і побліднуть. Доктори тебе одступ’ять, лікарства не помогуть, отець, і мати, і братія, і приятелі вже тебе не порятують, потрави жадної і пива добриї коштувати не будеш, з місця на місце, з ліжка на ліжко переносити тебе будуть, будеш хотіти що мовити, але язик служити не буде, схочеш вздохнути, але перси не допустять, будеш хотіти з приятелями розмовитися, але не возможеш; внутреності буде гарячка пекти, а звні хлад і піт зимний, знак дефектів тілесних на тоб’я ся покаже; приятелі при тобі будуть стояти, а ти їх видіти не будеш, будуть з тобою мовити, а ти їх слишати не будеш, будуть над тобою плакати, але тобі нічого не помогуть, будуть тя напоминати, а ти того розуміти не будеш; а потім, когда од тебе смрод заходити буде, ніж прежде умреш, всі тебе оставлять“. — Це яскравий приклад типового бароккового „натуралізму“ та розвинення однієї з улюблених тем барокка.

З половини 18-го сторіччя трактати українських авторів помалу почали писатися здебільша в російській мові. Їх треба брати до уваги при викладі історії української думки, до української літератури вони вже не належать.