Д. Джерела перекладної та позиченої літератури 1 страница

1. Прийнявши християнство з Візантії, східні слов’яни не могли дістати від неї слов’янської літератури. З самого початку повинні були зав’язатися живі зв’язки з Болгарією, відкіля прийшла і абетка, і готові переклади богослужбових та інших книг і деяка ориґінальна література. Зв’язки з Болгарією існували й раніше. Зв’язки нашої молодої церкви за перші п’ятдесят років її існування великою мірою йшли до Болгарії, а не до Візантії: з Болгарії прийшла, треба думати, перша київська ієрархія, відтіля прийшла літературна мова та література.

2. Головні переклади богослужбових книг постали, без сумніву, вже за часів діяльности Кирила та Методія в Моравії. Вони перейшли до Болгарії, а з Болгарії, мабуть, прийшли до нас. Помітних ознак їх моравського походження в мові богослужбових книг немає: церковнослов’янська мова постала під впливом македонської мови як літературна мова для різних слов’янських народів. З Болгарії прийшли і твори „золотого віку“ болгарської літератури, доби царя Симеона (9-10 ст.): „Шестоднев“ Іоана Екзарха Болгарського, „Учительна Євангелія“ Костянтина Пресвітера, переклади „Богословії“ Дамаскіна та інше. З Болгарії позичено також Збірник Святославів 1073 р., томи великих „Четій-Міней“, „Златоструй“, „Хроніку Малали“. Давніше історики літератури вважали, що мало не вся перекладна література старого часу прийшла з Болгарії, поки не виявилося, що частина її мусила бути плодом київської праці, бо окремі пам’ятки мають властивості староруської мови.

Тим ієрархічним центром, що з ним була зв’язана давніша київська церква, був, здається, Охрідський патріярх на далекому заході Болгарії. Більшість згаданих вище болгарських пам’яток є творами східньої Болгарії, або вважалися за такі. Західньоболгарськими пам’ятками є, напр., мабуть, ті, де вжито старішої слов’янської абетки, „глаголиці“, бо в східній Болгарії її мало вживалося. Мовні ознаки західньої болгарщини знайдено в псалтирі з коментарями Атанасія (рукописи 11-12 ст.).

3. Зокрема цікава група пам’яток моравського та чеського походження — це пам’ятки, що постали під час існування церковно-слов’янської богослужби в Моравії та Чехії. їх перекладено часто з латини, бо церковне життя західніх слов’ян було щільно пов’язане з католицькою церквою. Мова цих пам яток має типово чеські слова („поневаже“, „печа“, „изволити“ - вибрати тощо) та елементи католицької термінології: оплатокъ, папЂжъ, костелъ, „св. Марія“ (замість „Богородиця’). Ці пам’ятки /66/ прийшли до Києва та дожили до далеко пізнішої доби. „Бесіди папи Григорія“ чи так зв. „Римський патерик“ стали навіть джерелом деяких доповнень до „Прологу“. Маємо серед моравських пам’яток житія західних святих: Венедикта, Віта, Іоана Милостивого, Аполінарія Равенського, Стефана, Хризогона і т. д., а також житія чеських святих: В’ячеслава, Людмили (зокрема, гарне велике житіє В’ячеслава т. зв. Гумпольдове, перекладене з латини). Нарешті, такий важливий апокриф, як „Никодимова Євангелія“ та деякі молитви, що в них згадано західних святих: Флоріяна, Вальпурґу, Віта, Маґнуса, Канута, Войтіха та ін. Твори моравського походження мали чималу популярність та чималий вплив на нашу стару літературу: так, впливи житія В’ячеслава знайдено в житіях, писаних Нестором (див. II. Г. 2-4), зокрема, відомі широкі впливи „Никодимової Євангелії“.

4. Цікаво, що в старій літературі можемо знайти певні рештки таких болгарських та моравських творів, що до нас не дійшли. Так у літописі маємо оповідання про кн. Святослава, писані з таким знанням болгарських відносин, якого не можна, припустити в Києві: мабуть, це рештки болгарських оповідань про його „болгарську політику“. Оповідання про охрищення Володимира Великого, зокрема його „пробу вір“, має в деяких варіянтах такі анахронізми (патріярх Фотій, „філософ“ місіонер — Кирил), які змушують дослідників визнати, що це оповідання є переробкою болгарського оповідання про хрищення болгарського царя Бориса.

Знаходимо подібні рештки і моравського походження. Це, поперше, оповідання про винахід слов’янської абетки та переклад св. Письма з літопису. Далі в літописі оповідається про розселення слов’ян з подробицями, що могли цікавити лише західніх слов’яи. І ці місця можуть бути рештками якогось моравського історичного переказу. Згадує літопис „обрів“, себто аварів, що дуже гнітили слов’янське плем’я „дулібів“ та, загинули без сліду, з чого пішло прислів’я „погибоша аки ОбрЂ“. Ці „дуліби“, мабуть, чеські „дудлеби“, з аварами східнім слов’янам майже не доводилося зустрічатися, отже, все оповідання та прислів’я, мабуть, моравсько-чеського походження, Нарешті, оповідання „Елинського літописця“ про смерть Аттіли вказує на своє західнє походження такими словами, як „костелъ“, „волохъ“ (італієць).

5. Але найцікавіше для нас, які твори перекладені були вже у нас. Крім фонетично-морфологічних ознак, вказують на східньослов’янське (можна відрізнити і київські пам’яткії від новгородських) походження перекладів і слова, що не вживалися /67/ іншими групами слов’ян (напр., слов’янські слова: посадник, гривна, куна, насад, кожух; позичені: плуг, тіун, шовк, жемчуг, уксус, кадь, обезьяна., ларь; власні імена: Сурож, Суд — проплив коло Царгороду, обез — грузин, венедици тощо). Обмежимося на переліку пам’яток, що про них ми вже говорили вище. Це — витовмачення листів ап. Павла та „Пісні Пісень“, книга Есфірі, „Пролог“, житія — Андрія Юродивого, Стефана Сурозького, Федора, Студита, чудеса Миколи Чудотворця, деякі Дмитра Солунського, Козьми та Дам’яна в Корсуні, Георгія, проповіді Федора Студіта, „Посланіє“ Петра Антіохійського, оповідання про перенесення мощів Миколи Чудотворця в Барі, оповіданим про будову церкви св. Софії в Царгороді, Студійський устав, Пандекти Никона Чорногорця. З апокрифів: життя Мойсея та різні оповідання про Соломона, житіє Макарія Римлянина, оповідання про Ангара. З світської літератури — Козьма Індикоплов, Йосиф Флавін, „Фізіолог“ („2-ої редакції“), „Бджола“, афоризми Менандра, хроніка Амартола (перекладена щонайменше за участю киянина), роман про Девгенія, Акір. Як бачимо, досить імпозантний список. Хоч і можливо, що деякі з цих творів лише протягом своєї історії на сході набрали східньослов’янських або українських рис, але було напевно чимало інших перекладених праць, від яких не збереглося найменших решток. Перекладна література була, в кожному разі, численна та різноманітна, а перекладацька діяльність у старій Україні — широка.

 

І. ДОБА МОНУМЕНТАЛЬНОГО СТИЛЮ
(КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА)

А. Характеристика

1. Хочемо тут подати насамперед літературну характеристику цієї доби. Завдання не легке, бо для 11 ст. дуже мало зроблено дослідниками, що досі працювали здебільша або філологічною або соціологічною методою. Філологічній школі належить величезна заслуга у виясненні, поскільки це дозволяє матеріял, історії текстів окремих творів старої літератури, їх датування, встановлення їх місцевого чи чужого походження, авторства тощо. Але матеріял не завжди дозволяє досягнути певних висновків у цьому: наявні занадто вже пізні, часто лише з 15-го, а то й з 17-18 ст. рукописи, які часто дуже відрізняються один від одного. Є випадки, коли не зважаючи на всі зусилля й досі не вдалося встановити ані часу походження пам’ятки (напр., „Молениє Даниїла“, що його відносили до 12 або 13, але і до 11 ст.), ані місця її походження (напр., Амартола, якого мовні властивості роблять місце його постання дещо сумнівним).

Сумнівним часто є і авторство творів: напр., висловлено сумніви щодо Несторового співавторства в літописі та щодо значної більшости приписуваних Феодосієві Печерському проповідів тощо. Але досить часто вдавалося встановити цікаву передісторію твору, сторінки літературного життя, які нам безпосередньо невідомі, але про які свідчать пізніші пам’ятки, літературні відносини, про які зовсім не залишилося прямих згадок (напр., впливи моравської літератури тощо). Такі реконструкції минулого надзвичайно цікаві та корисні, вони теж є заслугою філологічної школи. Менше значення мають праці соціологічної, історичної та інших течій, що за літературними пам’ятками шукають виключно реальної дійсности. Використовуючи з цією метою літературну пам’ятку, вони нерідко подають добрий коментар до окремих місць пам’ятки, іноді пояснюють і ідеологічний зміст пам’ятки в цілому. Але було лише небагато дослідників, які освітлювали суто літературний бік творів, навіть таких стилістично цікавих, як літопис. /69/

Мені здається, що початок 12-го століття утворює певну межу між різними літературними стилями: цю межу можна помітити, напр., між старішим, т. зв. „Несторовим“ літописом (до 1113 р.), „Київським“ (що починає ширші записи в 20-х та 30-х рр. 12 ст.) та „Галицько-Волинським“ літописами. Різницю знайдемо також між проповідями 11-го (Феодосій) та 12-го століть; така ж різниця є між „житіями“ 11-го століття та „Печерським патериком“ 13-го ст. Так само можна протиставити і твори різних літературних ґатунків з 11-го та 12-13 століть.: „Поучениє“ Володимира Мономаха має риси „ранішого“, „Молениє“ Даниїла — „пізнішого“ стилю. Типовим представником „пізнішого“ стилю є „Слово о полку Ігореві“, споріднене з проповідями Кирила Турівського або Галицько-Волинським літописом. Треба одначе визнати, що в 11 ст. маємо також твори, що стилістично де в чому подібні до пізніших, напр., промову митрополита Іларіона, а зокрема „Сказаниє“ про забиття Бориса та Гліба. При невеликій кількості ориґінальних творів, що дійшли до нас, такі „вийнятки“ мають велике значення.

2. Загально кажучи, творам київської літератури 11 ст. властива певна стилістична „ монументальність “, вибудова з окремих розмірно нечисленних стилістичних елементів, обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас та скупчення уваги на змісті. Першим завданням авторів, здається, був „діловий“ виклад змісту. Наслідком цього є розмірно проста композиція творів. Характеристично, що думки викладу часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільша наприкінці викладу. Іноді формула повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання цілого твору, або принаймні кожного окремого розділу — зосереджене на одній думці і рідко відходить від неї: виклад „монотематичний“, з однією темою.

3. Стилістичними наслідками цієї основної риси є часта неясність композиції творів та простота їх синтакси. Коли авторові доводиться подати великий фактичний матеріял (напр., у Несторовому житії Феодосія) або висловити різноманітні думки („Поучениє“ Володимира Мономаха), він мало дбає за те, щоб надати окремим елементам певного порядку, бо всі вони пройняті однією думкою або нечисленними думками: тому окремі елементи викладу просто йдуть один за одним (типові збочення в тексті, з кінцевою формулою „повернімось до попереднього“). Цій простій або іноді навіть безпорадній, композиції відповідає і простота синтаксична: виклад здебільша — з коротких речень, що уривчасто йдуть одне за одним, іноді навіть почасти повторюючи попереднє. Часті повторення того самого підмету або додатку в /70/ сусідніх реченнях: „ідіть до міста, а я завтра відступлю від міста та піду в своє місто“ або майже в кожному реченні — ім’я тієї самої дійової особи — напр., літопис р. 1096, або житіє Феодосія.

4. До характеристичних рис стилю старої київської літератури належить також любов до сталих формул, що часто повторюються в тому самому творі або розділі або в різних розділах твору. Маємо і численні тексти св. Письма і загальновживані, мабуть, у ті часи формули. Також і численні „самоповторення“ самого автора, яких автор не лише не бажає уникати, а навпаки, охоче вживає. Автори залюбки цитують і інших і себе самих, та цитують дослівно.

5. Щодо стилістичних прикрас, то простий стиль знає їх небагато: це головне — паралелізм сусідніх речень або думок, висловлених у сусідніх реченнях, паралелізм, ще посилюваний згаданими численними повтореннями окремих слів та імен. Поруч цього зустрінемо алітерації, які ще посилюють враження паралелізму. Порівняння — нечисленні, але виразні („стріли, як дощ“, ворожі полки, „як ліси“ — „аки борове“, чернець-аскет-багатир — „храбръ“ тощо), але тут бракує ще улюбленої пізніше розвиненої символіки. Винятком — але лише до певної міри — є промова Іларіона, збудована за візантійськими взірцями. Епітети — нечисленні, майже немає улюблених, крім імен-прізвищ — Святополк Окаянний. Боняк Шолудивий тощо). Взагалі прикраси не розростаються в складну орнаментацію, що закривала б прозору будову речень та простий хід думок або відсутність будь-якого порядку думок, „плигання“ з теми на тему, про яке ми вже говорили.

6. Можна намітити і деякі основні ідеологічні риси ранньої київської літератури, хоч, розуміється, ідеологічно схарактеризувати всю епоху 11 ст. так само нелегко, як нелегко це зробити і для сучасности. Проте, дві риси зокрема впадають у вічі, — ідеологія „великодержавна“, уявлення про династичну та державну єдність „Руси“, не зважаючи на те, що в дійсності такої єдности майже не існувало (династичні розбіжності в літописі навмисне „заретушовано“, самостійну політику Новгороду, Полоцька або Тмуторокані, противенство Чернігова та Києва зображено в літописі як щось випадкове), та „християнський оптимізм“ радість з того, що Русь „в останню годину“, „одинадцяту годину“ ще покликана Богом до християнської спільноти. Вже це приєднання до правдивої віри, охрищения, приймається як запорука „спасення“; ставлення до Бога — почуття безмежної вдячности, любови; аскетичні мотиви чути лише іноді. Поруч /71/ цих основних ідеологічних „констант“ старокиївської літератури значно слабші всі інші тенденції. Наприклад є велика, розбіжність в оцінці значення греків для Руси: зрідка — панегіричне ставлення до грецької культури, часто скептичне, неґативне та навіть глузливе (бо греки й досі ошуканці — „льстиви“). Поруч почуття єдности зустрінемо сліди психологічного (не лише політичного) противенства між „полянами“ та „деревлянами“, між киянами та новгородцями тощо; вже лише рештки старих мотивів — якісь противенства між варягами та слов’янами. Ледве чи можна говорити про якісь контрасти між духовною та світською ідеологією в літературі. Нечисленні рештки світських творів (чистини літопису, „Поучениє“ Володимира Мономаха) пройшли через якусь літературну „цензуру“ церкви та ще сильнішу „цензуру“ пізніших століть, і тому якщо й були такі противенства, їх слідів у літературі не знайдемо. Говорить у ній завжди церковна, духовна ідеологія. Ще менше чуємо про противенства між християнством та поганством, — наскільки згадуються погани — вони завжди поза межами тієї культурної християнської сфери, яку всі автори нашої старої літератури вважають за єдину можливу культурну сферу взагалі. Ця ідеологічна єдність, розуміється, є ілюзією, що ґрунтується лише на переважно духовному характері авторів, переписувачів та тих посередників, які зберегли для нас рештки старої літератури — церков та манастирів.

Б. Проповідництво

1. Поруч численних перекладних проповідей в ранній київський період ориґінальні проповіді є лише дуже скромним доповненням до скарбниці візантійської гомілетики. До того велика частина ориґінальних проповідей не датована точно, і лише мовні ознаки та елементи змісту вказують на їх належність до старої київської літератури. Лише два автори відомі нам ближче — св. Феодосій та митрополит Іларіон. Ще більше, ніж анонімність, шкодить розшукуванню старих проповідей пізніше приписування їх святим, отцям церкви тощо. На жаль, історики літератури не звертали належної уваги на стиль безумовно старих анонімних творів.

2. Св. Феодосієві (помер 1074 р.) приписувано півтора десятка творів серед них — молитви, 10 проповідей, листи до князя Із’яслава та кілька уривків з „повчань“, що їх Нестір уставив до Феодосієвого житія. Листи до князя Із’яслава, напевне, /72/ Феодосієві не належать; вони є відповідями на запитання канонічного характеру, що їх князь адресував, напевне, якомусь знавцеві; за протикатолицьким змістом — головне одного з них — їх треба вважати за твори „Феодосія (Федоса) Грека“, писаними до іншого князя Із’яслава сто років пізніше. Листи до князя Святослава втрачені, відомо лише кілька дуже різких слів на адресу князя, якого святий порівнює з Каїном. Нестір згадує про численні проповіді Феодосія до народу та ченців; на жаль, з першої групи не маємо жодного певного зразка. Цікаве повчання про кари Божі, вставлене до літопису, не належить Феодосієві. З проповідей до ченців Феодосієві, напевне, належать п’ять.

Проповіді Феодосія мають моральне забарвлення. Здебільшого це — нагадування ченцям про вимоги чернечого чину: від ходження до церкви та поважного поводження при богослужбі до доброчину, праці, покори, терпіння, отже, — від зовнішнього до внутрішнього. Назовні повчання завжди короткі, деякі переповнені текстами з св. Письма, інші користаються ними поміркованіше. Мова — проста. Типових церковно-слов’янських слів мало: доброчинство, благонравиє, доброліпний тощо, зате є народні слоти: свита, послух, триваниє і т. п. Але несправедливо було б уважати, що проповіді Феодосія позбавлені будь-якого літературного забарвлення та літературного вміння. Навпаки, Феодосій знаходить слова і для характеристики психічних переживань, — хвилювання, роздратовання, піднесення тощо: „серце горить“, „душа тане (истаеваетъ)“, „отрусити сум“, „з сльозами мовлю гіркі слова“; він говорить про „сяння“ в душі, про „смерть гріха“. Часто свої думки він одягає в форму простих порівнянь. Є євангельські порівняння, напр., притча про мудрих та дурних дів — де „світильники“ дів — душі; олія, якої забракло дурним дівам, — „милостиня“; він нагадує євангельське оповідання про „виноградник“; ченців Бог вивів з „Єгипту цього світу“ до „безводної пустині“ тощо. Але Феодосій уживав також і інших принагідних порівнянь: кадило — образ Духа Святого; мученики „сяють, як зорі“; нагорода за терпіння — „вінець“; ченці — раби Божі, мусять стояти в церкві „зв’язавши руки“. Це все образи традиційні. Але Феодосій вміє розвинути образи широко та вразливо: так він зве себе лише знаряддям Божим — „бо трость не пише сама, як не буде того, хто нею пише, і сокира не прославиться без того, хто нею січе“; він вчить, як треба ставитися до духовної праці: „Як хтось обробляє ниву або виноградник, то як бачить плоди, що ростуть, то забуває і про (минулу) працю від радости та /73/ молитися Богові, щоб довелося зібрати плід“; зустрічаємо в нього також добру антитезу: „Коли нам не дадуть убрання або свити або чогось іншого потрібного, то робимо собі з того велику печаль. А коли час губимо, то про те не пам’ятаємо і про то не печалимося...“; ключ, що його приймає манастирський ключар, Феодосій порівнює з вогнем з вівтаря *; цікавим є широке військове порівняння: било будить ченців до служби, — „коли находить виправи та засурмить сурма, ніхто не може спати: чи добро ліпитися і воякові Христовому? І ті для малої та заникливої слави забувають і дружину і дітей, і маєток... навіть голову свою ні в що не ставлять, щоб не дістати сорому. Але, як вони самі тимчасові, так і слава їх кінчається з їх життям. А в нас — не так. Якщо витримаємо в боротьбі з ворогами нашими, то як переможці дістанемо славу безмежну та сподобимося чести невимовної...“ Та Феодосій говорить не лише образами; він уміє і добре зформулювати свої головні думки: „Нам належить від праці своєї годувати бідних та мандрівників, а не перебувати безчинними, переходячи з келії до келії“; або, говорячи про сповідь: „Одкриємо тут свої гріхи перед єдиною людиною (священиком), щоб там (на страшному суді) їх не відкрили перед усім всесвітом“ — це приклад доброї антитези. Феодосій користається перекладною проповідницькою літературою — проповідями Іоана Златоустого, Федора Студійського, Василя Великого, а також манастирським уставом.

При всій простоті проповідей Феодосія це добрі зразки проповідницького стилю, з умінням промовляти до серця і до розуму.

*) Пор. сказане про ключ, як правний символ, „Доісторичний період“ І. В. 3.

3. Поруч простих проповідей Феодосія маємо з того самого століття піднесену промову митрополита Іларіона, що його першого не-грека поставлено митрополитом за кн. Ярослава Мудрого 1051 р. Вже в рік смерти Ярослава, 1054, Іларіон не був митрополитом. Не відомо, чи він помер, чи відійшов з метрополії (як дехто припускає, до Печерського манастиря). Його промова про „Закон та благодать“ (милість Божу) — блискучий зразок духовної красномовности. Але це власне не проповідь, як „повчання“, а радше святкова урочиста промова, що могла бути виголошена навіть не при богослужбі. Писаний цей твір між 1037 та 1050 рр. Обсяг його розмірно великий: удвоє більший, ніж разом усі п’ять проповідей св. Феодосія до ченців. Поруч цього Іларіонові приписується „Ісповідання віри“ та три інші проповіді. Припущення, що Іларіон пізніше, бувши під іменем Никона, ченцем /74/ Печерського манастиря, обробив 1073 р. літопис та що йому належить укладання „Ізборника“ 1076 р. та деякі статті в ньому — гіпотетичні.

4. Промова Іларіона розпадається на три частини: перша частина реторичне, але змістовне та догматично-ґрунтовне протиставлення Старого та Нового Завіту, — „закону“, під яким жили люди до приходу Христа, та „благодаті“, під якою живе визволене та викуплене Христом людство. Друга частина — це похвала князеві Володимирові, який приєднав Русь до народів, що як християни підлягають „благодаті“ Божій *; третя частина — молитва. Промова Іларіона не є чимсь надзвичайно ориґінальним. Історичні протиставлення двох понять і похвали зустрічаємо в проповідях отців церкви, а молитва навіть наслідує відомі нам зразки. Але твір Іларіона — це не пряме наслідування якогось певного твору християнської грецької літератури (є деяка схожість з проповіддю Єфрема Сирина на свято Преображення). Іларіон користується св. Письмом, також апокрифами та Шестодневом. Характеристичні для промови ясна будова, добрий розвиток думок та надзвичайно вміле користання всіма засобами виробленої візантійської реторики.

Перша частина промови після короткого похвального вступу — подяки Богові за християнізацію Руси — переходить до порівняння стану людей перед християнством та після прийняття християнства. Християнство змальовується як повний поворот усього історичного шляху людства. Таке протиставлення природне та влучне. Лише, характеризуючи передхристиянський стан, Іларіон не дуже вдало бере не слов’янське поганство, а старозавітну релігію. Протиставлення старого та нового завіту яскраве та реторично по-мистецьки збудоване. Коротко намічено протиставлення — антитезу, а потім розвинено на порівняннях: старий завіт — місяць, новий — сонце, старий — тінь, новий — світло, старий — нічний холод, новий — соняшне тепло тощо. Наприкінці першої частини знову повторене протиставлення вже спеціяльно щодо староруського поганства та християнства: безнадійність та надія на вічне життя, сліпота й глухота та відкриття очей та вух“, замість заїкання поганства, „ясна мова“ християн і т. д.

 

„мандрівники будучи,

вороги Божії будучи,

назвалися людьми Божими,

назвалися синами Божими“.

*) Автор уживає ще старого хозарського слова „каган“ — цього слова Іларіон уживає також і в Доповіданні віри“. /75/

Ці порівняння наближуються вже до тієї символіки, яку зустрінемо в проповідях наступного віку. Іларіон розвиває свої протиставлення на старозавітних прикладах, сенс яких — „рабство“ людей під владою старозавітного закону і „синівство“ їх під владою „благодаті“. Таке протиставлення для тих, часів коли рабство було ще реальним явищем та реальною небезпекою людського життя — надзвичайно вразливе. З цього протиставлення виростає і добрий виклад христології як протиставлення двох сполучених у Христі „натур“ — божеської та людської. В коротких тезах ці протиставлення дають закінчену картину догматичної науки церкви про дві природи Христа:

як людина повився пеленами,

яко Бог зорею проводив волхвів,

як людина лежав у яслах,

яко Бог прийняв від волхвів подарунки та поклін,

як людина втік до Єгипту,

і яко Богові вклонилися Тобі рукодільні (ідоли) єгипетські,

..............

як людина скуштував оцту

та віддав дух,

яко Бог затримав сонце і потрусив землею,

як людину покладено Тебе

в гробі,

і яко Бог, Ти зруйнував пекло та звільнив душу..

і т. д. (17 антитез).

 

Закінчивши першу частину протиставленням поганства та християнства, Іларіон переходить до похвали кн. Володимирові. Кожна країна вихваляє свого апостола: Рим — Петра і Павла, Азія — Іоана Богослова, Індія — Хому, Єгипет — Марка, — „усі країни, міста і люди шанують та вихваляють кожне свого вчителя, що навчив їх православної віри. Похвалімо ж і ми по силі нашій малими похвалами того, хто створив велике та дивне, нашого вчителя та наставника, великого кагана нашої землі, Володимира, онука старого Ігоря, сина ж славного Святослава“. Після характеристики політичного значення Володимира, „єдинодержавця“ Руської землі, Іларіон переходить до охрищення Володимира — „і як він так жив, правлячи землею своєю із справедливістю, мужністю та розумом, сподобився він відвідин Божих“. Не впливові грецької проповіді, а покликанню Божому приписує Іларіон навернення Володимира до християнства: /76/ „Подивилось на нього всемилостиве око благого Бога і посіяло в серці його думку зрозуміти суєту поганської омани та шукати єдиного Бога...“ Лише тоді він звертається до „благовірної землі грецької“ по охрищення: „Каган скинув з себе разом з одягом і старого чоловіка, скинув тлінне, отрусив порох невірства і, ввійшовши в святу купіль, породився від Духа і води, христився во Христа, вдягнувся во Христа...“.

Урочисто малює: Іларіон країну в радості та світлі християнської віри, закінчуючи:

 

„Христос побідив,

Христос переміг,

Христос воцарився,

Христос прославився...“

Іларіон переходить до похвали князеві Володимирові як християнину, малюючи картину його доброчину в останні роки його життя та вказуючи на пізніший розвиток християнства на Русі. Похвала кульмінує в патетичному заклику до Володимира: „Устань, чесно главо, з труни твоєї, отруси сон: бо ти не вмер, але спиш до загального воскресіння всіх. Устань, ти не вмер, бо не годиться вмерти тому, хто увірував у Христа, життя всього світу...“, — і Іларіон продовжує ритмічними закликами:

„Подивись на сина твого Георгія *

...............

подивись на благовірну невістку твою Ірину,

подивись на онуків та правнуків,

як вони живуть,

як їх охороняє Господь,

як вони тримаються благовір’я за заповітом твоїм,

як учащають до святих церков,

як славлять Христа,

як поклоняються імені Його!

 

Подивись на місто, що сяє вічністю,

подивись на церкви, що квітнуть,

подивись на християнство, що росте,

подивись на місто, що, освітлене іконами святих, блищиться,

що тиміямом овіяне,

що похвалами та божественними піснями озвучене...“

*) Георгій — християнське ім’я кн. Ярослава. /77/

Закінчується „слово“ антитезами, що нагадують знову загальну тему промови — протиставлення дохристиянського та християнського стану Руси:

„Радуйся, князю-апостоле,

що нас, душею мертвих, від хвороби

ідолослужби

воскресив, бо через тебе ми

ожили та життя Христове пізнали,

скорчені бувши від бісовської

облуди,

через тебе ми виправились і

вступили на шлях життя,

сліпі сердечними очима бувши

від бісівської омани, осліплені незнанням,

через тебе зробились видющі

світло трисоняшного Божества,

німі бувши,

через тебе заговорили і нині,

малі й великі, славимо єдиносущну Трійцю!“

Твір закінчує піднесена молитва.

5. Викладаючи зміст промови Іларіона ми подали разом і характеристику її викінченої композиції та стилістичних рис, що з них головні — антитези, повторення, заклики (автор звертається і до міста Києва), а головне, ритміка мови, що в певних місцях, завдяки паралелізмові сусідніх речень, ще виразніша. Паралелізм підтримується і частою римою: ясно и велегласно; изыде якоже и вниде; вси в молитвахъ, прилежать, вси готови предстоять; виждь церкви цвЂтущи, виждь христианство растуще; да соблюдеть... Богъ отъ всякоа рати и плЂненіа, отъ глада и всякоа скорби и сътуждения; виждь градъ иконами святихъ освЂщаемъ... и хвалами и божественными пЂснми оглашаемъ. Іноді побудова речень ритмічна:

ратныя прогони,

мир утверди,

страны укроти,

глад угобзи,

боляры умудри,

гряды разсели,

церковь твою възрасти,

достояние твое соблюди,

мужи и жены и младенцы спаси... /78/

Або

нагыя одЂвая,

жадныя и алчныя насыщая,

болящимъ утЂшение посылаа,

должныя искупаа,

роботнаа свобождаа...

Основна тенденція твору — прославлення нової християнської Руси через прославлення її великих князів; через прославлення діла його батька прославлено тут і сина Ярослава. Поруч надзвичайних літературних властивостей, яких не закриває навіть іноді складна мова (багато подвійних слів: благопризирание, равноумный, равнохристолюбець, многоплоднЂ і т. д.) зміст забезпечив творові великий успіх. Не лише українська традиція його пізніше наслідувала (Климент Смолятич; у Галицько-Волинському літописі похвала Володимирові Васильковичеві збудована на зразок похвали Іларіона; Касіян Сакович у віршах на погреб Сагайдачного 1621 р. переспівує початок тієї ж похвали; користується твором Іларіона і „Пересторога“ 1605 р.), але і московська та новгородська література (житія кн. Дмитра Івановича Московського, св. Леонтія Ростовського, Костянтина Муромського, Прокопія Устюзького, Ніфонта Новгородського, Стефана Пермського і т. д.), як також і література сербська (житіє св. Симеона та Сави, писане в 13 ст. єромонахом Доментіяном).