Формування української національної самосвідомості

Виникненню й поширенню української національної самосвідо­мості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Зокрема, наприкінці XVIII ст. імпульс цьому процесові дав ряд найважливіших політичних подій, що мали загаль­ноукраїнське і загальноросійське значення. Це — російсько-турецькі війни за Північне Причорномор'я та Крим (70—80-ті роки), ліквіда­ція Запорізької Січі (1775 p.), скасування автономної козацької ад­міністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783 р. загальноросійського кріпосно­го права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською — Галичини і Буковини (70—90-ті роки). Розчленування, з одного боку, і возз'єднання, — з другого, території українського етносу, знищення останніх опор його державності супроводжувалося також і його русифікацією.

Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості укра­їнців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769—1838 pp.). Його пере­лицьована "Енеїда", без волі автора видрукувана 1798 p., була пер­шою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами мину­лої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції.

Крім формальної сторони — літературного друкованого слова, писаного народною мовою, до того ж незвичайно легкою, вільною і культурною, — поема містила в собі справді дорогоцінний зміст. З-за жартівливої форми талановитої пародії, що описувала нібито троян­ських гультіпак, проглядали інші образи й спомини. Українські ко­заки також часто блукали світами, не знаходячи собі притулку — й гіркі гадки мусили наводити спомини, що викликались цим опові­данням нібито про троянських бурлак. З-поза веселих і часом гру­буватих жартів і глузувань поставали образи "вічної пам'яті Геть­манщини". Поставало народне життя, змальоване з великою любо-»в'ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем.

Славнозвісна "Енеїда" започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями національ­но індиферентних людей.

І до сьогодніїпнього дня ще не оцінений належним чином вне­сок "Енеїди" у скарбницю світової культури. Шведський дослідник А. Єнсен (початок XX ст.), перелічивши ряд травестійно-пародійних обробок Вергілієвої "Енеїди" в історії європейської літератури, за­значає, що творіння Котляревського не просто виділяється своєю "са­мостійною оригінальною вартістю", а й перевищує "і культурно-істо­рично, і мовно, та й естетично" всіх своїх попередників. Перевищує, бо в ній спостерігаємо "багатосторонній образ цілої України, народ­них звичаїв і соціальних обставин", бо українське народне життя в ній "так всесторонньо, а при тім артистично" опрацьоване. Переви­щує з погляду на її "реалізм, національний гумор і народну мову".

Процес українського національного відродження на першому етапі (приблизно до середини 40-х років XIX ст.) охопив найбільші куль­турні центри українських земель, що перебували під владою Росій­ської імперії, — Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії.

Як значний епізод з історії українського відродження, що мав місце біля самих витоків національної свідомості, постає нині зарубіжна поїздка 1791 р. українського поміщика і російського поета Василя Капніста та його переговори з канцлером Прусії про можливість одержання від цієї країни допомоги в тому разі, коли українці, "до­ведені до краю тиранією, що її російський уряд, а саме князь По-тьомкін, здійснювали над ними,... спробують скинути російське ярмо". Адже йдеться про діяча, якого сучасники залежно від їх поглядів поважали або ненавиділи за пристрасний український патріотизм, чию славнозвісну позацензурну "Оду на рабство" сприймали в тогочасно­му суспільстві як літературний виступ за "восстановление гетман-ського правления", а самого його вважали таким, що "готовый был пожертвовать всем своим имением для благополучия Малороссии". Представники наступного покоління родини Капністів також були безпосередньо причетні до національного руху. Вони підтримували зв'язки з членами Кирило-Мефодіївського братства, серйозно займа­лися українським мовознавством, поширювали рукописи пронизаних волелюбними ідеями поезій Т.Г. Шевченка.

Національно-визвольні сюжети з історії України привертали увагу й класиків російської літератури Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя. їхні твори української тематики, не тільки художньо роз­кривали освіченим російським читачам багатий віковічними тради­ціями український світ, а й сприяли піднесенню національної свідо­мості самих українців. Досить вагомий внесок у цю справу зробили декабристи, зокрема Кіндрат Рилєєв. У своїй поемі "Войнаровський" він створює художні образи реальних історичних діячів — україн­ського гетьмана Івана Мазепи та його небожа Андрія Войнаровського, яких зображує патріотами й героями національно-визвольної боротьби в Україні. Таке трактування цих образів не тільки повністю розхо­дилося з офіційною точкою зору російського царизму та його ідео­логів, але й було несподіваним для багатьох сучасників поета. Ще зовсім недавно воно з упередженням сприймалося і радянськими істориками та літературознавцями.

Та й інші його твори, в яких оспівувалася боротьба українського козацтва, козацьких героїв проти поневолювачів ("Наливайко", "Гай­дамак", "Палей", "Богдан Хмельницкий", "Петр Великий в Острож-ске"), цілком імпонували тоді тим, хто дбав про утвердження й по­ширення української національної самосвідомості в масах. Серед них був Микола Маркевич, який професійно займався вивченням історії України і став одним з перших авторів фундаментальної багатомовної узагальненої праці з цієї проблематики. У листі до К. Рилєєва, написа­ному за три місяці до повстання декабристів у 1825 p., Маркевич від себе та від своїх співвітчизників захоплено заявив: "Ви підносите цілий народ, — горе тому, хто йде на приниження цілих країн, хто наважуєть­ся покрити презирством цілі народи. Але слава тому, хто прославляє велич душі людської і кому цілі народи мають віддати подяку".

Вітчизняна війна 1812 р. безпосередньо зачепила й долю укра­їнського народу. Викликаючи хвилю патріотичних настроїв проти наполеонівського нашестя, вона дала значний імпульс піднесенню національної самосвідомості в Україні. А серед прогресивної росій­ської громадськості (незалежно від національності її діячів) пробуди­ла романтизований інтерес до мови, фольклору та побуту населення України. З цього інтересу народилися перші українознавчі лінгві­стичні та фольклористичні праці (у світ їх випустили видавництва Петербурга та Москви). Це — граматика української мови, складена вченим-мовознавцем із Сумщини Олексієм Павловським (1818 p.), збірники українського пісенного фольклору Миколи Цертелєва, гру­зинського князя за походженням (1819 р.), та Михайла Максимови­ча — вихованця Московського і майбутнього першого ректора Київ­ського університету (1827 p.). Відомий російський учений-славіст Ізмаїл Срезневський розпочав свою викладацько-дослідницьку ді­яльність у Харківському університеті. Як збирач та видавець творів українського фольклору він цілком усвідомлював свою добровільну й благородну місію популяризатора масової української самосвідомо­сті. Його стаття "Взгляд на памятники украинской народной словес­ности" (1834 p.) — перший друкований публічний виступ на захист української мови, її права на необмежене використання в літературі й науці. "Надії на славу літературну" побачив Срезневський у твор­чості українських письменників, своїх сучасників — Івана Котлярев­ського, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ'яненка.

Активним поширювачем української культури став Микола Кос­томаров — також вихованець Харківського університету. З перших кроків своєї вченої кар'єри він настільки досконало оволодів укра­їнською мовою, що писав нею художні твори й на основі українсько­го фольклору виконав два дисертаційні дослідження. Зі сторінок харківського українського альманаху "Молодик" (1843 р.) Костома­ров закликав своїх сучасників на Україні писати твори, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно вивчати духовну культуру укра­їнського народу, розширювати народознавчі дослідження, зробити українську мову знаряддям науки та мистецтва. "Конечно, Гоголь, — відзначав Костомаров, — много выразил из малороссийского быта на прекрасном русском языке, но, надо сознаться, знатоки говорят, что многое то же самое, будь оно на природном языке, было бы луч­ше". І тут же вчений пророче визначив місце в розвитку української національної самосвідомості творчості тоді ще молодого поета — Тараса Шевченка: "Это целый народ, говорящий устами своего поэта".

І це, як зазначають дослідники, не випадковість, що в XIX ст. найб­ільше для утвердження національної самосвідомості зробив не держав­ний муж чи воїн, а поет Тарас Шевченко, його геніальна творча спад­щина. Вихід у Петербурзі 1840 р. збірки поетичних творів Т. Шев­ченка "Кобзар" був, безперечно, знаменною віхою в історії українського культурного відродження, а сама ця невелика тоді ще книжечка ста­ла могутньою рушійною силою формування національної самосвідо­мості багатьох українців. Відтоді в рукописних списках і духовних виданнях, у піснях, якими ставало чимало його віршів, творчість Шев­ченка почала проникати в саму гущу народних мас пригнобленої ца­ризмом України, пробуджувати національну гідність людей. Причо­му таку ж роль твори основоположника нової української літератури і реформатора української мови, яким по праву ввійшов в історію нашого народу Шевченко, відігравали й на українських землях по другий бік російсько-австрійського державного кордону.

Напередодні і в період демократичної революції 1848—1849 pp. у Західній та Центральній Європі українські прогресивні громадські діячі Східної Галичини мали всі підстави проголошувати: "якщо хочемо озброїтись силою, давайте прислухаємося до громогласного Шевченка". У свою чергу, Шевченкові та його ідейним однодумцям були відомі імена і творчість таких видатних зарубіжних слов'ян­ських діячів культури, як Шафарик, Коллар, Міцкевич та ін. А такі слов'янознавці, як Ізмаїл Срезневський та Осип Бодянський, були осо­бисто знайомі з цими та багатьма іншими провідними представни­ками зарубіжного слов'янського світу. Здавалося, що визвольні ідеї створення всеслов'янського федеративного союзу носяться в повітрі, їх разом з ідеями соціального і національного розкріпачення укра­їнського народу, ліквідації самодержавного і встановлення демокра­тичного ладу, піднесення масової національної самосвідомості в Україні шляхом розвитку системи шкільної освіти та широкої куль­турно-освітньої програми було покладено в основу діяльності Кири-ло-Мефодіївського товариства — нелегальної політичної організації, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Косто­маров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Гулак. Шеф жан­дармів граф О.Ф. Орлов, підсумовуючи слідчі матеріали, зазначив, що члени товариства прагнули відновити колишню Гетьманщину по можливості "в независимости от других славянских племен", що "об­щество почти потеряло из виду обширную цель объединения всех сла­вянских племен и заботилось о Малороссии, ее народности, языке и даже независимости", що положення основного програмного докумен­та кирило-мефодіївців — "Закону Божого" викладеш "в революцион­ном коммунистическом духе".

На сучасному етапі незалежного розвитку української державності заключне положення кирило-мефодіївського "Закону Божого" (себ­то "Книг битія України..." М. Костомарова) звучить як пророцтво, що збулося: "І встане Україна з своєї могили, знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хоруган, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде неподлег-лою Річчю Посполитою в Союзі слов'янськім". Михайло Грушевський в "Очерке истории украинского народа" так оцінив історичне зна­чення Кирило-Мефодіївського товариства: "...Здесь мы впервые ви­дим попытки теоретического формирования украинской идеи в поли­тической и общественной сфере в духе прогресса и свободы".

Пропаганду своїх ідей колишні учасники Кирило-Мефодіївсько­го товариства відновили наприкінці 50-х — на початку 60-х років у Санкт-Петербурзі після відбуття десятирічного заслання. Звичайно, здійснювали вони її тепер обережніше й поміркованіше, та все ж досить виразно, безкомпромісно. Тоді в Петербурзі знаходилися най­важливіші організації загальноукраїнського національного руху, як от: гурток однодумців і послідовників Т. Шевченка, українська дру­карня Пантелеймона Куліша, нарешті, редакція першого українознавчого журналу "Основа", матеріали якого публікувалися російською та українською мовами і який фактично став трибуною пропаганди української національної самосвідомості.

Головним питанням, яке найбільше дискутувалося на сторінках "Основи", було національне. У полеміці з російською, польською, німецькою, єврейською реакційно-шовіністичною пресою "Основа" обстоювала програму всебічного розвитку національної культури, вимагала створення в Україні широкої мережі шкіл, запровадження в них навчання корінного населення рідною мовою, вказувала на пер­шорядне значення систематичного видання цією мовою науково-по­пулярної літератури.