Будівництво Ярослава Мудрого

В противенстві до Володимира, що підтримував культурні зв’язки з Болгарією, його синові Ярославові довелося вже користуватися безпо­середніми впливами Візантії, що покоривши Болгарію й перемінивши Охридський патріярхат на підчинену Царгородові архиєпископію, виси­лає в 1037 р. свого митрополита Теопемпта до Києва. На місці деревляного Володимирового городу, будує Ярослав муровані укріплення з ве­личавими Золотими ворітьми й церквою Благовіщення над ними, нову катедру Софії й манастирі Юрія та Ірини. Візантійське мистецтво, що за часів так зв. македонської династії пере­жило добу свого останнього розцвіту, приходить тепер уже безпосередними дорогами на Україну.

Київська Софія

Вже сама її назва свідчить про те, що в замислі Ярослава було перещіплення на український грунт величі царгородської Софії цісаря Юстиніяна, що її західньо-европейськї подорожники називали «найвеличавішою з церков усього світу», а посли Володимира Великого ка­зали про неї, що «нема на світі ні виду ні краси такої». В Царгороді станула Софійська катедра на місці погорівшої в 532 р. базиліки «бо­жеської мудрости» Константина, що поставив її як наслідницю поган­ського храму Атени в Атенах. У Києві вона теж. не була першою Софі­єю. Вже підчас захоплення Києва військами Болеслава Хороброго й Святополка був у Києві манастир, з деревляною церквою Софії, що її мала збудувати ще Ольга, вернувши з Царгороду. Але церква погоріла, а Ярослав, як тільки опанував Київ, взявся за її відбудову; примушений уступити з Києва, залишив і будову. Щойно в 1037 р. коли Ярослав станув у Києві твердою ногою, приступив він до будови, вже не скром­ної манастирської церкви, але величавої катедри на місці поза городом, де він рік перед тим розгромив печенігів. Будова катедри тривала довго й була закінчена в 1061 або 1067 р: Несторовий літопис говорить коротко про украшения храму «золотом І сріблом, посудом та многоцінними іконами». Зате митрополит Іляріон каже, що Ярославова Со­фія «заслужила собі на подив у всіх довколичних народів», та що «не найдеться Для неї пара на всій півночі від сходу до заходу».

Протягом свого довгого існування пережила київська Софія багато. В 1163 р. ограбив її син Андрія Боголюбського Мстислав, відтак у 1203 р. Рюрик Ростиславич й нарешті татари в 1240 р. З початком XIV ст. була вже Софія без крівлі, мала розколини в склепіннях, а її західня частина лежала в румовищах. В XV ст. граблять її татари двічі, за Едігея'й Менші Прея. Від 1596 до 1633 р. оставала Софія в руках уніятів. Тоді була вона в оплаканому стані. Але серед румовищ ще «золото й лазур виблискували в приділах, красувалися в ній ще кольони з порфіру й алябастру».

Починаючи з 1632 р. київську Софію раз ураз обновлюють, прибу­довуючи до первісного корпусу нові приділи. Згадаємо тут реставрацію катедри за митрополитів: Могили (1632—1647), Сильвестра Косова, Святополка Четвертинського й нарешті Варлаама Ясинського. Особли­во поширено Софію підчас її обнови за Ясинського та гетьмана Мазепи (1690—1697). Тоді то над боковими опасаннями надбудовано повер­хові приділи й добудовано ще дві широкі нави. З пятинавної сталася тоді Софія девятинавною й непомірно поширилася на боки. Тодіж таки, не рухаючи головної бані, перебудовано в бароковому стилі всі інші й добудовано чотири нові. Всі перекрито характеристичними для українського барока вигинчастими шоломами. В 1343—53 pp. переведе­но ще одну, а в 1882 р. останню обнову Софійської катедри. Знимки роттердамського рисівника Авраама ван Вестерфельда з 1651 р. дають нам повне уявлення про стан Софії в половині XVII ст. Досліди пере­ведені з доручення Всеукраїнської Академії Наук І. Моргилевським, усталили остаточно стилевий характер і розподіл будівлі з часів Яро­слава.

Первісно мала київська Софія пять нав і пять вівтарних закапелків (апсид) від сходу. Середня, головна апсида була ширша й довша від бокових. Поздовжні нави перехрещувалися з чотирма поперечними, до яких, від заходу, притикав партеровий притвір (нартекс). Склепіння й луки, що двигали девять, а може й 13 бань, спіралися на 12 стовбах (пільонах). З трьох боків обігало храм партерове опасання (паперти) з галєрією, сперте на кольонах і луках, особливо пишно украшених від заходу. На північньо-західньому розі церкви здіймалася вежа, з вужевидними сходами на опасання й хори. Другу вежу, напроти старої, прибудовано в XII ст. В цілому займала київська Софія прямокутник в 39х34 м.

З первісних мурів збереглася середня частина з склепіннями й головною банею та апсидами, що одні виступають нині зпоміж пізніших прибудівок. В противенстві до базилічного заложення Десятинної церкви, київська Софія мала вже виразно доосередний характер, так у поземому пляні, як і в надбудові (елевації).

Шукаючи за правзорами для київської Софії, находили їх дослід­ники то в церкві в Мокві на Кавказі, то в церковному будівництві Сирії, то знов у церквах Солуні та самого Царгороду. По правді, київська Софія не була плодом механічного перенесення жадного з готових зразків, але твором так своїми формами, як технікою й конструкцією пристосованим до місцевих умов, тобто матеріялу, майстрів, традиції і естетичних вимог її фундатора.