Методичні поради щодо підготовки даної теми

Міністерство внутрішніх справ УКРАЇНИ

Дніпропетровський державний університет

Внутрішніх справ

 

Кафедра філософії та політології

 

 

Лекція

 

з дисципліни «Психологія»

 

 

Тема № 2. «Основні напрями психологічної науки»

(2 години)

 

Для слухачів 1 курсу ФЗН працівників ОВС ННІ ПОЗН

Дніпропетровськ ‑ 2015

Лекція підготовленапрофесором кафедри,кандидатом психологічних наук, доцентом Шинкаренко І.О.

 

РЕЦЕНЗЕНТИ:

Сурякова М.В. доцент кафедри інженерної педагогіки, кандидат психологічних наук (Національна металургійна академія України).

Спіріна І.Д. завідувач кафедри психіатрії, загальної та медичної психології, доктор медичних наук, професор (Дніпропетровська державна медична академії).

 

Лекція обговорена та схвалена на засіданні кафедри філософії та політології 17 серпня 2015 р., протокол № 2.

 

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

ВСТУП

1. Біхевіоризм.

2. Гештальтпсихологія.

3. Психоаналіз.

4. Гуманістична психологія.

5. Когнітивна психологія.

ВИСНОВКИ

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Дрозденко К.С. Загальна психологія в практичному вимірі. Кредитно-модульний курс. Підручник. – К. «Професіонал», 2007.

2. Зазнюк С. Психологія мотивації. – К., 2002.

3. Ковальчук М. Історія психології. Навчальний посібник. ‑ К., 2004.

4. Левчук Л. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика. ‑ К., 2002.

5. Максименко С.Д. Загальна психологія. 3-тє видання перероблене та доповнене: Підручник – К.: ЦУЛ, 2010. – 272 с.

6. Нємов Р.С. Психологія. – К., 2008.

7. Пальм Ш.Ф. Загальна психологія: Навч. пос. – К.: Центр учбової літератури, 2009.

8. Психологія / За редакцією Ю.Л. Трофімова. – К.: Либідь», 2001.

9. Цимбалюк І.М.Психологія: Навчальний посібник. ‑ К.: В.Д. «Професіонал», 2004.

 

Мета лекції:

Сформувати систему знань про основні напрями розвитку психологічної науки, механізми психологічного захисту; забезпечити розуміння сутності сучасних підходів щодо вивчення поведінки людини, свідомого, несвідомого, когнітивних процесів. Захопити курсантів ідеями гуманістичної психології, викликати бажання поглибити свої наукові знання. Сформувати уміння давати психологічну оцінку мотивам, діям, засобам та наслідкам дій людини.

Розвивати вміння власної організації навчальної роботи, активного слухання, розуміння, осмислення навчального матеріалу, актуалізувати пізнавальні і професійні мотиви.

Виховувати моральні почуття, прагнення до активного професійного саморозвитку, саморегуляції поведінки, гуманність, справедливість, відповідальність.

Ключові поняття: «біхевіоризм», «поведінка», «умовні рефлекси», «гештальтпсихологія», «цілісні структури свідомості», «образ», «психоаналіз», «несвідоме», «пізнання», «когнітивні здібності», «феноменологічний підхід», «Я-концепція», «мотивація людини», «еклектизм».

ВСТУП

 

Завдання підвищення ефективності правоохоронної, превентивної, пенітенціарної діяльності не може бути успішно вирішена без використання даних сучасних наукових психологічних шкіл. До основних напрямків психології належать: біхевіоризм, гештальтпсихологія, психоаналіз, когнітивна психологія, гуманістична психологія. Це найбільш впливові школи психологічної науки.

БІХЕВІОРИЗМ

Біхевіоризм (від англ. behavior. – поведінка), напрямок в психології, в рамках якого вважається, що психологія повинна вивчати поведінку людини, за якою можна тільки спостерігати. Звідси і назва цього напрямку.

У той час було прийнято ставити знак рівності між психікою і свідомістю. Психічними вважалися процеси, що починаються і закінчуються у свідомості. У період появи біхевіоризму психологією вважалася наука про свідомість. Концепція свідомості була сполучена із суб'єктивним методом, розчарування в якому зростало повсюдно. Відчувалася потреба в новому предметі, нових проблемах, методах, принципах. Особливо гостро це відчувалося в США, де в силу своєрідного історичного розвитку панував утилітаристський підхід до дослідження людини та її нервово-психічних ресурсів.

Суб'єктивний метод уступав позиції об'єктивному. У цьому важливу роль зіграла поява в експериментальній психології нових випробувань – живих істот, нездатних до самоспостереження (інтроспекції).

Одним із піонерів біхевіористського руху був Едвар Торндайк (1874–1949). Його роботи відкрили перший розділ у літописі біхевіоризму. Він став навчати курчат навичкам проходження лабіринту. Винайшов спеціальну «проблемну шухляду», у якій містилися піддослідні тварини. Потрапивши в шухляду, вони могли вийти з неї й одержати підгодівлю лише тоді, коли пускали в хід спеціальний пристрій (натискали на пружину, тягли за петлю і т.д.). Поведінка тварин була однотипною. Вони робили безліч рухів: кидалися в різні сторони, дряпали шухляду, кусали її і т.д., доки один з рухів випадково не виявлявся вдалим. Під час наступних проб число марних рухів зменшувалося, тварині було потрібно менше часу, щоб знайти вихід, поки нарешті вона не навчилася діяти безпомилково. Тварина діяла методом «проб і помилок» і домагалася випадкового успіху. Принцип «проб і помилок і випадкового успіху» пояснює придбання живими істотами нових форм поведінки.

Торндайк приймав за вихідний момент не зовнішній імпульс, а проблемну ситуацію, тобто такі зовнішні умови, для пристосування до яких організм не має готової формули рухової відповіді, а змушений її побудувати власними зусиллями.

Зв'язок «ситуація – реакція» на відміну від рефлексу (у його єдино відомому Торндайку механістичному трактуванню) характеризувався наступними ознаками:

1) вихідний пункт – проблемна ситуація;

2) організм протистоїть їй як ціле;

3) він активно діє в пошуках вибору;

4) вивчається шляхом вправи.

Торндайківська модель мала явні переваги порівняно не тільки з механістичним трактуванням рефлексу, але і з теологічним трактуванням дії у функціоналістів. Він істотно розширив галузь психології. Він показав, що вона простирається далеко за межами свідомості. Сферою психології виявлялася взаємодія організму із середовищем. Хоча Торндайк не вважав себе біхевіористом, він підготував, більше ніж хто б то не був, його виникнення.

Теоретичним лідером цього напрямку став Джон Браадус Уотсон (1878-1958). Він захоплювався експериментальною психологією. Уотсон проголосив у 1913 р., що психологія одержить право називатися наукою, коли буде застосовувати об'єктивні експериментальні методи вивчення. Об'єктивно можна вивчати тільки поведінку людини, що виникла в тій чи іншій ситуації. Кожній ситуації відповідає певна поведінка, яку варто об'єктивно фіксувати. «Психологія – це наука про поведінку», а всі поняття, зв'язані зі свідомістю, варто вигнати з наукової психології. Аналіз поведінки повинний носити суто об'єктивний характер і обмежуватися реакціями, що зовні спостерігаються, (усе, що не підлягає об'єктивної реєстрації, - не підлягає вивченню, тобто думки, свідомість людини не підлягають вивченню, їх не можна вимірити, реєструвати).

Усе, що відбувається всередині людини, вивчити неможливо, тобто людина виступає як «чорна шухляда». Об'єктивно вивчати, реєструвати можна тільки реакції, зовнішні дії людини і ті стимули, ситуації, що ці реакції обумовлюють. І задача психології полягає в тім, щоб за реакцією визначати ймовірний стимул, а за стимулом пророкувати певну реакцію.

І особистість людини, з погляду біхевіоризму, не що інше, як сукупність поведінкових реакцій, властивих даній людині. Та чи інша поведінкова реакція виникає на певний стимул, ситуацію. Формула «стимул – реакція» була ведучою в біхевіоризмі. Закон ефекту Торндайка уточнює: зв'язок між S і R підсилюється, якщо є підкріплення. Підкріплення може бути позитивним (похвала, одержання бажаного результату, матеріальна винагорода і т.п.) або негативним (біль, покарання, невдача, критичні зауваження і т.п.). Поведінка людини випливає насамперед з чекання позитивного підкріплення, але іноді переважає бажання насамперед уникнути негативного підкріплення.

Таким чином, з позиції біхевіоризму, особистість – усе те, чим володіє індивід, і його можливості у відношенні реакції (навички, свідомо регульовані інстинкти, соціалізовані емоції + здатність пластичності, щоб утворювати нові навички + здатність утримання, збереження навичок) для пристосування до середовища, тобто особистість – організована і відносно стійка система навичок. Навички складають основу щодо стійкої поведінки, навички пристосовані до життєвих ситуацій, зміна ситуації веде до формування нових навичок.

Людина в концепції біхевіоризму розуміється насамперед як реагуюча, діюча, істота, яка навчається, запрограмована на ті чи інші реакції, дії, поведінку. Змінюючи стимули і підкріплення, можна програмувати людину на необхідну поведінку.

Окрему лінію в розвитку біхевіоризму представляє система поглядів Б.Скіннера. Він висунув теорію оперантного біхевіоризму. Скіннер формулює положення про три види поведінки: безумовно-рефлекторної, умовно-рефлекторної і оперантної. Остання і складає специфіку навчання Б. Скіннера.

Безумовно-рефлекторний і умовно-рефлекторний види поведінки викликаються стимулами (S) і називаються респондентними, що відповідають поведінці. Це реакції типу S. Вони складають певну частину репертуару поведінки, але тільки ними не забезпечується адаптація до реального середовища мешкання. Реально процес поведінки будується на основі активних проб – впливів тварини на навколишній світ. Деякі з них випадково можуть призводити до корисного результату, що у силу цього закріплюється. Такі реакції (R), що не викликаються стимулом, а виділяються («випускаються») організмом, деякі з них виявляються правильними і підкріплюються, Скіннер назвав оперантними. Це реакції типу R, за Скіннером, саме ці реакції є переважними в адаптивній поведінці тварини: вони є формою довільної поведінки.

На основі аналізу поведінки Скіннер формулює свою теорію вчення. Головним засобом формування нової поведінки виступає підкріплення. Уся процедура вчення у тварини одержала назву «послідовного наведення на потрібну реакцію».

Дані, отримані під час вивчення поведінки тварин, Скіннер переносить на людську поведінку, що приводить до вкрай біологізаторського трактування людини. Випливаючи з установки уотсоновського біхевіоризму, Скіннер виключає внутрішній світ людини, її свідомість з поведінки і робить біхевіоризацію її психіки. Мислення, пам'ять, мотиви і т.п. психічні процеси він описує в термінах реакції і підкріплення, а людину – як реактивну істоту, що піддається впливу зовнішніх обставин. Біологізаторський підхід до людини, характерний для біхевіоризму в цілому, де немає принципового розходження між людиною і твариною, досягає в Скіннера своїх меж. Уся культура, живопис, естрада – виявляються в його трактуванні «хитромудро придуманими підкріпленнями». Доведена до крайності біхевіоризація людини, культури і суспільства призводить до абсурду, що особливо виразно проявилося в книзі «По ту сторону волі» (1971). Трансформація Скіннером понять волі, відповідальності, гідності фактично означає їхнє виключення з реальної життєдіяльності людини.

Для вирішення соціальних проблем сучасного суспільства Б. Скіннер висуває задачу створення технології поведінки. Технологія поведінки покликана здійснювати контроль одних людей над іншими. Оскільки наміри, бажання, самосвідомість людини не беруться до уваги в біхевіоризмі, засобом керування поведінкою не є звертання до свідомості людей. Таким засобом є контроль за режимом підкріплень, що дозволяє маніпулювати людьми. Поведінкова концепція Б. Скіннера і розроблена на її основі технологія поведінки, яка використовувалась як знаряддя керування поведінки людей, одержала широке поширення в США та впливає і в інших країнах, зокрема в країнах Латинської Америки, як інструмент ідеології і політики.

Поведінкова концепція розглядає особистість як систему реакцій на різні стимули. Теорія оперантного біхевіоризму Скіннера носить механістичний і вкрай біологізаторський характер. Скіннер сформулював принцип оперентного обумовлювання – «поведінка живих істот цілком визначається наслідками, до яких вона призводить. У залежності від того, чи будуть ці наслідки приємними, байдужними чи неприємними – живий організм виявить тенденцію повторювати даний поведінковий акт, не додавати йому ніякого значення або ж уникати його повторення надалі». Людина здатна передбачати можливі наслідки своєї поведінки й уникати тих дій і ситуацій, що можуть призвести до негативних для неї наслідків. Людина суб'єктивно оцінює імовірність настання тих чи інших наслідків, чим вище суб'єктивна імовірність настання негативних наслідків, тим сильніше це впливає на поведінку людини.

ВИСНОВКИ З ПЕРШОГО ПИТАННЯ:

Біхевіоризм визначив вигляд американської психології двадцятого століття. Кредо біхевіоризму: «Предметом психології є поведінка». Звідси і назва від англійського (behaviour) – поведінка (біхевіоризм можна перевести як поведінкова психологія). Об'єктивно можна вивчати тільки поведінку людини, що виникає в тій чи іншій ситуації. Кожній ситуації відповідає та чи інша поведінка, яку варто об'єктивно фіксувати. «Психологія – це наука про поведінку», а всі поняття, зв'язані зі свідомістю, варто вигнати з наукової психології. Нові форми поведінки з'являються в результаті утворення умовних рефлексів (обумовлювання) (Уотсон). Будь-яка поведінка визначається своїми наслідками (Скіннер). Людські дії формуються під впливом соціального середовища, людина цілком від нього залежить. Людина схильна також наслідувати поведінку інших людей, з урахуванням того, наскільки сприятливі можуть бути результати такого наслідування для неї самої (Бандура). Основні ідеї біхевіоризму одержали подальший розвиток у теорії соціального вчення (Роттер. Макгвайр).

Важливими заслугами біхевіоризму є: впровадження об'єктивних методів реєстрації й аналізу реакцій, що зовні спостерігаються, дій людини, процесів, подій; відкриття закономірностей вчення, утворення навичок, реакцій поведінки.

Основний недолік біхевіоризму – у недообліку складності психічної діяльності людини, зближення психіки тварин і людини, ігнорування процесів свідомості, творчості, самовизначення особистості.

Досягнення біхевіоризму по вивченню поведінки людини активно використовуються в практичної діяльності правоохоронця.

ГЕШТАЛЬТПСИХОЛОГІЯ

Приблизно в той самий час, коли в США почався рух біхевіоризму, у Німеччині зародилася гештальтпсихологія. І біхевіоризм, і гештальтизм з'явилися продуктом корінних зрушень у психологічному пізнанні. Їхня одночасна поява – показник того, що вони виникли як різні варіанти відповіді на запити логіки розвитку психологічних ідей. І дійсно, обидва напрямки були реакцією на сформовані наукові стереотипи і протестом проти них. Ці стереотипи виражали вже розглянуті нами школи - структурну і функціональну (див. лекцію №1.)

Основоположниками даної наукової школи є Макс Вертгеймер, Вольфган Келер і Курт Коффка. Вони зустрілися в 1910 році у Франкфурті-на-Майні в Психологічному інституті, де Вертгеймер шукав експериментально відповідь на питання про те, як будується образ сприйняття видимих рухів, а Келер і Коффка були не тільки випробуваними, але й учасниками обговорення результатів досліджень. Ці результати були викладені в статті Вертгеймера «Експериментальні дослідження видимого руху» (1912). Від цієї статті прийнято вести походження гештальтизма.

Слово «гештальт» як поняття не має точного еквівалента ні в англійській, ні в російській мовах. Дуже приблизно в залежності від контексту, його зміст може передаватися словами «образ», «структура», «форма», «організоване ціле». Тому в психологічних текстах воно, як правило, не переводиться.

Головний постулат гештальтистів говорив, що первинними даними психології є цілісні структури (гештальти), в принципі не виведені з утворюючих його компонентів. Гештальтам притаманні власні характеристики і закони. Властивості речей визначаються структурою, у яку вони входять. Думка про те, що ціле більше утворюючих його частин, було дуже давньою. Заслуга гештальтпсихологів полягає у твердженні системного підходу до психічних явищ.

Представників цього напрямку більш за все не влаштовував спрощений атомістичний підхід до вивчення й аналізу психічних явищ, характерний для асоціативної інтроспективної психології. Така психологія розкладала всі складні явища на елементарні, прагнучи з їхнього сполучення за асоціативним принципом вивести закони формування цілісних структур психічного. Психічні явища, по суті справи, зводилися до різноманітних сполучень найпростіших елементів за обмеженим числом законів. Гештальтизм поклав чимало сил на боротьбу з «атомістськими» уявленнями про свідомість і поведінку.

Проблема цілого і частини створила також вододіл між гештальтизмом і біхевіоризмом. Гештальтизм відстоював ідею цілісності на противагу бихевіористському погляду на складну реакцію як суму елементарних.

Біхевіоризм ігнорував образ, бачачи в ньому не психічну реальність, не регулятор поведінки, а невловимий, прозорий продукт інтроспекції. Для гештальтизму навчання про рухові акти, позбавлених образної орієнтації стосовно середовища, уявлялося, що вилучає з психічної діяльності її серцевину. Однак на стороні бихевіористів була перевага. Вони могли дати своїм фактам детерміністське пояснення. Рухова реакція неминуче трактувалася ними як ефект, вироблений об'єктивно контрольованими незалежними перемінними. Гештальтизм вважав єдиними психологічними фактами безпосередньо випробовувані суб'єктом феномени свідомості. Відчуваючи несумісність цієї традиції з природнонауковим підходом, гештальтисти намагалися співвіднести феноменальний «світ» з реальним, фізичним.

І біхевіористи, і гештальтисти сподівалися створити нову психологію по типу наук про природу. Але для біхевіористів моделлю служила біологія, для гештальтистів – фізика. Фізікалізм визначив характер гештальтистських схем. Посередником між фізичним полем і цілісним сприйняттям повинна була стати, на їхню думку, фізіологія цілісних і динамічних структур – гештальтів. Поняття про гештальти не вважалося, таким чином, унікально-психологічним. Воно було провісником загального системного підходу до всіх явищ буття. Зароджувався новий погляд на співвідношення частини і цілого, зовнішнього і внутрішнього, причини і мети.

Гештальтизм відстоював ідею цілісності на противагу біхевіористському погляду на складну реакцію як суму елементарних.

Гештальтпсихологи порівнюють поведінку скоріше з музикою, чим з математикою. Згадайте свою улюблену пісню. Якби сприймали кожну ноту окремо, ви б не змогли відтворити мелодію. Крім того, можна всі ноти поміняти місцями чи зіграти ту ж саму мелодію в іншій тональності. Таким чином, першорядне значення має взаємозв'язок чи організація нот.

Відповідно до цієї концепції людська поведінка втрачає свій зміст будучи розбита на окремі компоненти. Прихильники гештальтпсихології намагаються переконати біхевіористів, що структурна організація поведінки грає в цілому більш важливу роль, ніж окремі вчинки. Тому психологія повинна вивчати відчуття людини, його сприйняття й інтуїтивні процеси, що вже неминуче належить до сфери свідомості.

По-перше – розуміння (зрушення в образному полі), по-друге – рухове пристосування (перебудова у виконавських ланках дії). Розуміння може бути поступовим і миттєвим.

Келлер вивчав поведінку шимпанзе на іспанському острові Тенериф (на Канарських островах). У дослідах Келлера, що стали класичними, центральне місце зайняв доказ ролі «інсайту» (раптового схоплювання відносин) при вирішенні інтелектуальних задач. Мавпи повинні були вирішити задачі типу підтягування банана за допомогою ціпка. Іноді для цього було потрібно скласти довгий ціпок із двох коротких. Успіх рішення ставився в залежність від бачення ситуації в цілому, від «гештальтування» поля сприйняття. Поняття про інсайт (від англ. insight – розсуд) стало ключовим у гештальтпсихології. Йому був доданий універсальний характер. Воно стало основою гештальтистського пояснення адаптивних форм поведінки, що біхевіористи пояснювали принципом «проб, помилок і випадкового успіху).

20-і роки ознаменувалися серйозними експериментальними досягненнями гештальтпсихології. Вони стосувалися головним чином процесів сприйняття, притому зорового. Було запропоновано безліч законів гештальта. До них, зокрема, належали «фігура і тло» і «транспозиція». (реакція не на окремі подразники, а на їхнє співвідношення). Принцип «транспозиції» ілюструє наступний модельний експеримент, проведений Келлером над курми, у яких вироблялася дифференційовка двох відтінків сірого кольору. Кури навчалися клювати зерна, розкидані на світлому квадраті, відрізняючи його від того, що знаходився поруч темного. У контрольному дослідженні той квадрат, що служив позитивним подразником, виявлявся поруч із квадратом ще більш світлим. Кури і вибирали цей останній, хоча колись він ніколи не підкріплювався. Вони, таким чином, реагували не на абсолютну світлоту, а на співвідношення «світлоти» Їхня реакція, за Келлером, визначається законом «транспозиції».

Гештальтисти приділяли велику увагу дослідженню мислення людини. Цій проблемі була присвячена незакінчена книга, що залишилася, Вертгеймера «Продуктивне мислення» (1945). Досвіди проводилися над дітьми. Були використані також інтерв'ю з Ейнштейном. Виходячи з загального положення гештальтистів, що справжнє мислення є «інсайтним», а інсайт припускає схоплювання цілого (наприклад, принципу рішення проблеми), Вертгеймер виступив проти традиційної практики навчання в школі. Він підкреслював, що в основі цієї практики лежить одна з помилкових концепцій мислення – або ассоціаністська (навчання будується на зміцненні зв'язків між елементами), або формально-логічна. Обидві перешкоджають розвитку творчого, продуктивного мислення. Вертгеймер, зокрема, вважав, що в дітей, які навчаються геометрії в школі на основі формального методу, незрівнянно важче виробити продуктивний підхід до задач, ніж у тих, хто взагалі не навчався. Він прагнув з'ясувати психологічну сторону розумових операцій, психологію рішення проблем.

Установки і принципи гештальтпсихології стосовно особистості і міжособистісної поведінки реалізував у своїх теоретичних і експериментальних дослідженнях К. Левін. Для того, щоб зрозуміти і пояснити поведінку особистості в її фізичному і соціальному оточенні, писав він, необхідно для кожного психічного явища (дії, емоції, переживання і т.п.) “визначити ту короткочасно діючу цілісну ситуацію”, що являє собою сформовану в даний момент структуру поля і стан особистості. Середовище, згідно з Левіним, повинно визначатися не у фізичних одиницях, як це роблять біхевіористи, а психологічно, тобто як вона представлена у феноменальному суб'єктивному світі сприймаючих її людей.

ВИСНОВКИ З ДРУГОГО ПИТАННЯ:

Гештальтпсихологія заявила про себе твердженням про існування власних законів формування складних, цілісних систем психічних явищ, що зводяться не до елементарних законів сполучення елементів. У дослідженнях гештальтпсихологів вивчення складних явищ по елементах і їхніх зв'язках було замінено з'ясуванням структури цих зв'язків і законів її формування. З цієї причини даний напрямок іноді називають структурною психологією. Ідеї гештальтпсихології зіграли позитивну роль у розробці ряду важливих проблем психології. Вони торкнулися сприйняття, мислення, пам'яті, особистості і міжособистісних відносин. Вони також сприяли застосуванню в галузі психології корисних для неї теорій і понять, запозичених із природничих досліджень. Заслуги гештальтпсихології складаються в розробці поняття психічного образа, у твердженні системного підходу до психічних явищ. Теорія гештальта, поняття про інсайт стали ключовими в розробці педагогічних технологій, спрямованих на розвиток творчого мислення тих, кого навчають. Гештальтпсихологія привернула увагу дослідників до нових цікавих проблем.

 

ПСИХОАНАЛІЗ

На початку ХХ століття в психології виник напрямок психоаналізу, чи фрейдизму. Його засновником є Зиґмунд Фрейд (1856 – 1936).

Термін «психоаналіз» має три значення: 1 – теорія особистості і психопатології; 2 – метод терапії особистісних розладів; 3 – метод вивчення неусвідомлених думок і почуттів людини...

Фрейд застосовував топографічну модель, відповідно до якої в психологічному житті можна виділити три рівні: свідомість, підсвідомість, несвідоме. Рівень свідомості складається з відчуттів і переживань, що ви усвідомлюєте в даний момент часу. Свідомість охоплює тільки малий відсоток всієї інформації, що зберігається в мозку, причому визначена інформація усвідомлюється лише протягом короткого періоду часу, а потім швидко занурюється на рівень підсвідомого чи несвідомого, у міру того як свідомість людини переміщається на інші сигнали.

Підсвідомість чи «доступна пам'ять». Сфера підсвідомого містить у собі весь досвід, що не усвідомлюється в даний момент, але може легко повернутися у свідомість спонтанно чи в результаті мінімального зусилля.

Несвідоме – це найглибша і значима сфера людської психіки. Несвідоме являє собою сховище інстинктивних спонукань плюс емоції і спогади, що настільки загрожують свідомості, що були подавлені і витиснуті у сферу несвідомого, але саме цей неусвідомлюваний матеріал багато в чому визначає повсякденне функціонування людини, хоча вона цього і не усвідомлює. Несвідомі переживання цілком недоступні свідомості людини, але в значній мірі визначають дії людей.

У такий спосіб у щиросердечному житті Фрейд виділяє три рівні: свідомість, предсвідомість несвідоме (підсвідомість). Усі психічні процеси зв'язані між собою по горизонталі і вертикалі. Якщо думка чи почуття здаються незв'язаними з попередніми думкою і почуттям, то ці зв'язки варто шукати в несвідомому.

«Визначення порушення наших психічних функцій чи неправильності в діях, що здаються нам невмотивованими, - писав Фрейд, - виявляються цілком мотивованими, якщо їх піддати психоаналітичному дослідженню». Несвідоме і предсвідоме відділено від свідомого особливою психічною інстанцією – «цензурою». Цензура виконує дві функції: 1) витісняє у сферу несвідомого неприйнятні і засуджувані особистістю власні почуття, думки і поняття; 2) чинить опір активному несвідомому, яке прагне проявитися у свідомості.

До несвідомого належать багато інстинктів, взагалі недоступні свідомості, а також думки і почуття, піддані «цензурі». Ці думки і почуття не загублені, але не допускаються до спогаду, а тому виявляються у свідомості не прямо, а опосередковано, манівцями - в обмовках, описках, помилках пам'яті, сновидіннях, неврозах, «нещасних» випадках.

Відбувається також сублімація несвідомого – заміщення заборонних потягів соціально прийнятними діями. Несвідоме має велику життєздатність і непідвласно часу. Думки і бажання, витиснуті у свій час у несвідоме і знову допущені у свідомість навіть через кілька десятиліть, не втрачають свого емоційного заряду і діють на свідомість з колишньою силою.

Те, що ми звикли називати свідомістю, являє собою, образно говорячи, айсберг, велику частину якого займає несвідоме. У цій нижній частині айсберга і знаходяться основні запаси психічної енергії, спонукання й інстинкти. Предсвідомість – та частина несвідомого, яка може стати свідомістю. Вона розташована між несвідомим і свідомістю. Предсвідомість подібно великому складу пам'яті, у якому свідомість бідує при виконанні своєї повсякденної роботи.

Інстинкти – це сили, що спонукують людину до дії. Фізичні аспекти інстинктів Фрейд називав потребами, психічні – бажаннями. Інстинкт містить чотири компоненти: джерело, мета, імпульс і об'єкт. Мета складається в зменшенні потреби і бажання до такого ступеня, що подальша дія, спрямована на їх задоволення, перестає бути необхідним. Іншими словами, мета полягає в тому, щоб дати організму те, у чому він відчуває потребу чи що в даний момент бажає.

Імпульс – це та енергія, сила чи напруга, що використовуються для задоволення інстинкту.

Об'єкт інстинктів – це ті предмети чи дії, що задовольняють первісну мету.

Розглянемо, як виявляються ці компоненти в людині, яка відчуває спрагу, тіло збезводнюється і починає відчувати потребу в рідині: джерело – потреба в рідині, спрага. В міру наростання спраги наростає напруга, енергія (імпульс), спрямовані на задоволення спраги. Мета полягає в тому, щоб зменшити цю напругу, ліквідувати спрагу. Об'єкт – це не тільки рідина, але і всі дії, що спрямовані на пошуки чи виготовлення вологи, і, нарешті, сам акт випивання рідини.

Людина, яка відчуває потребу, буде продовжувати пошукову діяльність доти, доки не задовольнить цю потребу і зв'язану з нею напругу. Напруга змінюється релаксацією, релаксація – напругою... і так до нескінченності. Ідеальним вважається стан спокою, рівноваги, що відповідає внутрішньоутробному життю.

Якщо людина з жадібністю поїдає їжу, виходить, вона голодна. Якщо кричить, значить у неї щось болить чи вона чогось хоче. Тому, розглядаючи поведінку, сон чи будь-який інший психічний процес, потрібно шукати за ним спонукання і бажання.

Робота психоаналітика містить у собі пошук причин думок, почуттів і поведінку, щоб потреба (інстинкт), неправильне задоволення чи недостатньо визначена думка чи поведінка, могла знайти кращу, більш оптимальну форму задоволення.

Іноді деякі думки чи форми поведінки не тільки не зменшують напруги, а, навпаки, підсилюють її. Це означає одне з двох: чи пряме вираження потреби блоковане, чи ці конкретні думки і форми поведінки не задовольняють її. Хоча існує велика розмаїтість інстинктів, Фрейд спробував звести їх до двох груп: інстинкти, що підтримують життя (сексуальні інстинкти) і деструктивні інстинкти що руйнують, життя.

Цей фундаментальний антагонізм існує завжди, але може бути непомітний в психічному житті, тому що більшість наших думок і дій зв'язані не з одним з цих інстинктів, а є результатом їхньої взаємодії. Інстинкти – це канали, по яких «протікає» енергія, і ця енергія підкоряється своїм власним законам.

На думку Фрейда, кожний з цих двох узагальнених інстинктів (сексуальний і деструктивний) мають і своє джерело енергії.

Лібідо (лат. «бажання») – це енергія, властива інстинктам життя; агресивна енергія притаманна деструктивним інстинктам. Ця енергія має свої кількісні і динамічні критерії.

Катексис – це процес поміщення лібідинозної (чи протилежної їй) енергії в різні форми психічного життя, у ідеї чи дії. Катектоване лібідо перестає бути рухливим і вже не може переміщатися до нових об'єктів. Воно укорінюється в тій області психічної сфери, що залучала й утримує його.

Якщо представити лібідо як визначену суму грошей, то катексис – процес покупки, вкладання грошей у цінності. Чим більше вкладено грошей в одні цінності, тим менше їх залишається для інших.

Психоаналітик завжди намагається зрозуміти непропорційність катектування лібідо, де його більше, де менше, і намагається перерозподілити його.

У структурі особистості Фрейд виділяє ВОНО, Я, понад – Я (ІД, ЕГО, супер - ЕГО).

ВОНО – це первісна, основна, центральна і разом з тим найбільш архаїчна частина особистості. ВОНО, вважає Фрейд, - «містить все унікальне, усе що є при народженні, що закладено в конструкції...». ВОНО служить джерелом енергії для всієї особистості, і разом з тим ВОНО – цілком несвідоме. Думки чи почуття, витиснуті зі свідомості в несвідоме ВОНО, як і раніше здатне впливати на психічне життя людини, при тому згодом сила цього впливу не зменшується. ВОНО можна порівнятися зі сліпим і глухим диктатором, влада якого необмежена, але панувати він може тільки через посередників.

ВОНО розвивається з Я і на відміну від останнього знаходиться в постійному контакті з зовнішнім світом. Я захищає ВОНО, як кора дерево, але при цьому харчується енергією ВОНО.

За допомогою нагромадження досвіду (у пам'яті) Я уникає небезпечних подразників, адаптується до помірного і, головне, усвідомлює світ, за допомогою активної діяльності здатне перебудовувати його собі на користь. Розвиваючись, Я поступово знаходить контроль над вимогами ВОНО, вирішуючи: чи буде інстинктивна потреба реалізована одразу ж чи її задоволення буде відкладено до більш сприятливих обставин. Таким чином, ВОНО реагує на потреби, Я – на можливості. Я є під впливом зовнішніх (середовище) і внутрішніх (ВОНО) імпульсів. Наростання цих імпульсів супроводжується напругою, почуттям «невдоволення», зменшення – релаксацією, почуттям «задоволення». «Я, - вважає Фрейд, - прагне до задоволення і намагається уникнути невдоволення».

Понад – Я (Супер-Я) розвивається з Я й є суддею, цензором його діяльності і думок виконує роль критика. Це сховище вироблених суспільством моральних установок і норм поведінки. Фрейд указує на три функції Понад-Я: совість, самовладання, формування ідеалів.

Як совість Понад-я судить, обмежує, забороняє чи дозволяє свідому діяльність. Самоспостереження виникає зі здатності Понад-я (незалежно від ВОНО і Я) оцінювати дійсність, спрямовану на задоволення потреб. Формування ідеалів зв'язане з розвитком самого Понад –Я. Суперего містить систему цінностей і норм, сумісних із тими, котрі прийняті в оточенні людини, що дозволяють їй відрізняти що добре і що погано, що морально й аморально. Суперего намагається направити людину до досконалості в думках, словах і вчинках.

Основна мета взаємодії всіх трьох систем: Воно, Я і Понад –Я (Супер-Я) – чи підтримувати (при порушенні) відновлювати оптимальний рівень динамічного розвитку щиросердечного життя, збільшуючи задоволення і зводячи до мінімуму невдоволення.

Від напруги, випробовуваного під впливом різних сил (внутрішніх і зовнішніх), Я оберігає себе за допомогою таких захисних механізмів, як витиснення, заперечення, раціоналізація, реактивні утворення, ізоляція, проекція і регресія.

Витиснення – знищення зі свідомості почуттів, думок і намірів до дії, потенційно зухвала напруженість. Однак витиснуті в несвідоме, ці «комплекси» продовжують діяти на щиросердечне життя і поведінку людини і постійно шукають виходу «назовні».Тому для утримання в несвідомому потрібно постійна витрата енергії.

Заперечення – це спроба не приймати за реальність події, небажані для Я. Примітно здатність у таких випадках «пропускати» у своїх спогадах неприємні пережиті події чи заміняти їх вимислом.

Раціоналізація – це перебування прийнятних причин і пояснень для прийнятних думок і дій. Природно, що ці «виправдувальні» пояснення думок і вчинків більш етичні і шляхетні, ніж їхні щирі мотиви.

Реактивні утворення – поведінка, яка протиставляється бажанню. Це явна чи неусвідомлена інверсія чи протидія – підміна дії, думки, почуттів, що відповідають справжньому бажанню на діаметрально протилежні поведінку, думки, почуття.

Ізоляція – це відділення психотравмуючої ситуації від зв'язаних з нею щиросердечних переживань. Заміна ситуацій відбувається як би неусвідомлено, принаймні не зв'язується з власними переживаннями. Усе відбувається начебто з кимсь іншим. Ізоляція ситуації від власного Я особливо яскраво виявляється у дітей. Взявши ляльку чи іграшкову звіринку, дитина, граючи, може «дати» їй «робити» чи «говорити» усе, що їй самій забороняється: бути безрозсудною, саркастичною, жорстокою, лаятися, висміювати інших і т.п.

Проекція – підсвідоме приписування власних якостей, почуттів і бажань іншій людині.

Регресія – сковзання на більш примітивний рівень поведінки чи мислення. Навіть здорові люди, щоб якось захиститися від постійного емоційного пресингу, «спустити пару», час від часу прибігають до різних форм регресії. Вони курять, напиваються, колупають у носі, гризуть нігті, читають бульварні романи, псують речі, вірять містифікаторам, ризиковано водять автомобіль і роблять масу «дурниць».

Сублімація - це найбільш розповсюджений захисний механізм, за допомогою якого лібідо й агресивна енергія трансформуються в різні види діяльності, прийнятні для індивіда і суспільства. Різновидом сублімації можуть бути спорт, інтелектуальна праця, творчість. Сублімована енергія, на думку Фрейда, створює цивілізацію.

Таким чином, «механізм заборон» – це способи, за допомогою яких Я захищає себе від внутрішніх і зовнішніх напружень. Механізм захисту в розумінні Фрейда відіграє значну роль у патогенезі неврозів. Невротичний синдром є наслідком невдалого захисного процесу. Психоневроз – прояв захисту свідомої частини щиросердечного життя від неприйнятних переживань і прагнень. З механізмами витиснення, зокрема, Фрейд зв'язує деякі симптоми істерії, імпотенцію, фригідність, психосамотичні захворювання (бронхіальна астма, виразка шлунка). Для неврозу нав'язливих станів характерними є механізми ізоляції і реактивні утворення.

Усі люди в якомусь ступені використовують захисні механізми, і це стає небажаним у тому випадку, якщо люди надмірно на них покладаються, коли вони спотворюють картину потреб, страхів, прагнень людини. Усі захисні механізми мають загальні властивості:

· вони діють на неусвідомленому рівні і тому є засобами самообману;

· вони спотворюють, заперечують чи фальсифікують сприйняття реальності, щоб зробити тривогу менш загрозливою для людини.

Принципова мета психоаналізу полягає в тому, стверджує Фрейд, «щоб підсилити Я, зробити його більш незалежним від супер-Я, розширити поле його сприйняття й удосконалити його організацію, щоб воно могло засвоїти нову порцію ВОНО».

ВИСНОВКИ З третього ПИТАННЯ:

Психоаналіз виник на рубежі ХІХ – ХХ століть завдяки ідеям Зиґмунда Фрейда. Мислителі минулого багато писали про те, що людиною керують неусвідомлювані спонукання, несвідомі інстинкти і бажання, але лише на початку двадцятого століття лікарю-фізіологу з Відня вдалося створити метод виявлення, аналізу і пояснення тієї частини людської природи, що схована в підсвідомості. Фрейд вважав, що тільки 1/7 частина психічного змісту усвідомлюється людиною, а інші 6/7 виявляються в неясних снах, тривогах і нав'язливих передчуттях.

З погляду психоаналізу людьми керують ірраціональні спонукання, сховані у сфері несвідомого. Ми навіть не підозрюємо про більшу частину наших почуттів і спонукань. Доступна спостереженню поведінка людини подібно вершині айсберга; за малими свідомими зовнішніми формами поведінки ховається величезна сфера несвідомого. Фрейд писав, що є вагомі докази того, що тонка і важка інтелектуальна робота, що вимагає глибокого і напруженого мислення, може протікати поза сферою свідомості, що існують люди, «у яких самокритика і совість, виявляються несвідомими і, залишаючись такими, обумовлюють найважливіші вчинки». Несвідомим, за Фрейдом, може бути і почуття провини. Більш того, у сферу несвідомого витісняються зі свідомості недоступні для даного індивіда (переважно сексуальні) потяги і переживання, що травмують, що є головним джерелом невротичних розладів.

ГУМАНІСТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ

Якщо фрейдизм вивчає невротичну особистість, бажання, вчинки і слова якої розходяться між собою, судження про саму себе і про інших часто діаметрально протилежні, тобто суперечливу, нецілісну, недосконалу особистість, то гуманістична психологія, навпроти, вивчає здорові, гармонічні особистості, що досягли вершини особистісного розвитку, особистісної самоактуалізації.

Гуманізм (лат. – людяний) – суспільне визнання гідності і свободи особи, її всебічного розвитку, людяність суспільних відносин.

Гуманність – людяність, людинолюбство.

Гуманістична психологія – напрямок у психології, що вивчає духовний розвиток людини й її особистісний ріст, а також проблеми самовизначення.

Гуманістична психологія виникла в США завдяки працям Карла Роджерса й Абрахама Маслоу у 40-х - 50-х роках ХХ ст. Психологи цього напрямку вважають, що людина постійно розвивається, змінюється і прагне досягти максимально повної самоактуалізації своїх здібностей.

Прихильників гуманістичних теорій особистості насамперед цікавить те, як людина сприймає, розуміє і пояснює реальні події свого життя. Вони воліють описувати феноменологію (феномен – гр. що є: виняткове, рідке, незвичайне явище) особистості, а не шукати її пояснення; тому теорії даного типу іноді називають феноменологічними. Самі описи особистості і події її життя тут в основному зосереджені на дійсному життєвому досвіді, а не на минулому чи майбутньому, даються в термінах типу «сенс життя», «цінності», «життєві цілі» і т.п.

Феноменологічний підхід базується на таких ідеях:

- поведінку людини можна розуміти тільки на основі аналізу його суб'єктивного сприйняття і пізнання дійсності;

- люди здатні самі визначати свою долю, тобто самовизначення є істотною частиною природи людини і люди, у кінцевому рахунку, відповідальні за те, що вони собою представляють;

- люди у своїй основі добрі і мають прагнення до досконалості, природно і неминуче рухаються в напрямку автономії і зрілості, реалізуючи внутрішні можливості й особистісний потенціал.

Феноменологічний підхід до особистості найбільш виражений у роботах К. Роджерса. Створюючи свою теорію особистості, Роджерс виходив із того, що кожна людина має прагнення і має здібності до особистісного самовдосконалення. Поведінка людини мотивована потребою людини розвиватися і поліпшуватися. Вона спрямована на підвищення їх компетентності чи на їх актуалізацію. Люди оцінюють позитивно ті переживання, які вони сприймають як такі, що сприяють їхній особистості чи розвивають її. І навпаки, люди уникають і оцінюють негативно ті переживання, які сприймають як такі, що перешкоджають їхній актуалізації.

Суб'єктивне сприйняття і переживання не тільки являють собою особисту реальність людини, але також утворюють основу для її дій. Люди реагують на події відповідно до того, як вони суб'єктивно сприймають їх. Почуття людини не є пряме відображення світу реальності. Кожна людина інтерпретує реальність у відповідності зі своїм суб'єктивним сприйняттям і її внутрішній світ повною мірою доступний тільки їй самій. Розуміння поведінки людини залежить від вивчення її суб'єктивного сприйняття реальності. Якщо поводиться певним чином, необхідно зрозуміти її внутрішній світ, її суб'єктивні переживання, що відповідальні за її поведінку.

Минулий досвід впливає на сприйняття людиною дійсних подій, але саме актуальна інтерпретація минулих переживань, а не їхні фактичні обставини впливають на дійсну поведінку людини, тобто на поведінку даного моменту завжди впливає актуальне сприйняття й інтерпретація, і те, як людина прогнозує своє майбутнє. Будучи істотою, наділеною свідомістю, вона сама для себе визначає сенс життя, її цілі і цінності, є вищим експертом і верховним суддею. Центральним поняттям для теорії Роджерса стало поняття «Я», що включає в себе уявлення, ідеї, цілі і цінності, через які людина характеризує саму себе і намічає перспективи власного розвитку. Основні питання, що кожна людина ставить і повинна вирішувати: Хто я є? Що я можу зробити, щоб стати тим, ким я хочу?

Образ «Я», що складається в результаті особистого життєвого досвіду, робить у свою чергу вплив на сприйняття даною людиною світу, інших людей, на оцінки, що дає людина власній поведінці.

Я – концепція особистості – це стійка, у більшому чи меншому ступені усвідомлювана і пережита система уявлень особистості про саму себе, на основі якої вона будує свою поведінку. Як інтегральне поняття, Я-концепція містить у собі цілу систему якостей, що характеризують «самотність» у людині: самосвідомість, самооцінка, зарозумілість, самоповага, самолюбство, самовпевненість, самостійність. Вона зв'язана з процесами рефлексії, самоорганізації, саморегуляції, самовизначення, самореалізації, самоствердження і т.п.

Сприйняття й інтерпретація людиною самої себе, чи її Я-концепція (самотність), відбивають ті характеристики, що людина сприймає як частину себе, як вона бачить себе у зв'язку з різними ролями, що грає в житті. Я-концепція містить у собі не тільки наше сприйняття того, які ми є (Я-є реальне), але також і те, якими, ми думаємо, ми повинні бути і хотіли б бути, тобто «ідеальне-я». «Ідеальне-Я» відбиває ті атрибути, що людина хотіла б мати, але поки не має, це «Я», що людина більше за все цінує і до якого прагне.

Я-концепція є організованою, логічно послідовною й інтегрованою системою сприйняття «Я». «Я» символізує головну частину свідомого досвіду людини. У значній мірі зміст «Я-концепції» є продуктом соціалізації, формується поступово під впливом оцінок інших людей. Роджерс виділяє умови, важливі для розвитку Я-концепції:

- для будь-якої людини важливо, щоб її любили і приймали інші – це потреба в позитивній увазі розвивається як усвідомлення виникнення «Я»;

- людям необхідно позитивно розглядати себе – ця потреба в позитивній увазі до себе гарантує, що людина буде прагнути діяти так, щоб і інші, і вона сама схвально відзивалися про її вчинки:

- люди, особливо діти, сильно піддані впливу значимих осіб, тому вони намагаються оцінити себе як особистість тільки з погляду цінності тих дій, думок і почуттів, що одержують схвалення і підтримку оточуючих значимих людей. У такий спосіб створюються обумовлена позитивна увага чи умови цінності, що змушують людину обмежувати свою поведінку, спотворювати реальність, ховати, придушувати якісь свої бажання, думки, дії, тому що навіть усвідомлені думки про заборонену поведінку можуть бути настільки ж загрозливими, як і її поведінка. Чим ширше ця сфера приховуваного, що придушується, тим сильніше виражається «вдавання» у поведінку людини, тим більше наростає розрив між «Реальним-Я» і реальною поведінкою, а також між «Реальним-Я» і «Ідеальним-Я», тим невротичніший стан і поведінка людини, тим більше ускладнюється процес актуалізації і розвитку особистості.

Роджерс вважав, що єдиний спосіб не заважати тенденції актуалізації і розвитку особистості людини - це дати їй безумовну позитивну увагу, тобто людину люблять і приймають без критики і застережень. Безумовна позитивна увага не означає, що значимі інші повинні прощати чи схвалювати усе, що дитина робить чи говорить, особливо її небезпечні, помилкові чи антисоціальні дії. Роджерс думав, що найкращою батьківською стратегією щодо дитини, яка поводиться небажаним чином, буде сказати їй: «Ми тебе дуже любимо, але те, що ти робиш, засмучує нас і тому краще б ти цього не робив». Дитину завжди треба любити і поважати, але не слід терпіти її погану поведінку.

Роджерс вважав, що розлад поведінки є результатом невідповідності між «Я» і переживаннями людини.

Люди із сильною невідповідністю між реальним-усвідомленим і «ідеальним Я» володіють поганою психологічною адаптацією, не здатні до самоприйняття, більш тривожні, емоційні, нестабільні і невротичні. Багато людей мають негативну Я-концепцію, тобто незадоволені собою, не здатні приймати себе і відповідно не можуть прийняти інших, незадоволені своїм життям і всіма оточуючими людьми. Вони болісно сприймають критику і у всіх невдачах звинувачують себе. Оскільки їм не вистачає впевненості в собі, вони легко піддаються тиску, і звичайно ними можна маніпулювати. Вони ласі на лестощі і критику інших, щоб вирости у власних очах. Більшість людей із низькою самооцінкою воліють працювати над простими задачами, оскільки тоді вони впевнені в успіху. Діти з несприятливою думкою про себе, як правило, грають із тими, хто молодше за них. Деякі дослідження показують, що низька самооцінка є чинником, що сприяє виникненню схильності до шахрайства, вживанню наркотиків і багатьох видів правопорушень. Нелюбов до себе супроводжується істотною ворожістю до інших, тобто ставлення до себе відбивається на ставленні до інших.

Самосприйняття є важливою і необхідною умовою для повноцінного функціонування людини. Люди з позитивними «Я»-концепціями схильні більш терпляче ставитися до навколишнього. Їм легше упокоритися з власними невдачами. До того ж у них невдачі відбуваються рідше, оскільки вони, як правило, працюють ефективніше, ніж люди з низькою самооцінкою. Висока самооцінка звичайно сполучається з такими якостями, як самостійність і щирість. Люди з позитивними уявленнями про себе схильні покладатися скоріше на самих себе і тому охоче приймають критику і поради. Люди з високою самооцінкою домагаються більшого. Вони, як правило, адаптуються краще, ніж люди з негативною «Я»-концепцією. Під адаптацією психологи найчастіше розуміють поведінку і вчинки, що відповідають даній культурі і конкретній ситуації, перед лицем якої виявилася людина.

Я-концепція в основному визначає найважливішу характеристику саморегуляції особистості – її рівень домагань, тобто уявлення про те, якого місця серед людей вона заслуговує.

Зберегти позитивну «Я»-концепцію і самооцінку непросто. Щодня відбуваються події, що можуть підірвати віру людини в себе. Методи, які використовуються для захисту самооцінки, називаються механізмами психологічного захисту.

Психологічний захист – система регуляції людини, спрямована на усунення почуття тривоги, зв'язаного з усвідомленням внутрішнього конфлікту.

Одним із способів збереження високої самооцінки полягає в тім, щоб уникати думок про проблеми, які виникають. Такий захисний механізм, що складається в навмисній спробі уникати неприємних думок, називається придушенням.

Бувають думки, що так згубні для самооцінки і настільки хворобливі, що людина не допускає їх у свою свідомість. Таке забування, викликане несвідомим блокуванням думок чи подій, що лякають чи загрожують, зветься витиснення. Оскільки витиснуті думки належать до сфери несвідомого, то вони виявляються тільки в снах чи під впливом гіпнозу. Витиснення є головним захисним механізмом.

До інших механізмів психологічного захисту належать: відхід – механізм психологічного захисту, що виявляється у виді уникання неприємних ситуацій; фантазування – механізм психологічного захисту у виді відходу в уявлюваний світ, занурення в мрії; регресія – механізм психологічного захисту у виді повернення до більш ранніх форм поведінки і мислення; проекція – механізм психологічного захисту, при якому для виправдання неприйнятної ситуації спотворюється істина; проекція – механізм психологічного захисту, що виявляється у виді обвинувачення іншого у своїх власних слабостях унаслідок випробовуваного самою людиною почуття провини; перенос – механізм психологічного захисту у виді перенесення почуттів, справжнє джерело яких непереборне чи неприйнятне, на предмет чи людину; реактивнеутворення – механізм психологічного захисту, що змушує людину діяти врозріз зі своїми неприйнятними спонуканнями; компенсація - механізм психологічного захисту, що полягає в прагненні людини, яка не має достатніх здібностей в одній галузі, звертатися до таких галузей, де вона може процвітати; сублімація - механізм психологічного захисту, що спрямовує неприйнятні спонукання в позитивну, творчу сферу.

Психічно здорова і «повноцінно функціонуюча» людина – це та, хто використовує свої здібності і таланти, реалізує свій потенціал і рухається до повного пізнання себе і сфери своїх переживань.

Основна потреба людини, відповідно до гуманістичних теорій особистості, - це самоактуалізація, прагнення до самовдосконалення і самовираження. Визнання чільної ролі самоактуалізації ріднить між собою всіх представників даного теоретичного напрямку у вивченні психології особистості. Для опису того, яким вимогам повинна відповідати у своєму поводженні і відносинах з навколишніми самоактуалізуюча особистість, скористаємося концепцією А.Маслоу.

А.Маслоу, один з видатних психологів США в галузі дослідження мотивації. Мотивація – це потреби і стимули, що визначають форми поведінки, які обрираються людьми. Абрахаму Маслоу вдалося класифікувати людські потреби і мотиви, побудувавши ієрархічну модель мотивації у вигляді піраміди. Відповідно до цієї моделі потреби, що знаходяться на вершині піраміди, можуть впливати на поведінку людей лише після того, як задоволені потреби, що знаходяться на низлежачих рівнях.

У підставу піраміди Маслоу помістив щоденні фізіологічні потреби, необхідні людині: потреба в їжі, вгамуванні спраги, відпочинку, виділенні з організму продуктів обміну речовин, сексуальні потреби і т.д. На наступний другий рівень Маслоу поставив потребу в надійності (потреба в безпеці) – прагнення до матеріальної надійності, здоров'я, забезпечення в старості і т.д. Третій рівень – потреба в соціальних зв'язках, прихильності, любові. Четвертий рівень – потреби у визнанні й оцінці, усвідомленні власної гідності. Тут мова йде про повагу, престиж, соціальний успіх. П'ятий рівень – потреба в розвитку особистості, у здійсненні самої себе, у самореалізації, у самоактуалізації, в осмисленні свого призначення у світі.

Маслоу відзначає, що недостача благ, блокада базових і фізіологічних потреб в їжі, відпочинку, безпеці приводить до того, що ці потреби можуть стати для звичайної людини ведучими. («Людина може жити хлібом єдиним, коли не вистачає хліба). Але якщо базові, первинні потреби задоволені, то в людині можуть виявлятися вищі потреби, метомотивація (потреба до розвитку, до розуміння свого життя, до пошуку змісту свого життя). Для багатьох людей притаманні так звані «неврози існування», коли людина не розуміє навіщо живе і страждає від цього.

Якщо людина прагне зрозуміти зміст свого життя, максимально повно реалізувати себе, свої здібності, вона поступово переходить на вищий ступінь особистісного саморозвитку.

Самоактуалізуючій особистості притаманні такі особливості:

- активне сприйняття дійсності, здатність добре орієнтуватися в ній, комфортне ставлення до неї (не ховатися від життя, а знати, розуміти його);

- прийняття себе й інших людей такими, які вони є. («Я роблю своє, а ти робиш своє. Я в цьому світі не для того, щоб відповідати твоїм чеканням. І ти в цьому світі не для того, щоб відповідати моїм чеканням. Я є я, ти є ти. Я поважаю тебе і приймаю тебе таким, який ти є);

- професійна захопленість улюбленою справою, орієнтація на задачу, на справу;

- автономність, незалежність від соціального середовища, самостійність суджень;

- здатність до розуміння інших людей, увага, доброзичливість до людей;

- постійна новизна, свіжість оцінок, відкритість досвіду;

- розрізнення мети і засобів, зла і добра. («Не всякий засіб придатний для досягнення мети»);

- спонтанність, природність поведінки;

- гумор;

- саморозвиток, прояв здібностей, потенційних можливостей, самоактуалізуюча творчість у роботі, любові, житті;

- готовність до рішення нових проблем, до усвідомлення проблем і труднощів, до усвідомлення свого досвіду, до справжнього розуміння своїх можливостей, до підвищення конгруентності. Конгруентність – це відповідність переживання його дійсному змісту.

Самоактуалізуючі люди прагнуть до реалізації вищих цінностей. Ці цінності (серед них – добро, істина, порядність, краса, справедливість, досконалість) виступають для них як життєво важливі потреби. Існування для самоактуалізуючої особистості з'являється як процес постійного вибору, як безперестанне рішення гамлетівської проблеми бути чи не бути. У кожен момент життя в особистості є вибір: просування вперед, подолання перешкод, що неминуче виникають на шляху до високої мети, чи відступ, відмовлення від боротьби і здача позицій.

Самоактуалізуюча особистість завжди вибирає рух уперед, подолання перешкод.

Самоактуалізація разом із тим припускає опору на власні сили, наявність у людини самостійної, незалежної думки з основних життєвих питаннь. Це процес постійного розвитку і практичної реалізації своїх можливостей.

На думку Маслоу, у нашому світі дуже мало людей, яким дійсно вдалося цілком розкрити і реалізувати свій потенціал. Він обстежував біля трьох тисяч студентів і тільки про одного з них міг сказати, що він самоактуалізуюча особистість. Серед людей більш зрілого віку такі, безумовно, зустрічаються частіше, однак не настільки, щоб це можна було вважати явищем широко розповсюдженим. Більшість людей не піднімаються вище рівня потреби в схваленні і повазі. Їм так і не вдається досягти самоактуалізації і реалізувати свій потенціал.

Набагато більше людей випробують те, що Маслоу назвав верховим переживанням.

Верхове переживання – це дуже коротке, майже миттєве відчуття безмежного щастя і повноти життя. Людина може випробувати це почуття, споглядаючи мальовничий захід, тримаючи на руках дитину, пробігши марафонську дистанцію, створивши скульптуру чи зустрівшись з улюбленою після довгої розлуки.

Верхове переживання приносить те ж почуття радості і повноти життя, що і самоактуалізація. Однак цей стан швидше проходить.

Намагаючись визначити характерні якості людей, що досягли рівня реалізації потреби в самоактуалізації, Маслоу досліджував життя сорока дев'яти чоловік, що, на його думку, максимально реалізували свій особистісний потенціал. Серед них Альберт Ейнштейн, Елеонора Рузвельт, Авраам Лінкольн, Томас Джефферсон, Вільям Джейнс і Джейн Адамс. Виявилося, що особистостям, що досягли вищого рівня самоактуалізації, притаманні такі якості:

- чесність і безкорисливість. Вони здатні на об'єктивність і альтруїзм;

- креативність. Люди поводяться природно і безпосередньо, їм подобаються нестандартні рішення;

- терпимість. Вони цілком приймають навколишніх такими, які вони є;

- життєлюбство. Вони мають здатність цілком занурюватися в яку-небудь діяльність і радіти навіть найпростішим речам;

- почуття гумору. Вони вміють цінувати дотепність і гумор, їх легко розсмішити;

- чуйність. Вони мають глибоку симпатію і співчуття до інших людей.

 

ВИСНОВКИ З четвертого ПИТАННЯ:

Видний представник гуманістичної психології А. Маслоу запропонував цілісний підхід до аналізу особистості та її вищих сутнісних проявів – любові, творчості, духовних цінностей і ін. Його роботи внесли значний вклад у дослідження мотивації. Йому удалося класифікувати людські потреби і мотиви, побудувавши ієрархічну модель мотивації у виді піраміди. Ієрархічна модель мотивації людини представлена п'ятьма рівнями.

Відповідно до моделі Маслоу, люди протягом усього життя постійно рухаються по цій піраміді нагору – униз. Навіть протягом одного дня вони по черзі випробують різні потреби, тобто переміщаються з одного рівня піраміди на іншій. Але піраміда Маслоу схожа на сходи, по яких люди видряпуються все життя, щоб піднятися на наступну сходинку.

Маслоу вважав, що у всіх людей є певні ще не виражені таланти чи здібності, що їм хочеться реалізувати чи актуалізувати. Коли всі нижчі потреби людини вдоволені, людина може присвятити себе реалізації свого потенціалу. Особистісний ріст – це безупинний процес, що дозволяє людині самовиразитися і цілком реалізувати наявний у неї потенціал.

Гуманістична психологія займає важливе місце серед нових теорій особистості. Одними з її лідерів є Карл Роджерс і Абрахам Маслоу. Психологи цього напрямку вважають, що людина постійно розвивається, змінюється і прагне досягти максимально повної реалізації своїх здібностей.. Причому, на їхню думку, істинно людські потреби у творчості і самоактуалізації виникають лише після задоволення потреб біологічного і соціального характеру. Психологи повинні надавати головного значення індивідуальному саморозвитку особистості. Воля волі і воля до незалежного вибору має для них вирішальне значення. Особистість кожної людини унікальна, і відповідно, унікальний світ кожного, тому людина вільна обирати сама, яке життя їй вести.

Основна увага в теоріях цього типу зосереджено на описі будівлі і розвитку внутрішнього досвіду людини в тому його вигляді, в якому він представлений самій людині у свідомості і мисленні.

Прихильників гуманістичних теорій особистості насамперед цікавить те, як людина сприймає, розуміє, пояснює реальні події свого життя. Вони воліють описувати феноменологію особистості, а не шукати її пояснення; тому теорії даного типу іноді називають феноменологічними.

Гуманістична психологія – це напрямок у психології, що вивчає духовний розвиток людини, її особистісний ріст, а також проблеми самовизначення.

 

КОГНІТИВНА ПСИХОЛОГІЯ

Це один із самих пізніх напрямків психології; у центрі уваги когнітивної психології знаходяться пізнавальна діяльність людини і розумові процеси (від англ. «cognitio» – «пізнання»). Когнітивна психологія – це напрямок у психології, що вивчає закономірності процесів пізнання. Воно виникло у зв'язку з розвитком кібернетики, інформатики, математичного програмування ЕОМ і деякою мірою з'явилося негативною реакцією на недоліки всіх психологічних концепцій, що ігнорують свідомість і принижують роль мислення в детермінації поведінки людини. Тут головна увага була звернена на те, як людина сприймає, переробляє і зберігає різноманітну інформацію про світ і про себе, яким чином вона її використовує при прийнятті рішень і в повсякденному поводженні. Значним стимулом до розвитку цієї галузі психології з'явилася розробка програмних мов високого рівня для ЕОМ і технології програмування.

Відомо, що ті самі вихідні дані, введені в обчислювальну машину, породжують різні результати в процесі їхньої обробки в залежності від того, за якою програмою працює машина. Так і на рівні людини: для того, щоб пояснити і пророчити її поведінку у відповідь на визначену сукупність зовнішніх і внутрішніх стимулів, необхідно знати, як вона їх сприймає і переробляє у своїй голові, яким чином вона приймає рішення.

Когнітивні процеси для психолога є аналогом програми обчислювальної машини. На їхнє вивчення й орієнтована ця галузь знань, що цікавиться головним чином тим, як людина реагує на навколишній світ у пізнавальному плані. Когнітивну психологію цікавить, як улаштована свідомість людини, її система знань. У дослідженнях, що ведуться в цьому напрямку, пізнання людиною навколишнього світу розглядається як активний процес, необхідним компонентом якого є психологічні засоби, що формуються в процесі навчання, включаючи навчання самим життям.

Разом з ідеями кібернетики й інформатики в психологічні теорії когнітивного напрямку ввійшло багато спеціальних термінів, запозичених з цих наук: сигнал, програма, інформація, кодування, вхід і вихід системи і т.п. Основне спеціальне поняття когнітивної психології – «схема». Вона є наявний у голові людини план збору і програма переробки інформації про об'єкти і події, сприйманих органами почуттів. В організму є безліч зв'язаних один із одним у динамічну систему схем. Вони за своєю структурою і способом функціонування мало залежать від джерела і характеру інформації. Сприйняття, пам'ять, мислення й інші пізнавальні процеси визначаються схемами приблизно так само, як пристрій організму генотипом. Когнітивні схеми складаються в індивідуальному досвіді людини, але почасти