Інтелектуальний перелом на рубежі століть

 

Злам ХІХ-ХХ ст. ознаменувався фундаментальними науковими відкриттями, які стали початком формування нової наукової картини світу, а разом з нею й способів його вивчення та розуміння. Відкриття першої елементарної частинки — електрона й встановлення залежності його маси від швидкості руху, явища радіоактивності, створення А.Ейнштейном теорії відносності, формулювання другого закону термодинаміки та інші наукові досягнення спричинили революцію у природознавстві, зруйнувавши старі механістичні уявлення про неживу й живу природу. Виявилося, що деякі властивості матерії, котрі раніше розглядалися як абсолютні й незмінні, є лише характерними для певних її станів, а в структурованій системі ціле не зводиться до часткового. Трохи пізніше досягнення квантової механіки і мікробіології спричинили зміни уявлень про закон і закономірність, причинність у природі, змусили відмовитися від функціональних зв’язків, замінивши їх на ймовірнісно-кореляційні. А поява неевклідової геометрії і теорії множин викликали справжнє потрясіння у математиці. Усе це призвело до утвердження принципу відносності міри і знання.

У світлі нових відкриттів очевидною стала світоглядно-методологічна криза, яка вимагала переоцінки позитивістських принципів еволюціонізму та натуралізму. Виявилося, що ідея розвитку була сприйнята європейським суспільствознавством у спрощеному вигляді (включаючи й геґелівську діалектику), як рух до якоїсь заздалегідь усталеної мети. Критика позитивістського натуралізму і механіцизму німецькими філософами та істориками наприкінці ХІХ ст. мала під собою серйозний ґрунт. У прагненні “онаучнення” історії позитивізм замінив парадиґму філософії — парадиґмою науки; філософія перетворилася у теорію науки, яка у гонитві за об’єктивною істиною втратила “людський” вимір самого процесу пізнання. Історична соціологія, що намагалася у своїх схемах віднайти загальний напрям і закономірності історичного процесу, за своїм змістом виявилася антиісторичною. Вона виходила з ідеї про прямолінійний еволюційний розвиток, в ході якого усі народи проходять одні й ті ж стадії, за подібних умов створюють одні й ті ж соціальні інститути. Такий підхід був до певної міри плідним, дозволяючи виокремити головні лінії розвитку. Однак, у ньому була закладена небезпечна однобічність: нехтування багатоманітністю соціальних форм і варіантів розвитку, тенденція підпорядкування фактів наперед створеній схемі. На ці моменти теж звертали увагу німецькі вчені.

Перелом у природознавстві привернув загальну увагу наукового світу до процесу наукового пізнання, змусив піддати перевірці основні поняття і методи науки. Позитивізм передбачав, що розвиток “позитивної” науки сам по собі розв’яже усі соціальні і філософські проблеми. Але наприкінці ХІХ ст. філософська думка

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

цілком виразно зауважувала зростаючу невідповідність між науково-технічним прогресом і розвитком духовних, етичних та естетичних цінностей. Здобутки антропології та етнографії відчутно підважували еволюціоністські схеми. Етнографічний матеріал ясно показував, що зв’язок між матеріальним життям суспільства і його культурою не є одназначним і механічним, що один і той же господарський уклад може народжувати багатоманітні форми суспільної свідомості.

Критика натуралізму та еволюціонізму поступово поширилася на цілу науку і запроваджені позитивізмом емпіричні методи. Антипозитивістські і антисцієнтичні орієнтації, що своїм корінням сягали романтизму, ставили завдання критики науки, визначення меж її ефективності та застосування у світлі більш загальних людських, життєвих або етичних цінностей. Ці орієнтації загострили інтерес до співвідношення природничих і гуманітарних наук.

Наступ проти позитивістської методології виразно проявився під час дискусії навколо історичних праць К.Лампрехта в Німеччині (див. розд.5). Незабаром вона захопила вчених у Італії, Франції, Анґлії, Росії, США. У центрі спорів, до яких незабаром підключилися філософи, психологи, представники інших наук, опинилися теоретичні питання пізнання, специфіка дослідження історичних, суспільних і культурних явищ. Її найважливішим результатом, який мав фундаментальне і далекосяжне значення для розвитку науки в цілому і гуманітарної зокрема, було переміщення уваги з об’єкту вивчення (і онтологічних проблем) на суб’єкта пізнання (і гносеологічні проблеми). Воно показало, що пізнання не є простим відображенням і акумуляцією емпіричних і раціональних даних, а складним процесом взаємодії об’єкта і суб’єкта, в якому дослідник також чинить поважний вплив на об’єкт, а отримувані у ході пізнання емпіричні дані сприймаються та інтерпретуються з великою часткою суб’єктивізму. І тоді істинність і об’єктивність здобутих знань одержує значне нашарування суб’єктивності.

Поставлені гносеологічні (епістемологічні) питання вимагали адекватної світоглядної відповіді. Історія опинилася у епіцентрі теоретичних пошуків, оскільки її об’єкт і предмет мали найбільш комплексний характер серед тогочасних гуманітарних дисциплін. Тільки вона могла дати потрібні аргументи і відповідну фактичну базу для теоретичних побудов. На початку ХХ ст. виникло багато нових інтерпретацій історії, кожна з яких претендувала на особливе бачення минулого. Проте, не кожна історіософська доктрина перетворилася у методологію історії й знайшла застосування у історичних дослідженнях — чимало їх залишилися у вузькому вжитку теоретиків, а не фахівців-істориків. У ХХ ст. методологія історії (теорія історії, філософія історії) перетворилася у самостійну наукову дисципліну зі своїм об’єктом і предметом дослідження, понятійно-категоріальним апаратом.

Серед численних інтерпретацій історії у ХХ ст. можна виділити три провідних теоретичних напрями, які вчинили помітний вплив на історіографічну практику: (1) “нова історична наука”, яка прагнула зберегти науковий характер історії на засадах соціологічного підходу, (2) філософія історії, що привернула увагу до ролі метатеорії в історії, (3) “філософія історії життя”, яка поставила у центр розгляду суб’єктивний світ людини.

 

 

Розділ 6. Історична думка першої половини ХХ ст.

 

Запропонована нами типологія історичних теорій має умовний характер і ґрунтується переважно на виокремленому їх представниками об’єкті вивчення; вона покликана полегшити орієнтацію у багатоманітності концепцій і доктрин.

Перш ніж розглянути особливості історичних теорій вказаних напрямків, слід у загальних рисах представити зміст того перелому у інтелектуальному розвитку, який на початку ХХ ст. вчинили представники філософського напряму неокантіанства.

Джерела неокантіанства слід шукати у “критиці історичного розуму” — спроб віднайти загальний зміст історії людства просвітниками і філософією історії кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст., — з якою виступили А.Шопенгауер, а потім Ф.Ніцше. Наприкінці ХІХ ст. їхні ідеї розвинув професор філософії Берлінського університету Вільгельм Дільтей (1833-1911) — автор численних праць з проблем теорії пізнання у гуманітарних науках, а також блискучих історичних біографій німецьких філософів, праць з історії гуманізму, Ренесансу і Реформації. Свої погляди вчений розвинув у гострій полеміці з позитивізмом, звинувативши його представників у спотворенні минулого шляхом його пристосування до понять і методів природничих наук.

У головній праці “Вступ до наук про дух. Критика історичного розуму” (1883) Дільтей радикально відокремив гуманітарні науки, як науки про дух, від природничих. Визнаючи в цілому психофізичну природу людини, вчений доводив, що на відміну від природознавства, яке опосередковано досліджує предметні явища, гуманітарні науки мають справу з пізнанням духовного світу людей. Вони вивчають не зовнішні явища, а власний досвід людини, її духовний світ. Тому головним принципом наук про дух є безпосереднє внутрішнє переживання, в якому людина усвідомлює своє існування у світі. Подібність психічних структур, душевного світу різних людей відкриває можливість співчуття, співпереживання, а це, у свою чергу,

— розуміння чужого внутрішнього світу, мотивів діяльності і символів, закодованих у культурі. Звідси важливий пізнавальний принцип Дільтея — “природу ми пояснюємо, а духовне життя розуміємо” [57, 152].

Головна праця Дільтея була задумана як продовження робіт Канта (“Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”), але в ній було зроблено наголос на суб’єктивному представленні дійсності, яка не піддається жодному раціональному поясненню, є виключно “внутрішнім переживанням”, тотожнім “життю”. Зовнішній світ природи дається людині у феноменах, в той час як соціальні явища — наслідки свідомої діяльності інших суб’єктів — можна пізнати тільки як факти свідомості. Щоб зрозуміти їх, слід “відчути”, “пережити”, “випробувати”. Для Дільтея історія є однією з наук про дух, і тому має справу виключно з індивідуальним, особливим, неповторним. Історія не знає законів і узагальнень, вона близька до мистецтва, поезії, а серед наук — до описової психології.

Дільтеївська теорія розуміння, перемістивши об’єкт пізнання у індивідуальну свідомість, зробила неправомірним існування філософії історії або соціології, котрі претендували на узагальнення історичного процесу як цілості. Вчений твердив, що абстрагувати загальне від особливого й одиничного неможливо

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

без руйнування живої тканини історичної реальності. Тому філософія історії, на його думку, протягом усього розвитку зберігає сліди свого релігійного походження.

Пафос Дільтея полягав в утвердженні суб’єктивності історичного й соціального життя, яке не піддається достатньому розумінню і поясненню через об’єктивні наслідки минулої людської діяльності. Щоб пізнати, потрібно зрозуміти (“відчути”) специфіку культурно-історичних типів кожної епохи і народу. Згідно Дільтея, усі творіння духу нескінченно трансформуються, сама людина та її ідеї у кожній конкретній епосі утворюють цілком індивідуальні і неповторні ансамблі. Кожне історичне явище набуває значення і сенсу тільки тоді, коли воно стає ціннісним з точки зору суб’єкта дії і суб’єкта пізнання (в минулому й у теперішньому).

Проте, Дільтей не був релятивістом, визнавав можливість пізнання соціального життя, підкреслював нагальну потребу дослідження й розуміння змінних культурно-історичних типів з допомогою “психологічного вживання” у доступні знаково-символічні вирази “чужого буття” (зовнішні прояви людської діяльності). Фактично його теорія і метод вимагали розшифрування, інтерпретації, тлумачення історичних джерел (тому він вважається одним з попередників філософської герменевтики — про неї далі).

Розумовий світ історії у творах Дільтея повстав ірраціональною стихією “життя”, а вся система поглядів філософа вилилася у “філософію життя”. Вона вчинила вплив на весь дальший розвиток філософсько-теоретичної думки у ХХ ст. Дільтей став засновником “критичної філософії історії”, підніс історичне мислення на якісно новий рівень, змусивши звернути погляд на роль свідомості суб’єкта у процесі пізнання, запровадив суб’єкта як повноправну складову частину пізнавальних зусиль. Після нього вчені різних країн намагалися тою чи іншою мірою “вписати” суб’єкта у наукове пізнання в цілому й історичне зокрема.

Близькими до поглядів Дільтея були роздуми над історією іншого німецького філософа і соціолога Ґеорга Зіммеля (1858-1918). У праці “Проблеми філософії історії” (1892) він, концентруючись на питаннях пізнання, представив історію — наукою “прикладної психології”. Підкреслював, що ідеї й почуття особистостей складають дійсну причину історії. Вчений пропонував віднести історію до “моральних наук”, заснованих на психології. Вона,- писав він,- “є ніщо інше, як історія психічних явищ, а усі зовнішні явища, котрі вона відбиває, ніщо інше, як мости між нашими імпульсами і вольовими актами з одного боку, і чуттєвими рефлексами, з іншого” [51, 40]. Завдання дослідника полягає у встановленні правил, за якими на підставі “зовнішніх документів” можна було б робити заключення про “внутрішні” психічні явища.

Погляди Зіммеля склалися під впливом психологічної соціології кінця ХІХ ст., яка спиралася на швидкий поступ наукової психології. Зокрема, певного поширення набула окрема галузь психологічної науки — “психологія народів”. Її представники (й вчителі Зіммеля) Моріц Лацарус (1824-1903) і Гейман Штейнталь (1823-1899) синтезували дані мовознавства, етнографії і психології. Вони постулювали виникнення у кожного народу своєрідного “народного духу”, який є

 

 

Розділ 6. Історична думка першої половини ХХ ст.

 

наслідком спільності походження, географічного середовища і проживання. Цей “народний дух” вони розуміли передусім як психічну подібність індивідів, що розкривається через вивчення мови, моралі і культури. Згодом, засновник експериментальної психології Вільгельм Вундт (1832-1920) у численних творах (зокрема 10-томній “Психології народів”) намагався довести виникнення “народного духу” з індивідуальної психології. Доктрина “психології народів” вчинила помітний вплив на методологічні погляди істориків, передусім поневолених народів Центрально-Східної Європи.

Найбільш вдалою і впливовою спробою продовжити переорієнтацію теоретичних підстав пізнання стала творчість філософів Баденської школи неокантіанства В.Віндельбанда і Г.Ріккерта. Вони створили своєрідну альтернативу поглядам прихильників “філософії життя”. На противагу психологізму Дільтея та Зіммеля, неокантіанці Баденської школи виходили з положення, що тільки логічний аналіз може привести до всебічного розуміння можливостей історичного пізнання. У центрі уваги неокантіанців опинилась логіка історичного дослідження, а не проблема розгортання історичного процесу як такого. Будь-який інший підхід,- твердили неокантіанці,- позбавлений сенсу [35, 47-48].

Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) у низці праць (“Історія філософії”,1889, “Історія і природознавство”,1894, “Про свободу волі”,1898) сформулював провідні ідеї неокантіанства. Він виступив з критикою позитивізму, який іґнорував специфіку різних галузей знання; взамін запропонував нову класифікацію наук не за предметом вивчення, а за методом. На його погляд, природничі науки встановлюють загальні закони і тому є “номотетичними” (від грец.- закон), а соціальні — описують окремі факти в їх історичних обставинах і є “ідіографічними” (від грец.- особливий). Природничі науки, досягнувши видатних успіхів у пізнанні, продемонстрували переваги мислення над сприйняттям, тоді як у гуманітарних науках спосіб індивідувального сприйняття більш вагомо впливає на результати осмислення. Тому слід відкинути спроби встановити якісь закони історії, а уважніше придивитися до способу мислення дослідника.

Учень Віндельбанда Генрих Ріккерт (1863-1936) розвинув міркування свого вчителя. Поділяючи його погляди на розмежування природничих і гуманітарних наук, Ріккерт додавав, що наукове пізнання у перших має за мету встановлення загальних понять, а у других — загальні поняття є лише вихідним моментом для розуміння особливого і неповторного. Таким чином, у природничих науках переважає генералізуючий метод, а у гуманітарних — індивідуалізуючий. Особливість історичного пізнання полягає в тому, що воно не усереднює явища, а виокремлює у них сутнісне з допомогою співвіднесення з певними загальними культурними цінностями.

У працях “Науки про природу і науки про культуру” (1899), “Філософія історії” (1899) та інших Ріккерт докладно обґрунтував положення, що історія є “наукою про культуру”, філософія історії — наукою про логіку історичного пізнання, а не метатеорією історії. Філософія історії не встановлює законів, а лише констатує ціннісну (аксіологічну) орієнтацію історика. Оскільки кожний історик має свою

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

систему цінностей, то й погляди різних істориків на одні й ті ж події різнитимуться. Об’єднуючим чинником історичного пізнання можуть бути лише універсальні цінності “людської долі”, встановлення яких й покладено на філософію історії. Ці цінності поділяються на три рівні: (1) цінності форм і норм історичного пізнання (методологічні позиції дослідника), (2) цінності самого історичного процесу (культурний тип епохи), (3) загальноісторичні цінності (незмінні людські ідеали) [123, 140-148].

Таким чином, неокантіантська філософія історії не “скасовувала” раціональної теорії історичного процесу, а переносила її з природно-історичного поля на культурно-індивідуальне, підпорядковуючи, водночас, загальнокультурному поступові людства у напрямку реалізації ірраціональних цінностей. Не випадково сучасники називали історичну теорію Ріккерта “трансцендентальним ідеалізмом”.

Праці філософів Баденської школи привернули увагу теоретиків історії до логічних засад історичного пізнання, змусивши докладніше зайнятися дослідженням розумових операцій історика. Дискусії, що виникли навколо поглядів неокантіанців, розвели істориків і теоретиків історії по різних методологічних течіях. Під їхнім впливом більшість дослідників, які торкалися питань теорії історії, змушені були давати свої відповіді на поставлені проблеми ролі суб’єкта в історичному пізнанні.

 

 

2.Соціологічна історія та її трансформації: “нова історична наука”

 

2.1.Соціологічна історія Макса Вебера

 

Неокантіантський “виклик” вдарив по слабких місцях позитивізму і марксистської соціології. Проте й неокантіанці припускалися однобічності у ставленні до реального історичного процесу, суб’єктивізуючи не лише пізнання, але й об’єктивний світ. Тому фахові історики “відвернулися” від теоретичних побудов і практикували історію у позитивістському дусі. Бурхливий розвиток соціології чинив більший вплив на цехове ремесло істориків.

Уже на початку ХХ ст. теоретико-пізнавальні проблеми, поставлені неокантіанцями на ґрунті історії, спробував розв’язати відомий німецький історик і соціолог Макс Вебер (1864-1920). Як науковець, Вебер сформувався у Гейдельберзькому університеті під впливом німецької “історичної школи права” (Г.Шмоллер, В.Рошер та ін.). Перші праці присвятив вивченню історії державно- правових інститутів та їхнього впливу на аграрні й торговельні відносини у давньому Римі й середньовічній Європі. У них він накреслив перші обриси “емпіричної соціології”, яка пов’язувалася з історією. Вихідними ідеями для неї послужили праці неокантіанців та їхні думки про унікальність історичних явищ та їхню культурну наповненість. Але індивідуалізуючий метод здався йому недостатнім.

На початку ХХ ст. Вебер опублікував твори, в яких виклав власні теорію і метод — “Протестантська етика і дух капіталізму” (1905), “Господарська етика

 

 

Розділ 6. Історична думка першої половини ХХ ст.

 

світових релігій” (1919) та ін. Повторюючи Ріккерта, Вебер запропонував вивчати не світ переживань історика, а логіку утворення тих понять, якими він оперує. Поняття є тим чинником, який перетворює суб’єктивний світ історика у об’єктивний світ історичної науки. Далі Вебер “попрощався” з Ріккертом і постулював створення істориком у процесі пізнання “ідеальних типів” — ідеальних понятійно-логічних конструкцій, які ґрунтуються на узагальненні емпіричного матеріалу історичних документів. “Ідеальні типи” (наприклад “феодалізм”, “капіталізм”, “ремесло” і т.д.) є абстракціями, які мають небагато спільного з конкретною історичною реальністю, але допомагають її зрозуміти. Вони є тим інструментом, який дозволяє оволодіти емпіричними даними і пояснити реальні історичні відносини минулих епох.

“Ідеальні типи” (фактично теорії) Вебера можна вважати ідеальною пізнавальною моделлю, яка використовується й у природничих науках. Сам автор підкреслював, що розумові конструкції властиві усім наукам, і у конкретній історії вони “так само мало зустрічаються в реальності, як фізичні реакції, котрі вираховані тільки при допущенні абсолютно порожнього простору” [17, 9-10]. Поняття “економічний обмін”, “ремесло”, “церква” тощо є лише ідеально-типічними конструкціями, які використовуються як засіб для опису і зображення неповторних історичних явищ. Великою помилкою було би ототожнювати ці розумові конструкції з самою історичною реальністю.

Поряд з тим, німецький вчений докладно обґрунтував механізм виникнення феномену історичного соціального явища і його об’єктивізації: кожне людське діяння виступає спочатку як ідея, намір, мета, які можуть бути реалізовані. Історику важливо встановити ці первісні наміри, тобто джерела їхнього виникнення. І тут важливо орієнтуватися не тільки на об’єктивні обставини життя, але й на стан свідомості. Для розуміння і пояснення історичних явищ потрібно насамперед встановити культурно-цільову мотивацію поведінки людей. Суспільство розвивається як взаємодія людей, що переслідують свої цілі — в такому визначенні Вебер повторював Маркса. Але далі він вважав, що джерела мотивації людей слід шукати не у соціально-економічних відносинах, а у культурному типі даного суспільства, який включає поряд з соціальними та економічними також етнічні, релігійні, звичаєві, громадські, групові та інші інтереси. Встановлюючи ці інтереси, дослідник завжди абстрагується від їхньої багатоманітності, надаючи перевагу тим чи іншим. Тому й отримуваний образ минулого явища завжди є приблизним, ідеальним.

“Ідеальний тип” — це суспільство і соціальні явища через призму мотивації поведінки людей. Далі Вебер запроваджує категорію “раціоналізації” соціальної поведінки людей у суспільстві. Нею є виокремлення провідної тенденції соціальної діяльності, яка полягає у посиленні раціональності людських дій, що проявляється у способі господарювання, управлінні, політиці, науці, культурі тощо. Найвагомішим проявом раціональності є наука.

Вебер вважав, що у розвитку європейської цивілізації провідним чинником, який забезпечив раціоналізацію, був протестантизм. Саме він створив світоглядні підстави здійснення раціонального способу виробництва й господарювання,

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

поставивши в центр життя людей індивідуальний комерційний успіх. Протестантизм забезпечив формування того типу суспільства, який отримав назву “капіталізму”, “індустріального суспільства”, “суспільства споживання”. Вебер не ідеалізував капіталізм, піддавав його гострій критиці, але вважав, що дальша раціоналізація дозволить вдосконалити це суспільство, будувати його на наукових засадах.

У концепції Вебера було багато спільного з історичною соціологією Маркса. Але він надавав перевагу науковому дослідженню культурного значення соціально- економічної структури суспільства, відкидав політичні прогнози Маркса, кваліфікуючи їх як утопічні. На думку сучасних теоретиків історії Веберу вдалося перевести марксистські постулати у більш широку теорію, вільну від матеріалістичної однобічності, і у такій формі історична соціологія Маркса запліднила західну історичну науку ХХ ст. [97, 64].

Заслугою Вебера була, зокрема, побудова нової соціологічної парадиґми історії, яка спиралася на врахування, з одного боку, культурно-ціннісних параметрів людської соціальної діяльності, а з другого, — суб’єктивних конструктивних можливостей історика.

Наприкінці ХХ ст. західні соціологи та історики знову “відкрили” історичну соціологію Вебера. Його послідовники у Німеччині І.Вайс, К.Зайфарт, М.Шпрондель, В.Шлюхтер досліджують соціально-етичні коріння раціональності [23].

 

2.2.Історико-соціологічні теорії початку ХХ ст.

 

Критика філософсько-пізнавальних основ позитивізму покликала до життя спроби вчених різних країн модернізувати теоретичні засади історичних досліджень. Соціологічний підхід залишався більш привабливим для багатьох істориків. Вони намагалися розглядати історичний розвиток у річищі соціальних процесів — еволюції соціальних чи етнічних спільнот. Цьому сприяло зростання національних і антиколоніальних рухів у світі в цілому й Центральній та Східній Європі зокрема. Увага до генези націй й національних рухів, соціальної боротьби спричинила появу декількох оригінальних методологічних концепцій.

Німецька класична філософія вчинила помітний вплив на творчість відомого чеського філософа, історика і політика Томаша Ґарріка Масарика (1850-1937). Цей знаний вчений і активний політик чималою мірою спричинив ознайомлення світової громадськості з визвольними прагненнями поневолених слов’янських народів на початку ХХ ст. У численних філософських та історичних творах, публіцистиці він розвивав ідею втілення у життя абстрактного ідеалу гуманності. Свої історико- філософські погляди вчений виклав у працях “Чеське питання” (1895), “Ян Гус” (1896), “Ідеали гуманності” (1899) та ін.

Масарик дотримувався думки, що історичний процес є поступовою і

неухильною реалізацією ідеї гуманності — утвердження у суспільстві принципів вільного духовного розвитку особи. Ідея гуманності втілюється через націю, яка є спільнотою, що відрізняється від інших спільнот мовними, культурними,

 

 

Розділ 6. Історична думка першої половини ХХ ст.

 

господарськими, правовими та іншими соціальними рисами. Кожна нація розвивається, проходить певні стадії, що характеризуються наближенням національної свідомості до ідеалу гуманності. Оптимальним варіантом розвитку нації є держава, хоча вона виступає не як ціль, а лише як засіб досягнення гуманності. Культурно-духовне життя нації у концепції Масарика представляється більш важливим, ніж інші сфери діяльності, оскільки духовність визначає усі інші прояви людської активності.

Усі суспільно-політичні доктрини, починаючи від нового часу,- твердив Масарик,- відбивають прагнення людства до “людяності”. Рушійною силою культурно-духовного розвитку вчений вважав суперечність між індивідуалізмом і колективізмом, між особою і соціумом. Подолання цієї суперечності можливе тільки з допомогою встановлення гармонії почуттів і розуму кожної людини; воно може відбутися, якщо запанує новочасна “релігія гуманності”, заснована на любові до ближнього, буденній творчій праці і всебічній освіті [91, 81-90].

Під впливом позитивіцзму, німецької історіософії Л.Ранке і неокантіанства побудував власну теорію румунський історик Александру Ксенопол (1847-1920). Його методологічні праці, опубліковані на різних мовах, здобули визнання серед наукової громадськості (“Основні принципи історії”, 1899, “Теорія історії”, 1908). Методологія Ксенопола поєднувала ідеї позитивізму з неокантіантською гносеологією. Явища соціального життя він розглядав як продукт ідей; завдання історика бачив у тому, щоб виявити провідні ідеї,які є панівними у кожну конкретну епоху. Не визнаючи законів історії, румунський вчений постулював “тенденції” розвитку, котрі піддаються визначенню. Історію творять народні маси, але ними керують освічені привілейовані верстви, спроможні “усвідомити” головні ідейні віяння своєї епохи. Натомість, пізнання минулого він мислив як процес конструювання “історичних серій” фактів, які у підсумку дають узагальнений образ явища.

Цікаві спостереження методологічного плану залишив знаний польський історик, дослідник європейського середньовіччя й українсько-польських взаємин, довголітній глава польських істориків Марцелій Гандельсман (1882-1945). На початку 20-х років ХХ ст. вийшов друком його методологічний посібник “Історика” (1921), який понад пів віку слугував добрим порадником у підготовці кадрів істориків. Автор зробив спробу синтезувати провідні теоретичні ідеї історії, зберігши науковий характер самої науки. У історіософії він дотримувався модних на той час поглядів про двоїстість природи людини, яка представляється єдністю фізичного і психічного. При цьому природно-географічний і соціальний чинять вплив на психічний стан людини і суспільства.

Вчений ставив різку і нездоланну межу між зовнішнім світом і проявами людської активності в ньому, з одного боку, і внутрішнім духовним світом особистості, з другого. Це розмежування визначило зміст його методу пізнання, який сам автор називав “соціо-психологічним”. Згідно нього, дослідник спроможний вивчити тільки “зовнішній” бік людської діяльності — об’єктивні наслідки, в той час як “внутрішній” світ людини не підвладний науковому пізнанню, а виключно

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

“індивідуалізованому” розумінню [169]. У підсумку Гандельсман намагався поєднати соціологізм і неокантіанство, пропонуючи для історії дуалістичний метод наукового дослідження і психологічного розуміння.

Оригінальні ідеї у розвиток теоретичної історії внесла “російська історична школа”, пов’язана з іменами добре знаних у Європі дослідників М.М.Ковалевського, І.В.Лучицького, П.Г.Виноградова, В.І.Гер’є, М.І.Кареєва та інших [99, 3-10]. Розвиваючи позитивістську систему поглядів, російські історики під впливом марксизму робили наголос на “соціологічному мисленні”, широкому залученні соціології до історичної науки. Соціологія повинна давати закони, а історія — матеріал для їхнього формулювання. Таким чином, історія і соціологія нерозривно пов’язані між собою.

З-поміж представників школи системністю методологічних поглядів вирізнявся професор Варшавського і Петербурзького університетів, пізніше академік АН СРСР Микола Іванович Кареєв (1850-1931). Ще 1883 р. він оприлюднив 2- томну працю”Основні питання філософії історії”, пізніше неодноразово повертався до методологічних студій (“Сутність історичного процесу і роль особи в історії”, 1890, “Історіологія. Теорія історичного процесу”, 1915).

Кареєв був прихильником “філософії історії”, якій надавав ширшого

значення, ніж було прийнято на той час — і як змісту історичного процесу, і як теорії та методів пізнання (власне методології). У центрі історіософії російського вченого лежала ідея загальнолюдського прогресу, яка реалізується через окремі народи. Організовані у соціуми, народи представляють собою спільноту особистостей, кожна з яких підпорядковується законам психології. Останні виявляють залежність свідомості від матеріальних умов життя людини. Тому у суспільстві діють психологічні й соціологічні закономірності, котрі, однак, не дають підстав визнавати дію якихось “загальних законів історії” — історія представляє собою постійно змінювану дійсність, і кожний попередній момент не дає надійних підстав судити про наступний, так само, як неможливо цілком точно передбачити иайбутнє. “Законообразність”, як постійні й необхідні відношення, на думку вченого, можлива лише між окремими явищами.

Ідею прогресу, як рушійну силу історії, яка прокладає шлях, незважаючи на постійну боротьбу суспільних сил, Кареєв розробляв особливо докладно. Він виокремлював п’ять видів прогресу — розумовий, моральний, політичний, юридичний, економічний. Відповідно до них вчений визначав стадії розвитку суспільства: первісну (стадію панування грубої сили), суспільство з послабленням грубої сили, суспільство поєднання свободи й порядку, ідеальне суспільство — царство істиної справедливості. У такій класифікації історичних стадій відповідно до втілення ідеї прогресу простежується вплив Геґеля й Маркса.

Провідну роль в історії Кареєв віддавав народним масам, які беруть все активнішу участь у будівництві суспільства (спирався на власні дослідження з історії селянства, робітництва та інших верств у європейських країнах). Багато місця відводив ролі особи в історії, але обмежував її колективною психологією, яка створює загальну культурну атмосферу, яка лімітує людську творчість.

 

 

Розділ 6. Історична думка першої половини ХХ ст.

 

Кареєв не приймав крайнощів марксизму і неокантіанства, які представляв як протиставлення “матеріалізму” та “ідеалізму”. У одній з праць він писав:”Я думаю навіть, що розбіжності між одними й другими не повинні були би зовсім існувати: обидва табори істориків працюють над двома сторонами одного й того ж процесу, і якщо одні схильні займатись культурою, а інші — економікою, то це здійснюється лише з вигодою поділу наукової праці” [52, 48-49].

Російський вчений був прихильником існування окремої історичної науки, яка відрізняється від соціології і філософії. Тому вона повинна мати свою теорію, яку він називає “історіологією”. Ця теоретична історія включає власне історіологію (теорію історичного процесу і його пізнання), соціологію (теорію взаємин у суспільстві) і філософію історії (загальна теорія прогресу).

Погляди Кареєва, близького до нього П.Н.Милюкова і представників “російської історичної школи”, отримали поширення у російській історіографії ліберального ґатунку, спричинили розвиток творчості талановитих істориків радянського часу — Є.В.Тарле, М.М.Косминського та ін.

Українська історична думка на рубежі двох століть була представлена фундаментальними дослідженнями національної історії, автором яких був Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934). Наукова творчість Грушевського є дуже обширною і різноманітною. Великих методологічних творів він не писав, але свої теоретичні погляди виклав у багатьох статтях, нарисах, есе, а також концептуальних творах, як от “Історія України-Руси” (10 томів, 1898-1936), “Всесвітня історія” (6 частин, 1917-1920), “Історія української літератури” (5 томів, 1923-1927), “Початки громадянства (генетична соціольогія)” (1921). Методологія українського історика вирізнялася оригінальністю, органічним поєднанням усталених і новітніх теоретичних доктрин. На складання історичних поглядів Грушевського вплинули ідеї Просвітництва, романтизму, позитивізму, “психології народів”, класичної соціології і неокантіанства. Органічно їх поєднавши і застосувавши до створення концепції історії України, Грушевський розробив власну методологічну доктрину, котру можна назвати “етно-соціальною історією”.

У центр загальноісторичного процесу Грушевський ставив ідею

загальнолюдського культурного поступу, який проявляється у матеріальних і духовних здобутках людської праці. Прогресивний розвиток спрямований до реалізації загальних людських цінностей гуманізму. “Людський поступ,- писав Грушевський 1909 р.,- се безконечне громадженнє міліардів атомів сих малих діл, солідно і совістно сповнюваних. Як з незамітної творчої роботи міліардів коральових поліпів виростають могутні громади коральових скал, так плідна муравельна праця поколінь, совістно сповнюваний буденний обов’язок незамітно громадять культурні капітали суспільности і людства” [34, 66].

Загальнолюдський прогрес проявляється і реалізується у розвитку народів- націй, кожна з яких вносить у загальнолюдську культуру свої оригінальні творчі здобутки. Ці здобутки є результатом особливостей виникнення народу — природно- географічного середовища, психологічного складу, культурних контактів з іншими народами. Саме народ-нація складає зміст історичного процесу, а не різні форми

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

державно-правової, соціально-економічної організації суспільства. Народ-нація представляє собою самодостатню цінність, зникнення якої є поважною втратою для людського поступу і світової культури.

Методологічна теорія Грушевського протистояла зведенню суспільного життя до соціальної боротьби і в цьому плані відкидала марксистське тлумачення. Але культурно-генетичне уявлення про народ-націю вступало у суперечність із конкретними подіями історії, створювало для Грушевського труднощі у поясненні багатьох явищ національної історії, зокрема нового часу.

Етно-соціальна концепція Грушевського ставила перед дослідником також значні пізнавальні труднощі. Вчений наполягав на соціологічній обробці історичних фактів, котрі повинні описати у комплексі і якомога найповніше три галузі життя народу-нації: природно-географічні умови, політично-правове становище і культуру (з включенням у неї господарства, побуту, вірувань, мистецтва тошо). Назагал, історія народу — це історія його духовної і матеріальної культури, котрі піддаються вивченню з допомогою наукового аналізу пам’яток. Таке дослідження вимагало величезної ерудиції і працездатності від вченого і, фактично, було під силу лише такій непересічній особистості як Грушевський.

 

2.3.Марксизм і історія

 

Марксистська історична соціологія, як теоретична підстава історичних студій, наприкінці ХІХ ст. зазнала суттєвих змін. Поширення марксових поглядів на капіталізм зустріло прихильний прийом у багатьох європейських університетах, привернуло увагу солідних учених до його вчення про суспільство (наприклад В.Зомбарт, М.Вебер у Німеччині, А.Матьєз, Ж.Жорес у Франції, Д.Гобсон у Англії і т.д.). Західна академічна інтелігенція сприйняла діалектико-соціологічні підходи марксизму, але заперечила “активістський” революційний бік доктрини, який схематично зв’язував оновлення суспільства з робітничим рухом і соціалістичною революцією.

Неокантіантський перелом у світобаченні зламу двох століть спонукав прихильників марксизму на Заході внести корективи у марксове соціальне вчення — історичний матеріалізм. “Ревізія” Маркса спочатку зустріла гострий опір послідовників “ортодоксальної” доктрини, проте, незабаром “ревізіонізм” теорії і практики марксизму та робітничого руху призвів до виникнення неомарксизму, який від 20-х років ХХ ст. перетворився у впливову течію суспільно-політичної думки на Заході.

Іншим чином склалася доля марксизму на Сході Європи — у Російській імперії. Тут марксизм проріс на теоретичному і практичному грунті демократичного народництва, яке у деспотичних умовах імперії набуло радикальних рис. Остання обставина зумовила появу російської версії марксизму — ленінізму, пов’язаної з іменем теоретика і практика більшовицької соціалістичної революції 1917 р. В.І.Ульянова (Леніна). Запропонована ним інтерпретація марксизму послужила підставою для формування офіційної ідейно-політичної доктрини — марксизму-

 

 

Розділ 6. Історична думка першої половини ХХ ст.

 

ленінізму, — яка претендувала на “єдино вірне” трактування вчення Маркса. Ця доктрина у формі державної ідеології запанувала у сфері суспільної свідомості, в тому числі й історіографії, у створеному 1922 р СРСР, а пізніше й у країнах Центрально-Східної Європи, що опинилися під контролем комуністичних партій після ІІ-ї світової війни.

У Російській імперії поширення марксизму відбулося на ґрунті революційного народництва, яке ставило метою повалення деспотичної монархії і перехід до справедливого “соціалістичного” суспільства з допомогою патріархальної общини. У російській публіцистиці марксизм трактували як “економічне” вчення, яке відбиває специфіку становлення західного капіталізму, залишаючи за Росією особливості суспільної еволюції. Більш широке розуміння марксизму було запропоноване одним з перших російських теоретиків марксизму Георгієм Валентиновичем Плехановим (1856-1918). У працях “До питання про розвиток моністичного погляду на історію” (1894), “Про матеріалістичне розуміння історії” (1897) та інших ідеолог російського марксизму намагався заперечити звинувачення суспільної теорії Маркса у “економізмі” [73, 56-60].

Залишаючись прихильником історичного матеріалізму, Плеханов відкидав

фаталістичний підхід до минулого, підкреслював діалектичний взаємозв’язок економіки та ідеології. Його поглядам на причинність в історії було властиве зважене співвідношення об’єктивних і суб’єктивних чинників. Він висунув положення про три рівні зумовленості історичного розвитку: загальні причини історичного руху, які слід шукати у розвиткові продуктивних сил, особливі причини, що пояснюють історичну обстановку даного періоду й народу, і одиничні причини, пов’язані з особистими якостями історичних діячів та випадковими обставинами. У такому вигляді марксистський підхід до історії виглядав більш гнучким, позбавленим фаталізму.

Одним з перших марксистів Плеханов звернув увагу на важливість суб’єктивного чинника в історії, почав теоретичну розробку проблем соціальної психології. Він вірно помітив, що свідомісні процеси у багатьох випадках попереджають зміну економічних відносин. Разом з тим, йому не вдалося знайти впливового чинника, який би визначав зміни соціальної психології, він лише констатував факт, що “історична наука не може обмежуватися однією економічною анатомією, вона має на увазі усю сукупність явищ, котрі прямо чи посередньо зумовлені суспільною економією, включно з роботою уявлення” [111, 1, 247]. Таким чином, намагаючися відійти від жорсткого причинного зв’язку між базисом і надбудовою, Плеханов не подолав механічної залежності свідомості від буття.

Новий етап розвитку марксизму в Росії нерозривно пов’язаний з іменем Володимира Ілліча Ульянова (Леніна) (1870-1924) — теоретика й практика соціалістичної революції. У обширній і різноманітній літературній спадщині Леніна теоретичні питання історії займали помітне місце. Спеціальне відображення вони знайшли у працях “Розвиток капіталізму в Росії”, “Карл Маркс”, “Матеріалізм і емпіріокритицизм”, “Історичні долі вчення Карла Маркса”,“Держава і революція” та багатьох інших. Написані у різні періоди життя ідеолога російського більшовизму,

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

вони об’єднувалися єдиною думкою про мобілізуючу роль теорії в революційному перетворенні суспільства. З вчення Маркса Ленін сприйняв і розвинув насамперед положення про вирішальне значення людської практики, спрямованої на перевлаштування суспільства відповідно до раціоналістичних ідеалів. У підсумку це змусило російського політика розглядати історичний процес як закономірне і неухильне наближення до реалізації соціалістичного ідеалу, швидкість якого незмірно прискорилася внаслідок відкриття Марксом і Енгельсом “дійсного” ідеологічного важеля у вигляді революційно-перетворюючої теорії, усвідомлення якої кладе край стихійності визвольних змагань і, тим самим, робить соціальну творчість мас свідомою і цілеспрямованою.

“Активістська” направленість ленінського підходу до суспільної еволюції однозначно відбилася на історіософії ідеолога російського більшовизму, зумовила її зосередженість на соціальній боротьбі, як вирішальному чинникові історичного розвитку, а у підсумку утвердила прямолінійне уявлення про стадіальний характер суспільно-історичної еволюції. Ленінське вчення про класи і класову боротьбу стало наріжним каменем ідеологічної доктрини партії російських більшовиків (РСДРП(б)), а пізніше всього комуністичного руху ХХ ст. — марксизму-ленінізму. Революційний зміст доктрини трактувався російським діячем, як творчий розвиток марксизму стосовно нових умов початку ХХ ст., котрі він визначив як переростання класичного капіталізму у його останню стадію — “імперіалізм”, під яким розумів усю суспільну систему напередодні здійснення соціалістичної революції.

Соціально-класовий чинник у теорії марксизму-ленінізму значно перевищував за значимістю економічний (хоча і Ленін, і більшовицькі ідеологи не відкидали його). Акцептувавши критику “економічного детермінізму” відомими вченими, Ленін привернув увагу до суспільної свідомості, але рішуче поділив суспільство і свідомість за класовими ознаками, жорстко прив’язавши свідомість до соціального становища. У методологічному плані це змушувало за кожним поглядом або думкою “знаходити” класові інтереси і “виявляти” їхній справжній зміст. Оскільки класова боротьба оголошувалась змістом і рушійною силою історії, то й усі форми суспільної свідомості неминуче підпадали під “класифікацію” прогресивних або реакційних. “Класова боротьба” стала найбільш містким поняттям марксизму- ленінізму, вона механічно переносилася на усі сфери суспільного життя — економіку. політику, ідеологію.

Ленін більш механічно, ніж Маркс, окреслив стадіальність історичного процесу, визначивши п’ять суспільно-економічних формацій, через які проходять усі суспільства: первісно-общинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну (хоча підкреслював, що формації є ідеальною типологією суспільних структур і ніколи не існують у “чистому” вигляді, а лише у формі укладів, з яких один є провідним).

Вирішальну роль у трансформаціях суспільств від нижчих до вищих стадій відіграють соціальні відносини, які характеризуються постійною боротьбою протилежних класів. “Марксизм,- писав Ленін у роботі “Карл Маркс”,- вказав шлях до всеохоплюючого, всебічного вивчення процеса виникнення, розвитку і занепаду

 

 

Розділ 6. Історична думка першої половини ХХ ст.

 

суспільно-економічних формацій, розглядаючи сукупність усіх суперечливих тенденцій, зводячи їх до точно визначених умов життя і виробництва різних класів суспільства, усуваючи суб’єктивізм і довільність у виборі окремих “провідних” ідей або в тлумаченні їх, викриваючи корені без виключення усіх ідей і усіх різних тенденцій у стані матеріальних продуктивних сил”[84, 26, 51-52].

Історія, як і інші суспільні та гуманітарні науки, у марксизмі-ленінізмі однозначно потрапляла у сферу ідеології і, значить, вимагала визначення “класової” приналежності. У зв’язку з цим, Ленін багато уваги приділив обґрунтуванню партійності історика, тобто класового характеру його світогляду. Принцип партійності він трактував механічно, прив’язуючи до “передового” класу, який у своїй ідеології виражає прогресивні тенденції суспільного розвитку. За таких умов з’являлася можливість замість відповіді на наукову критику посилатися на “класову” заангажованість вченого. У полеміці з опонентами, в тому числі з марксистського табору, Ленін часто вдавався до огульних звинувачень у “протягуванні” буржуазної ідеології. Пізніше цей прийом став буденною практикою радянської історіографії.

Уся ленінська доктрина, включаючи й чимало слушних спостережень стосовно вивчення минулого, була однобічно орієнтована на розробку конкретних теоретичних і практичних питань завоювання політичної влади і здійснення соціалістичного перетворення суспільства. Тому її автор багато уваги приділяв розробці питань революційної дії, революції, ролі партії у керівництві політичною боротьбою пролетаріату тощо. Історичні події служили Леніну лише прикладами, які відбиралися до заздалегідь розробленої схеми, виходячи з принципу класовості. Цей принцип набував у доктрині всеохоплюючого методологічного значення.

Становлення історичної науки у СРСР відбувалося в умовах включення історії у комплекс наук, призначених формувати марксистсько-ленінську свідомість будівничих нового соціалістичного суспільства. Правляча комуністична партія поставила перед радянськими істориками завдання засвоїти марксистську методологію і з її допомогою переписати історію з “позицій робітничого класу”. Проте, спочатку історики мали певну свободу інтерпретації марксизму та його ленінського різновиду. Від початку 30-х років із запровадженням сталінської диктатури у країні можливості теоретичного “маневру” були зведені до нуля. Усі методологічні вказівки були систематизовані радянським диктатором Й.Сталіним у підготовлених за його вказівками “творах” — “Короткий курс історії ВКП(б)”, “Проблеми ленінізму” та ряду інших. Від цього часу радянська історична наука опинилася у жорстких рамках методологічного схематизму, котрий на довгі роки припинив будь-які спроби творчої розробки теоретичних питань історії. Історичний матеріалізм у ленінсько-сталінській інтерпретації перетворився у застиглу вульгарно- соціологічну доктрину, догму, вихід за межі якої був неможливим.

Проте, становлення марксистсько-ленінської методології історії спочатку було складним і суперечливим процесом, у рамках якого виникали спроби відмінного трактування історичної соціології марксизму. У 20-х роках ще подекуди з’являлися праці дореволюційних істориків і філософів. У працях Л.П.Карсавіна, С.Л.Франка, Р.Ю.Віппера, А.С.Лаппо-Данилевського та інших містилася критика

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

марксистської соціології за нехтування нею свідомісним чинником і перебільшення уваги до соціально-економічних явищ. Відповіддю на них були численні критичні виступи більшовицьких ідеологів В.В.Воровського, М.С.Ольминського, Е.М.Ярославського, В.І.Невського, які звинувачували своїх опонентів у протягуванні до радянської історіографії “буржуазних” поглядів і впливів.

Щодо розвитку марксистської методологічної доктрини, то до встановлення сталінської диктатури у СРСР отримали поширення однобічні трактовки марксизму. Серед них слід згадати вчення “філософії живого досвіду”, ”емпіріомонізму”, з яким виступив відомий економіст і філософ О.О.Богданов (1873-1928). У його працях було помітне прагнення підсилити роль свідомості у марксизмі. Воно проявилося у запропонованій ним новій науці — “тектології”. У центр суспільного розвитку вчений ставив “соціальну організацію досвіду”, котрий набувається людськими спільнотами і використовується для організації свого життя. На противагу ортодоксальному марксизму, рушійною силою змін у соціумі, за Богдановим, виступала не соціальна суперечність, а закон рівноваги між соціальним досвідом і соціальною організацією. Погляди цього вченого вчинили поважний вплив на молоді марксистські кадри, котрі посилено готувалися ідеологічним апаратом правлячої партії, доки не зазнали нищівної критики і заборони з боку ортодоксів-догматиків.

Крім Богданова спроби нетрадиційного трактування марксизму, як методології суспільствознавства, чинив партійний діяч М.І.Бухарин, автор тогочасних підручників з історичного матеріалізму. У них проводилися думки про соціологічний характер історичного розвитку, як зміни закономірних форм організації суспільства в залежності від способу виробництва матеріальних благ.

У численних ідеологічних дискусіях ідеологи правлячої партії піддавали нищівній критиці “відступи” від марксизму-ленінізму. Душею цих дискусій був академік М.М.Покровський (1868-1932) — більшовицький діяч з дореволюційним стажем, заступник наркома освіти РРФСР у 1918-1932 рр. Як професійний історик (учень В.О.Ключевського), він почав друкуватися наприкінці ХІХ ст. Пізніше перейшов на позиції марксизму, став послідовником В.І.Леніна. Ще 1906 р. опублікував працю “Економічний матеріалізм”, в якій розвивав ортодоксальні думки, наголошував на економічній зумовленості історичного процесу і його прояву у соціальній боротьбі.

Після революції Покровський активно причинився до перебудови гуманітарної освіти, запровадження марксистського суспільствознавства, критики “відхилень” від ортодоксального варіанту вчення. У численних працях з російської історії та методології він залишився прихильником економічного детермінізму і класової боротьби, які трактував дещо прямолінійно і схематично (“Ленін і Маркс як історики”, “Ленін і історія”, “Ленінізм і російська історія”). Усе це не перешкодило сталінським ідеологам ВКП(б) після смерті вченого звинуватити його у “антимарксизмі”, “антиленінізмі”, “вульгарному соціологізмі”, звести в ранг “методологічних помилок” окремі схематичні концепти цього історика (наприклад, про роль торговельного капіталу у розвитку Росії).

 

 

Розділ 6. Історична думка першої половини ХХ ст.

 

З кінця 20-х років разом з “наступом соціалізму на всьому фронті” у СРСР почалося усунення будь-яких відхилень від марксистсько-ленінської схеми методології історії, яка визначалася партійними ідеологами за особистими вказівками Й.Сталіна. У 1929 р. почали діяльність Інститут історії Комуністичної академії і Товариство істориків-марксистів, які при підтримці партійного апарату повели масований наступ на “буржуазну ідеологію” у галузі суспільних наук. Сторінки історичної періодики СРСР заполонили повідомлення з “фронту історії”, в яких викривалися щораз нові прояви “західних впливів”. Декілька теоретичних листів керівника партії і держави Й.Сталіна до історичних журналів накреслили обов’язкову методологічну схему розгляду історичних явищ з позицій “більшовицької партійності”, а їх автор перетворився у класика марксизму-ленінізму.

Радянська історична наука опинилась за “залізною завісою” специфічно препарованих марксистських догм. Це не означало повного занепаду історіографії, навпаки, у багатьох конкретних галузях історії радянські вчені досягли помітних успіхів, зокрема стосовно вивчення давніх суспільств, середньовіччя, нового часу та ін.[108, 4]. Але у теоретичному плані історіографія на тривалий час опинилися під пресом ідеологізованої версії марксистського соціологізму.

Ще від початку ХХ ст. на Заході марксизм опинився у епіцентрі дискусій щодо можливості суспільно-політичного оновлення капіталістичного світу. Критиці було піддано схематичні положення марксизму про автоматизм соціальних змін, про неуникність революційних форм перетворення суспільства та інші. Західні марксисти реагували на критику й намагалися осмислити нові тенденції у трансформації суспільних відносин, що стали помітними наприкінці ХІХ ст. “Ревізія” марксистських постулатів розпочалася у Німеччині і Австро-Угорщині, потім охопила інші країни.

Елементи творчого трактування і розвитку марксистської доктрини історії спостерігалися вже у творчості австрійського марксиста, діяча німецької соціал- демократії Карла Каутського (1854-1938). У обширній і багатоманітній літературній спадщині цього відомого діяча робітничого руху є кілька вагомих праць з теоретичних проблем історії (“Походження християнства”, 1885, “Етика і матеріалістичне розуміння історії”, 1906 та ін.).

У ранніх творах Каутський наголошував на значенні економічних категорій

марксового вчення для вивчення соціальних стосунків, підкреслював, що ці категорії уможливили заповнення прогалини між природничими і гуманітарними науками. Займаючися дослідженням і публікацією літературного спадку Маркса і Енгельса, німецький соціал-демократ зробив суттєве спостереження відносно можливості різних трактувань вчення в цілому та його історико-соціологічної частини зокрема. Досвід російської революції 1917 р. остаточно переконав його у потребі переосмислення багатьох наріжних теоретичних проблем вчення Маркса, зберігаючи загальну систему його поглядів.

У 1927-1929 рр. Каутський написав ґрунтовну 2-томну працю “Матеріалістичне розуміння історії”. У ній він прийшов до висновку, що історичний матеріалізм цілком сумісний і співзвучний з багатьма тогочасними історіософськими

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

системами, включно з неокантіанством та іншими ідеалістичними трактуваннями минулого. Справа тільки у провідній ідеї, що лежить у підвалинах того чи іншого вчення. Марксизм, на думку Каутського, такою ідеєю вважає “соціалізм” — поступове і неухильне звільнення людини у суспільстві. Таке звільнення є неминучим, оскільки відповідає усім можливим ідеалам людського духу [90, 43-45]. Німецький вчений переосмислив низку стрижневих категорій марксизму, серед яких були клас і класові відносини, нація і національна свідомість, революція і еволюція тощо.

Суттєвим внеском у історичну теорію в цілому і марксизму зокрема стало розв’язання Каутським проблеми співвідношення минулого — теперішнього — майбутнього. Він постулював теперішнє, як неподоланну межу між цариною необхідності (минулим) і цариною свободи (майбутнім). Людина змушена жити одночасно у двох вимірах — минулому, де нічого не можна змінити, і майбутньому, яке ще є вільним для прикладання людської волі. При цьому ідея соціального прогресу, як вияву загальної тенденції до визволення, діє з невблаганною силою і штовхає людство до здійснення соціальних ідеалів.

Великого значення німецький вчений надавав природному середовищу, яке змушує людей пристосовуватися до його змін. Людська воля до життя відіграє провідну роль у цьому пристосуванні, перетворюючи природу і соціальні умови, в тому числі й економічні стосунки. Таким чином, Каутський врахував зміни у підходах до пізнавальної діяльності, які були внесені неокантіанцями. Це дозволило йому у конкретно-історичних дослідженнях багатьох проблем минулого позбутися економічного детермінізму і приділити значну увагу сфері свідомості.

Меншою мірою торкався теоретичних питань історії інший німецький марксист Едуард Бернштейн (1850-1932). З його ім’ям пов’язують початок “ревізії” марксистського вчення в цілому. Переважна частина його літературного доробку присвячена теоретичним проблемам робітничого руху і обґрунтуванню необхідності заміни ідеї класової боротьби ідеєю гуманізму і, відповідно, революції — еволюційним шляхом до соціалізму (доктрина “демократичного соціалізму”).

Бернштейн, спираючися на ранні праці Маркса і Енгельса, котрі він підготував до публікації, твердив, що матеріалістичне розуміння історії не дає жодних підстав для висунення кінцевої мети — соціалістичного суспільства. Воно є ідеєю, змістом історичного процесу, а не конкретною системою суспільного устрою, який може набувати найрізноманітніших державно-правових форм. Світоглядний плюралізм є відбиттям індивідуального сприйняття і пізнання навколишнього світу і не може бути зведений до однієї візії суспільного устрою, мусить шукати ідейної платформи для поєднання відмінних поглядів й ідеологій. Нею можуть стати ідеї гуманізму і демократії. Фактично Бернштейн сприйняв і намагався адаптувати на ґрунті марксизму неокантіантське вчення про морально-етичні цінності в історії.

Марксистське вчення отримало розвиток також у творчості групи австрійських соціал-демократів — М.Адлера, О.Бауера, Р.Гільфердинґа, К.Реннера та інших, — теоретичний спадок яких був названий “австромарксизмом”. Ще у молоді роки вони вступили до соціал-демократичної партії Австрії, склавши з часом її

 

 

Розділ 6. Історична думка першої половини ХХ ст.

 

ідейно-теоретичне ядро, а після 1918 р. — державне керівництво Австрійської республіки. Свою місію ці діячі бачили у розвитку марксизму, який би спирався на здобутки тогочасної науки, передусім неокантіантської філософії, класичної соціології, психології. Їхня позиція випливала з переконання, що марксизм є позитивною соціально-економічною теорією, яка потребує доповнення відповідною філософською базою.

Цю місію взяв на себе головний філософ австромарксизму Макс Адлер (1873-1937). Завдання він намагався розв’язувати на шляху синтезу ідей Маркса і Канта. Зокрема, Адлер сприйняв ідеї неокантіанства і, застосувавши їх до розуміння людської природи, прийшов до висновку, що соціалізм, як трансцентдентний духовний феномен, є морально-етичним ідеалом, імманентно властивим кожній особистості, ідеальною і недосяжною в реальності метою самовдосконалення людства.

На початку ХХ ст. австромарксисти провели дискусію з приводу атрибуції марксизму як вчення — чи він є ідеологією, чи наукою? Їхній висновок полягав у віднесенні марксизму до наукових соціологічних теорій; з цього випливало, що він повинен стояти поза політичними аспіраціями і піддаватися критиці, як кожна інша теорія. Метою Адлера й інших австромарксистів було зняти з марксизму звинувачення в ідеологічній тенденційності та обґрунтувати його універсальність і, значить, наукову прийнятність. За таких умов, марксизм, подібно до позитивізму, повинен застосовуватися, як науковий метод для вивчення об’єктивних каузальних зв’язків і закономірностей.

Адлер відкинув сам термін “історичний матеріалізм”, вважаючи його недоречним, оскільки в соціальному житті не зустрічаються чисто матеріальні чинники, а усі соціальні стосунки опосередковані свідомістю, в якій ціннісні установки відіграють дуже вагому роль. На місце “істмату” він запропонував поставити “історичний детермінізм”, котрий через причинність зв’язує усі явища людського життя.

Філософські ідеї австромарксистів були відправним пунктом для розробки соціологічної доктрини. До цього чи не найбільше причинився інший соціал- демократ — Рудольф Гільфердінґ (1877-1941). У працях “Бем-Баверк як критик Маркса” (1904), “Фінансовий капітал. Дослідження новітньої фази у розвитку капіталізму” (1910) ним були сформульовані головні соціологічні ідеї австромарксизму. Гільфердинґ поставив мету розкрити економічну сутність сучасного йому капіталізму, так само, як Маркс це зробив за півстоліття до нього. Він досить переконливо показав, що у нову епоху значно більшу роль грає не промисловий, а фінансовий капітал, який створює підстави для дальшого прогресивного економічного та суспільного розвитку і, водночас, нової, більш наукової організації суспільства. З його розвитком вчений пов’язував поступове переростання капіталізму у соціалізм, оскільки фінансовий капітал буде змушений позбавити суспільство анархії товарного капіталізму.

Економічний детермінізм Гільфердинґа наклав відбиток на всю соціологію австромарксизму, яка через його призму розглядала усі інші суспільні явища. Серед

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

них проблеми держави, права, національних відносин тощо. З точки зору зростання “впорядкувальної” ролі економіки у житті суспільства робився висновок про потребу збереження та укрупнення державних об’єднань відповідно до місця і значення кожної нації у економічних стосунках.

Отто Бауер (1881-1938) найповніше серед австромарксистів представив теорію розвитку націй (“Національне питання і соціал-демократія”, 1907). За нею нація у своєму розвитку проходить ряд стадій: природної монолітності в період племінної демократії, “соціально подрібненої” нації класового суспільства і інтеґрованої на засадах організації виробництва нації майбутнього соціалістичного суспільства.

Заслуга західних марксистів початку ХХ ст. полягала у тому, що вони побачили схематизм і невідповідність деяких положень марксової історичної соціології у світлі нових здобутків філософії і конкретних наук, але намагалися зберегти й розвинути її плідні пізнавальні ідеї.

Після воєнних і революційних потрясінь 1914-1921 рр. західні марксисти продовжили перегляд теоретико-історичних положень марксизму, маючи в полі зору досвід соціалістичного будівництва в Росії. У 20-х роках на Заході зародився напрям “неомарксизму”, який започаткував критичне переосмислення марксистського вчення з “діалектико-гуманістичних” позицій. Біля його джерел стояли Д.Лукач, К.Корш, А.Ґрамши. З часом неомарксизм розгалузився на ряд самостійних шкіл — філософів Франкфуртської школи (В.Беньямин, Ю.Габермас), фрейдомарксистів (В.Райх, Г.Маркузе, Е.Фромм), екзистенціальних марксистів (Ж.П.Сартр, М.Мерло- Понті), феном