Ренесансне бачення історії

 

Піонерами гуманістичної історіографії були італійські письменники і поети. Вони орієнтували історіографію на місцеві та локальні проблеми, відсунувши на бік “всесвітню історію”, а в їхніх рамках майже виключно на політичну історію. Найважливішим внеском гуманістів в історіографію була секуляризація історичної думки. У їхніх працях історія відривалась від теології і перетворювалась у світську галузь знання. Вони намагалися знайти причини історичних подій і бачили їх у діяльності окремих видатних осіб, їхній психології і волі. Остаточна причинність в історії залишалась за “небесами”, але до неї історики звертались усе рідше, шукаючи причини у емпіричних фактах. На практиці гуманістичні мислителі відродили античну “праґматичну” історіографію, котра повинна була служити практичним цілям виховання особистості, її високих моральних якостей.

Другим важливим нововведенням гуманістів було запровадження історичної критики. З їхніх творів усувались усі явища і факти, які не піддавалися раціональному поясненню — міфи, дива, фантазії. Критика була породжена потребою відновлення спотворених текстів античних авторів, а також недовір’ям до літератури всієї попередньої епохи, яку вони називали часом “ґотичного варварства”. Першим зразком критики документів був лист Ф.Петрарки до імператора Священої Римської імперії Карла ІV, в якому було наведено докази фальсифікації грамот, котрі ніби-то дав Юлій Цезар і Клавдій Нерон Східній марці. Надалі майже кожний гуманіст вважав своїм обов’язком викрити й довести фальсифікат церковних і політичних документів, які використовувались для обґрунтування тих чи інших претензій.

З успіхами критики пов’язана докорінна зміна ставлення до джерела — документу. Вчені-схоласти середньовіччя втратили живий зв’язок з першоджерелами: теологи коментували коментарі до творів античних авторів,

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

історики компілювали компіляції з компіляцій і т.д. Гуманісти висунули гасло — ad fontes (до джерел)! Вони вимагали ознайомлення з оригіналом, не довіряли усним переказам, концентрували увагу на писаних джерелах. Піддаючи систематичній перевірці й співставленню письмові джерела, вчені прагнули громадити якомога більше джерел.

Книгодрукування значно розширило можливості поширення освіти й знань. Французький мислитель Жан Боден у ХУІ ст. писав, що “одне мистецтво книгодрукування спроможне зрівноважити усі винаходи давніх, узяті разом”. Автори ХV-ХVІ ст. вважали за потрібне виокремлювати чужі думки й посилатись на запозичення; з’явився “науковий апарат” — виноски, посилання, коментарі (одним з перших це почав робити Флавіо Бьондо). Це свідчило, що у історії почав формуватися власний метод і вона претендувала на роль окремої науки. Але гуманісти не перетворили її в науку, продовжуючи трактувати як мистецтво (arte), призначене поряд з філософією і риторикою виховувати особистість.

Гуманісти вперше відкрили уявлення про історичну ретроспективу, історичний час, як відмінність суспільного життя у різні епохи. Відродження докорінно змінило уявлення про історичні простір і час. Географічні і астрономічні відкриття, про які йшлося вище, змусили сприймати світ і його зміни по-новому, з огляду на історичну ретроспективу.

Честь відкриття історичної ретроспективи в європейській культурі належить Франческо Петрарці. Він першим усвідомив свій час як щось нове відносно недавнього минулого й античності. Це призвело до відкинення періодизації всесвітньої історії за шістьма віками чи чотирма монархіями і запровадження нового поділу — на “давню” (античність), “середню” (середні віки) і “нову” (“відродження” античних традицій). У підстави такої періодизації Петрарка поклав великі культурні зрушення, вважаючи, що “середні віки” стали “варварським” запереченням здобутків людського генія часу античності. Антична освіченість була для мислителя “світлом”, в той час як період після Константина (ІV ст.) він називав “темним”, “варварським”. Такий підхід повертав історичну думку до ідеї циклічності, впроваджуючи “новий час” як відродження “давніх” цінностей.

Гуманісти сприйняли й поширили нову періодизацію, не вступаючи в дискусії з теологами й залишаючи провіденційні ідеї на правах вищих істин. Їх дратувала малоосвіченість багатьох церковних письменників, котрі залишалися на застарілих позиціях. Так, Франческо Гвіччардіні гостро зауважував:”Ніколи не сперечайтесь з релігією, ані з речами, що стосуються Бога, тому що цей предмет надто сильно вкорінився у розумі дурнів” [15, 249].

У період Відродження зазнала змін мова історичних творів. Твори ранніх гуманістів були написані класичною латиною, яку вони протиставляли середньовічній. Пізніше все більше творів з’являлись на “народних” національних мовах, які були доступні більшості письменного населення.

Першим істориком-гуманістом вважається згадуваний вище Леонардо Бруні з Ареццо. Ще в юнацькі роки він здобув популярність як перекладач творів античних авторів, а також Прокопія Кесарійського. Головні його праці “Коментар до подій мого часу” та “Історія флорентійського народу у 12-ти книгах”. Над останньою

 

 

Розділ 3. Історіографія європейського ренесанса...

 

працею вчений працював близько тридцяти останніх років життя, так і не завершивши. Праця стала “програмною” для розвитку гуманістичної історіографії.

На відміну від теологічної історіографії Бруні описав діяння людей у рамках державних утворень, а їх наслідки пояснив моральними якостями видатних осіб. Автор високо оцінив давній Рим і його республіканський устрій. Причину падіння Риму він побачив у деспотичних зазіханнях імператорів, які знищили свободу і високі моральні цінності, котрі у свою чергу спричинили занепад культури й освіти. Наслідком цього було настання “віку варварства”. Відродження ідеї громадянської свободи повинно призвести до відновлення культури і величі Риму. Опис історії Флоренції виключав дива і легенди, спирався на конкретні політичні події. З джерел

— хронік і документів — автор намагався відбирати найбільш достовірний матеріал, порівнюючи факти різних хронік.

Політична позиція Бруні не виключала тенденційності у інтерпретації подій, коли йшлося про його політичних опонентів. За античним зразком (Бруні слідує за Тітом Лівієм) вчений підпорядковує опис “виховним” принципам, акцентуючи увагу на “повчальних” моментах і опускаючи “другорядні”. Учасники подій втілюють в своїй діяльності ті чи інші людські вади або гідності. Виходячи з моральної філософії, Бруні підкреслює нерозривний зв’язок морального духу особи з наслідками її політичної діяльності, в той же час не зауважуючи інших проявів людської активності.

“Праґматичній” історіографії Бруні та інших італійських мислителів протистояв напрям, який уґрунтував підстави наукової критики джерел і який можна назвати “ерудитською критичною школою” [55, 27]. Його представники були менш прив’язані до політичних пристрастей, з повагою ставились до джерел і фактів, намагаючись зберегти їх автентичність і претендуючи на об’єктивність опису подій. Критика джерел, усунення середньовічних нашарувань і фальсифікацій, відновлення “правди” складали головний зміст їхніх праць; такий підхід не передбачав якихось ширших узагальнень нагромадженого фактичного матеріалу, а лише докладний і послідовний опис перевірених фактів. Засновником напряму був Флавіо Бьондо (1392-1463) — політичний вигнанець з рідного міста Форлі, який понад 30 років прослужив апостольським секретарем папської курії. Визнання не одразу прийшло до цього вченого, котрий писав твори сухо й “не літературно”, а до того ж не був схильний до лицемірства й угодництва.

Бьондо тривалий час збирав і вивчав джерела з минулого Риму й Італії, підготував декілька обширних праць, в яких подав описи політики, права, освіти, армії, культури давнього Риму. Найважливішою його книгою слід вважати “Декади історії від часу падіння Риму”, котра охоплювала опис подій від 412 р. до 1440 р. Загальна оцінка всього періоду була запозичена Бьондо з теологічної доктрини — “покарання” за гріхи людські. “Середні віки” він розглядав як період “поховання” античної культури й думки, закликав збирати та зберігати історичні пам’ятки.

Найбільше уваги Бьондо приділив відбору й критичному аналізові хронік та інших історичних творів, з яких намагався виокремити достовірну інформацію. Подав загальні принципи критики джерел, котрі з сучасного погляду представляються дуже простими й примітивними. Зокрема, підкреслював

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

необхідність правдоподібності і реальності вміщених у джерелах подій, віддавав перевагу тим джерелам. котрі були найбільш близькими до описуваних подій, а значить й більш “правдивими” і т. д. Але вже сама постановка таких питань була свідченням уваги до методики історичного пізнання.

Метод Бьондо продовжив його учень Помпоній Лето (1428-1498), який теж служив у папській курії. У Римі він утворив Академію, що отримала його ім’я і де збирались відомі вчені. За прикладом свого вчителя працював над історією Риму і його імператорів (праці “Пам’ятки м.Рим”, “Цезарі”). Продовжуючи традиції Бьондо, Лето критично ставився до джерел, викривав середньовічні спотворення у хроніках і церковній літературі, проводив ідею “повернення” до раннього християнства і очищення його від пізніших нашарувань. Високо оцінював історію, яка навчає віднаходити правдивий образ людей і подій. “Історія діє на дух так само благодатно, як землеробство на тіло, — писав Лето. — Вона — лік, що рятує тіло від смерті, вона

— образ життя” [15, 264-265].

Високого рівня досягла ренесансна історіографія у творчості вже згадуваного Лоренцо Валли. Завдяки неабиякій особистій сміливості Валла як ніхто інший високо підніс принципи наукової критики, насамперед філологічної, будучи блискучим знавцем латини. Одним з перших Валла звернув увагу на історичний характер усіх знань, трактуючи її у неоплатонівському дусі. “Усі знання, — зазначав він, — уся культура випливають з історичного розуму”. Тому історію він ставив вище поезії, філософії та інших наук, оскільки вона засновувалась на “буквальній істині” (емпіричному знанні). У нього проявлявся т.зв. “лінгвістичний номіналізм”, своєрідна теорія пізнання, яка вимагала за кожним словом бачити реальну річ (хоча першоосновою вважалося слово, а не предмет). Улюбленим афоризмом Валли був:”Якщо іменник не означає речі, не запитуй, що він означає”. За таких умов вчений, досліджуючи словесні конструкції, неминуче переносив погляд й на світ реальних предметів. Пізнавальні концепти італійського вченого виходили за рамки традиційного ренесансного світогляду, який в кращому разі апелював до античності. Валла приходить до висновку, що текст, писаний особою у певних історичних обставинах, несе відбиток тих обставин. Цей висновок торував шлях до пізнішого принципу історизму. Дослідження мови наштовхувало на думку про змінність умов життя в різні епохи. Такий підхід дозволив Валлі дати блискучі зразки філологічної критики, зокрема щодо деяких важливих історичних документів.

У 1440 р. Валла написав трактат “Роздуми про підложність так званої Дарчої грамоти Константина”. З допомогою переконливих суджень і філологічної критики вчений зумів довести фальсифікат т.зв. грамоти Константина (ІV ст.), котра нібито передавала усю західну частину Священої Римської імперії під владу римських пап (згідно грамоти імператор здійснив цей акт після чудового зцілення від прокази, здійсненого папою Сильвестром). Піддавши гострій критиці зміст грамоти, вчений знайшов у ній масу невідповідностей і вигадок, котрі не узгоджувались з реаліями ІV ст., а були придумані у пізніші часи.

Антипапське спрямування твору Валли не викликало жодних сумнівів; автор відкидав претензії пап на світську владу, залишаючи за церквою лише духовну. За цей твір вчений був засуджений інквізицією до спалення на вогнищі, але пізніше,

 

 

Розділ 3. Історіографія європейського ренесанса...

 

щоб не надавати розголосу справі, її було припинено, а автора — призначено апостольським секретарем, аби тримати під постійним контролем. На замовлення папської курії Валла перекладав на латинь Фукідіда і Геродота. Його праці відіграли велику роль у поширенні Реформації у ХVІ ст., коли вони були опубліковані і поширені його учнем Еразмом Роттердамським.

У ХVІ ст. політична дійсність Європи стала більш різноманітною і строкатою — утвердження національних держав, зміцнення абсолютистських порядків, боротьба династій за гегемонію, нарешті Реформація і Контрреформація визначали ідейне обличчя цього драматичного століття, якому політика і політикування у широкому розумінні цих термінів надали особливий вираз. У таких умовах історія та історична література набули поважного значення в обґрунтуванні насамперед політичних претензій — династичних, церковно-релігійних, станово- групових та інших. Не випадковим було й переміщення інтересу гуманістів від мовно-етичних проблем у історично-політичну сферу. Нова “політична” школа ще більшою мірою звернула погляди у минуле з метою “витягнути” практично корисний досвід політичної діяльності. Найповніше відбили вказані ідейні зміни італійські вчені Нікколо Макіавеллі і Франческо Гвіччардіні.

Нікколо Макіавеллі (1469-1527) тривалий час був дипломатом Флорентійської республіки і канцлером її уряду. Після повернення до влади клану Медичі він пішов у відставку і зайнявся переважно літературною діяльністю. У низці творів (“Монарх”, “Роздуми з приводу перших десяти книг Тіта Лівія”, “Історія Флоренції” та ін.) мислитель піддав аналізу минулий і сучасний йому досвід політичної діяльності, зробив висновки про її властивості. Історія служила йому тим тлом і матеріалом, з якого виростали узагальнені міркування про політику в цілому. Як праґматик у історії він високо цінував минулий досвід і пропагував його роль у підготовці державних мужів. Будучи прихильником республіки, Макіавеллі тим не менше виступав за сильну абсолютистську владу, котра, на його думку, могла втілити в життя гуманістичні ідеали справедливого правління.

Вивчення історичного матеріалу дозволило гуманісту зробити важливі спостереження стосовно минулого, яке створює можливості передбачати майбутнє через призму діяльності освічених правителів, збагачених політичним досвідом своїх попередників. “Той, хто уважно розглядає минулі події, — писав він, — здатний... передбачати майбутнє і застосовувати ті засоби, якими вже користувались у минулому”. Керівництво державою вимагає історичного досвіду, а слабкість багатьох правителів виникає з незнання історії.

У Макіавеллі хід історії залежить від видатних особистостей — політиків. Людська природа завжди залишається незмінною: у всі часи дії людей визначались двома почуттями — бажанням і страхом. У бажаннях людина є невгамовною, а страх виникає з боязні втратити набуте. Внаслідок цього з’являються ворожнеча, боротьба і війни. Людина перебуває у постійній боротьбі з іншими. У кожній державі існує протилежність інтересів народу і аристократії, боротьба між якими є законом історії. Історія рухається по замкненому колу, попередні ситуації постійно повторюються, приводячи у наслідку до піднесень і занепадів, котрі відбиваються у конкретних політичних формах. Зміни форм правління проходять весь час один і той же цикл:

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

монархія переростає в республіку, та — в олігархію, остання — в демократію, що змінюється тиранією чи анархією, після чого цикл повторюється. Вчений будує абстрактну схему (концепцію), котра повинна представити зміну політичних форм як зміст всього історичного розвитку. За цією схемою він намагається побудувати історію Флоренції.

Вісім книг “Історії Флоренції” були ілюстрацією його історичного методу. Спираючись на хроніки, праці гуманістів, доступні йому політичні документи, Макіавеллі підбирав фактичний матеріал, який би підтверджував запропоновану схему історії, не дуже дбаючи про те, щоб його опис був всебічним і об’єктивним. Такий “вибірковий” метод дозволяв вченому сформулювати цілком нову думку: між явищами внутрішньої і зовнішньої політики держави, між станом країни та її дипломатією існує тісний зв’язок. Щоб зрозуміти суспільні явища, слід встановити їх причини, а для їх з’ясування потрібно логічно розташувати факти у струнку схему, яка приведе до бажаного висновку так само, як причини дадуть у підсумку наслідок. Вчений у підсумку списує історію політичної боротьби, що ґрунтується на протистоянні партій і станів.

Прагнення до узагальнень було особливою рисою творчості Макіавеллі, яка відрізняла його від інших гуманістів. При цьому він не зупинявся і перед фальсифікаціями, притягненням малодостовірних фактів. Так, у праці “Життєпис Каструччіо Кастракані з Лукки” гуманіст подав ідеальний образ тирана і вождя гіббелінів Лукки, образ, який був далеким від реальності, але відповідав авторським уявленням про “освіченого” політика.

Вплив сміливих творів Макіавеллі (усі його твори інквізицією були “індексовані” — заборонені, а їх автор вже після смерті у 1559 р. був символічно спалений на вогнищі!) був величезним, особливо у ХVІ-ХVІІ ст. Не випадково французький політик кардинал Рішельє у ХVІІ ст. визнавав, що багато чим зобов’язаний творам Макіавеллі, а термін “макіавеллізм” і нині залишається синонімом продуманої підступної політики, заснованої на врахуванні людських слабощів.

Молодший сучасник Макіавеллі і перший його критик Франческо Гвіччардіні (1483-1540) теж належав до провідних політиків Флоренції, але дотримувався дещо відмінних поглядів на історію і політику. У творах “Роздуми з приводу роздумів Макіавеллі” і “Спогади” він висміяв намагання Макіавеллі встановлювати “історичні закони” і пропагувати ідеї “мудрої” політики. Свої погляди на історію і політику він виклав у праці “Історія Італії”, написаній на схилі літ.

Гвіччардіні був більш обережний у поводженні з історичним матеріалом,

критично використовував державні документи, описував політичні події в Італії з точки зору зіткнення інтересів станових груп і окремих осіб. Проте у методологічному плані вчений дотримувався подібних до Макіавеллі поглядів на історію. У нього історія є твором видатних політиків-правителів, котрі керуються майже виключно корисливими інтересами, честолюбством, амбіціями. А результат політичної діяльності визначається випадком, “фортуною”.

Більш прискіпливе ставлення до джерел і фактів дозволило Гвіччардіні виявити приховані важелі тогочасної політики. Вчений звернув увагу на економічні і

 

 

Розділ 3. Історіографія європейського ренесанса...

 

фінансові питання, які зумовлюють людські інтереси, намагався звести матеріальні прагнення на реалістичний ґрунт. Мова і стиль його творів не відзначались манірністю,а тяжіли до науковості й докладності (у той час був поширений анекдот про те, що одному із злочинців як покарання запропонували на вибір — піти на галери або перечитати усі твори Гвіччардіні; вибравши друге покарання, злочинець, ледве дочитавши до половини, попросився на галери!).

Італійська історіографія ХVІ ст. багата історичними творами різного жанру. Серед них зустрічались і “методологічні”, котрі навчали “ремеслу” історика. У 1569 р. один з італійських гуманістів Антоніо Віпперано опублікував “Книги про писання історії”. Він слідував античним “риторичним” зразкам, вважаючи історію “розумною і прикрашеною розповіддю про минуле”. Подібні погляди розвивали й інші автори.

Окремої згадки заслуговують праці Франческо Патріці (1529-1597) — автора “Десяти діалогів про історію” (1560). На відміну від більшості сучасників Патріці вважав історію окремою наукою, яка прагне до докладного і правдивого відтворення минулого. Ставлячи її поряд з філософією, вчений бачив завдання історії у пошуку істини, істинного знання. Призначення таких знань не зумовлене етичними чи виховними моментами, а повинне привести до пізнання вищих ідей. Філософія пізнає основи всього сущого, а історія — факти дійсності. Ці факти є надзвичайно різноманітні, вони відбивають погляд на дійсність — політичну, станову, предметну. Минулі людські діяння залишаються на папері, камені, присутні в усіх витворах людських рук, які скеровані розумом і почуттями. Сучасний політик в сутності пише історію майбутнього, і ця історія весь час повторюється, тому й може бути передбаченою.

Патріці накреслив оригінальну схему всесвітньої історії, яка поділяється на декілька тривалих періодів-циклів, кожен з яких складається з двох фаз — зростання і занепаду. Це історія природи. Щодо людства, то Патріці виокремлює три сфери людської діяльності: історію думки, історію слова, історію дії. Він першим звернув увагу на те, що політика (дія) не вичерпує людських справ, існує також історія культури в широкому розумінні слова. Проте погляди Патріці були непослідовними, він часто вступав у суперечність з самим собою, повертаючись до засад “риториків”.

Оригінальні погляди на історію розвивав Томмазо Кампанелла (1568-1639). Він вважав, що історія є складовою частиною філософії й повинна формувати судження про поведінку людини в минулому. При цьому слід спиратись на “відчуття” інших людей, не забуваючи про їх критичну перевірку. У Кампанелли історія поділена на три частини: божествену, природну і людську, остання і є політикою, але вона не вичерпує всієї історії, котра повинна бути універсальною і поєднувати всі три складові.

Італійський гуманізм і його ідеї у ХV-ХVІ ст. поширились по усіх країнах Західної і Центральної Європи, знайшовши там своєрідне переломлення. Італія перетворилась тоді у центр культурного життя Європи, сюди приїжджали усі, хто цікавився науками і мистецтвом. Гуманізм дав поштовх Реформації, але їхні шляхи розійшлися, спричинивши поділ “сфер впливу” на духовну і пізнавально-емпіричну, який більш виразно проявився вже у ХVІІ ст. Реформація, внісши розбіжності у церковно-релігійне життя, викликала глибокі ідейні і політичні катаклізми на

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

континенті, наслідком яких було посилення скептицизму і песимізму у суспільній свідомості, а також світобаченні.

Італійський гуманізм знайшов своєрідне переломлення у Німеччині, де вчені теж виступили проти теологічної схоластики і догматизму. Ці виступи однак не були такими сміливими і гострими, а з початком Реформації вони влилися у церковний рух, віддавши сили боротьбі на боці протестантизму або католицизму. Історичні праці служили зброєю і арґументом у ідейно-релігійній боротьбі. При цьому поважне місце у творчості вчених відводилось обґрунтуванню “германської” ідеї. Теологічна історія залишалась наріжним каменем історичних праць, в той час як гуманізм виконував швидше декоративну роль.

Реформація поступово розійшлась з гуманізмом, оскільки перша апелювала до віри, а другий — до розуму. Реформація не висунула видатних істориків. І Лютер, і його помічник Філіп Мелангтон здійснили заходи, котрі поліпшили рівень освіти в університетах, спрямували зусилля вчених-теологів на збереження історичних пам’яток і літератури, обмеживши гуманістичний раціоналізм консервативною схоластикою. Надалі Контрреформація закріпила позиції за теологічною історією.

Лютер висловлював погляд, що історію треба писати згідно з релігійним духом, аби причинитися до боротьби проти папства. Його думки розвивав Мелангтон, зобов’язуючи своїх учнів студіювати історичні твори. Реформація дала багатьох істориків, котрі внесли свою лепту у ідеологічні спори.

Найоригінальнішим твором протестантської думки було 13-томне видання “Церковна історія окремих століть” (1559-1574), котре в кожному томі подавало опис історії церкви від народження Христа до кінця ХІІІ ст. Цей твір впровадив до історіографії певні інновації. Передусім він був підсумком колективних зусиль, при чому підготовка провадилась з “розподілом праці”: одна група осіб (“студенти”) збирала і комплектувала матеріали по бібліотеках монастирів і капітулів різних країн, друга група (“архітектори”) піддавали аналізу зібрані документи і класифікували їх хронологічно, третя група на чолі з Ілірієм Флаціусом робила остаточну редакцію тексту. Наслідком цього була поява у “Церковній історії...” певного схематизму; кожний том мав відповідну структуру, яка розпочиналась з питань теології, а далі містила опис діянь. Всупереч ренесансному секуляризму твір нерозривно поєднував історію з теологією. Світські історики звинувачувались авторами у нездатності зрозуміти дійсний сенс священої історії, а їхні історичні твори вважалися такими, що позбавлені дійсного сенсу.

Католицька церква не залишалась у боргу стосовно критики протестантів. У відповідь на “Церковну історію...” папські теологи під проводом Карла Бароніуса і Рейнальда підготували 12-томну працю “Церковні аннали від народження Христа до року 1198”. Полемічна спрямованість передбачала попередній відбір матеріалу, який би уможливив відповідь на постулати протестантів, зокрема стосовно незмінності засад церкви від її заснування, примату папи над єпископами та ін. Праця цікава тим, що К.Бароніус чітко визначив методологічні засади писання церковної історії, котра повинна спиратися на ватиканські архіви і бібліотеку, суворо слідувати джерельним фактам. Він брав під захист церкву, твердячи, що фальсифіковані документи, які

 

 

Розділ 3. Історіографія європейського ренесанса...

 

масово викривалися гуманістами й протестантами, підроблялися поза її межами і церква не може нести за них відповідальність [172, 38-40].

Іншими шляхами адаптувався гуманізм у Франції. Його поширенню у цій країні сприяли завойовницькі війни французького короля Карла VІІІ у Італії наприкінці ХV — першій половині ХVІ ст., коли французьке дворянство зіткнулося з культурними досягненнями італійців. Від того часу італійці стали постійними гостями французького королівського двору. Під їхнім впливом пожвавилася французька література, мистецтво і науки.

Проте зіткнення гуманізму з ідеями Реформації і Контрреформації на терені Франції позначилося виникненням оригінальної історичної думки, в якій переплітались гуманістичні і теологічно-догматичні елементи. Історія залишалась в орбіті зацікавлень небагатьох вибраних верств. Але вже релігійні війни другої половини ХVІ ст. стимулювали рішуче зростання впливів і практичної значущості історії.

Провісником французького гуманізму був аристократ, політик і письменник Філіпп де Коммін (1447-1511), що залишив широко відомий твір “Мемуари”. У ньому він подав докладний опис свого мінливого політичного життя на службі у французьких королів, головних подій європейської політики другої половини ХV ст., проявивши раціоналізм і праґматизм у оцінці причин та наслідків політичних подій, котрі вбачав у особистих прагненнях видатних осіб. Коммін відкидав можливість ірраціональних див, але визнавав дію провидіння, яке виявляється виключно через людський розум. У його поглядах поєднувалися провіденціалізм і елементи гуманізму, зокрема стосовно природи політичного життя, яка була виявом людських намірів, а не божественої волі. Ще у ХІХ ст. французькі дослідники відзначали, що “політична історія у Франції починається від Комміна” [74, 436-437].

Свідомим представником французького Відродження був Гійом Бюде (1467- 1540), котрого пізніше назвали “батьком філології у Франції”. З-під його пера вийшли трактати про грецьку мову, переклади античних авторів, твір “Виховання монарха” та інші. Бюде розвивав ідеї виховання “короля-філософа”, спроможного керувати державою в дусі гуманістичних засад. У період переслідувань протестантів він написав трактат “Про перехід від еллінства до християнства”, в якому засудив християнську церкву за переслідування іншодумців, насадження обскурантизму і схоластики.

Після того, як королівська влада під тиском аристократії і духовенства відмовилась від підтримки реформаторів, Бюде змушений був приховати свої погляди. Однак йому вдалося поставити питання про роль римського права у державному житті і спрямувати наступників на стежку т.зв. “правового” гуманізму, який отримав поширення у Франції ХVІ ст.

Історичний підхід до вивчення римського права був розроблений у французьких університетах і розпочався з відновлення “справжніх” текстів римського законодавства. Пізніше в університетах міст Бурж і Тулуза було запропоновано історичний метод вивчення римського права (У.Цазіус, А.Альчіато, Ж.Куяс та ін.), який став підставою одного з найплідніших напрямів гуманістичної історичної думки.

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

1561 р. Франсуа Бодуен (1520-1573) опублікував трактат “Про обгрунтування всесвітньої історії та її поєднання з юриспруденцією”, спрямований на утвердження історії як наукового методу правознавства. Історіографія в його розумінні виступала як дисципліна, котра повинна не лише описувати події, але й вказувати на їх причини та наслідки. З цього випливало, що історія є гуманітарною наукою прикладного значення і служить здобуттю політичної мудрості.

Бодуен вважав, що закони є продуктом історії, і тому їх слід вивчати через історичну ретроспективу. Він наполягав на необхідності солідної правової підготовки істориків. Свій метод вчений вплітав у концепцію всесвітньої історії, яку бачив у вигляді універсальної картини розвитку держави і церкви у хронологічному і географічному відношеннях. Вищою метою історії, на його думку, є відновлення ідейної єдності церкви.

Найповніший вираз історико-правовий напрям ренесансної історіографії знайшов у творчості Жана Бодена (1530-1596), вплив якого на французьку та європейську історіографії ХVІ-ХVІІ ст. був поважним. Життєвий шлях цього вихідця з “третоього стану” був нелегким — від ченця до королівського контролера і депутата Генеральних штатів. Ще за молодих років цей вихованець Паризького і Тулузького університетів написав працю “Метод для легкого засвоєння історії” (1566), що зробила його відомим. Через десять років після неї вийшла його класична праця “Про державу”, яка була перекладена на більшість європейських мов і отримала визнання. Названі вище, а також інші праці Бодена засвідчили непересічну громадянську сміливість, свободу думки, критичність мислення вченого.

Випереджуючи свою епоху, Боден вважав історію окремою наукою з властивим їй методом, більш того, наукою складнішою від інших, оскільки природа, на його думку, є незмінною, а людство постійно змінюється. Власне мінливість людського суспільства (держави) навела вченого на думку про еволюцію людства від стану дикунства до цивілізації. Він звернув увагу на успіхи науки і техніки (книгодрукування, вогнепальна зброя тощо), які виявляли тенденцію до дальших досягнень людського генія. У цілому це ще не була ідея прогресивного розвитку, а лише здогадки про мінливість соціуму. Зміст історії Боден бачив у зародженні, розвитку і загибелі держав.

Відповідаючи на питання про рушійні чинники історії, він твердив, що такими є вільні волі людей, котрі творять історію в залежності від розумових інтересів. Завдання історика полягає у пізнанні цих розумових інтересів людей. Щоб їх зрозуміти, слід враховувати географічні умови, котрі впливають на психологію і звичаї народу, його культуру.

Проте найбільше в історії Бодена цікавило право. Він вивчив і порівняв законодавства різних народів, знайшовши в них багато спільних рис, котрі схилили його до думки про подібність функціонування політичних інститутів у різних країнах і дали підстави розглядати історію держав типологічно.

Боден розробив методику критики джерел, яка в цілому повторювала вже знані зразки. Він докладно змальовував засади ставлення до історичних писань, застерігаючи, що необхідно мати на увазі наявність у кожного “творця” історії т.зв. “фальшивої свідомості”, тобто певних релігійних чи політичних поглядів, котрі

 

 

Розділ 3. Історіографія європейського ренесанса...

 

породжують спотворення образу минулого, вносять у працю “забобони” і пересуди, які не мають нічого спільного з правдою. Боден рекомендував надавати перевагу тим авторам, котрі самі були учасниками подій, а крім того ще й “фахівцями”, тобто військовими, якщо йшлося про війну чи битву, політиками, якщо мовилося про управління державою і т.д.

Найбільшою оригінальністю відрізнялась думка вченого про всеохоплюючий характер історії, що включає в себе інші науки і служить не для розваг, а для засвоєння досвіду попередніх поколінь, кращого розуміння сучасності і передбачення майбутнього (політично-державного).

Вказана праця Бодена увійшла у згадуване синтетичне видання “Мистецтво історичного писання”, підготовленого 1576 р. у вигляді антології творів різних авторів, присвячених методиці історіописання. Поява такої збірки була симптоматичною, засвідчувала інтерес до теоретичних питань висвітлення минулого, котре б не спотворювало його дійсного образу. Крім праці Бодена у антологію увійшли твори вже знайомого нам Ф.Патріці, а також А.Віппермана, Г.Миліеуса, Т.Цвінгера, С.Ф.Морзільо, Д.Хитреуса та ін. У більшості йшлося про роботу з джерелами, під якими розуміли історичну літературу.

Релігійні війни у Франції зродили масу полемічної літератури, в якій обґрунтовувалися позиції протилежних сторін. Політична заанґажованість авторів не викликала сумнівів. Не були виключенням й представники т.зв. школи “ерудитів”, котрі намагались зберегти об’єктивність і зайняти позиції примирення сторін. Найвідомішим представником школи був талановитий вчений Йосиф Юст Скаліґер (1540-1609), який походив з Італії, вчився у Франції і залишився тут, зосередившись на перекладі й коментуванні творів античних авторів. Виняткові філологічні здібності дозволили йому досягти видатних успіхів.

Не менш вагомим був його внесок у розвиток історичної думки, зокрема

стосовно хронології й метрології. Праця Скаліґера “Виправлення хронології” (1583) була відповіддю на запровадження 1582 р. папою Григорієм ХІІІ нового календаря, запропонованого відомим математиком й астрономом Алоїзем Лілієм. У цьому акті протестанти й Скаліґер побачили претензію церкви керувати світом й виступили із запереченнями. Скаліґер намагався науково заперечити висновки Лілія. Його твердження були помилковими, але сама дискусія спричинила зростання інтересу до хронології і метрології в цілому й ініціювала появу низки нових праць.

Будучи професором Лейденського університету у Голландії, Скаліґер виступав із сміливими гіпотезами, не звертаючи уваги на залякування єзуїтів. Наприкінці життя він опублікував велику працю “Скарбниця часу” (1606), в якій зібрав і порівняв різні системи числення й показав їхнє значення в написанні історії.

Політично-полемічна література другої половини ХVІ ст. була дуже обширною і різноманітною, містила історичні твори, мемуари, трактати, памфлети тощо. Твори Бернара Дюгайяна, абата Брантома, Жана де Таванна, Де Ту, Теодора Беза, Етьєна Лабоесі, Франсуа Отмана, Дюплесі-Морне та багатьох інших відбивали політичні погляди авторів на сучасне й минуле. Історія притягалася для обґрунтування сучасних політичних претензій.

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

З плеяди історіографів того часу можна виокремити постать одного з ідеологів і публіцистів гугенотського табору Агриппи Д’Обіньє (1552-1630) — вояка, поета, історика, товариша майбутнього короля Генриха ІV. Його поеми періоду громадянської війни, які описували історичні події і осіб, належать до вершин світового поетичного мистецтва завдяки високому гуманістичному змісту. (“Трагічні поеми” — 7 книг з 63 тис. віршів, що описують жахи інквізиції, знущань, Варфоломіївської ночі, війн тощо)

Оригінальними були історичні праці Д’Обіньє і, зокрема, найбільша —

“Загальна історія”, дві перших книги якої за рішенням Паризького парламенту у 1620 р. були публічно спалені, як такі, що “сповнені вигадок і наклепів на знатних осіб”. Цей факт дав автору нагоду говорити:”Вогонь, на якому спалювали мої книжки, освятив їх”. Свій твір він призначав нащадкам, прагнучи утвердити в їхній пам’яті “безумства і слабощі людей”.

“Історія” була описом подій 1553-1602 рр. у Франції, але до кожного розділу були додані відомості про синхронні події в інших країнах Європи і Азії. Залучаючи праці сучасників та зібрані документи, історик піддав їх критичному осмисленню з метою зберегти об’єктивність. Проте у підсумку вийшов твір, що підтверджував політичні програми гугенотів.

Слабше була розвинена гуманістична історична думка у Анґлії, де її впливи виявились насамперед у очищенні хронік від найбільш фантастичних вигадок і див. У ХVІ ст. тут працювали відомі вчені, послідовники політичної школи в історіографії Томас Мор (1478-1535) і Френсіс Бекон (1561-1626). У історії вони бачили науку політичного досвіду. Обидва були прихильниками монархічної влади, засуджуючи її переростання у тиранію. Оригінальністю відрізнялись їхні методи вивчення суспільства-держави. Т.Мор запропонував модель ідеального суспільства без приватної власності, обриси якого подав у книзі “Утопія”. Натомість Ф.Бекон намагався застосувати метод індукції до укладання історичних фактів у причинно- наслідкові зв’язки. У інших складових світогляду вони залишались на позиціях ренесансного гуманізму.

Іншими шляхами розвивалась історична думка в Україні. Назагал на Сході Європи після занепаду Візантії (ХV ст.) і завоювання Балкан турками-османами було перервано розвиток романської духовної традиції, що просякала в українські землі з півдня. Опанування українських земель Литвою і Польщею у ХІV-ХV ст. включило їх у ареал поширення західноєвропейських ідейних впливів, хоча й на їх периферії. Але проникнення гуманістичних ідей, яке відбувалось через Польщу, зустрічало серйозний опір з боку православного українського духовенства, яке вороже ставилося до посилення позицій католицтва.

Літописна традиція залишалась переважною формою фіксації передусім сучасних авторам подій, в той час як минуле описувалось шляхом компіляції попередніх літописів. У річищі цієї традиції були складені такі відомі твори ХVІ ст. як “Короткий київський літопис”, “Густинський літопис” та інші.

Від кінця ХVІ ст. Берестейська унія (1596) активізувала православних полемістів, які виступили в обороні православ’я і традицій давньоруської культурної спадщини (М.Смотрицький, І.Вишенський та ін.). Полемічна література привернула

 

 

Розділ 3. Історіографія європейського ренесанса...

 

увагу до минулого українського народу, нав’язувала до культурної спадщини Київської Русі. Ці ідеї відбилися на українському літописанні ХVІІ ст., яке було просякнуте політичними тенденціями, спрямованими на відновлення минулого українського народу та його права на самостійний розвиток (Межигірський літопис, Острозький літопис). У ідейному плані літописи залишалися в орбіті провіденціалізму.

 

* * *

Назагал ренесансна історична думка здійснила три головних зрушення у підходах до історії. По-перше, залишаючись на позиціях визнання остаточної зумовленості реального світу божественим провидінням, гуманісти розпочали фактичну секуляризацію історичної думки, повернувши її обличчям до античного зразка, в якому Людина сама будує своє життя у прагненні до морально-етичного ідеалу. Таким ідеалом виступала християнська візія майбутнього, а джерелом руху до нього — активна людська діяльність щодо власного вдосконалення і поліпшення на цій підставі оточуючого світу.

По-друге, утвердилася думка про державність як природну форму суспільної організації, в якій можна знайти причинний зв’язок між подіями, спираючись на розуміння подвійної природи людського єства. Залишаючись назагал подієвою, гуманістична історіографія спромоглася на переважно “людське” пояснення історичних фактів.

По-третє, вагомим чинником, який суттєво змінив обличчя ренесансної історіографії, було застосування методів передусім філологічної критики попередньої і тогочасної історичної літератури, а також залучених більш різноманітних джерел, що дозволило зробити великий крок вперед на шляху до раціонального пізнання минулого.

Гуманістична історіографія підійшла до усвідомлення факту змінності суспільних ідеологій в залежності від епох, а також визнання ролі соціальної організації (держави) та її впливу на людське життя.

Разом з тим, історична думка епохи Відродження залишалася під переважним впливом теологічної історії. Остання давала достатньо струнке й завершене уявлення про світову еволюцію людства. Напевно тому теологічна історія досить успішно витримала “наступ” гуманізму, який не наважився зруйнувати загальну християнську візію світобудови.

 

 

 

 

Розділ 4. Історична думка Бароко і Просвітництва...