Людина - психосоматична система

Вступ

Основна мета валеологічної освіти в Україні – збереження і зміцнення здоров’я українського народу шляхом формування валеологічного світогляду, виховання свідомого та дбайливого ставлення до власного здоров’я як головної умови реалізації творчого і фізичного потенціалу особистості.

Серед різноманітних форм організації валеологічної освіти в загальноосвітніх навчальних закладах особливе місце займають уроки фізичної культури. Учитель за допомогою всіх форм навчальної і позакласної роботи повинен закласти фундамент фізичної культури вказати учневі шляхи оволодіння знаннями, навичками й уміннями, необхідними для забезпечення здорового способу життя.

В основі валеології лежить комплекс наукових знань про засоби та методи профілактики захворювань. У зв’язку з цим виникла необхідність викладання валеології в школах та підготовки спеціалістів з фізичної культури та валеології. Отже, навчальний курс відноситься до професійно-орієнтованих дисциплін вищих навчальних закладів. Цей курс спрямований на розвиток професійної ерудиції соціального педагога, широкого наукового світогляду, стимулювання пізнавального й професійного інтересу, науково-дослідної діяльності студентів.

Мета курсу – сформувати у студентів глибоке розуміння необхідності підтримки здорового способу життя, допомогти здобути глибокі знання в області педагогічної, медичної та психологічної валеології, навчити їх практично застосовувати набуті вміння і навички в своїй педагогічній діяльності з метою профілактики захворювань, рекреації та оптимізації здоров’я особистості, орієнтації її на здоровий спосіб життя; формування у дітей свідомого та відповідального ставлення до індивідуального здоров’я та здоров’я нації. Курс має між дисциплінарний характер і поєднує в собі педагогічний, медико психологічний, соціальний, методично-фізіологічний, юридичний компоненти.

Завданнями курсу визначено:

· формувати у студентів ґрунтовні знання з валеології як однієї з базових дисциплін при підготовці фахівців з фізичної культури та валеології;

· створювати у студентів систему знань про здоровий спосіб життя, глибокі переконання в необхідності його дотримання особистістю і розуміння головних проблем, які пов’язані із впровадженням його в життя;

· допомогти студентам оволодіти основними методами діагностики рівня здоров’я і принципами підтримки здорового способу життя;

· створити у студентів розуміння основних факторів ризику розвитку захворювань та методів їх профілактики.

Особливості програми:

· визначення мети і завдань курсу у відповідності до вимог підготовки спеціаліста;

· систематизація тем теоретичного матеріалу і практичних робіт;

· поєднання теоретичного та практичного матеріалу по кожній темі;

· утворення системи з іншими медико-біологічними дисциплінами;

· професійна спрямованість змісту програми;

· включення тем щодо профілактики захворювань.

В результаті засвоєння курсу студенти повинні знати:

- основні завдання, методи і принципи валеології;

- суть поняття «здоровий спосіб життя»;

- дію зовнішніх та внутрішніх факторів на здоров’я людини;

- основи раціонального харчування;

- основи психічного здоров’я та само психотерапії;

- причини ризику та основи профілактики різних соматичних та психосоматичних захворювань.

Студент повинен вміти:

- оцінювати стан свого здоров’я за допомогою різних методів дослідження;

- скласти рекомендації з дотримання рухового режиму для осіб різного віку;

- обґрунтувати здоровий режим харчування;

- використовувати нетрадиційні методи оздоровлення населення;

- планувати навчальний матеріал і читати лекції з даного курсу в школі;

- організувати валеологічну службу в школі.

В процесі вивчення курсу використовуватимуться як традиційні форми занять (лекції та практичні заняття), так і нетрадиційні – дискусії, зустрічі з лікарями, хворими чи пацієнтами. Програма передбачає написання рефератів, підготовку доповідей, самостійну науково-дослідницьку роботу студентів. Систематична, правильно організована робота сприятиме ґрунтовному осмисленню теоретичного матеріалу.

Навчальний матеріал програми вивчається на 3 курсі протягом 6-го семестру, який закінчується складанням диференційного заліку. На курс валеології відводиться 108 годин, з них на лекцій – 24 години, семінарські заняття – 18 годин, на самостійну роботу – 66 годин.

На лекціях викладається матеріал з теорії валеології та питання збереження і покращання здоров’я людини. Студенти знайомляться з сучасними засобами оздоровлення, характеризуються особливістю кожного з них. Особлива увага приділяється питанням профілактики порушень постави, розвитку серцево-судинних та інших захворювань цивілізації засобами фізичних вправ. Висвітлюються також питання методики організації та проведення оздоровчих тренувань.

Основна дидактична мета практичного заняття – розширення, поглиблення і деталізація наукових знань, отриманих на лекціях та в процесі самостійної роботи і спрямованих на підвищення рівня засвоєння навчального матеріалу, прищеплення умінь і навичок, розвиток наукового мислення та усного мовлення студентів.

Студенти згідно з тематичним планом проведення практичних занять самостійно опрацьовують лекційний матеріал та рекомендовану літературу з відповідної теми, готують, при потребі, необхідні дидактичні матеріали та виконують домашні завдання.

На практичних заняттях формуються уміння визначення рухової активності та складання індивідуальних оздоровчих програм. Студенти знайомляться з сучасними методиками діагностики здоров’я та щоденниками самоконтролю.

В послідовності розташування тем практичних занять закладена наступність дій вчителя фізичної культури при реалізації його інструкторської функції щодо самостійного використання фізичних вправ школярами в оздоровчому тренуванні. Формування таких умінь та навичок включає в себе використання різноманітних методик.

Зміст самостійної роботи студента визначається навчальною програмою, методичними матеріалами, завданнями та вказівками викладача. Викладач визначає обсяг самостійної роботи, узгоджує її з іншими видами навчальної діяльності, розробляє методичні засоби проведення поточного та підсумкового контролю, аналізує результати самостійної навчальної роботи кожного студента.

Самостійна робота студента забезпечується системою навчально-методичних засобів: підручник, навчальні та методичні посібники, конспект лекцій викладача, практикум, таблиці, схеми тощо.

 

ЗМІСТ ПРОГРАМИ ЗА МОДУЛЯМИ

Лекційні заняття за модулем 1

Проблеми здорового способу життя в сучасному суспільстві

1.1.1. Джерела та історія розвитку валеології (2 год)

Предмет і завдання валеології. Прогрес людства і зв’язок з його здоров’ям. Здоров’я, його визначення і цінність. Значення фізичного виховання і спорту, системи освіти і охорони здоров’я у збереженні здоров’я людей. Зміни умов існування людини на сучасному етапі. Нові вимоги до процесу адаптації. За даними Асамблеї ВООЗ 1992 р. кількість хворих та інвалідів на Землі зростає. Причини смертності. Перепис населення на Україні і стан здоров’я населення. Виникає проблема управління здоров’ям. Розвиток поняття «третього стану». Формування передумов розвитку валеології в Україні.

Основоположники науки про здоров’я Н.В. Лазарева, І.І.Брехман. Київ – центр розвитку валеології. Перша модель оцінки рівня соматичного здоров’я індивіда Г.Л.Апанасенко. Поява навчальних посібників та видавництво журналу «Валеологія» (1996). Структура валеології як науки.

Рекомендована література: 2,3,6,11,17,27,44,51.

1.1.2. Валеологія як наука про індивідуальне здоров’я людини (2 год)

Категорії «здоров’я, хвороба, третій стан», взаємозв’язок між ними. Об’єкт валеології. Методичні основи валеології. Основні поняття валеології та її особливості стосовно гігієни. Здоров’я як наукова проблема.

Рекомендована література: 2,3,4,9,11,17,24,27,33,44,51.

 

1.1.3. Людина та її здоров’я з позиції системного підходу.

Космовалеологія (4 год)

Людина як система. Розуміння цілісності людини. Людина і світ. Особливості біосистеми організму людини. Здатність до саморозвитку і самовідновлення. Стародавні холі стичні системи. Здоров’я і його механізми з позицій системного підходу. Поняття саногенез. Діагностика індивідуального здоров’я. Класифікація діагностичних моделей. До нозологічна діагностика. Визначення біологічного віку. Поняття про біоритми та їх механізм. Часова організація людини. Індивідуальні біоритми, їх види. Зодіакальна система та здоров’я.

Рекомендована література: 3,5,11,17,24,27,33.

 

Лекційні заняття за модулем 2

Адаптаційний потенціал людини як критерій здоров’я

2.1.1. Психічне та репродуктивне здоров’я (4 год)

Визначення поняття «психічне здоров’я», його структура і порушення. Профілактика психічних стресів і корекція їх наслідків. Сучасні підходи до психічного оздоровлення.

Валеологічні аспекти репродуктивного здоров’я. Репродуктивний потенціал. Генетична, сексуальна і психологічна сумісність. Статева культура.

Рекомендована література: 3,4,5,11,17,20,21,29,44,48,49,51.

2.1.2. Оцінка фізичного розвитку дітей і підлітків з позиції біоенергетики. Прогнозування та основні принципи формування здоров’я (4 год)

Фактори формування здоров’я в дитячому і підлітковому віці. Методи оцінки фізичного розвитку. Енергетичне правило м’язів скелету І.А.Аршавського. Динаміка функціональних резервів біоенергетики в онтогенезі. Експрес-оцінка рівня фізичного розвитку дітей і підлітків.

Прогнозування здоров’я. конституція людини як прогностичний фактор стосовно здоров’я. Тип кровообігу як критерій прогнозу. Фактори ризику виникнення захворювань. Про «безпечний рівень здоров’я людини».

Основні принципи формування здоров’я. Формування фізичного здоров’я в утробному періоді. Принципи формування фізичного та психічного здоров’я дитини.

Рекомендована література: 3,4,5,33,35,44,55.

 

Лекційні заняття за модулем 3

Екологія та здоров’я. Соціальні умови здоров’я

3.1.1. Біологічний потенціал здоров’я: спадковість,

конституція та адаптація (4 год)

Генетика та конституція: здоров’я та хвороби. Азбука генетики, медико-генетичне консультування, генна терапія. Ендокринна основа конституції людини. Адаптивний потенціал конституції: фізіологія та психологія здоров’я. Конституція: інстинкти і темперамент людини, емоції, страх та заспокоєння.

Рекомендована література: 2,3,5,11,17,23,27,28,44,48,51.

 

 

3.1.2. Екологічна валеологія: глобальні проблеми, психогігієна, екологія людини (4 год)

Природне і соціальне в житті людини. Спосіб життя та екологія. Біосфера та здоров’я. Триєдина функція природного середовища. Генетичні чинники забруднення навколишнього середовища. Онкологічні захворювання та їх зв’язок з екологічними особливостями середовища проживання. Радіаційне забруднення навколишнього середовища та його вплив на здоров’я людини. Сучасна еколого-географічна ситуація в Україні. Антропічне забруднення навколишнього середовища та здоров’я людини.

Рекомендована література: 1,2,6,9,13,14,15.

Практичні заняття за модулем 1

Проблеми здорового способу життя у сучасному суспільстві

1.2.1. Валеологія – наука про індивідуальне здоров’я людини

Питання для обговорення

1. Предмет, завдання, методи та принципи валеології.

2. Галузі валеологічної науки, її зв'язок з іншими науками.

3. Здоров'я як наукова проблема. Поняття про здоровий спосіб життя.

4. Основні проблеми валеології.

5. Індивідуальний кодекс здоров'я.

6. Проблема становлення валеологічної свідомості.

7. Фізичне виховання та валеологічна освіта в школі.

Рекомендована література: 2,3,4,6,55.

Теоретичні відомості

З позицій системного підходу, прийнятого у валеології, структурну організацію людини можна подати у вигляді піраміди.

Виходячи з уявлень про людину як систему пірамідального типу, що включає як підсистему тіло (сому) - підошва піраміди, психіку (інтелектуально-емоційна сфера) - середня ланка піраміди і духовний компонент — вершина піраміди, у валеології розроблена тактика пізнання і оздоровлення.

Духовному аспектові як у західній, так і у нашій практиці оздоровлення поки що не надається належної уваги. В західній медицині лікар звичайно починає роботу з пацієнтом з наступного за ієрархією рівня, який визначає здоров'я, - із психічної сфери. Вітчизняна практика, на жаль, обмежується лікуванням тіла, а як наслідок - маємо багато хвороб, котрі перебувають у відомстві "вузьких" спеціалістів. Відповідно лікування проводиться "в межах органу" або системі органів, що не дає лікувального ефекту організмові. У той час, виробляючи стратегію здоров'я, починати необхідно з оздоровлення всього організму, а тактику - з того рівня, який організовує всі інші, - духовного. На жаль, переважна більшість людей вважає, що з духовним здоров'ям у них усе гаразд, а всі неприємності пояснюють випадковими явищами нестійкого функціонування окремих систем чи органів, наприклад, кишечнику, нирок, печінки тощо.

Другий за ієрархією рівень - психічна сфера людини. Зі станом психіки, як відомо, пов'язаний стан тіла, що підтверджується наявністю психосоматичних захворювань, зокрема "хвороб адаптації" тощо, які виникають при тривалому психоемоційному стресі, а також під впливом надмірних як негативних, так і позитивних психокомплексів.

Інформація про історію пізнання людиною проблем власного здоров'я і способів його збереження дає конкретні уявлення про складний шлях, який пройшло людство, щоб зрозуміти взаємозв'язок компонентів духовного, психічного і фізичного в її оздоровленні. Науково-технічна революція докорінно змінила життя, його умови. Відповідно драматично змінилася й адаптація людини до реального життя. Вона перестала залежати від росту, фізичної сили і міцності кісток. Пристосування людини до дійсності в наш час залежить переважно від її психічних можливостей. Безмірно виросла ціна помилки, і приклад тому - Чорнобиль. Глибоко ранять не ікла хижака і спис ворога, а слово. Негативні емоції, як дев'ятий вал, накрили людину з головою.

Кількість інформації, яку одержує людина щоденно, величезна. Людина дезорієнтована. У стимулах, що викликають дистрес, психічне домінує над тілесним. Локальні м'язові напруження, котрі формуються при психокомплексах, сприяють виникненню патологічних процесів у внутрішніх органах. Тому в практиці оздоровлення центром є психічна сфера.

Комплекс оздоровчих методів, що в першу чергу впливають на емоційно-інтелектуальну сферу, передбачає вміння працювати з різними галузями психіки (психоаналіз і психогенез, нейролінгвістичне програмування, елементи гельштат- і тілесноорієнтованої психотерапії, дихальної техніки і психонавантаження тощо).

Нижчий за ієрархією рівень оздоровчих заходів — фізичний. Він включає: нормалізацію трофотропної функції (очищення органів і систем, нормалізація діяльності травної системи харчування, сну), відновлення ерготропної функції за рахунок тренувальних впливів (оздоровче і гіпоксичне тренування, загартовування тощо).

Вищеописаний підхід з його стратегічним і тактичним компонентом належить в основі збереження, зміцнення і відновлення здоров'я у валеологічній теорії та практиці. Слід відзначити, що описані підходи можна доповнити впливом природних факторів, мануальною корекцією, масажем, біоенергетичними впливами. Допомагають гармонізувати людину в цілому і цигун-терапія, хатха-йога, фіто- і фармакосанація тощо.

Загальнофілософські, біологічні, медичні, психолого-педагогічні аспекти вчення про людину інтегруються в єдине вчення про здоров'я (людини, яке тисячоліттями існувало і розвивалося.

1.2.2. Проблема здоров’я у валеології

Питання для обговорення

1. Здоров'я - індивідуальна та соціальна цінність. Потреба у здоров'ї.

2. Різні підходи до визначення здоров'я.

3. Спосіб життя і здоров'я.

4. "Шкідливі" звички і здоров'я.

5. Методи фізичного оздоровлення організму.

Рекомендована література: 2,3,4,6,55.

 

Теоретичні відомості

Людина - це система відкритого типу, що розвивається в часі й існує в просторі. Тому зовнішнім до підсистеми "фізичне тіло" просторовим аспектом її функціонування є обмін із зовнішнім середовищем — життєвий простір. Форми такого обміну - харчування (як інтимний, індивідуально визначений зв'язок організму із зовнішнім середовищем), дихання, біоенергообмін. Сюди відносяться вплив на людину екології, Землі й планет (біоритми).

Просторовим аспектом функціонування другої, психічної системи є психообмін. Сюди належать впливи людського оточення на рівні мікро групи, колективу (навчального, трудового), людського суспільства. Просторовим (зовнішнім) до підсистеми "духовне" є світські і релігійні духовні концепції, вищі духовні закони, закони моралі, загальнолюдські цінності.

Вітчизняні і світові здобутки мають складну основу в обраному підході до вирішення проблем здоров'я сучасної людини. Такий підхід до людини і до обрання стратегії і тактики оздоровлення є системним і дозволяє створити просту матрицю викладання валеології у вищій та середній школі, яка ґрунтується на законах функціонування людини як системи і основних трьох завданнях її життя: виживання, репродукції, реалізації себе як особистості.

Структурна модель людини та її зовнішні (просторові) складові

 

Духовні цінності

 

Духовна складова

		Екологія

 

1.2.3. Валеологія повсякденного життя

Питання для обговорення

1. Фізичне здоров’я, його сутність.

2. Сучасні підходи до визначення кількісних характеристик.

3. Охарактеризуйте Ваш індивідуальний руховий режим.

4. Поняття гіподинамії. Її причини та наслідки.

5. Краса і здоров’я.

6. Актуальність довголіття

Рекомендована література: 2,3,4,9,11,17,24,27,33,44,51.

Теоретичні відомості

Тривалий час традиційна медицина успішно вирішувала поставлені перед нею завдання. Поступово зникли страшні епідемії, зросла середня тривалість життя. Та от людство вступило в епоху НТР. Життя змінилося: зросли потоки інформації, нервово-психічні перевантаження, прагнення всю фізичну працю замінити роботою машин. Медична наука здобула новий імпульс для розвитку. Але на фоні незаперечних успіхів у діагностиці та лікуванні стало швидко погіршуватися здоров'я населення: збільшилася кількість хворих людей, зросли показники смертності, інвалідизації тощо.

Зміна умов життя сучасних людей істотно змінила й структуру їх хвороб. На перше місце за поширенням і сумними наслідками вийшли так звані хронічні соматичні захворювання. До них належать захворювання серцево-судинної, дихальної та ендокринної систем тощо. Можливості діагностики цих хвороб цілком достатні, а лікування — обмежені. Єдиний вихід — профілактика. А для цього потрібно знати не тільки механізми тієї чи іншої хвороби, але й механізми здоров'я. Визнано, що такі механізми здоров'я існують.

Актуалізуючи дане у "Вступі до валеології" визначення фізичного здоров'я як стану гармонії морфологічної структури фізичного тіла і функціонального стану систем життєзабезпечення людського організму, поміркуємо над структурою фізичного здоров'я, суттєвим його змістом. З визначення можна зробити висновок, що даний феномен розглядається як гармонійне поєднання фізичного (сфера фізичної культури і спорту) і соматичного (сфера біології та медицини). Таке розуміння означеної категорії є у деяких авторів, котрі досліджують проблему індивідуального здоров'я людини. Так, С.В.Попов визначає соматичне здоров'я як поточний стан органів і систем організму людини, основу якого складає біологічна програма індивідуального розвитку, опосередкована базовими потребами, які домінують на різних етапах онтогенетичного розвитку. Ці потреби, по-перше, є пусковим механізмом розвитку людини, а по-друге, забезпечують індивідуалізацію цього процесу. Фізичне здоров'я, за С.В.Поповим, — це рівень росту і розвитку органів і систем організму, основу якого складають морфологічні і функціональні резерви, які забезпечують адаптаційні реакції. Ми вважаємо, що дані характеристики слід об'єднати і зауважити, що абсолютне фізичне здоров'я визначається красивою фігурою, здоровим волоссям і шкірою, гармонійним розвитком усіх фізичних якостей (швидкості, сили, витривалості, гнучкості), а також високою здатністю організму підтримувати постійність внутрішнього середовища (гомеостазу), з допомогою чого досягається висока життєздатність основних органів та систем.

Чи можна виміряти кількість фізичного здоров'я?

У 1926 році видатний російський учений-енциклопедист В.І.Вернадський уперше застосував для вивчення біосфери, тобто всього живого, закони термодинаміки. З таких позицій будь-який живий організм, у тому числі й людина, — відкрита термодинамічна система. Добре відомо, що ці системи перебувають у досить стійкому стані стосовно навколишнього середовища. В основі цієї стійкості, як підказує термодинаміка, — енергопотенціал системи. Чим він вищий, тим стійкіша нерівновага відкритої термодинамічної системи. Чим більше енергії в клітині, тканині, органі, тим більше фізіологічної роботи може бути виконано, тим успішніша протидія хворобі. Саме таким шляхом — підвищення ефективності енергоутворення (питомої інтенсивності внутріклітинного дихання) — відбувалася еволюція всього живого на Землі. Отже, оцінка "кількості здоров'я" індивіда конкретизується у визначенні його енергопотенціалу.

Основа енергопотенціалу живого організму — так звані макроерги, головним чином — аденозинтрифосфорна кислота (АТФ). При його фукнціонуванні вони постійно розщеплюються, забезпечуючи енергетику функції клітин, а також постійно ресинтезуються, накопичуючи енергію. Енергія для ресинтезу макроергів виникає анаеробним (безкисневим) та аеробним (з участю кисню) шляхами. Перший із них еволюційно давніший і в 16-18 разів менш ефективний, ніж другий. До того ж, анаеробний шлях як енергетичний субстрат використовує лише вуглеводи.

Отже, для того, щоб класифікувати енергопотенціал живої системи, досить узяти дані про максимальні аеробні здібності людини, які, у свою чергу, можуть бути охарактеризовані показниками максимального споживання кисню. Практика свідчить, що стійкість організму проти негативних чинників — від гіпоксії до проникаючої радіації — залежить від показників максимального споживання кисню, співвіднесених до маси тіла індивіда.

Як відомо, визначення максимального споживанння кисню — одна з найпоширеніших дослідницьких процедур у спортивній медицині. Для її виконання потрібні прилади — ергометри та газоаналізатори. Але такий шлях вимірювання здоров'я малодоступний через дорожнечу вищевказаних приладів. Вихід із становища може бути знайдений досить просто: адже між максимальними аеробними можливостями людини і результатами тестування її загальної витривалості існує прямолінійна залежність. Це значить, що за часом пробігу дистанції в 3 км для чоловіків (2 км для жінок) можна визначити функціональний клас аеробної здатності, тобто виміряти здоров'я.

Подібний підхід і нагромаджений досвід дають змогу сформулювати поняття "безпечного рівня здоров'я", який характеризується максимальним споживанням кисню (42 мл/кг/хв для чоловіків і 35 мл/кг/хв для жінок) або показником максимальної потужності навантаження на велоергометрі, що дорівнює відповідно 3 і 2 Вт/кг/хв., або часом пробігу трикілометрової дистанції за 14 хв (чоловіки) і двокілометрової дистанції за 11 хв 30 сек (жінки). Особи, що мають "безпечний стан здоров'я", відзначаються гарним станом зовнішніх показників (шкіри, волосся, нігтів, статури), а також високими коронарними, респіраторними і гормональними резервами. В цілому це забезпечує не тільки хороший зовнішній вигляд, але й відсутність факторів ризику розвитку багатьох соматичних захворювань.

1.2.4. Фізіологічні та функціональні резерви організму

Питання для обговорення

1. Фізіологічні резерви організму

2. Фактори ризику та резистентність організму.

3. Функціональні резерви організму.

4. Поняття адаптації та її види.

5. Адаптація і здоров'я. Адаптаційний потенціал людини.

6. Резерви, адаптація, стреси.

Рекомендована література: 2,3,4,7,8,9,11,17,22,23,32,41,42,44,51,52,53,54,55.

 

Теоретичні відомості

Життя - вічна наука. Його не можна навчитися, можна лише вчитися. Сьогодні життя змінюється стрімко, часом непередбачувано. У цьому вирі змін, у цьому складному світі допоможуть зорієнтуватися знання, які живляться розумом. Не менш важливим є фізичне і психічне здоров'я особистості.

Вступ до школи - переломний момент у житті дитини. Він пов'язаний з новим типом стосунків з оточуючими, новими стосунками з ровесниками, новими формами діяльності. Цей період входження дитини в шкільне життя називається періодом соціально-психологічної адаптації дитини до нових умов.

Атмосфера шкільного навчання, що складається із сукупності фізичних, емоційних, комунікативних, розумових навантажень, висуває все складніші вимоги до особистості дитини, до її адаптаційних ресурсів.

Психічна адаптація - процес активного пристосування людини до умов навколишнього середовища, перш за все - соціального. За успішного пристосування досягається стан адаптації як оптимального рівня функціонування особистості.

Якщо середовище ставить до учня вимоги, адаптація до яких важка через його особисті або вікові особливості, може розвинутися стан соціальної, психічної напруженості - загроза дезадаптації.

Унаслідок цього розвиваються:

1. Непродуктивні форми реагування.

2. Симптоми порушення поведінки.

3. Емоційні розлади різного ступеня.

Це виявляється в проявах:

• підвищення показника емоційного збудження, тривожності, невротизму;

• зниження комунікабельності, емоційної стійкості, самоконтролю, соціальної сміливості;

• з'являється почуття неповноцінності у стосунках із товаришами, вчителями, батьками і в поведінці в цілому — надмірна сором'язливість;

• зниження успішності, недостатня увага й зосередженість на уроках;

• скарги на погане самопочуття, сон;

• втрата інтересу до навчання, школи.

Особливо вразливими щодо розвитку стану дезадаптації школярів є критичні періоди змін умов виховання і навчання, а саме, вступ до першого класу школи, перехід із початкової школи у середню школу, перехід до іншої школи.

Тому важлива задача всіх дорослих, які беруть участь в освіті і вихованні школярів - допомогти дітям пройти період адаптації до нових умов, пов'язаних із зміною зовнішніх обставин і внутрішніх змін.

Адаптація (з лат. adaptare - пристосовувати) — пристосування індивіда до умов та вимог нового середовища. її результатом є пристосованість як особистісна якість, що виступає показником життєвої компетентності індивіда.

Адаптація біологічна - пристосування організму до фізичних умов, температури, вологості, освітлення, запахів, звуків та змін у власному організмі.

Адаптація психологічна - пристосування дитини як особистості до існування у школі, згідно з її вимогами та власними потребами, мотивами та інтересами.

Адаптація соціальна - інтерактивний показник стану дитини, який відображає її здатність адекватно сприймати навколишню дійсність, ставитися до людей, подій, вчинків, спілкуватися, вчитися, регулювати поведінку відповідно до сподівань інших.

Шкільна дезадаптація. Втрата дитиною навчальної мотивації, низька успішність, конфліктність у спілкуванні з учителями, однолітками, схильність до асоціальної поведінки, низьке самооцінювання, домінування негативного емоційного напруження.

Адаптаційний синдром. Сукупність реакцій дитини, що має захисний характер і виникає у відповідь на значні за силою і тривалістю несприятливі впливи (стресори). Характеризується різними стадіями: тривоги, опору, виснаження.

Шкільна фобія. Формування ускладненого пристосування дитини до школи, яке виникає за умови підвищених вимог до її адаптивних можливостей.

Показники адаптаційних процесів:

1. Адаптивність - абсолютна й відносна гармонійність між
об'єктивними цілями і кінцевими результатами, супроводжується
позитивним ставленням особистості до навколишнього світу і самої
себе.

2. Неадаптивність - усвідомлена невідповідність між цілями
й результатами діяльності, викликає амбівалентні почуття й оцінки, але
не чинить психотравмуючого впливу на особистість.

3. Дезадаптивність — дисгармонія між цілями й результатами, яка є джерелом психічної напруги (стрес, шок, паніка тощо), внутрішнього дискомфорту й нестабільності перебігу психічних процесів, психічних станів, негативного емоційного тла (страх, депресія, фрустрація).

Вчитель повинен знати етапи (фази), форми, ступені, фактори адаптації:

I етап: орієнтовний, коли у відповідь на комплекс нових впливів,
пов'язаних із початком систематичного навчання, змін умов - усі системи
організму відповідають бурхливою реакцією і значною напругою. Ця
фізіологічна „буря" триває 2-3 тижні.

II етап: нестійке пристосування, коли організм шукає і знаходить які-
небудь оптимальні або близькі до оптимальних варіанти реакцій на вплив.
„Буря" починає вщухати.

III етап: період відносно стійкого пристосування, коли організм
знаходить найоптимальніші варіанти реагування на навантаження, потребує
меншої напруги всіх систем (до 10-15 жовтня).

Ступінь важливості дезадаптації залежить від багатьох факторів, серед яких є такі, на які школа не може впливати.

• рівень стану здоров'я й розвитку дитини;

• рівень тренованості адаптаційних можливостей;

• позитивний стиль взаємовідносин у сім'ї дитини, відсутність конфліктного фону в сім'ї;

Пристосування (адаптація) дитини до школи відбувається не одразу. Це тривалий процес, пов'язаний зі значним напруженням усіх систем організму. Лише через 5-6 тижнів поступово підвищуються та стають більш стійкими показники працездатності, у дитини спадає напруженість та тривожність.

У психології виділено три рівні адаптації (за дослідженнями Г.М. Чуткіної):

Високий рівень адаптації: учень позитивно ставиться до школи, правила й вимоги сприймає адекватно, навчальний матеріал засвоює легко, глибоко й повно, розв'язує ускладнені задачі. Чемний, уважно слухає вказівки, пояснення вчителя, доручення виконує охоче й сумлінно, без зовнішнього контролю. Виявляє високу зацікавленість у самостійній навчальній роботі, готується до всіх уроків, має у класі позитивний статус.

Середній рівень адаптації: учень позитивно ставиться до школи, відвідування уроків не викликає у нього негативних переживань. Розуміє програмовий матеріал, коли вчитель пояснює його досить детально й наочно, засвоює основний зміст програми з усіх предметів, самостійно розв'язує типові завдання, зосереджений і уважний під час виконання завдань, доручень, вказівок учителя, разом з ним потребує контролю з боку дорослого. Зосередженим буває тільки тоді, коли робить щось цікаве для себе, майже завжди готується до уроків і виконує домашнє завдання, доручення виконує сумлінно, але не всі з особливим бажанням, товаришує з багатьма однокласниками.

Низький рівень адаптації: негативно або байдуже ставиться до школи, часто скаржиться на здоров'я, самопочуття, переважає пригнічений настрій, порушує дисципліну. Матеріал, який пояснює вчитель, засвоює фрагментарно, самостійна робота з підручником викликає труднощі, до самостійних завдань не виявляє інтересу, до уроків готується нерегулярно, потребує постійного контролю, систематичних нагадувань і спонукань. Може зберігати увагу і працездатність тільки за умови тривалих пауз для відпочинку, потребує значної допомоги дорослих у навчанні, доручення виконує під контролем і без бажання. Пасивний, друзів майже не має, знає імена і прізвища небагатьох однокласників.

1.2.5. Космовалеологія

Питання для обговорення

1. Поняття про біоритми та їх механізм. Часова організація людини.
2. Індивідуальні біоритми, їх види. Хронодіагностика.

3. Зодіакальна система та здоров’я.

4. Планування робочого часу.

Рекомендована література: 4,6,11,17,26,34,44,51.

Теоретичні відомості

Біологічні ритми в живих системах.

Інтерес до біологічних ритмів людина проявляла, напевно, протягом усієї своєї історії. Періодичність сну і неспання, зміна рослинності у різні часи року, сезонні міграції птахів і тварин, життя яких знаходилось у прямій залежності від явищ оточуючої природи, не могли не привернути увагу первісної людини. Поступово накопичувалися емпіричні знання про періодичність у живій та неживій природі і про причини, що її обумовлюють. Ще два з половиною тисячоліття тому давньогрецький поет Архілог писав: "Пізнай, який ритм володіє людьми." І люди накопичували ці знання й робили спроби знайти причинно-наслідкові зв'язки між процесами в неживій природі, що повторюються, та долею людини.

Збереглося безліч історичних свідчень про страшні епідемії й пандемії різних інфекційних хвороб (чуми, холери, енцефаліту), що спустошували цілі країни і мали тенденцію до періодичного поновлення. Було помічено, що поширення епідемій практично завжди супроводжується землетрусами, повенями, засухами, неврожаями, підсиленням вулканічної активності та іншими стихійними лихами. Історики й письменники, очевидці природних катастроф, які жили у різних країнах і в різний час, одностайно відзначали, що сильне "бродіння" у неживій природі майже неодмінно супроводжується поширенням "морових навіювань" серед людей. Скоріше всього, саме звідси давня медицина почерпнула переконання, що хвороби людини знаходяться під безпосереднім впливом небесних, чи, як ми говоримо нині, космічних сил, завдяки їхньому потужному таємничому впливові. Спостерігалися збіги в часі небесних і земних явищ. Наприклад, виникнення сонячних плям або полярних сяйв у роки природних катастроф були настільки часті, що у багатьох народів формувалася віра у "знамення".

Проте, виявлений зв'язок явищ не був пустою грою фантазії. Цікаво, що "системи передбачень" в усіх народів і у всі часи були напрочуд схожі. Для давнього китайця, російського літописця, гала і монгола дивне забарвлення небосхилу, стрілчасті хмари, промені, розлогі стовпи полярних сяйв, хитання ґрунту, плями на Сонці або кола біля нього незмінно передували настанню лиха. Так, у Патріарших літописах 6874 року занотоване наступне повідомлення: "Бисть знаменню на небеси. Того же літа бисть мор великий у граді Москві. Того же літа бисть мор на Вологді велик зело. Того же літа бисть мор у Литві зело. Того же літа бисть сухмень і спека велика і глад великий по всій Землі".

Стародавні мислителі робили спроби пояснити взаємозв'язок між змінами у неживій природі і процесами, що протікають у біологічних системах. їхні погляди, з позиції сучасної науки, є наївними, але сутність їх залишається правильною. Вона зводиться до того, що жива і нежива природа на Землі являє собою одне нероздільне ціле і що ритмічність у живій природі породжена силами неживої.

Наука, яка займається вивченням біологічних ритмів (хронобіологія), сформувалася у самостійну галузь біології лише в другій половині двадцятого сторіччя, хоча і стверджувала своє давнє походження ще від Гіппократа. Вона була прийнята як рівноправна серед інших наук навесні 1969 року в американському місті Колдспринг-Харбаре на міжнародному симпозіумі, присвяченому дослідженню ритмів у живих системах. Науковий напрям у біології, який займається дослідженням біологічних ритмів, називається біоритмологією. її бурхливому розвитку значною мірою сприяло освоєння людиною космосу. Вже перші тривалі космічні польоти показали, що порушення добової ритмічності призводить до погіршення стану організму космонавтів. На сьогоднішній день біоритмологія має великий експериментальний матеріал, котрий дозволяє стверджувати, що будь-яка біологічна система певним чином організована не тільки у просторі, але й у часі (основний принцип біоритмології). Виникнення ритмів у живих системах визначається вже тим, що зворотний зв'язок, який лежить в основі механізмів саморегулювання, неминуче породжує коливні процеси.

У нинішній час виявлена надзвичайна різноманітність біологічних ритмів на різних рівнях організації живого — починаючи з молекулярного і закінчуючи біосферним. Ритми є у мікроорганізмів, грибів, рослин, тварин.

Ритмічність виявляється навіть у спалахах епідемій грипу — вірусного захворювання А.Л.Чижевський простежив синхронізацію епідемій грипу із змінами сонячної активності протягом 500-річного періоду. Він дійшов висновку, що в середньому період грипозних епідемій рівний 11,3 року, що їхня тривалість у кожному 11-річному сонячному циклі рівна в середньому 4 рокам і що епідемії мають тенденцію починатися за два-три роки до максимуму сонячної активності або за два-три роки після неї.

Біологічні ритми звичайно не мають строгої періодичності, оскільки вони є результатом взаємодії різноманітних абіотичних і біотичних факторів з процесами, що забезпечують підтримання гомеостазу в організмі, популяції або біоценозі. Такі нестрого періодичні процеси називають квазіперіодичними (майже періодичними). Біологічний ритм - це повторюваність деякої події у біологічній системі через більш-менш регулярні проміжки часу. Поняття "біологічний ритм" надто розпливчасте, а тому може бути застосоване до різноманітних явищ, що базуються на зовсім різних внутрішніх механізмах. Механізми, що лежать в основі прояву ритмічності в біологічних системах і дозволять живим організмам з достатньою точністю вести відлік часу, називаються біологічними годинниками. Напевно, в біології немає іншого настільки ж універсального явища, про яке ми знали б так мало, як про "біологічні годинники".

Приклади біоритмів з різним періодом

(графіки побудовані за даними, що

отримані після математичної обробки

первинних матеріалів):

А - активність холодових рецепторів

(кішка);

Б - автоматична активність водія

ритму серця (жаба);

В - зміни активності фотосинтезу

протягом доби (фіалка);

Γ - улаштування гнізда (щур);

Д - зміни хвилинного об'єму крові

(людина);

Ε - інтенсивність утворення річних

кілець (яблуня);

Ж - коливання чисельності популяції

(лемінг, песець).

 

Біологічні ритми як система адаптацій.

Спробуємо розібратися в значенні біологічних ритмів для організмів. Передусім слід виділити ритми, обумовлені закономірностями протікання ферментативних реакцій, швидкість і спрямованість яких регулюється за принципом зворотного зв'язку. Тривалість таких ритмів вимірюється мілісекундами. Вони не мають для організму пристосувального значення. Скоріше організм повинен пристосовуватися до них і забезпечувати підтримання своєї відносної сталості з урахуванням величезної кількості автоколивальних процесів, що відбуваються у ньому. Такі ритми одержали назву неадаптивних, тобто ритмів, які не забезпечують адаптацію організму до змін умов довкілля.

Проте саме неадаптивні ритми, що мають стабільний період, можливо, використовуються організмами в якості своєрідного маятника, котрий дозволить здійснювати відрахунок часу — біологічні години.

До неадаптивних ритмів можна віднести й цілий ряд фізіологічних ритмів, наприклад, ритми сердечних скорочень та дихання. Ці процеси мають ритмічну природу, зумовлену фізичними принципами, що лежать в основі роботи серця (насос, що має фазу наповнення і фазу виштовхування рідини) і дихальної системи (повітряний двухфазний насос). При цьому зміна частоти даних ритмів має пристосувальне, тобто адаптивне значення (наприклад, збільшення частоти дихання і сердечних скорочень пропорційно інтенсивності фізичної роботи), а вихідна частота у стані спокою визначається морфологічними особливостями організму і, передусім, його розмірами (частота сердечних скорочень у миші складає біля 400 ударів за хвилину, у слона — 30, у новонародженої дитини — біля 200, у дорослої людини — 70).

Другу групу біологічних ритмів становлять ритми, обумовлені наявністю в зовнішньому середовищі періодичних або майже періодичних процесів — адаптивні ритми.

У природі найбільш яскраво виражені такі коливальні обертання Землі навколо своєї осі (24 години), зміна інтенсивності магнітного поля Землі (12-14 діб), обертання Сонця навколо своєї осі (27 діб) і Місяця навколо Землі (29.5 діб), зміна числа сонячних плям (11-12 років) і сторічний цикл сонячної активності. Синхронно із цими процесами на Землі відбувається ритмічна зміна різноманітних параметрів довкілля: день змінюється ніччю, чергуються пори року, відбуваються припливи і відпливи у морях та океанах, змінюються температура, вологість, освітленість і багато іншого. Природно, що всі ці періодичні зміни абіотичного середовища впливають на живі організми, викликаючи у них періодичні процеси, близькі за періодом, метою яких є зниження негативного впливу змін у середовищі на показники гомеостазу. Зовнішній періодичний чинник, який визначає біоритм з таким же періодом називається екзогенним водієм ритму, або датчиком часу. Для більшості організмів основним датчиком часу є тривалість дня (світловий режим).

Стосовно адаптивних ритмів, особливо добового, проведено багато досліджень з метою виявлення їхнього значення та механізмів. Установлено, що у людини, ізольованої від ритмічних змін у зовнішньому середовищі, наприклад, у печерах або на космічному кораблі, добова ритмічність продовжує проявлятися, хоча і може дещо змінюватися за періодом (від 20 до 28 годин). Аналогічні результати отримані на рослинах стосовно добових і сезонних ритмів. Так, квітки багатьох рослин починають розкриватися до сходу сонця. їх розкриття відбувається навіть тоді, коли рослини утримуються в темноті (індивідуальні коливання періоду добового ритму у рослин, як і у людини, складають 24.4 години). Якщо вирощувати багаторічну рослину середніх широт в умовах теплиці при постійній температурі, вологості і світловому режимі, то восени спостерігається скидання листя, а навесні — розкриття бруньок. Ці і багато інших спостережень дозволили ученим зробити висновок про те, що водій цих ритмів знаходиться всередині організму — ендогенний водій ритму. Зовнішній же періодичний процес у цьому випадку виступає у ролі синхронізатора, який забезпечує стабільність періоду ритму та його збіг за фазами із змінами у довкіллі. У людини, багатьох тварин та рослин добові, місячні та сезонні ритми запрограмовані генетично. Існування генетичної програми дозволяє організмам не тільки відповідати на періодичні зміни у природі, але й ефективно передбачати ці зміни і завдяки цьому знижувати негативний вплив на організм несприятливих періодичних чинників довкілля. Така група біологічних ритмів називається ендогенними адаптивними біологічними ритмами.

На сьогоднішній день існує декілька гіпотез, що пояснюють ендогенний (внутрішній) механізм біологічного годинника. Одна з них, сформульована К.Д.Еретом і Є.Тракко, — це гіпотеза "хронона". Вона припускає існування ділянки ДНК (хронона), що є морфологічним субстратом, який контролює біоритми, зокрема, добовий. На користь цієї гіпотези свідчать експерименти з пригніченням синтезу і-РНК. Це супроводжується порушенням нормальної ритмічності. Інша гіпотеза припускає зв'язок біологічних годинників із станом клітинної мембрани, зокрема із змінами її проникності для йонів калію. І нарешті, третя, яка має найбільшу кількість прихильників, - це "мультиосціляторна модель", котра допускає існування великої кількості осціляторів (генераторів ритму), що базуються на автоколивальних біохімічних реакціях у цитоплазмі клітин. При цьому допускається існування головного пейсмекера, що нав'язує свій ритм усім іншим системам багатоклітинного організму і забезпечує синхронізацію ендогенного ритмічного процесу із зовнішнім осцилятором. Роль такого центрального водія ритму у плазунів і птахів виконує епіфіз, у ссавців - супрахіазматичні ядра гіпоталамусу. Гіпоталамо-гіпофізарній системі відводиться роль основного механізму координації ритмічних процесів у різних фізіологічних системах і у формуванні часової структури організму. Кожна з наведених гіпотез має факти, що підтверджують її і суперечать їй. Тому уявлення про механізми біологічних годинників залишаються надто невизначеними.

Добова ритмічність виявляється і в одноклітинних організмів. Так, інтенсивність поділу бактерій і одноклітинних еукаріот має чітку добову періодичність. Проте при утриманні їх у стаціонарних умовах ця періодичність зникає, що вказує на відсутність ендогенного водія ритму у цих організмів. Добовий ритм, у даному випадку, являє собою реакцію відповіді на періодичну зміну в зовнішньому середовищі і звичайно виявляється з невеликим запізненням (зі зрушенням фази). Такі ритми називають екзогенними адаптивними біологічними ритмами.

Вивчення цих ритмів дозволило зробити цікавий висновок про виникнення у процесі еволюції генетичної програми, яка визначає той або інший ритм. Це відбувається у тих випадках, коли протягом життя особини періодична зміна у середовищі відбувається декілька десятків і більше разів. Якщо ж тривалість періодичного процесу у неживій природі значно перевищує тривалість життя особин даного виду або відповідає їй, то формування генетичної програми не доцільне (так ділення бактеріальних клітин відбувається з інтервалом у декілька хвилин, ділення найпростіших — у декілька годин).

Виходячи із сказаного вище, ми можемо вважати, що в людини є генетичні програми, які дозволяють реалізувати добову, місячну і сезонну ритмічність, у той час, як питання про більш тривалі ритми (11-12 років) залишається дискусійним. Можливо, деякі деревні рослини, що мають більшу тривалість життя, мають ендогенний 11-12 річний ритм. За зрізами стовбура секвої, за шириною і викривленням річних кілець вдалося простежити зміни сонячної активності протягом трьох тисячоліть. При цьому виявлені 11-, 100- і 600-річні цикли сонячної активності.

Екзогенні ритми, існування яких зумовлене наявністю зовнішнього більш-менш ритмічного фактора, але не пов'язане із наявністю внутрішнього механізму підтримання ритмічності, є проявом адаптації організму до зміни у довкіллі, що вже здійснилася. Така адаптація здійснюється з запізненням і вона відбиває механізми роботи регуляторних систем, що забезпечують підтримання гомеостазу в умовах змін у довкіллі.

Ендогенні адаптивні біологічні ритми являють собою типовий механізм саморегуляції в організмі, що дозволяє ефективно пристосовуватися до ритмічних змін у середовищі. Цей механізм сформувався у процесі еволюції шляхом збереження мутацій і генних комбінацій, сприятливих для виживання організму в умовах періодичних змін абіотичного середовища.

Знання біологічних ритмів має велике значення для практичної діяльності людини, особливо в галузі медицини, ергономіки (наука про організацію праці), сільського господарства та ін. Враховуючи біологічні ритми, можна вибрати найбільш сприятливий період у стані організму людини для здійснення лікувального впливу, можна попередити загострення серцево-судинних захворювань у зв'язку із зміною сонячної активності (метеослужба здоров'я), отримати максимальний тренувальний ефект та ін. Те, що ритми закономірно повторюються, дозволяє здійснювати прогнозування змін у біологічній системі на більш-менш значний проміжок часу.

Практичні заняття за модулем 2

Адаптаційний потенціал людини як критерій здоров’я

Людина - психосоматична система

Питання для обговорення

1. Фізіологія і психологія: психосоматичний детермінізм.

2. Емоції та стреси - фактори ризику розвитку захворювань.

3. Психологія стресу. Його наслідки.

4. Профілактика і терапія стресу.

5. "Енергетика" емоцій.

Рекомендована література: 2,3,11,17,20,21,25,27,38,44,46,48,49.

Теоретичні відомості

Людина як біологічна істота у своєму розвитку підкоряється законам біології, завдяки яким існує весь живий світ. Водночас людина — це соціальна істота, вона взаємодіє з оточуючим середовищем, формує з іншими членами соціуму складну й багатогранну систему особистісних, суспільних, виробничих відносин. Біологічне, таким чином, ніколи не буває у чисто природному вигляді, воно опосередковується соціальним.

Стан здоров'я людини, як відомо, формується під впливом складного впливу соціально-гігієнічних факторів. З цієї точки зору і слід розглядати здоров'я людини як гармонійну єдність біологічного і соціального, як показник, що відображає соціальну сутність суспільства. Тому в житті людини, у формуванні її здоров'я очевидний глибокий взаємовплив соціального і біологічного.

Людина — унікальний витвір біологічної еволюції, розвиток якогс обумовлений насамперед еволюцією культури. Свідомість людини формувалася конкретним для даного часу соціальним досвідом, який включав усі досягнення матеріальної і духовної культури. В основі культурної еволюції лежать соціальні закони передачі інформації від покоління до покоління, завдяки яким різко виросла влада людини над природою і відбувається безперервне прискорення суспільного розвитку. Однак людина не перестає бути біологічною істотою, і це закріплено в її спадковості, записано в генетично значущих структурах ДНК.

Співвідношення біологічного і соціального становить один з найбільш важливих аспектів у проблемі людини, при розгляді якого певна складність виникає тому, що біологічні особливості людини впливають на формування її особистості. Це стосується обдарованості, емоційності і, нарешті, здоров'я. Але цей вплив біологічного створює тільки тло, визначає ступінь інтенсивності тих чи інших рис особистості, він не стосується того якісного змісту свідомості, який характеризує людину як учасника соціально-історичного процесу. Соціальна сутність людини представлена її надбіологічною сферою, для передачі змісту якої людське суспільство виробило особливий, властивий тільки йому, спосіб успадкування цього досвіду, що передається іншими каналами, ніж генетична інформація ДНК.

Вивчення законів взаємовпливу біологічного і соціального в людині може набути істинно наукового значення тільки у світлі історико-біологічного методу. По суті, ми входимо у сферу невідомого, коли звертаємося до еволюції гомінід, яка має зовсім незвичайний характер, адже вона йшла під впливом не тільки біологічних, але й соціальних законів. Ми звертаємося до філософської загадки, дискусійний характер якої відчутний і в теперішній час: у чому сутність генетичної підготовки одного з видів тварин, яка забезпечила йому можливість вступати в якісно нову, суспільну форму руху матерії?

У момент виникнення суспільної форми руху матерії з'явилася якісно нова форма зв'язку між поколіннями, виникла категорія соціальної спадкоємності. Ріст об'єму соціального (соціальна програма) вимагав генетичної еволюції мозку, в результаті чого почалася взаємообумовлена зміна соціального і біологічного. Було втрачене пристосувальне значення багатьох структур і функцій, що стало провідним фактором, який відрізняє людину від тварини. Спосіб адаптації тварин залишається одним і тим же упродовж усього часу: якщо інстинкти більше не в змозі успішно справлятися із змінами середовища — тварина гине.

Зміна параметрів факторів навколишнього середовища викликає в організмі людини також відповідні біологічні зміни. Завдяки процесам адаптації у здорової людини ці фактори до певних меж (у залежності від ступеня індивідуальної резистентності) дозволяють зберегти здоров'я. Адаптація залежить від сили дії факторів навколишнього середовища і від індивідуальної реактивності організму. Критерієм ступеня адаптації є збереження гомеостазу (відносної динамічної постійності внутрішнього середовища і деяких фізіологічних функцій організму людини і тварин, що підтримується механізмами саморегуляції в умовах внутрішніх і зовнішніх подразників) незалежно від тривалості дії фактора, до якого сформувалася адаптація. Адаптація допомагає підримувати стійким внутрішнє середовище організму, коли параметри деяких факторів навколишнього середовища виходять за межі оптимальних. У цьому механізмі знаходить вияв автопластичність людського організму (зміна самих себе у відповідності до змінених умов), і це є об'єднуючим між людиною та іншими живими організмами. Але появу людини можна визначити як виникнення тієї точки у процесі еволюції, коли інстинктивна адаптація звелася до мінімуму. Людина з'явилася з певними якостями, які відрізняють її від тварини: усвідомленням себе як окремої істоти; здатністю пам'ятати минуле, передбачати майбутнє і позначати предмети та дії символами; розумом для усвідомлення світу; уявою, завдяки якій вона виходить далеко за рамки своїх відчуттів; можливістю мобілізувати свої внутрішні сили на протидію несприятливим людському благополуччю соціальним умовам.

Таким чином, еволюція гомінід обумовлена адаптованістю і певними властивостями природи людини, які примушують її ніколи не припиняти пошук тих умов, що найбільш відповідають внутрішнім потребам людини. Разом з тим, людина як свідома істота, здатна осмислювати добро і зло і, маючи свободу волі, діяти на свій розсуд у виборі мети своєї діяльності та засобів її досягнення.

Людина, як об'єкт еволюції, усвідомила себе і стала, певною мірою, суб'єктом еволюції. Вона перетворилася із "сліпого авангарду" в носія "керованої еволюції", що дає насамкінець надію вирішити ті глобальні проблеми сучасності, які пов'язані з питанням виживання людини, а значить і її здоров'я.

Є підстави твердити, що людина, як біологічна істота, завершила свою еволюцію, бо її тіло далі помітно не змінюється. Не виключено, що за своїми індивідуальними здібностями та гостротою наш мозок досяг своїх органічних меж. Нині еволюція заволоділа більш багатим та складним полем — духовною сферою.

Такий якісно новий тип еволюції неможливий без набуття і усвідомлення, осмислення прийняття як біологічної інформації, так і культурної інформації, яка має специфічний характер і набуває домінуючого значення в сучасному суспільстві. Успіх людства як в минулому, так і в майбутньому повністю залежить від накопичення ним адекватної інформації про оточуючий світ, про саму людину, а також від правильної оцінки і переробки цієї інформації, здатності керуватися нею, передавати її іншим людям і наступним поколінням. Ця позиція слугує вирішенню поставленої мети посібника, тому що одержання знань про природу людини, правильної інформації про критичну ситуацію, в якій опинилося людство, є необхідною умовою формування онтозберігаючої свідомісті, здатної змінити поведінку і відношення людини до самої себе, до природи, до інших. Біологічне і соціальне, котре реалізується в людині, в її діяльності, розвитку і світосприйнятті, повинно готувати людину до подальшого розвитку величезної життєвої програми, до формування нового мислення, що відповідає внутрішнім (духовним) потребам, фізичному благополуччю (біологічному здоров'ю) та уявленням про соціальний добробут.

Хвороби тіла тісно пов'язані з характерними порушеннями. Емоційні фактори беруть участь в етіології органічних захворювань, хоч ніякою мірою не є їх єдиною причиною. В ряді клінічних і експериментальних досліджень наголос робиться на психічних факторах виникнення хвороби і стверджується, що у людини з вразливою органічною системою може розвиватися хвороба цієї системи під впливом будь-якого емоційного стресу. Вчені виявили, що кожна конфліктна ситуація не проходить для організму безслідно. Навіть короткочасне нервово-емоційне збудження, незначне перенапруження, недоброзичливий тон або погляд, зневажлива або неввічлива відповідь ушкоджують організм, виснажують нервову систему, сприяють розвиткові багатьох захворювань.

Фізичні реакції на емоції — одне з найпоширеніших повсякденних відчуттів. Людина боїться — її пульс стає частішим, дихання глибшим. Людина сердиться — обличчя її червоніє і м'язи напружуються. Людина відчуває відразу — мозок починає тремтіти. Розслаблюючись від напруження, людина зітхає. Ми спостерігаємо трагічну подію або переживаємо горе — наші слізні залози виділяють відповідний секрет: ми плачемо.

Суб'єктивні відчуття (страх, злість, відраза, радість, смуток тощо), таким чином, мобілізують винятково складні тілесні процеси, такі, як зміна сердечного ритму і циркуляції крові, дихання, діяльності шлунково-кишкового тракту, зміни у м'язовій системі і залозах. Усі ці процеси, в яких початкові ланки загального ланцюга сприймаються суб'єктивно як емоції, а наступні — об'єктивно як зміни тілесних функцій, називаються психосоматичними явищами. їх частково суб'єктивна, а частково об'єктивна природа привела до розповсюдженої помилки про протилежність фізіологічного і психологічного. Сам факт, що ці явища проходять в одному й тому ж організмі, інтерпретувався таким чином, що людина поділена на душу (психо) і тіло (сома). Вивчення та лікування людини розмежовувалося у двох напрямках, які віками залишалися ізольованими один від одного. До речі, й наша ортодоксальна вітчизняна медицина традиційно виступає прихильником старої парадигми лікування людини, коли означені "психо" і "сома" розводяться по різних кабінетах і спеціалістах.

Як відзначалося вище, наші почуття постійно впливають на наші тілесні функції. Але також добре нам знайомі і явища протилежного порядку, коли зміни фізіологічні впливають на нашу психіку. Отже, це двобічний рух. Людина вживає алкоголь, який змінює хімічний склад організму — і швидко реагує на це змінами настрою. Деякі стають агресивними і втрачають контроь над собою, інші стають сентиментальними і плаксивими. Седативні ліки впливають на людину фізіологічно — і, як результат, вона відчуває сонливість. Транквілізатори звільняють людину від емоційної напруги. Висока температура викликає стан марення.

Механізм впливу емоцій на органічні процеси в тих органах, які не керовані свідомо, полягає в тому, що організм відповідає на надзвичайні ситуації адапційними змінами в загальній фізіологічний структурі. Емоційний стан активізують фізіологічні функції, покликані підготувати організм до тієї ситуації, про яку сигналізують емоції. Наприклад, страх і гнів стимулюють кору наднирників, унаслідок чого адреналін активізує вуглеводневий обмін, так що починається посилене виділення цукру для підтримки енергії. Кров'яний тиск і циркуляція крові змінюються так, щоб кров щедро надходила до тих органів, яким, можливо, доведеться вступати у боротьбу. Одночасно асиміляційні і резервні функції, такі, як перетравлення їжі або її засвоєння, пригнічуються: організм напружує всі свої сили, щоб подолати надзвичайну ситуацію, акумулює приховані резерви на домінуючій потребі і не може дозволити собі розкіш витрачати енергетичний потенціал на виконання ситуативних нежиттєзабезпечуючих процесів.

Хронічні емоційні перенапруження можуть викликати фізичні зміни, які виявляються як хронічні захворювання. Емоції можуть провокувати тривале скорочення і спазми порожнистих органів, змінюючи таким чином кровотік у них, викликаючи кінець кінцем атрофію. Спазми можуть спричинити розширення стравоходу або гіпертрофії лівого шлуночка серця. Емоційна стимуляція ендокринних залоз може викликати переродження тканини, як це відбувається при тиреотоксикозі, обумовленому психологічними факторами. Емоції грають причинну роль і в діабеті. Є припущення, що більшість випадків захворювання дванадцятипалої кишки має невротичне походження. Поглиблення наших знань дає можливість розуміти, що емоційні фактори мають, вплив на будь-яку хворобу. їх вплив відчувається навіть у такому відомому органічному захворюванні, як туберкульоз.

2.2.2. Психо-медична типологія особистості та здоров'я

Питання для обговорення

1. Конституція людини і її здоров'я:

А) брахіморфна конституція.

Б) доліхоморфна конституція.

В) мезоморфна конституція.

2. Саморегуляція: визначення і сутність.

3. Методи психічної саморегуляції:

А) релаксаційно-дихальна гімнастика

Б) релаксація (розслаблення)

В) йога

Г) аутогенне тренування

Д медитація

4. Акцентуації характеру та їх психофізіологія.

5. Проблеми невротизації сучасної особистості.

Рекомендована література: 2,3,11,17,20,21,25,38,44,48,49.

Теоретичні відомості

Для підвищення стійкості до стресу і розширення психологічних резервів людини розроблені спеціальні методи. їх умовно можна поділити на дві групи. До першої належать різноманітні методи психічної саморегуляції, за допомогою яких людина може самостійно впливати на свій емоційний, душевний і фізичний стан. У останні роки як профілактичний засіб з метою боротьби зі стресом широко застосовуються різні методи психічної саморегу­ляції: релаксаційно-дихальна гімнастика, прогресивна м'язова релаксація, йога, аутогенне тренування, медитація.

1. Методи психічної саморегуляції